Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/71904/17-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 27.01.2021. Забезпечено надання загального доступу: 27.01.2021.
Дата набрання законної сили: 21.01.2021
Номер судового провадження: 61-10554ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		21 січня 2021 року
		м. Київ
		справа № 757/71904/17-ц
		провадження № 61-10554св20
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - державна установа «Урядовий контактний центр»,
		третя особа - виконуючий обов`язки директора державної установи «Урядовий контактний центр» Матірка В. Д.,
		розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 жовтня 2019 року у складі судді Новака Р. В. та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року у складі колегії суддів: Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О., Пікуль А. А., у справі за позовом ОСОБА_1 до державної установи «Урядовий контактний центр», третя особа - виконуючий обов`язки директора Державної установи «Урядовий контактний центр» Матірка В. Д., про скасування наказу, поновлення на роботі, зобов`язання вчинити дії, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог
		У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до державної установи «Урядовий контактний центр», третя особа - виконуючий обов`язки директора державної установи «Урядовий контактний центр» Матірка В. Д., про скасування наказу, поновлення на роботі, зобов`язання вчинити дії, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.
		В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що відповідно до наказу від 30 червня 2016 року № 237/К-тр з 01 липня 2016 року до 
		23 листопада 2017 року вона перебувала у трудових правовідносинах із державною установою «Урядовий контактний центр», працюючи на посаді фахівця відділу прийому звернень, отриманих по телефону «гарячої лінії», управління організації прийому звернень. Наказом від 30 жовтня 2017 року № 366/К-тр її переведено на посаду фахівця 1 категорії відділу прийому звернень, отриманих по телефону «гарячої лінії», управління організації прийому звернень.
		У період із 20 липня 2017 року до 24 листопада 2017 року позивач перебувала на стаціонарному та амбулаторному лікуванні, що підтверджується копіями виписок з історій хвороби та листками непрацездатності.
		22 листопада 2017 року позивач подала до відділу кадрів підприємства заяву про надання їй частини щорічної відпустки з 23 листопада 2017 року тривалістю 19 календарних днів.
		Проте 24 листопада 2017 року позивача було повідомлено про її звільнення на підставі наказу від 22 листопада 2017 року № 394-К/тр у зв`язку з нез`явленням на роботі протягом більше, як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності на підставі пункту 5 статтті 40 КЗпП України.
		28 листопада 2017 року ОСОБА_1 отримала копію вказаного наказу про звільнення.
		Неправомірність видання наказу позивач обґрунтовувала тим, що відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про відпустки» за бажанням працівника у разі його звільнення, йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням, датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
		Вважає, що відповідачем було порушено її трудові права, оскільки звільнено в той час, коли нею було повідомлено про бажання використати щорічну відпустку. Крім того, жодної виробничої необхідності у її звільненні у роботодавця не було.
		У зв`язку із зазначеними обставинами ОСОБА_1 просила суд: 
		- зобов`язати відповідача скасувати наказ про звільнення від 22 листопада 2017 року № 394-К-тр; 
		- поновити її на посаді фахівця 1-ї категорії відділу прийому звернень, отриманих по телефону урядової «гарячої лінії», управління організації прийому звернень у державній установі «Урядовий контактний центр»; 
		- зобов`язати державну установу «Урядовий контактний центр» надати позивачу щорічну відпустку за 2016-2017 роки тривалістю 29 днів; 
		- стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 23 листопада 2017 року до дня поновлення на роботі; 
		- стягнути з відповідача моральну шкоду у розмірі середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 23 листопада 2017 року до дня поновлення на роботі, а також покласти оплату судових витрат на відповідача.
		Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 10 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. 
		Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, мотивовано тим, що вимоги позивача є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки не встановлено порушень трудових прав позивача при звільненні.
		Встановивши факт тимчасової непрацездатності ОСОБА_1 з 20 липня 2017 року до 24 листопада 2017 року, що не заперечується позивачем, з причин загального захворювання, до роботи за цей період вона не приступала, суди вважали правомірним її звільнення на підставі пункту 
		5 статтті 40 КЗпП України. Крім того, згода на таке звільнення була надана профкомом первинної профспілкової організації державної установи «Урядовий контактний центр» у присутності ОСОБА_1 , що підтверджується відповідним протоколом.
		Суди відхилили доводи позивача про порушення відповідачем її права на надання частини щорічної відпустки, оскільки, враховуючи вимоги законодавства, відпустка не надається протягом непрацездатності, а переноситься на інший період, тобто після закінчення періоду непрацездатності. З урахуванням того, що позивач звернулася із заявою про надання їй щорічної відпустки в період її непрацездатності (22 листопада 2017 року), твердження про порушення її прав відповідачем суди вважали безпідставними. Крім того, позивач не заперечувала, що підприємством їй була виплачена компенсація за невикористану основну щорічну відпустку.
		На думку судів, подання працівником будь-яких заяв у період тимчасової непрацездатності не може бути доказом виходу на роботу, а тому не є свідченням переривання чотиримісячного строку її перебування на лікарняному.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		У липні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 жовтня 
		2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 
		2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
		Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02 листопада 2020 року справу призначено 
		судді-доповідачеві Каларашу А. А. та визначено суддів, які входять до складу колегії.
		Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з Печерського районного суду м. Києва.
		У грудні 2020 року справу № 757/71904/17-ц передано до Верховного Суду. 
		Межі та підстави касаційного перегляду
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 
		400 ЦПК України). 
		В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 
		394 ЦПК України).
		Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень 
		ОСОБА_1 зазначає пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України з посиланням на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме: пункту 5 статті 40, статті 
		80 КЗпП України, частини першої статті 3 та статті 11 Закону України «Про відпустки».
		Крім того, суди не надали оцінки наказу від 30 жовтня 2017 року № 366-К/тр про переведення позивача на посаду фахівця першої категорії, який перериває чотиримісячний строк її перебування на лікарняному.
		В ухвалі Верховного Суду від 16 листопада 2020 року про відкриття касаційного провадження вказано, що касаційна скарга подана з дотриманням вимог статті 392 ЦПК України, зокрема, касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, та подана в строк, передбачений статтею 
		392 ЦПК України.
		Доводи інших учасників справи
		У грудні 2020 року державна установа «Урядовий контактний центр»подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу  ОСОБА_1 , у якому просить у задоволенні касаційної скарги відмовити та залишити без змін оскаржувані судові рішення.
		Відзив мотивовано тим, що судові рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права на підставі дослідження доказів та обставин, що мають значення для розгляду справи.
		Ураховуючи той факт, що період непрацездатності позивача перевищує чотири місяці, протягом яких ОСОБА_1 не виходила на роботу, судами правильно застосовано положення пункту 5 статті 40 КЗпП України, оскільки позивачем належним чином не доведено факту переривання цього строку. 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Судами встановлено, що наказом від 30 червня 2016 року № 237-К/тр ОСОБА_1 було прийнято на роботу до державної установи «Урядовий контактний центр» на посаду фахівця відділу прийому звернень, отриманих по телефону урядової «гарячої лінії» управління організації прийому звернень.
		З 20 липня 2017 року до 24 листопада 2017 року ОСОБА_1 безперервно перебувала на стаціонарному та амбулаторному лікуванні, що підтверджено листками непрацездатності: 
		серія АРЗ № 421204 (20 липня 2017 року - 25 липня 2017 року) (а. с. 8, 61), 
		серія АДВ № 853735 (26 липня 2017 року - 10 серпня 2017 року) (а. с. 9, 62), 
		серія АДЗ № 421232 (11 серпня 2017 року - 14 серпня 2017 року) (а. с. 9, 63), 
		серія АДВ № 853857 (15 серпня 2017 року - 21 вересня 2017 року) (а. с. 64), 
		серія № АДЕ № 974715 (22 вересня 2017 року - 09 жовтня 2017 року) (а. с. 10, 65), 
		серія АДЕ № 974863 (10 жовтня 2017 року - 01 листопада 2017 року) (а. с. 11, 66), 
		серія АДІ №462994 (02 листопада 2017 року - 06 листопада 2017 року) 
		(а. с 11, 67), 
		серія АДІ № 471615 (07 листопада 2017 року - 24 листопада 2017 року). Стати до роботи - 25 листопада 2017 року (а. с 12, 68).
		Таким чином, судами встановлено, що ОСОБА_1 знаходилася на лікарняному з 20 липня 2017 року до 24 листопада 2017 року, останній день спливу чотирьохмісячного строку перебування на лікарняному припадає на 20 листопада 2017 року (понеділок).
		Відповідно до табелю робочого часу ОСОБА_1 хворіла понад чотири місяці безперервно із причин загального захворювання, до роботи за цей період не приступала (а. с. 60, 61).
		Поданням про надання згоди на звільнення працівника за ініціативою роботодавця від 21 листопада 2017 року виконуючого обов`язки директора Матірка В. Д. роботодавець просив розглянути профком первинної профспілкової організації Державної установи «Урядовий контактний центр» можливість звільнення  ОСОБА_1 (а. с. 69)
		Відповідно до протоколу від 22 листопада 2017 року № 41 профком первинної профспілкової організації Державної установи «Урядовий контактний центр» надав попередню згоду на розірвання трудового договору з ОСОБА_1 з ініціативи власника або уповноваженого ним органу на підставі пункту 5 статті 40 КЗпП України. Згідно з пунктом 4 протоколу ОСОБА_1 підтвердила свою відсутність на роботі понад 4 місяці у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю з діагнозом - загальне захворювання. (а. с. 71-73)
		Наказом від 22 листопада 2017 року № 394-К/тр ОСОБА_1 була звільнена з посади фахівця І категорії відділу прийому звернень, отриманих по телефону урядової «гарячої лінії», управління організації прийому звернень із 23 листопада 2017 року на підставі пункту 5 статті 40 КЗпП України та визначено виплатити їй компенсацію за невикористану основну щорічну відпустку за період роботи з 01 липня 2016 року до 30 червня 
		2017 року - тривалістю 19 календарних днів, з 01 липня 2017 року 
		до 23 листопада 2017 року - тривалістю 10 календарних днів. (а. с. 15)
		Звільнення ОСОБА_1 відбулося 22 листопада 2017 року за попередньою згодою профкому первинної профспілкової організації державної установи «Урядовий контактний центр», тобто через два дні після настання чотирьохмісячного строку перебування ОСОБА_1 на лікарняному. 
		22 листопада 2017 року ОСОБА_1 подала заяву про перенесення відпустки у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю та просила надати відпустку тривалістю 19 календарних днів із 23 листопада 2017 року. (а. с. 14, 139)
		24 листопада 2017 року подала заяву про перенесення відпустки у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю та просила надати відпустку тривалістю 
		19 календарних днів із 25 листопада 2017 року. (а. с. 140)
		Актом від 24 листопада 2017 року встановлено, що ОСОБА_1 відмовилася поставити підпис у журналі реєстрації трудових книжок та не отримала трудову книжку. (а. с. 74)
		Мотивувальна частина 
		Позиція Верховного Суду
		Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» № 460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
		Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. 
		Частиною першою статті 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
		За змістом пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у разі нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв`язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.
		Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації (частина третя статті 40 КЗпП України).
		Застосування пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України передбачає одночасну наявність двох складових диспозиції цієї правової норми: установленого нею проміжку часу, протягом якого працівник не з`являвся на роботу, а також факту безперервної непрацездатності працівника упродовж зазначеного часу. Відсутність хоча б однієї з них виключає можливість застосування згаданої норми як підстави звільнення з роботи.
		Згідно з пунктом 1.3 Положення про експертизу тимчасової непрацездатності, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 09 квітня 2008 року № 189, непрацездатність (утрата працездатності) - це стан здоров`я (функцій організму) людини, обумовлений захворюванням, травмою тощо, який унеможливлює виконання роботи визначеного обсягу, професії без шкоди для здоров`я.
		Випадок тимчасової непрацездатності - тимчасова непрацездатність, яка триває безперервно від початку визначеного захворювання, травми тощо, підтверджується видачею листка непрацездатності з можливим продовженням лікування в одному або декількох закладах охорони здоров`я до відновлення працездатності, що підтверджується закриттям листка непрацездатності - «стати до роботи».
		У разі, якщо особа стала непрацездатною з приводу того самого захворювання, травми до виходу на роботу або відпрацювала неповний робочий день, випадок тимчасової непрацездатності не переривається.
		При виникненні іншого захворювання, травми, відпустки в зв`язку з вагітністю випадок тимчасової непрацездатності вважається новим.
		Пунктом 4.1 Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України № 455 від 13 листопада 2001 року (далі - Інструкція № 455), обумовлено, що направлення хворого для огляду до МСЕК здійснюють ЛКК лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання або лікування при наявності стійкого чи необоротного характеру захворювання, а також у тому разі, коли хворий був звільнений від роботи протягом чотирьох місяців безперервно з дня настання тимчасової непрацездатності чи протягом п`яти місяців у зв`язку з одним і тим самим захворюванням або його ускладненнями за останні дванадцять місяців, а при захворюванні на туберкульоз - протягом десяти місяців з дня настання непрацездатності.
		Слід зазначити, що конкретний список захворювань, за яких роботодавець має зберігати за працівником місце роботи й посаду, відсутній, однак, зважаючи на вищенаведений пункт 4.1 Інструкції № 455, конкретний строк збереження місця роботи й посади, а саме: 10 місяців із дня настання непрацездатності, встановлено лише у випадку захворювання працівника на туберкульоз, що в свою чергу, узгоджується з приписами частини другої статті 25 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», в якій вказано, що особам працездатного віку, в яких уперше виявлено захворювання на туберкульоз або стався його рецидив, листок непрацездатності для проведення безперервного курсу лікування та оздоровлення може видаватися на строк до 10 місяців. За такими особами протягом цього строку зберігається місце роботи.
		З урахуванням зазначеного правового врегулювання, звільнення працівника за пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України з ініціативи керівництва підприємства можливе у разі нез`явлення працівника на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, якщо така непрацездатність не пов`язана: з вагітністю та пологами; із захворюванням на туберкульоз; із професійним захворюванням або трудовим каліцтвом.
		Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 759/10039/18 (провадження № 61-10705св19), від 24 червня 2020 року у справі № 495/2574/17 (провадження № 45325св18), підстави для відступу від якого відсутні.
		Таким чином, доводи касаційної скарги в частині відсутності правового висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме: пункту 5 статті 40 КЗпП України, є безпідставними.
		Судами беззаперечно встановлено та підтверджено матеріалами справи безперервний строк нез`явлення ОСОБА_1 на роботі з причин тимчасової непрацездатності (а. с. 59-68).
		Судами встановлено, що тимчасова непрацездатність ОСОБА_1 не була пов`язана із захворюванням на туберкульоз чи трудовим каліцтвом.
		Крім того, судами встановлено, що відповідно до пункту 4 протоколу
		від 22 листопада 2017 року № 41 засідання профкому первинної профспілкової організації Державної установи «Урядовий контактний центр»  ОСОБА_1 підтвердила свою відсутність на роботі понад 4 місяці у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю з діагнозом - загальне захворювання, у результаті чого профком надав попередню згоду на розірвання трудового договору з ОСОБА_1 з ініціативи власника або уповноваженого ним органу на підставі пункту 5 статті 40 КЗпП України. 
		Доводи касаційної скарги щодо неврахування судами наказу від 30 жовтня 2017 року № 366-К/тр про переведення на посаду фахівця першої категорії колегія суддів відхиляє, оскільки сам лише факт наявності вказаного наказу у сукупності зі встановленими судами обставинами справи на підставі належних і допустимих доказів, не є безумовним свідченням переривання чотиримісячного строку перебування на лікарняному позивача, оскільки, як встановили суди, відповідно до листка непрацездатності серії АДЕ № 974863 у цей період  ОСОБА_1 перебувала на лікарняному
		(з 10 жовтня 2017 року до 01 листопада 2017 року) (а. с. 11, 66), вказане також підтверджується табелем обліку робочого часу (а. с. 59, 60). Законність винесення зазначеного наказу не є предметом перегляду в контексті цієї справи. 
		Колегія суддів також погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність порушення прав позивача у зв`язку з ненаданням їй відпустки, з огляду на наступне.
		Питання надання відпусток регулюються Законом України «Про відпустки» та окремими положеннями КЗпП України, зокрема, статтею 10 Закону «Про відпустки» та статтею 79 КЗпП України.
		Враховуючи вимоги законодавства, відпустка не надається протягом непрацездатності, а переноситься на інший період, тобто після закінчення періоду непрацездатності. Якщо працівник (за погодженням із роботодавцем) бажає піти у щорічну відпустку в інший, ніж обумовлено графіком відпусток, час або взяти лише частину щорічної основної відпустки, він має обов`язково подати відповідну заяву на ім`я керівника підприємства.
		Крім того, відпустка працівникові надається лише за погодженням роботодавця в установленому законом порядку. 
		З урахуванням того, що позивач звернулася із заявою про надання їй щорічної відпустки в період її непрацездатності (22 листопада 2017 року), вказана заява не була погоджена роботодавцем, суди обґрунтовано вважали твердження ОСОБА_1 про порушення її прав безпідставними. Друга заява про перенесення відпустки подана ОСОБА_1 24 листопада 2017 року, тобто вже після звільнення працівника з роботи. 
		Таким чином, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що звільнення позивача з посади на підставі пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України є законним.
		Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин в тому контексті, який на думку позивача свідчить про наявність підстав для задоволення позовних вимог, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі 
		№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
		Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України 
		(в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року).
		Виходячи зі встановлених, на підставі належним чином оцінених у сукупності доказів, обставин справи та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 є правильним.
		Докази та обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, були предметом дослідження апеляційним судом та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом апеляційної інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.
		Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної 
		інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
		Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		Рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року залишити без змін. 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:                                                                            А. А. Калараш
		 
		Є. В. Петров
		 
		О. С. Ткачук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...