Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 640/3701/20 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо оскарження актів чи діянь ВРУ, Президента, ВРП, ВККС, рішень чи діянь органів, що обирають, звільняють, оцінюють ВРП, рішень чи діянь суб’єктів призначення КСУ та Дорадчої групи експертів у процесі відбору на посаду судді КСУ, з них:; оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, з них:.
Надіслано для оприлюднення: 27.01.2021. Зареєстровано: 28.01.2021. Забезпечено надання загального доступу: 28.01.2021.
Дата набрання законної сили: 27.02.2021
Номер судового провадження: П/9901/71/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		РІШЕННЯ
		Іменем України
		 
		27 січня 2021 року 
		Київ
		справа №640/3701/20
		адміністративне провадження №П/9901/71/20
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: 
		судді-доповідача - Стеценка С.Г.,
		суддів: Стрелець Т.Г.,  Єзерова А.А.,  Тацій Л.В.,  Чиркіна С.М., 
		розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу № 640/3701/20
		за позовом ОСОБА_1 
		до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України
		про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,
		В С Т А Н О В И В:
		І. ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ
		1. 12 лютого 2020 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва (отримано судом         17 лютого 2020 року) з позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі також - відповідач, Комісія), в якому просила:
		- визнати протиправною бездіяльність Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо неприйняття Декларації родинних зв`язків та Декларації доброчесності судді Київського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 за 2015-2019 та за 2019 роки відповідно у паперовому вигляді;
		- зобов`язати Вищу кваліфікаційну комісію суддів України прийняти у паперовому вигляді Декларацію родинних зв`язків судді Київського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 за 2015-2019 роки та Декларацію доброчесності судді за 2019 рік в паперовому вигляді.
		ІІ. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ПОЗИЦІЇ ПОЗИВАЧА ТА ЗАПЕРЕЧЕНЬ ВІДПОВІДАЧА 
		2. В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначає, що нею, на виконання                           ч. 1 ст. 61 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», до відповідача подано дві декларації: Декларація родинних зв`язків за останні п`ять років, тобто за                     2015-2019 роки та Декларація доброчесності судді за 2019 рік. Однак, відповідачем протиправно, на думку позивача, листом від 04 лютого 2020 року №21-185/20 повідомлено позивача про відсутність можливості подання вищевказаних декларацій у паперовій формі.
		3. Позивач наголошує, що подача декларацій в паперовому вигляді була обумовлена релігійними переконаннями, що ідентифікація її, як людини, не за прізвищем, ім`ям та по-батькові, а за якимись символами та цифрами (ЕЦП), як того вимагає                       ч. 1 ст. 61 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», є приниженням її гідності як віруючої людини.
		4. Також, позивач вважає, що примушування її до подачі декларацій в електронному вигляді з електронним цифровим підписом порушує норми Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки вона має невід`ємне і непорушне право вибору у вирішенні питання щодо обробки її персональних даних.
		5. З вказаних підстав позивач й звернулась до суду з цією позовною заявою.
		6. Відповідач не скористався правом подання відзиву на вказану позовну заяву та не висловив заперечень проти позову.
		ІІІ. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ, ЗАЯВИ, КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		7. 12 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва (отримано судом 17 лютого 2020 року) з цим позовом.
		8. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року адміністративну справу № 640/3701/20 за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії передано за підсудністю на розгляд Верховного Суду.
		9. З результатами автоматизованого розподілу судової справи для розгляду вказаної справи визначено склад колегії суддів: головуючий суддя Стеценко С.Г., судді: ОСОБА_2, Стрелець Т.Г., Єзеров А.А., Тацій Л.В.
		10. Ухвалою Верховного Суду від 24 березня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання бездіяльності противоправною та зобов`язання вчинити дії залишено без руху та встановлено позивачу десятиденний строк з дня отримання копії вказаної ухвали суду для подання письмового підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав.
		11. 14 травня 2020 року позивач на виконання вимог ухвали Верховного Суду від       24 березня 2020 року надала позовну заяву з власним підтвердженням відсутності аналогічного спору на розгляді іншої судової установи.
		12. Враховуючи усунення недоліків позовної заяви, ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі; призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з викликом сторін на 6 липня             2020 року.
		13. У зв`язку із ухваленням Вищою радою правосуддя рішення від 09 квітня 2020 року №923/0/15-20 «Про звільнення ОСОБА_2 з посади судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у зв`язку з поданням заяви про відставку», на підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 01 липня        2020 року №1127/0/78-20, за результатом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01 липня 2020 року, визначено колегію суддів для розгляду цієї справи у складі головуючого судді Стеценка С.Г., суддів Стрелець Т.Г., Єзерова А.А., Тацій Л.В., Чиркіна С.М.
		14. В подальшому, розгляд справи двічі відкладався з підстав, визначених законом, у зв`язку з відпустками суддів-учасників колегії та справу призначено до розгляду на 21 вересня 2020 року.
		15. 10 серпня 2020 року на адресу Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 , в якій позивач просила відкласти розгляд справи у зв`язку з загальнонаціональним карантином.
		16. 21 вересня 2020 року у судовому засіданні Суд ухвалив, враховуючи, що це перша неявка в судове засідання позивача, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, та він повідомив про причини неявки, які судом визнаються поважними, керуючись п. 2 ч. 2 ст. 205 КАС України, відкласти розгляд справи до 09 листопада 2020 року.
		17. 06 листопада 2020 року на адресу Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_1 , в якому позивач просила відкласти розгляд справи у зв`язку з тим, що вона контактувала з особами-працівниками суду, у яких було виявлено COVID-19 та з метою недопущення розповсюдження вказаної хвороби та наміром пройти період тимчасової самоізоляції.
		18. У зв`язку з вказаним, 09 листопада 2020 року в судовому засіданні Суд ухвалив відкласти розгляд справи до 07 грудня 2020 року.
		19. 03 грудня 2020 року до Верховного Суду надійшли додаткові пояснення позивача, в яких, серед іншого, позивач просила здійснити розгляд справи без її участі.
		20. 07 грудня 2020 року в судовому засіданні, враховуючи положення                             ч. 9 ст. 205 КАС України (якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта) колегія суддів ухвалила продовжити розгляд цієї справи у порядку письмового провадження.
		IV. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ, ТА ЗМІСТ СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН
		21. 23 січня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України з листом, в якому просила розглянути можливість вирішення питання щодо прийняття від неї, на виконання вимог Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Декларації доброчесності судді за 2019 рік та Декларації родинних зв`язків судді в паперовому вигляді в порядку, який існував до 31 грудня 2017 року.
		22. Подача декларацій саме в паперовому вигляді мотивована релігійними переконаннями, які обґрунтовані наявністю догмату про незмінність імені людини, наданого їй при народженні на будь-які числові значення, тобто позбавлення права власного підпису.
		23. До вказаного листа ОСОБА_1 додала Декларацію доброчесності судді за      2019 рік, Декларацію родинних зв`язків судді 2015-2019 років.
		24. 06 лютого 2020 року Вища кваліфікаційна комісія суддів України листом №21-208/20 повідомила позивача, що відповідно до вимог статей 61 та 62 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя зобов`язаний подавати декларації родинних зв`язків  та доброчесності судді шляхом їх заповнення на офіційному веб-сайті Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Згідно з п.43 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону декларації родинних зв`язків та доброчесності судді подавалися у паперовій формі до моменту здійснення Вищою кваліфікаційною комісією суддів України організаційно-технічних заходів, необхідних для заповнення цих декларацій на офіційному веб-сайті Комісії. Також, Комісія зазначила, що з 12 год 00 хв 24 січня 2018 року запроваджено роботу електронної системи декларування родинних зв`язків і доброчесності суддів (кандидатів на посаду судді) у зв`язку із завершенням здійснення відповідних організаційно-технічних заходів. Можливості подання паперових форм таких декларацій чинними нормативно-правовими актами на сьогодні не передбачено.
		25. Позивач, вважаючи, що відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо неприйняття декларацій, а також, що існують підстави для зобов`язання відповідача прийняти декларації в паперовому вигляді, звернувся до суду з цим позовом.
		IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		26. Згідно з вимогами ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
		27. За приписами ст. 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
		28. Пунктом 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина.
		29. Із зазначених конституційних норм, зокрема, випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. 
		30. Відповідно до ст. 22 Основного Закону права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
		31. Цей конституційний припис посилюється положенням частини першої статті 64 Конституції України, яким передбачено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
		32. Конституційний Суд України у рішенні від 11.10.2005 № 8-рп/2005 здійснив тлумачення зазначених конституційних положень, а також сформулював юридичну позицію, за якою:
		- зміст прав і свобод людини - це умови і засоби, які визначають матеріальні та духовні можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування і розвитку;
		- обсяг прав людини - це кількісні показники відповідних можливостей, які характеризують його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву та виражені у певних одиницях виміру. Звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права;
		- звуження обсягу прав і свобод - це зменшення кола суб`єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики.
		33. Також, Конституційний Суд України вказав, що скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація; звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням (абз. 4 п.п. 5.2 п. 5 мотивувальної частини рішення від 22.10.2005 № 5-рп/2005).
		34. Конституційний Суд України у вказаному рішенні наголосив на конституційному обов`язку держави утверджувати і забезпечувати права і свободи людини та розвинув і конкретизував сформульовані ним юридичні позиції щодо змісту положень ч. 3 ст. 22 Основного Закону України. Конституційний Суд України виходить із того, що положення ч. 3 ст. 22 Конституції України перебувають у системному зв`язку з іншими положеннями цієї статті.
		35. Оскільки ст. 22 міститься у розділі II «Права, свободи та обов`язки людини і громадянина» Конституції України і в ній сформульовано загальну вимогу щодо законодавчого регулювання існуючих прав і свобод, то положення ч. 3 цієї статті необхідно інтерпретувати у взаємозв`язку з положеннями ч. 1 та 2 ст. 22, ч. 1 ст. 64,    ч. 1 ст. 157 Основного Закону України та розуміти як такі, що поширюються на всі існуючі права і свободи людини, гарантовані Конституцією України.
		36. Верховна Рада України повноважна ухвалювати закони, що встановлюють обмеження, відповідно до таких критеріїв (абз. 3 п.п. 2.1 п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 01.06.2016 № 2-рп/2016):
		- обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими;
		- вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України;
		- переслідувати легітимну мету;
		- бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети;
		- бути пропорційними та обґрунтованими;
		- у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права.
		37. Аналізуючи вищевказане, в контексті справи, що розглядається, колегія суддів вважає, що в цій частині відбулось обмеження прав позивача та звертає увагу на наступне.
		38. Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		39. Рішенням Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 надано офіційне тлумачення положення ч. 2 ст. 32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		40. Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується із міжнародно-правовими актами. Так, Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від         04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), була ратифікована Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.
		41. Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		42. Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося «згідно із законом», не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Ельсхольц проти Німеччини» (Elsholz v. Germany), скарга № 25735/94, § 45, ECHR 2000-VIII).
		43. Таким чином, з огляду на зазначені положення Конституції України, з урахуванням вимог ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів Верховного Суду звертає увагу, що виключно у випадках, визначених законом, і лише за умови переслідування легітимної цілі або цілей та якщо це необхідно у демократичному суспільстві у тому сенсі, що це пропорційно цілям, які мають бути досягнуті, допускається втручання органів державної влади в особисте та сімейне життя особи.
		44. Так, позивач вважає, що подача нею декларацій родинних зв`язків та доброчесності в паперовому вигляді була обумовлена релігійними переконаннями, що ідентифікація її, як людини, не за прізвищем, ім`ям та по-батькові, а за якимись символами та цифрами (ЕЦП), як того вимагає ч. 1 ст. 61 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», є приниженням її гідності як віруючої людини. Тобто, позивач вважає, що наявне втручання у її приватне життя, оскільки вона не бажає давати згоду на обробку персональних даних та замінювати особистий підпис на цифровий.
		45. Отже, предметом спору в цій справі є бездіяльність Комісії, на думку позивача, щодо неприйняття декларацій доброчесності та родинних зв`язків ОСОБА_1 у паперовій формі.
		46. Статтею 61 Закону №1402-VIII, передбачено, що суддя зобов`язаний щорічно до      1 лютого подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Вищої кваліфікаційної комісії суддів України декларацію родинних зв`язків за формою, що визначається Комісією.
		У декларації родинних зв`язків судді зазначаються такі відомості: 1) прізвище, ім`я, по батькові судді, місце його роботи та займана посада; 2) прізвища, імена, по батькові осіб, з якими у судді є родинні зв`язки, місця їх роботи (проходження служби), займані ними посади, якщо такі особи є або протягом останніх п`яти років були: а) членами Вищої ради правосуддя, Вищої ради юстиції, працівниками секретаріату Вищої ради правосуддя, Вищої ради юстиції; б) членами Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, працівниками секретаріату або інспекторами Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; в) членами Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції; г) суддями, працівниками апарату суду; ґ) суддями Конституційного Суду України, працівниками секретаріату Конституційного Суду України; д) членами Громадської ради доброчесності, членами Громадської ради міжнародних експертів, яка утворюється відповідно до закону, що визначає засади організації та діяльності Вищого антикорупційного суду; е) прокурорами, працівниками правоохоронних органів (органів правопорядку), адвокатами, нотаріусами; є) посадовими особами Державної судової адміністрації України, її територіальних управлінь; ж) Президентом України; з) Главою Адміністрації Президента України або його заступниками; и) Секретарем Ради національної безпеки і оборони України або його заступниками; і) народними депутатами України, депутатами Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, районної, міської, районної у місті, сільської, селищної ради; ї) членами Кабінету Міністрів України, керівниками або заступниками керівників центральних органів виконавчої влади, у тому числі зі спеціальним статусом, членами Ради міністрів Автономної Республіки Крим; й) керівниками або заступниками керівника Національного антикорупційного бюро України, членами Національного агентства з питань запобігання корупції; к) Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини; л) членами Рахункової палати; м) членами Центральної виборчої комісії; н) членами Правління чи Ради Національного банку України; о) членами Антимонопольного комітету України, національних комісій регулювання природних монополій, а також Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку; п) головами або заступниками голови місцевих державних адміністрацій; р) міськими, сільськими, селищними головами або їх заступниками.
		Декларація родинних зв`язків судді є відкритою для загального доступу через оприлюднення на офіційному веб-сайті Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
		За відсутності доказів іншого відомості, подані суддею у декларації родинних зв`язків, вважаються достовірними.
		У разі одержання інформації, що може свідчити про недостовірність (у тому числі неповноту) відомостей, поданих суддею у декларації родинних зв`язків, Вища кваліфікаційна комісія суддів України проводить перевірку зазначеної декларації.
		Неподання, несвоєчасне подання декларації родинних зв`язків суддею або подання в ній завідомо недостовірних (у тому числі неповних) відомостей мають наслідком дисциплінарну відповідальність, установлену законом. Притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за неподання, несвоєчасне подання декларації родинних зв`язків або за подання в ній завідомо недостовірних (у тому числі неповних) відомостей не звільняє суддю від обов`язку подати відповідну декларацію з достовірними відомостями.
		47. Згідно з Правилами заповнення та подання декларації родинних зв`язків судді, затвердженими рішенням Комісії від 31 жовтня 2016 року №137/зп-16 (зі змінами, внесеними згідно з рішенням Комісії 24 вересня 2018року №204/зп-18), декларація родинних зв`язків судді подається особисто суддею шляхом її заповнення на офіційному веб-сайті Вищої кваліфікаційної комісії суддів України із зазначенням відомостей за останні п`ять календарних років. До моменту здійснення організаційно-технічних заходів, необхідних для заповнення вищевказаної Декларації на офіційному веб-сайті Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, вона подається у паперовій формі.
		48. У примітці до вказаних правил зазначено, що роботу електронної системи декларування запроваджено з 12 год. 00 хв. 24.01.2018.
		49. Також, статтею 62 Закону №1402-VIII передбачено, що суддя зобов`язаний щорічно до 1 лютого подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Вищої кваліфікаційної комісії суддів України декларацію доброчесності судді за формою, що визначається Комісією.
		Декларація доброчесності судді складається з переліку тверджень, правдивість яких суддя повинен задекларувати шляхом їх підтвердження або непідтвердження. У декларації доброчесності судді зазначаються прізвище, ім`я, по батькові судді, його місце роботи, займана посада та твердження про: 1) відповідність рівня життя судді наявному в нього та членів його сім`ї майну і одержаним ними доходам; 2) своєчасне та повне подання декларацій особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та достовірність задекларованих у них відомостей; 3) невчинення корупційних правопорушень; 4) відсутність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності; 5) сумлінне виконання обов`язків судді та дотримання ним присяги; 6) невтручання у правосуддя, яке здійснюється іншими суддями; 7) проходження перевірки суддів відповідно до Закону України "Про відновлення довіри до судової влади в Україні" та її результати; 8) відсутність заборон, визначених Законом України "Про очищення влади". Декларація доброчесності судді може містити інші твердження, метою яких є перевірка доброчесності судді.
		Декларація доброчесності судді є відкритою для загального доступу через оприлюднення на офіційному веб-сайті Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
		За відсутності доказів іншого твердження судді у декларації доброчесності вважаються достовірними.
		У разі одержання інформації, що може свідчити про недостовірність (в тому числі неповноту) тверджень судді у декларації доброчесності, Вища кваліфікаційна комісія суддів України проводить відповідну перевірку.
		Неподання, несвоєчасне подання декларації доброчесності суддею або декларування в ній завідомо недостовірних (у тому числі неповних) тверджень мають наслідком дисциплінарну відповідальність, встановлену цим Законом.
		50. Згідно з Правилами заповнення та подання форми декларації доброчесності судді, затвердженими рішенням Комісії від 31 жовтня 2016 року №137/зп-16 (у редакції рішення Комісії від 24 вересня 2018 року № 205/зп-18) декларація доброчесності судді подається особисто суддею шляхом її заповнення на офіційному веб-сайті Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
		51. Відповідно до пунктів 41, 43 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII Вища кваліфікаційна комісія суддів України у шестимісячний строк з дня набрання чинності цим Законом здійснює організаційно-технічні заходи, необхідні для заповнення декларації родинних зв`язків судді (кандидата на посаду судді) та декларації доброчесності судді на офіційному веб-сайті Комісії.
		52. Тобто до виконання зазначених заходів декларації родинних зв`язків судді (кандидата на посаду судді) та декларації доброчесності судді подаються у паперовій формі.
		53. Отже, Законом №1402-VIII передбачено електронне декларування доброчесності та родинних зв`язків судді. Саме така форма декларації, що подається особисто із застосуванням унікального електронного цифрового підпису через власний електронний кабінет, визначена законодавцем як найефективніша та єдино можлива. По-перше, електронна форма декларації виключає доступ до її заповнення або корегування з боку третіх осіб, гарантуючи автентичність наданої суб`єктом декларування інформації, адже тільки ця особа ідентифікується конкретним цифровим підписом. По-друге, на кожну декларацію одразу після її подання автоматично надається унікальний ідентифікатор та накладається електронна печатка Реєстру, що унеможливлює в подальшому внесення до її змісту будь-яких змін.
		54. Саме в цьому вбачається принципова відмінність між деклараціями на паперових носіях, та електронними деклараціями, доступ до заповнення яких має виключно суб`єкт декларування, які оприлюднюються автоматично одразу після їхнього підписання електронним цифровим підписом, та до яких згодом не можуть бути внесені жодні зміни.
		55. Таким чином, Закон №1402-VIII зобов`язує суддів щороку особисто подавати декларації доброчесності та декларацію родинних зв`язків. Такі ж декларації подають і кандидати на посади суддів. З 2018 року ВККС України оптимізувала доступ до цих документів і створила Реєстр декларацій родинних зв`язків і доброчесності судді та кандидата на посаду судді, у якому кожен громадянин може ознайомитись із тим, які родичі суддів працюють у органах правопорядку та яку інформацію суддя вказав у декларації доброчесності. 
		56. Аналіз вимог ст.ст. 61, 62 Закон №1402-VIII дає підстави вважати, що запровадження обов`язку судді подавати декларації доброчесності та родинних зв`язків спрямоване на спрощення моніторингу способу життя судді, встановлення доступності та прозорості будь-якої інформації щодо нього. Відтак для суспільства важливо одержання правдивої та достовірної інформації із зазначених питань. Тобто в даному випадку має значення доступ суспільства до інформації, яка міститься в деклараціях доброчесності та родинних зв`язків судді.
		57. Однак, колегія суддів вважає, що забезпечити доступ суспільства до таких декларацій можна не лише шляхом запровадження обов`язку виключно електронного декларування родинних зв`язків та доброчесності судді. Вказане підтверджується тим, що до 2018 року такі декларації теж були у вільному доступі на сайті                ВККС України, хоча й подавались суддями у паперовому вигляді. ВККС України їх розміщувала на офіційному сайті у рамках розділу «Декларації родинних зв`язків та доброчесності» "невідкладно після їх опрацювання (реєстрації, обліку, сканування та оброблення для оприлюднення)". Тобто вільний доступ суспільства до цих декларацій був забезпечений і до 2018 року, але шляхом розміщення на сайті сканкопій паперових декларацій суддів.
		58. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що оскільки законодавець зобов`язав суддів подавати декларацію родинних зв`язків судді та декларацію доброчесності судді виключно шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, тобто в електронній формі, а позивач, будучи суб`єктом такого декларування, заперечує проти обробки її персональних даних та заміни її власноручного підпису цифровим, за допомогою якого, власне, і подаються зазначені декларації, то Суд вважає, що в цьому випадку відбулось втручання у право позивача на повагу до приватного життя.
		59. Однак, таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, тоді як в даному випадку колегія суддів не вбачає загрози інтересам національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. 
		60. Крім того, позивач наголошує, що небажання подавати декларації в електронному вигляді було обумовлене релігійними переконаннями, що ідентифікація її, як людини, не за прізвищем, ім`ям та по-батькові, а за якимись символами та цифрами (ЕЦП), як того вимагає ч. 1 ст. 61 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», є приниженням її гідності як віруючої людини.
		61. Так, відповідно до частини 1 статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь- яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
		62. Колегія суддів зауважує, що розглядуване право корелює з конституційним положенням про "ідеологічну багатоманітність" суспільного життя в Україні, де жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов`язкова (ст. 15). Конкретизацією останнього положення є розміщена у частині 3 статті 35 вказівка на те, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.
		63. Наведеним конституційним положенням кореспондують норми, зокрема, статті 3 Закону України від 23 квітня 1991 року № 987-XII «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі -Закон № 987-XII), за якою кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.
		64. Відповідно до частин 1, 2 статті 4 Закону №987-XII громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується.
		65. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов`язаних з цим ворожнечі й ненависті чи ображання почуттів громадян, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.
		66. За змістом частини третьої цієї статті, ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов`язків. Заміна виконання одного обов`язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
		67. Колегія суддів зауважує, що обов`язок позивача, передбачений                                ст.ст. 61, 62 Закону №1402-VIII, виходячи з аналізу ситуації, не відноситься до конституційних обов`язків, оскільки передбачений не на конституційному рівні, а на рівні звичайного закону.
		68. Як вказав Конституційний Суд України в рішенні від 8 вересня 2016 року №6-рп/2016, право на свободу світогляду і віросповідання разом з іншими фундаментальними правами і свободами є основою створення та функціонування демократичного суспільства. Всебічне утвердження і забезпечення цих прав і свобод - головний обов`язок України як демократичної, правової держави.
		69. Згідно частини 2 статті 35 Конституції України, право на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
		70. Буквальне тлумачення цієї норми дозволяє дійти висновку, що будь-які обмеження, які накладаються на свободу світогляду і віросповідання, допускаються за наявності одночасно двох умов:
		1)          обмеження має бути передбачене законами України;
		2)          таке обмеження має бути обґрунтовано інтересами охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захистом прав і свобод інших людей.
		71. Конституційний Суд України в рішенні від 8 вересня 2016 року №6-рп/2016 звернув увагу, що положення статті 35 Основного Закону України кореспондуються з положеннями статті 9 «Свобода думки, совісті і релігії» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), тому, відповідно до принципу дружнього ставлення до міжнародного права, практика тлумачення та застосування статті 9 Конвенції Європейським судом з прав людини має враховуватися при розгляді цієї справи.
		72. Так, відповідно до п. 1 ст. 9 Конвенції кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу сповідувати свою релігію або переконання; передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
		73. Зі змісту пункту 2 статті 9 Конвенції випливає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає обмеженням, лише встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		74. Отже, на відміну від статті 35 Конституції України, у статті 9 Конвенції з`являється ще одна обов`язкова умова для застосування обмежень щодо свободи вираження, а саме йдеться про обмеження, які є необхідними у демократичному суспільстві.
		75. У своєму рішенні по справі «Коккінакіс проти Греції» ЄСПЛ зазначив, що як визначено у статті 9 Конвенції, свобода думки, совісті та релігії виступає однією з підвалин «демократичного суспільства» у значенні, що вживається у                        пункті 31 Конвенції. Основоположний характер прав, гарантованих його                 пунктом 1 статті 9 Конвенції, знаходить своє відображення, зокрема, у формулюванні параграфа, що передбачає обмеження на них. На відміну від других параграфів статей 8, 10 і 11 Конвенції, які охоплюють права, що перераховуються в перших параграфах цих статей, у другому параграфі статті 9 Конвенції згадується лише про «свободу сповідувати релігію чи переконання» (пункт 33).
		76. Перелік таких обмежень, за вказівкою ЄСПЛ у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», є вичерпним, вони мають чітко тлумачитись в межах обмеженої самостійної оцінки, наданої державі, і лише переконливі та нездоланні причини можуть виправдовувати запровадження таких обмежень. При цьому держава має незначні межі для власної самостійної оцінки в цих питаннях.
		77. Що стосується конкретних обставин, то наявність в діях влади держави порушень статті 9 Конвенції має доводитися за певною схемою (трискладовий тест), визначеною в частині другій цієї статті і закріпленою в практиці Європейського суду з прав людини. Окрім наявності порушення права та факту втручання держави у свободу думки, совісті та релігії, необхідно з`ясувати три обставини:
		-          чи передбачено таке втручання національним законом в тому розумінні терміну «закон», яке прийнято Конвенцією?
		-          чи переслідувало здійснене втручання законну мету (тобто передбачену             ч. 2 ст. 9 Конвенції)?
		-          чи було воно необхідним у демократичному суспільстві?
		78. Колегія суддів зауважує, що аналіз обставин справи за позовом ОСОБА_1 дає підстави вважати, що в цьому випадку відбулось звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод позивача за релігійною ознакою, за відсутності необхідних для цього обставин, визначених Конституцією України та ст. 9 Конвенції.
		79. Серед іншого, це стосується також порушення права особи на ім`я, яке відноситься до охоронюваних особистих немайнових благ (ст. 201 Цивільного Кодексу України) та включає прізвище, ім`я та по батькові (ч.1 ст. 28 Цивільного Кодексу України).
		80.          Згідно згаданого вище «трискладового тесту» надалі важливо з`ясувати, чи втручання держави в право громадянина вільно сповідувати свою релігію або переконання переслідувало легітимну мету, передбачену ч. 2 ст. 9 Конвенції. 
		81.          Остання суттєва обставина, яка підлягає з`ясуванню в межах «трискладового тесту»: чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві. Цей пункт є важливим при визначенні фактично пропорційності застосованих обмежень до прав чи свобод, і саме оцінка з точки зору необхідності в демократичному суспільстві виявляється ключовою при визначенні того, чи вийшла держава за межі розсуду, якими вона наділена.
		82.          ЄСПЛ визнає, що, дійсно, в демократичному суспільстві може виникнути необхідність обмежити свободу віросповідання задля узгодження інтересів різних релігійних груп . Проте перелік таких обмежень, перелічених в статтях 9 та                   11 Конвенції, є вичерпним і вони мають чітко тлумачитись в межах обмеженого розсуду держави, і лише переконливі та нездоланні причини можуть виправдати запровадження таких обмежень. Будь-які такі обмеження мають відповідати «нагальній суспільній потребі» та бути «пропорційними легітимній меті, яку вони переслідують».
		83.          Необхідно враховувати, що людина є найвищою цінністю, а також носієм не тільки прав, а й потреб та інтересів, їй також властиві наміри та очікування, прагнення до стабільності й безпеки тощо. Тому принцип пропорційності тісно пов`язаний з принципом розумності, який повинен застосовуватися наскрізно через всі його елементи, допомагаючи через оціночні судження виділити належну вагу права, дійсну мету його обмеження, найсприятливіші або ж найменш обтяжливі для людини засоби її досягнення, справедливу компенсацію за обмежене право тощо [Критерії оцінки дотримання верховенства права в Україні (Rule of Law Checklist for Ukraine) / за заг. ред. М. Козюбри; Центр дослідження проблем верховенства права та його втілення в національну практику України Національного університету «Києво-Могилянська академія». Київ, 2019. С 93.].
		84. З матеріалів справи не вбачається наявність переконливих та нездоланних причин, які можуть виправдати запровадження обмеження права ОСОБА_1 на свободу віросповідання, що полягає в безальтернативному поданні електронної форми декларацій доброчесності та родинних зв`язків судді.
		85. Відсутність таких переконливих та нездоланних причин підтверджується також тим, що у 2016-2017 роках, та у 2018 році (до запровадження електронного декларування декларацій доброчесності та родинних зв`язків судді) всі судді України подавали такі декларації виключно в паперовій формі. ВККС України розміщувала скан копії всіх декларацій доброчесності та родинних зв`язків судді на своєму сайті і робила можливим доступ до них (2016-2018 рр.).
		86. Також колегія суддів вважає, що обмеження права на свободу віросповідання, що полягає в безальтернативному поданні електронної форми декларацій доброчесності та родинних зв`язків судді, не відповідає «нагальній суспільній потребі» та не є «пропорційними легітимній меті, яку воно переслідує».
		87. Крім того, Європейський суд вважає, що будь-яке обмеження свободи думки, совісті та релігії має відповідати одночасно двом вимогам - точності та доступності відповідного закону (Стаття 55 Висновку Організації Об`єднаних Націй, V. 24, 1998, § 40, Розділ 1 Розділу 1 Варіанту 1998-1005). Тобто, по-перше, кожен повинен мати інформацію про те, які саме норми права можуть застосовуватися по відношенню до нього. Друга вимога до закону полягає в тому, що відповідні норми права повинні бути сформульовані з достатньою точністю, щоб дозволити особі регулювати свою поведінку та вибирати лінію поведінки відповідно до цього знанням.
		88.          Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року визначає, що «кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів та вчень» .
		89.          Разом з тим, пункт 3 тієї ж статті говорить, що користування названими правами накладає особливі обов`язки і особливу відповідальність. Отже, воно може бути пов`язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними:
		a)          для охорони суспільної безпеки та порядку;
		b)          для охорони здоров`я і моралі;
		c)          для охорони основних прав та свобод інших осіб.
		90.          При цьому стаття 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права допускає, що держави-учасниці мають право відступити від узятих за Пактом зобов`язань - зокрема і щодо забезпечення права на свободу думки, совісті і релігії - лише під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується. 
		91. З матеріалів справи не вбачається, що у січні 2020 року, під час надсилання ОСОБА_1 декларації доброчесності та родинних зв`язків судді в паперовій формі, в Україні було надзвичайне становище, при якому життя нації перебувало під загрозою і про наявність якого офіційно оголошувалось.
		92.          Право на свободу віросповідання узгоджується з положеннями статті 18 Загальної декларації прав людини 1948 року, в яких зазначено, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.
		93.          «Сіракузькі принципи, що стосуються обмежень і відхилень від положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права», прийняті 1984 р. Економічною і Соціальною Радою ООН, передбачають, що у питаннях тлумачення допустимих обмежень прав і свобод необхідно, зокрема, дотримуватися таких принципів: «сфера застосування обмеження не може бути витлумачена таким чином, щоб поставити під загрозу сутність відповідного права»; «щоб обмеження вважалося необхідним, воно повинно переслідувати законні цілі і бути співмірним цим цілям», «при застосуванні обмеження, держава не повинна застосовувати заходи, які призводять до більшого обмеження прав, ніж це необхідно для досягнення мети, для якої вводяться обмеження» (пункти 2,10,11 розділу А частини 1).
		94. Колегія суддів з матеріалів справи не вбачає, що обмеження права ОСОБА_1 на свободу віросповідання, що полягає в безальтернативному поданні електронної форми декларацій доброчесності та родинних зв`язків судді, здійснено у зв`язку з загрозою сутності цього права, або, що таке обмеження було необхідним, переслідувало законні цілі і було співмірним цим цілям.
		95.          Відповідно до частин першої та другої статті 2 та частини другої                       статті 4 Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, прийнятої резолюцією 47/135 Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 1992 року, особи, що належать до національних чи етнічних, релігійних та мовних меншин (надалі називаються особами, що належать до меншин), мають право користуватися досягненнями своєї культури, сповідувати свою релігію та відправляти релігійні обряди, а також користуватися своєю мовою у приватному житті та публічно, вільно та без втручання чи дискримінації у будь-якій формі. Особи, що належать до меншин, мають право активної участі в культурному, релігійному, громадському, економічному та державному житті. Держави вживають заходів для створення сприятливих умов, які дозволять особам, що належать до меншин, виражати свої особливості та розвивати свою культуру, мову, релігію, традиції та звичаї за винятком тих випадків, коли конкретна діяльність здійснюється з порушенням національного законодавства та суперечить міжнародним нормам.
		96. Аналіз національного законодавства, Конвенції, інших міжнародних актів, практики ЄСПЛ дає підстави вважати, що перелік обмежень права на свободу світогляду і віросповідання є вичерпним і лише переконливі та нездоланні причини можуть виправдовувати запровадження таких обмежень. При цьому, на думку колегії суддів Верховного Суду, у випадку з ОСОБА_1 таких підстав не існувало.
		97. Більш того, колегія суддів звертає увагу на те, що позивач фактично обізнана про зміст частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якої ВККС України, як орган державної влади, зобов`язана діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.
		98. Згідно ч. 1 ст. 6 Закону України «Про захист персональних даних» від 01 червня 2010 року № 2297-VI (далі - Закон № 2297-VI), мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних.
		99. Персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (ст. 2 Закону № 2297-VI).
		100. Обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб`єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством.  Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 5, 6 ст. 6 вказаного Закону).
		101. Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб`єкта персональних даних.
		102. При цьому, колегія суддів вважає, що в даному випадку ОСОБА_1 опинилась в ситуації, коли, з одного боку, Законом №1402-VIII на неї покладено обов`язок подати декларації доброчесності та родинних зв`язків і необхідність виконання цього обов`язку нею не ставиться під сумнів, що підтверджується направленням таких декларацій на адресу відповідача у паперовій формі. Проте, з іншого боку, наявний обов`язок подавати такі декларації виключно в електронній формі, що, на думку позивача, суперечить Конституції України та Конвенції.
		103. В свою чергу, необхідно зауважити, що в Законі №1402-VIII зазначено тільки про те, що декларації подаються шляхом заповнення на офіційному веб-сайті                 ВККС України, однак цим Законом не визначено, що подача декларації має засвідчуватись електронним цифровим підписом суб`єкта декларування, хоча іншим шляхом ніж шляхом електронної ідентифікації на сайті з використанням ЕЦП здійснити обов`язок, визначений в ст.ст. 61, 62 Закону №1402-VIII неможливо.
		104. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 вересня 2018 року, ухваленій в зразковій справі № 806/3265/17 (Пз/9901/2/18), звернула увагу на те, що законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи.
		105. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.
		106. У зв`язку з наведеним, окрему увагу в даній справі колегія суддів вважає за необхідне приділити питанню «якості закону».
		107. Аналізуючи поняття «якість закону», Європейський суд з прав людини в пункті 111 рішення у справі «Солдатенко проти України» (заява №2440/07) зробив висновок, що це поняття, вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права, означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість обмеження прав особи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні - для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля.
		108. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності», «передбачуваності» та «зрозумілості»; норма не може розглядатися як «закон», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку; громадянин повинен мати можливість - у разі необхідності за належної правової допомоги - передбачити, наскільки це розумно за конкретних обставин, наслідки, до яких може призвести певна дія; у внутрішньому праві повинні існувати загороджувальні заходи від довільного втручання влади в здійснення громадянами своїх прав (п. 51 рішення у справі «Сєрков проти України», заява №39766/05,                 п. 51-52 рішення у справі «Редакція газети «Правоє дело» та Штекель проти України», заява №33014/05, п. 115 рішення у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», заява №77703/01, п. 37 рішення у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom), заява №18139/91, п. 27 рішення у справі «Круслен проти Франції» (Kruslin v. France), заява №11801/85, п. 56 рішення у справі «Аманн проти Швейцарії» (Amann v. Switzerland), заява №27798/95).
		109. Як уже зазначалось, законодавством України, яким передбачено обов`язок електронного декларування, не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи.
		110. Колегія суддів звертає увагу, що позивач не подала декларацію родинних зв`язків та декларацію доброчесності судді за 2015-2019 та за 2019 роки відповідно саме шляхом заповнення на веб-сайті ВККС України (електронні декларації) не тому, що безвідповідально ставилась до виконання своїх обов`язків чи мала на меті приховати від суспільства якусь інформацію, а тому, що норми Закону, за відсутності альтернативи вибору, покладають на неї обов`язок вчинити дії, які суперечать її релігійним переконанням.
		111. Верховний Суд, аналізуючи питання щодо можливості суддів подавати декларації доброчесності та родинних зв`язків в паперовому вигляді, враховує чинну на сьогодні в Україні практику вирішення питань, що є дещо схожими до вирішуваної справи (наприклад, щодо відмови особи від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, від проходження військової служби та від отримання карт посвідчення особи (ID-карток) з релігійних переконань) та звертає увагу на наступне.
		112. Відповідно п. 70.5 ст.70 розділу ІІ Податкового кодексу України та                    розділу VIII Положення про реєстрацію фізичних осіб у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 29.09.2017 №  822 фізична особа, яка через свої релігійні переконання відмовляється від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, зобов`язана особисто подати до відповідного контролюючого органу Повідомлення за формою № 1П (додаток 8), яке є водночас заявою для обліку в окремому реєстрі Державного реєстру, та пред`явити паспорт громадянина України (далі - паспорт) або документ, на підставі якого оформлюється паспорт вперше. У разі зміни прізвища, імені чи по батькові особа, крім паспорта, пред`являє свідоцтво про шлюб (за наявності), свідоцтво про розірвання шлюбу (за наявності), свідоцтво про зміну імені (за наявності).
		Облік осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган, ведеться в окремому реєстрі Державного реєстру за прізвищем, ім`ям, по батькові (за наявності), серією та/або номером паспорта. До паспортів зазначених осіб вноситься відмітка, яка свідчить про наявність права здійснювати будь-які платежі за серією та/або номером паспорта.
		113. Також, в Україні діє Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 року № 1975-XII, що визначає організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби, якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина.
		114. Відповідно до ст. 2 вказаного Закону право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
		115. Рішенням Великої Палати Верховного Суду визнано право громадян відмовлятися від отримання карт посвідчення особи (ID-карток) з релігійних переконань та зазначено, що позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі - у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у вигляді ID-картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, і воно є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.
		116. Вказані факти свідчать про потенційну можливість держави створити організаційно-правові механізми, які забезпечать дотримання передбаченого Конституцією України права на свободу світогляду і віросповідання. Постає питання в чому відмінність судді, як людини, життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека якої визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, мати впевненість в забезпеченні можливості в повній мірі користуватись наданим державою правом на свободу світогляду і віросповідання.
		117. Також колегія суддів доходить до висновку, що ВККС України має організаційні та технічні можливості оприлюднювати дані паперових декларацій доброчесності та родинних зв`язків судді у відкритому доступі для суспільства.
		118. Вказане підтверджується можливістю ознайомитись із розміщеними на сайті відповідача сканкопіями паперових декларацій доброчесності та родинних зв`язків суддів, які подавались до запровадження електронного декларування, тобто декларацій, які подані в 2016-2017 роках, та у 2018 році. 
		119. Вища рада правосуддя рішенням від 12 грудня 2019 року № 3474/0/15-19 оголосила про початок конкурсу на зайняття посади члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. З метою визначення порядку та умов проведення конкурсу на зайняття вакантної посади члена ВККС України, внесення до Вищої ради правосуддя за результатами конкурсу рекомендації про призначення кандидата на посаду члена ВККС України рішенням Вищої ради правосуддя від 10 грудня 2019 року № 3407/0/15-19 було затверджено Положення про проведення конкурсу на зайняття посади члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
		120. Відповідно до п. 4.3 вказаного Положення, документи для участі у конкурсі подаються в паперовій формі кандидатом особисто з долученням електронних копій цих документів на електронному носії у форматі PDF.
		121. Крім того, ст. 81 чинного на сьогодні Закону №1402-VIII передбачає порядок призначення на посаду судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду або Верховного Суду за спеціальною процедурою. Відповідно до ст. 71 вказаного Закону для участі у доборі кандидат на посаду судді подає: 1) письмову заяву про участь у доборі кандидатів на посаду судді; 2) копію паспорта громадянина України; 3) анкету кандидата на посаду судді, що містить інформацію про нього; 4) мотиваційний лист, у якому викладаються мотиви бути суддею; 5) декларацію родинних зв`язків та декларацію доброчесності кандидата на посаду судді; 6) копію диплома про вищу юридичну освіту (з додатками), здобуту в Україні, копії документів про вищу юридичну освіту, здобуту за кордоном, разом із копіями документів, що підтверджують їх визнання в Україні, а також копії документів про науковий ступінь, вчене звання (за наявності); 7) копію трудової книжки, послужного списку (за наявності) або інших документів щодо трудової діяльності кандидата на посаду судді; 8) документи з медичних установ установленої форми про проходження психіатричних та наркологічних оглядів та перебування на обліку у психоневрологічних або наркологічних закладах охорони здоров`я; 9) письмову згоду на збирання, зберігання, обробку та використання інформації про кандидата з метою оцінки його готовності до роботи на посаді судді; 10) згоду на проведення щодо нього спеціальної перевірки відповідно до закону; 11) копію декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, яка охоплює період року, що передує року подання документів, та посилання на відповідну сторінку Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; 12) копію військового квитка (для військовослужбовців або військовозобов`язаних); 13) документи, що підтверджують відповідність кандидата на посаду судді вимогам статті 69 цього Закону.
		122. Зі змісту вказаної норми вбачається, що усі вищезазначені документи подаються в паперовій формі.  
		123. Вказане також свідчить про наявність ресурсів в державних органах для переведення паперових декларацій в електронну форму на відповідних сайтах, а також перевірки декларацій, поданих в інший спосіб, аніж визначено                 Законом №1402-VIII.
		124. Тут також слід згадати принцип «належного урядування» який, зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога більш послідовний спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливості уникати виконання своїх обов`язків (п. 70 рішення у справі «Рисовський проти України» (№ 29979/04).
		125. Водночас, ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), пункт 58, «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, пункт 40, «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04,      пункт 67).
		126. У справі «Евейда та інші проти Сполученого королівства» ЄСПЛ зазначив, що «Суд повинен дослідити, чи виконали державні органи за всіх наведених обставин їхній позитивний обов`язок, що випливає зі статті 9; іншими словами, чи було право міс Евейда на вільне сповідання релігії належним чином захищено внутрішнім правопорядком і чи було дотримано справедливого балансу між її правами та правами інших осіб».
		127. Оскільки саме права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, то держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
		128. Неухильне й ефективне здійснення прав людини - одна із головних ознак демократичного суспільства й правової держави. Відтак, права людини мають стати не чимось похідним чи другорядним завданням здійснюваних у сфері державного управління перетворень, а їхньою найголовнішою метою, які мають принципово змінити історичну парадигму стосунків між державою і людиною [ ОСОБА_3 . Вибрані наукові праці / К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2011. С. 238].
		129. Колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що як Конституція України, так і Конвенція, гарантуючи фундаментальні права і свободи, покладає на державу «негативні» та «позитивні» обов`язки. «Негативні» обов`язки полягають у тому, що держава не повинна заважати реалізації таких прав, тоді як на виконання «позитивних» обов`язків держава повинна вживати певних заходів задля реалізації прав людини. 
		130. Тобто, з одного боку, держава має, в першу чергу, дбати про потреби людей, утримуючись, за можливості, від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства («негативні» обов`язки), а з іншого боку держава зобов`язана забезпечити можливість вільного користування правами, в тому числі правом на свободу віросповідання («позитивні» обов`язки). Державні органи повинні контролювати діяльність осіб, які можуть заважати реалізації своїх прав (в т.ч. права на свободу віросповідання). Здійснити це можна шляхом створення механізмів або встановленням правил (законів), користування якими забезпечить нормальну життєдіяльність людини, не обмежуючи її конституційні права.
		131. Також, колегія суддів звертає увагу, що вітчизняний законодавець у законі може, з урахуванням історичних особливостей, рівня розвитку суспільства, економічних можливостей держави, уточнювати зміст та обсяг конституційних прав, передбачати й інші форми їх реалізації. Конституція України не містить застережень щодо повноважень законодавця деталізувати на рівні закону конституційні права громадян.
		132. При цьому, повноваження законодавця у частині закріплення на рівні законів правових механізмів реалізації конституційних прав не є абсолютними. Основний Закон України передбачає конституційні заборони, які обмежують можливість законодавчого органу приймати рішення, що ставили б під сумнів або нівелювали зміст конституційних прав і свобод. 
		133. Таким чином, колегія суддів вважає за необхідне наголосити, що конституційні права людини є більш вагомі, ніж ті, які визначені в поточному законодавстві. Більш того, закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
		134. Верховний Суд зазначає, що створення законів, які прямо не спрямовані на обмеження релігійної чи іншої діяльності, не повинно і «приховано» порушувати права, передбачені Конституцією України та Конвенцією. Це означає, що у відповідних випадках, держава повинна передбачити практику виключень.
		135. Не менш важливо, щоби в актах законодавства не містилось положень, які є непрямою дискримінацією. Непряма дискримінація - поняття складніше ніж пряма дискримінація, оскільки її, як правило, виписано так, що сам факт дискримінації часто складно виявити [Критерії оцінки дотримання верховенства права в Україні (Rule of Law Checklist for Ukraine) / за заг. ред. М. Козюбри; Центр дослідження проблем верховенства права та його втілення в національну практику України Національного університету «Києво-Могилянська академія». Київ, 2019. С 72]. 
		136. В свою чергу, законодавець, висуваючи вимогу подання електронної декларації для осіб, які є суб`єктами декларування, тільки з використанням електронного підпису, і водночас, не передбачаючи альтернативи для електронної ідентифікації, крім як за допомогою електронного підпису, проти якої з релігійних переконань заперечує позивач, не передбачив виключень та порядку реалізації здійснення обов`язку декларування для зазначеної групи осіб.
		137. Таке нормативне регулювання даного питання в перспективі обмежує право доступу до певних посад осіб, які мають релігійні чи інші переконання, що несумісні з отриманням цими особами таких засобів електронної ідентифікації та беззаперечно є недопустимим в демократичній та правовій державі.
		138. При цьому, відповідно до ст. 14 Конвенції, користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
		139. ЄСПЛ у своєму рішенні по справі «Х`ю Джордан проти Великої Британії»  сформулював таку позицію: «Якщо загальна політика або захід мають непропорційно шкідливі наслідки для конкретної групи, то вони (загальна політика або захід) можуть вважатися дискримінаційними, незважаючи на те, що вони не спрямовані конкретно на цю групу».
		140. Також, Верховний Суд, надаючи оцінку наявності складу злочину                           (ст. 366-1 КК України) в діях державного службовця, який відмовився подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування в електронному вигляді, у постанові від 28 січня 2020 року у справі №705/2583/17 (провадження № 51-2136км19), дійшов висновку про те, що примусове виконання особою обов`язку подачі в електронному виді декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, з беззаперечним дотриманням нею положень ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції» 14 жовтня 2014 року №1700-VІІ за відсутності врегульованого питання на законодавчому рівні щодо альтернативи права вибору подачі такої декларації віруючою людиною, не відповідатиме легітимній меті та буде порушенням її прав і свобод, закріплених у Конституції України та в Конвенції. 
		141. Колегія суддів, розглядаючи справу за позовом ОСОБА_1 , вважає, що оскільки як і Закон №1700-VІІ, Закон №1402-VIII не містить альтернативи права вибору подачі декларацій доброчесності та родинних зв`язків віруючою людиною, то примусове виконання особою обов`язку подачі в електронному виді таких декларації також не відповідатиме легітимній меті та буде порушенням її прав і свобод, закріплених у Конституції України та в Конвенції. 
		142. Більш того, якщо Закон №1700-VІІ охоплює більш широке коло осіб, оскільки поширює свою дію та встановлює обов`язок для значної кількості осіб подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і Верховний Суд у справі №705/2583/17 дійшов висновку про можливість таким особам подавати декларації в паперовій формі, то запровадження альтернативи права вибору подачі декларацій доброчесності та родинних зв`язків судді, яка передбачена Законом №1402-VIII та поширюється лише на певну групу людей (суддів)), не покладе на державу надмірного тягаря.
		143. В цілому, права людини не можуть гарантувати справедливість чи добробут, проте вони захищають від приниження гідності. У розглядуваному випадку Суд вважає, що відбулось порушення встановленого ст. 28 Конституції України права позивача, як віруючої людини, на повагу до її людської гідності.
		144. Стаття 3 Конвенції чітко передбачає, що нікого не може бути піддано катуванню, або такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
		145. Так, у вказаній статті дуже лаконічно і стисло, але у чіткій пасивній формі викладена абсолютна заборона катування та поганого поводження, однак у ній криється надзвичайно широкий зміст та значущість, адже йдеться про невід`ємні права фізичної і моральної недоторканності людини.
		146. В контексті вказаного колегія суддів вважає, що у випадку з позивачем, який оцінюється судом, можна говорити про порушення права ОСОБА_1 на людську гідність, оскільки неможливість виконати службовий обов`язок зумовлений саме недосконалістю правового регулювання, що не передбачає альтернативи для віруючої людини, яка є суддею та зобов`язана подавати декларації доброчесності та родинних зв`язків виключно електронним шляхом.
		147. Також колегія суддів вважає, що аналізуючи проблематику даної справи, варто звернути увагу на характер професії судді, оскільки обов`язок електронного декларування доброчесності та родинних зв`язків покладено саме на суддів.
		148. Так, відповідно до ст. 52 Закону №1402-VIII суддею є громадянин України, який відповідно до  Конституції України  та цього Закону призначений суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі.
		149. Частиною 7 ст. 56 Закону №1402-VIII передбачено, що суддя, серед іншого, зобов`язаний: справедливо, безсторонньо та своєчасно розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства; дотримуватися правил суддівської етики, у тому числі виявляти та підтримувати високі стандарти поведінки у будь-якій діяльності з метою укріплення суспільної довіри до суду, забезпечення впевненості суспільства в чесності та непідкупності суддів;
		150. Колегія суддів звертає увагу, що посада судді покладає певні обмеження і обов`язки, зумовлені необхідністю неупередженого здійснення правосуддя. Зокрема, запорукою і необхідною умовою утвердження довіри до суду має бути законослухняна і добропорядна поведінка судді не лише при виконанні професійних обов`язків, але й у повсякденному житті. Проявом останнього є, зокрема, відповідність способу життя судді його дозволеним можливостям.
		151. Відповідно до пункту 3.3 Рішення Конституційного Суду України від 20 січня    2012 року № 2-рп/2012 у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України зазначено, що, вирішуючи питання щодо конфіденційності інформації про особу, яка займає посаду, пов`язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, та членів її сім`ї, Конституційний Суд України виходить з такого, що належність інформації про фізичну особу до конфіденційної визначається в кожному конкретному випадку. Перебування особи на посаді, пов`язаній зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, передбачає не тільки гарантії захисту прав цієї особи, а й додаткові правові обтяження. Публічний характер як самих органів - суб`єктів владних повноважень, так і їх посадових осіб вимагає оприлюднення певної інформації для формування громадської думки про довіру до влади та підтримку її авторитету у суспільстві.
		152. Парламентська Асамблея Ради Європи у своїй Резолюції від 25 грудня 2008 року № 1165 (1998) зазначила, що публічні особи повинні усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, автоматично збільшує рівень тиску на приватність їхнього життя (пункт 6).
		153. ЄСПЛ також відзначав, що верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (пункт 50 рішення ЄСПЛ від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України», заяви № 23759/03 та № 37943/06).
		154. ЄСПЛ, розглядаючи справи про дифамацію, по суті, перевіряє дотримання балансу між правом, передбаченим статтею 8 ("право на повагу до приватного і сімейного життя") та правом, передбаченим статтею 10 ("свобода вираження поглядів") Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме в контексті співвідношення цих прав ЄСПЛ прийняв ряд рішень, у яких обґрунтував можливості і підстави для їх обмеження.
		155. У таких справах необхідно враховувати дві ключові обставини: (1) ступінь суспільного інтересу до поширеної інформації і (2) ступінь публічності особи, щодо якої поширена інформація. 
		156. Значний суспільний інтерес, на думку Суду, має місце тоді, коли інформація безпосередньо впливає на суспільство в значній мірі, і суспільство проявляє законний інтерес до цієї інформації (п.66 рішення у справі «Sunday Times проти Великобританії»), особливо, якщо це стосується добробуту населення (п. 58 рішення у справі «Barthold проти Німеччини»). Крім того, у багатьох справах зазначається, що інформація про неправомірну діяльність посадових осіб, в тому числі про корупційні діяння, становить публічний інтерес, а тому притягнення до відповідальності за поширення такої інформації порушує статтю 10 Конвенції (п.43 рішення у справі «Надтока проти Росії», п.62, п.71 рішення у справі «Морар проти Румунії», п.68 рішення «Аксель Шпрінгер проти Німеччини (№2)», п.52 рішення у справі «Оjala and Еtukeno Оy проти Фінляндії»).
		157. Ступінь публічності особи також має безпосереднє значення: чим вищу посаду обіймає особа, тим сильніше її право на приватне та сімейне життя може бути обмеженим шляхом публікації про нього відповідної інформації (п. 52 рішення у справі «Ojala and Etukeno Oy проти Фінляндії», п.119 рішення у справі «Нachette Filipacchi Associes проти Франції»).
		158. В даному випадку, колегія суддів приходить до висновку, що посада судді має досить високий ступінь публічності, що призводить до виникнення значного суспільного інтересу щодо способу його життя. З вказаним твердженням також погоджується позивач. На підтвердження вказаного ОСОБА_1 наголошує на тому, що згодна надавати суспільству інформацію, яка міститься в деклараціях доброчесності та родинних зв`язків судді, та не заперечує проти оприлюднення такої інформації на доступному для громадськості профільному ресурсі відповідача, що підтверджується направленням на адресу відповідача вказаних декларацій в паперовому вигляді. Ступінь суспільного інтересу до поширеної інформації і ступінь публічності особи не можуть залежати від форми декларації доброчесності та родинних зв`язків судді.
		159. Більш того, колегія суддів вважає, що неможливість позивача виконати вимоги Закону №1402-VIII щодо декларування шляхом заповнення декларації на офіційному веб-сайті ВККС України через релігійні переконання жодним чином не впливає на професійні якості судді та виконання основного завдання та призначення судді - здійснення справедливого, безстороннього та об`єктивного правосуддя.
		160. З огляду на викладене, колегія суддів Верховного Суду вважає, що ВККС України допустила протиправну бездіяльність щодо неприйняття Декларації родинних зв`язків судді та Декларації доброчесності судді Київського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 за 2015-2019 та за 2019 роки відповідно у паперовому вигляді, у зв`язку з чим позов підлягає задоволенню.
		161. Окрім іншого, Верховний Суд враховує те, що неможливість представника Комісії брати участь у розгляді справи спричинена відсутністю сформованого складу       ВККС України. Однак наразі законодавцем не визначено ані нової процедури, ані строків формування нового складу Комісії, що не дає можливості визначити хоча б приблизний час формування ВККС України, а отже й час можливої участі її представника у розгляді цієї справи. Слід також врахувати, що вже більше року     ВККС України не здійснює своїх повноважень.
		162. Отже, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про те, що в цьому випадку право на своєчасний і справедливий розгляд справи має пріоритет перед вказаними причинами неявки суб`єкта владних повноважень до суду.
		163. З Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
		164. Матеріалами справи підтверджено, що позивач за подання адміністративного позову в цій справі сплатив судовий збір у розмірі 840 грн 80 коп, які на підставі частини першої статті 139 КАС України підлягають стягненню з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань.
		На підставі викладеного та керуючись статтями 22, 139, 241-246, 255, 295 2 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд
		ВИРІШИВ:
		Позов ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити.
		Визнати протиправною бездіяльність Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо неприйняття Декларації родинних зв`язків та Декларації доброчесності судді Київського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 за 2015-2019 та за 2019 роки відповідно у паперовому вигляді.
		Зобов`язати Вищу кваліфікаційну комісію суддів України прийняти у паперовому вигляді Декларацію родинних зв`язків судді Київського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 за 2015-2019 роки та Декларацію доброчесності судді за 2019 рік в паперовому вигляді.
		Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на користь ОСОБА_1 суму судового збору, сплачену за подання цього позову, у сумі 840,80 грн (вісімсот сорок гривень 80 копійок).
		Рішення Верховного Суду як суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку апеляційну скаргу не було подано.
		У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.
		Апеляційна скарга на судове рішення Верховного Суду подається безпосередньо до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
		Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або справу розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
		 
		Рішення складене та підписане 27.01.2021. 
		 
		 
		...........................
		 
		...........................
		 
		...........................
		 
		...........................
		 
		...........................
		 
		С.Г. Стеценко,
		Т.Г. Стрелець, 
		 А.А. Єзеров, 
		 Л.В. Тацій, 
		 С.М. Чиркін, 
		Судді Верховного Суду

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...