Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 320/2233/18 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із договорів; Спори, що виникають із договорів купівлі-продажу.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 30.01.2021. Забезпечено надання загального доступу: 02.02.2021.
Дата набрання законної сили: 20.01.2021
Номер судового провадження: 61-2279ск19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		                                                                                                          
		20 січня 2021 року
		м. Київ
		 
		справа № 320/2233/18
		провадження № 61-2279св19
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
		 
		Головуючого - Крата В. І. 
		суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М., Краснощокова Є. В.,
		 
		учасники справи:
		 
		позивачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
		відповідачі - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
		 
		розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 05 листопада 2018 року в складі судді Редька О. В. та на постанову Запорізького апеляційного суду від 09 липня 2019 року в складі колегії суддів Крилової О. В., Бєлки В. Ю., Полякова О. З.,
		 
		ВСТАНОВИВ :
		 
		Описова частина 
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		23 березня 2018 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 звернулися в суд із позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 і з уточненням позовних вимог просили:
		- розірвати договір про взаємні зобов`язання від 20 лютого 2017 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 ;
		- стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 солідарно на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 78 979 365 грн спільних сумісних коштів подружжя, що еквівалентно 3 036 500 доларів США, сплачених за договором про взаємні зобов`язання від 20 лютого 2017 року.
		 
		В обґрунтування позову ОСОБА_1 і ОСОБА_2 посилалися на те, що  ОСОБА_3 як учасник ТОВ «Біол» не виконав свої зобов`язання з продажу належної йому частки в статутному капіталі цього товариства ОСОБА_1 як іншому його учаснику за письмовою угодою від 20 лютого 2017 року, ухилившись від нотаріального посвідчення цього договору після отримання коштів за належну йому в статутному капіталі частку.
		 
		ОСОБА_3 відмовився припинити свою участь у товаристві, тому позивачі просили розірвати договір про взаємні зобов`язання та стягнути солідарно з                ОСОБА_3 та його дружини ОСОБА_4 безпідставно отримані за договором кошти.
		 
		Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
		 
		Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області                              від 05 листопада 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
		 
		Суд першої інстанції виходив із того, що переконливих доказів на підтвердження істотного порушення відповідачем ОСОБА_3 умов договору від 20 лютого 2017 року, конкретно не обумовлених у самому договорі, позивачі не надали. Уважав, що встановлені по справі обставини не дають підстав для висновку про бездіяльність відповідача чи активну протидію посвідченню договору і проведенню загальних зборів учасників ТОВ «Біол».
		 
		У даній справі не встановлено визначених статтею 542 ЦК України обставин, за яких можливе солідарне стягнення коштів з відповідачів, оскільки ОСОБА_4 не є стороною договору про взаємні зобов`язання від 20 лютого 2017 року.
		 
		Уважав відсутніми підстави для застосування положень статті 1212 ЦК України, адже не встановлено, що безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто з допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них частини першої статті 1212 ЦК України, в тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.
		 
		Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області                     від 05 листопада 2018 року в задоволенні заяви про забезпечення даного позову відмовлено. Суд першої інстанції виходив із того, що оскільки заява про забезпечення позову розглядається судом одночасно з розглядом справи по суті, й у задоволенні позову відмовлено, правові підстави для задоволення заяви відсутні. 
		 
		Короткий зміст судового рішення апеляційного суду 
		 
		Постановою Запорізького апеляційного суду від 09 липня 2019 року апеляційні скарги позивачів залишено без задоволення, рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 05 листопада 2018 року та ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 05 листопада 2018 року - без змін. 
		 
		Апеляційний суд виходив із того, що договір від 20 лютого 2017 року, який містить лише намір сторін про укладення в майбутньому правочинів щодо купівлі-продажу майна, є нікчемним у зв`язку з недотриманням обов`язкової нотаріальної форми й не створює правових наслідків, тому відсутні правові підстави для його розірвання; позовна вимога про стягнення грошових коштів є недоведеною, оскільки факт отримання відповідачем коштів за частку в статутному капіталі в установленому законом порядку не підтверджений.
		 
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 
		 
		14 серпня 2019 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 подали до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 23 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2020 року дана справа призначена до судового розгляду. 
		 
		Аргументи учасників справи
		 
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 
		 
		У касаційній скарзі позивачі просять скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
		 
		Указують, що суди попередніх інстанцій неповно з`ясували обставини, що мають значення для вирішення даної справи по суті; висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи; суди безпідставно не взяли до уваги надані позивачами докази, не сприяли їх повному та всебічному дослідженню, не задовольнили клопотання позивачів про виклик і допит свідків.
		 
		Відзив на касаційну скаргу
		 
		У жовтні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив відповідачів на дану касаційну скаргу, в якому вони просили залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. 
		 
		Відповідачі зазначають, що відсутні докази, які б підтверджували, що спірні кошти є спільною власністю подружжя та були сплачені ОСОБА_3 у рахунок вартості його частки в статутному капіталі товариства. 
		 
		Позивачі в жовтні 2019 року подали пояснення на касаційну скаргу з урахуванням поданого відповідачами відзиву.
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		Суди встановили, що 20 лютого 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали договір про взаємні зобов`язання, відповідно до умов якого ОСОБА_3 зобов`язався за 3 000 000 доларів США продати ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу свою частку в статутному капіталі ТОВ «Біол».
		 
		Згідно з умовами вказаного договору продаж частки має відбутися в строк до 15 березня 2018 року.
		 
		Відповідно до цього договору ОСОБА_3 також зобов`язався в строк до 15 березня 2018 року за 3 000 000 доларів США переоформити на ім`я ОСОБА_1 на підставі договорів купівлі-продажу належне йому на праві приватної власності наступне нерухоме майно:
		 
		- 1/2 частину нежитлової будівлі, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , позначеної літерою «П-1», загальною площею 2489,7 м2, що належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 15 лютого 2007 року № 1149;
		 
		- 1/2 частину земельної ділянки площею 0,845 га, кадастровий номер 2310700000:02:003:0146, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 09 листопада 2015 року;
		 
		- 1/2 частину комплексу будівель, розташованих за адресою:                     АДРЕСА_1 , позначених літерами «А-1/4», «Б-1». загальною площею 1727,1 м2, що належать ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 31 січня 2015 року;
		 
		- 1/2 частину будівлі, розташованої за адресою АДРЕСА_1 , позначеної літерою «А-1», загальною площею 1154,9 м2, що належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 31 січня 2015 року;
		 
		- 1/2 частину нежитлового комплексу будівель та споруд, який складається з будівлі «А-1» загальною площею 828,4 м2, будівлі «Б-1» загальною площею  2548,7 м2 розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 15 квітня 2014 року;
		 
		- 1/2 частину нежитлової будівлі загальною площею 1744,2 м2, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , що належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 22 серпня 2013 року;
		 
		- 1/2 частину земельної ділянки площею 0,3312 га, кадастровий номер 2310700000:02:003:0132, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , що належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 07 серпня 2013 року;
		 
		- 1/2 частину нежитлової будівлі загальною площею 1957,6 м2,  розташована за адресою: АДРЕСА_4 , що належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 27 липня 2011 року;
		 
		- нежитлове приміщення загальною площею 1093, 4 м2, розташоване за адресою: АДРЕСА_5 , що належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 28 серпня 2010 року;
		 
		- 1/2 частину комплексу, який складається з будівель «А-1» загальною площею 2928,3м2, «Б-1» загальною площею 422,3 м2, розташованого за адресою: АДРЕСА_6 , що належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 28 грудня 2012 року;
		 
		- 1/2 частину нежитлової будівлі загальною площею 1673,5 м2, розташованої за адресою: АДРЕСА_7 , яке належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 24 листопада 2010 року;
		 
		- нежитлову будівлю загальною площею 438,3м2, розташовану за адресою: АДРЕСА_8 , що належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 25 лютого 2006 року;
		 
		- нежитлову будівлю котельні загальною площею 781 м2, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 03 липня 2006 року;
		 
		- нежитлову будівлю загальною площею 85,1 м2, розташовану за                  адресою: АДРЕСА_9 , що належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 11 березня                2008 року;
		 
		- 1/2 частину приміщень, що складаються з будівлі «А2-1» загальною площею 36,4 м2, будівлі «А3-1» загальною площею 111,1 м2, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , що належать ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 31 січня 2015 року № 534;
		 
		- 1/2 частину земельної ділянки площею 1,9997 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер 2310700000:02:003:0088, яка належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на підставі державних актів на право власності на земельні ділянки серії ЯИ № 860932 та ЯИ 860931 від 11 квітня 2012 року;
		 
		- нежитлову будівлю, розташовану за адресою: АДРЕСА_10 ;
		 
		- 1/2 частину нежитлових будівель, позначених літерами «К-1», «Л-1», розташованих за адресою: АДРЕСА_3 ;
		 
		- 1/2 частину нежитлової будівлі, позначеної літерою «П-1/2» загальною площею 1889,5 м2, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ;
		 
		- 1/2 частину нежитлової будівлі, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 загальною площею 819,7 м2. 
		 
		Розпискою ОСОБА_3 від 13 березня 2017 року підтверджується, що вона видана відповідно до домовленості від 20 лютого 2017 року, проте не зазначено, про яку саме домовленість ідеться. 
		 
		Відповідно до розписки ОСОБА_3 від 24 квітня 2017 року він отримав від ОСОБА_1 330 000 доларів США згідно з попередньою домовленістю без зазначення, про яку домовленість ідеться. 
		 
		Згідно з розпискою ОСОБА_3 від 13 липня 2017 року він отримав від ОСОБА_1 450 000 доларів США в рахунок розподілу майна без зазначення підстав розподілу та переліку майна.
		 
		Відповідно до розписки ОСОБА_3 від 04 вересня 2017 року ОСОБА_1 передав ОСОБА_3 500 000 доларів США. 
		 
		У розписці від 14 жовтня 2017 року вказано, що ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 1 564 000 долари США в рахунок попередніх домовленостей.
		 
		У розписці без зазначення дати її написання ОСОБА_3 підтверджує попередню домовленість про продаж ОСОБА_1 своєї частки в статутному капіталі ТОВ «Біол» не пізніше 17 травня 2018 року або протягом двох тижнів після отримання грошової суми, еквівалентної трьом мільйонам доларів США.
		 
		Відповідно до договору від 20 лютого 2017 року його сторони окрім домовленості про продаж частки в статутному капіталі ТОВ «Біол» також домовилися про інші наміри, зокрема, про відчуження ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 без зазначення конкретної грошової суми належної йому частки в статутному капіталі ТОВ «ЮЗТК», а також продаж у майбутньому об`єктів нерухомості. 
		 
		Мотивувальна частина
		Позиція Верховного Суду
		 
		Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом.
		 
		Згідно з  положеннями статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		 
		Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку з цим суд, з`ясувавши в розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
		 
		Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду.
		 
		Аналогічний по суті висновок міститься в пункті 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року в справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19).
		 
		У пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року в справі № 917/1739/17 (провадження №12-161гс19) вказано, що «саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту».
		 
		Предметом спору в даній справі є розірвання договору про взаємні зобов`язання та солідарне стягнення грошових коштів, переданих на підставі цього договору. 
		 
		Відповідно до положень частин першої та другої статті 651 ЦК України  зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
		 
		Верховний Суд у постанові від 30 грудня 2020 року в справі № 607/5404/18 (провадження № 61-18654св19) дійшов висновку, що вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, а й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.
		 
		Вирішуючи спір, суди не навели мотивів відхилення аргументів позивачів щодо наявності підстав для розірвання договору в порядку, передбаченому частиною другою статті 651 ЦК України, чим допустили порушення підпункту в) пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України.
		 
		Згідно з частиною першою статті 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (в певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, установлених попереднім договором. Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.
		 
		Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором (частина четверта статті 635 ЦК України).
		 
		Встановивши, що укладений 20 лютого 2017 року між сторонами договір не є попереднім, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про його нікчемність у зв`язку з невідповідністю форми договору вимогам закону.
		 
		У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
		 
		Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
		 
		У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок, що «доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».
		 
		Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення коштів, сплачених за умовами договору про взаємні зобов'язання від 20 лютого 2017 року, суди не звернули уваги на те, що повернення відповідних коштів пов'язується позивачами саме з розірванням договору з посиланням на істотне порушення відповідачами договірних умов (ухилення від продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Біол») та їх недобросовісною поведінкою.
		 
		Досліджуючи та надаючи оцінку доказам, поданим позивачами на підтвердження обставин, указаних у позовній заяві, зокрема розпискам про отримання коштів, складеним ОСОБА_3 , суди не перевірили наявності між сторонами будь-яких інших договірних правовідносин окрім тих, які передбачені договором про взаємні зобов'язання від 20 лютого 2017 року, а також не з'ясували, чи виконувалися сторонами положення зазначеного договору в частині обов'язку ОСОБА_3 продати ОСОБА_1 нерухоме майно, що є необхідною умовою для визначення правової природи розрахунків між сторонами за відповідними розписками.
		 
		Установлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року по справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18). 
		 
		Установлюючи характер спірних правовідносин, суди не звернули уваги на те, що положення договору про взаємні зобов`язання містить письмові згоди дружин ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на укладення цього договору; не надали належної правової оцінки показанням свідків щодо обставин і мети передачі грошових коштів за розписками, а також не врахували, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.
		 
		Аналогічного за змістом висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19).
		 
		Судине дослідили зібрані в справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, з огляду на що дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для розірвання договору та стягнення грошових коштів з відповідачів у солідарному порядку.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
		 
		За встановлених обставин Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		З урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
		 
		Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
		 
		ПОСТАНОВИВ :
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.
		 
		Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 05 листопада 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 липня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		Із моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 05 листопада 2018 року та постанова Запорізького апеляційного суду від 09 липня 2019 року втрачають законну силу.
		 
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                          В. І. Крат
		 
		Судді                                                                                                       Н. О. Антоненко 
		 
		                                                                                                                  І. О. Дундар
		 
		                                                                                                                  М. М. Русинчук 
		 
		      Є. В. Краснощоков

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...