Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 206/569/18 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із земельних правовідносин.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 02.02.2021. Забезпечено надання загального доступу: 03.02.2021.
Дата набрання законної сили: 01.02.2021
Номер судового провадження: 61-7060ск19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		01 лютого 2021 року
		м. Київ
		 
		справа № 206/569/18
		провадження № 61-7060св19
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
		 
		учасники справи: 
		позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
		відповідачі: ОСОБА_3 , Дніпровська міська рада,
		третя особа - Восьма дніпровська державна нотаріальна контора,
		 
		провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Бацули Євгенії Дмитрівни на рішення Самарського районного суду міста Дніпропетровська від 26 липня 2018 року у складі судді Маштак К. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В., 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
		 
		У січні 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до  ОСОБА_3 , Дніпровської міської ради про визнання права власності на земельну ділянку, посилаючись на те, що 05 червня 2002 року між ними та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір дарування жилого будинку, за яким останній подарував, а вони прийняли в дар жилий будинок у цілому, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці площею 918 кв. м (0,0918 га). Земельна ділянка площею 918 кв. м (0,0918 га), на якій розташовано вказаний вище будинок, належала на праві приватної власності ОСОБА_4 на підставі державного акта на право приватної власності на землю. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. Власником вказаної земельної ділянки ОСОБА_4 стала після складання заповіту на ім`я ОСОБА_5 та ОСОБА_3 . У зв`язку з цим відповідач ОСОБА_3 та ОСОБА_5 успадкували по 1/2 частині будинку. З урахуванням того, що позивачі є власниками жилого будинку АДРЕСА_1 , вони просили суд визнати за ними право власності по 1/2 частки земельної ділянки за кожним площею 918 кв. м (0,0918 га), на якій розташований належний їм будинок, що знаходиться за вищевказаною адресою. 
		 
		Рішенням Самарського районного суду міста Дніпропетровська від 26 липня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
		 
		Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_3 не успадкував спірну земельну ділянку у встановленому законом порядку після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , а тому на момент укладення договору дарування не був власником земельної ділянки, на якій розташований подарований ним позивачам жилий будинок.
		 
		Постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Самарського районного суду міста Дніпропетровська від 26 липня 2018 року - без змін.
		 
		Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина у вигляді земельної ділянки, на якій розташовано жилий будинок, власниками якого на разі є позивачі у рівних частинах на підставі договору дарування. В той же час право власності на земельну ділянку у встановленому законом порядку ніхто із спадкоємців не оформив, а вона залишилася незаповіданою та неприйнятою жодним спадкоємцем за законом, у власність держави також не перейшла, оскільки доказів проведення процедури, яка є передумовою набуття такого права державою, суду не надано. При цьому позивачі не зверталися до відповідних уповноважених органів з метою врегулювання питання щодо оформлення права власності на земельну ділянку, на якій розташований належний їм на праві власності жилий будинок. Будь-яких відмов у вчиненні певних дій щодо земельної ділянки позивачі не отримували. Фактично спору щодо вищевказаної земельної ділянки між учасниками справи не існує.
		 
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
		 
		У березні 2019 року представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2  - адвокат Бацула Є. Д. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Самарського районного суду міста Дніпропетровська від 26 липня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що судами безпідставно не застосовано норми земельного законодавства, що діяли під час існування спірних правовідносин, зокрема положення статті 120 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України), в редакції 2001 року, яка передбачала набуття права власності на земельну ділянку при переході права власності на будівлю. Тобто укладення 05 червня 2002 року між ОСОБА_3 та позивачами договору дарування жилого будинку передбачає перехід права власності до позивачів на земельну ділянку, на якій вказаний житловий будинок розташований. Аналогічну норму містить і стаття 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Судами під час ухвалення оскаржуваних судових рішень не враховані висновки суду касаційної інстанції у подібних правовідносинах щодо застосування принципу цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. Висновок апеляційного суду про фактичну відсутність спору між сторонами суперечить встановленим у справі обставинам, оскільки Дніпровська міська рада заперечувала проти задоволення позовних вимог.
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 16 травня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Самарського районного суду міста Дніпропетровська.
		 
		04 червня 2019 року справа № 206/569/18 надійшла до Верховного Суду.
		 
		Позиція Верховного Суду.
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
		 
		Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		 
		Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
		 
		Судами встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 27 березня 1990 року ОСОБА_4 після смерті ОСОБА_6 в порядку спадкування набула права власності на спадкове майно, яке складається із жилого будинку з надвірними побудовами, що розташований на земельній ділянці площею 439 кв. м по АДРЕСА_1 , який належав померлому на підставі договору побудови.
		 
		02 лютого 1994 року ОСОБА_4 склала заповіт на ім`я ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , за яким зробила розпорядження щодо належного їй жилого будинку з надвірними побудовами, що знаходиться по АДРЕСА_1 .
		 
		27 липня 1998 року на підставі рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської Ради народних депутатів від 18 червня 1998 року № 1156, ОСОБА_4 отримала державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, яка розташована по АДРЕСА_1 .
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла.
		 
		Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 11 листопада 1999 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 прийняли спадкове майно після смерті ОСОБА_4 , а саме: жилий будинок, що знаходиться по АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці площею 918 кв. м.
		 
		При цьому, за матеріалами спадкової справи, після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , свідоцтво про право на спадщину на земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_1 , не видавалося.
		 
		05 червня 2002 року ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_2 та ОСОБА_1 прийняли в дар жилий будинок з надвірними побудовами у цілому, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 частина будинку належала ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 11 листопада 1999 року, інша 1/2 частина - на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі - продажу від 09 червня 2000 року.
		 
		Звернувшись до суду з цим позовом, позивачі, посилаючись на положення статей 120, 125 ЗК України, вважали, що мають право на визнання за ними права власності на земельну ділянку, на якій розташований належний їм будинок, відповідно до принципу цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований.
		 
		Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК Української РСР), в тому числі щодо прийняття спадщини та кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються ЦК України.
		 
		Суди попередніх інстанцій встановили, що спадщина після смерті ОСОБА_4 відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто під час дії ЦК Української РСР, а тому положення саме цього Кодексу підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
		 
		Відповідно до статті 524 ЦК Української РСРспадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.
		 
		Згідно зі статтями 525, 526 ЦК Української РСРчасом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця. Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме - місцезнаходження майна або його основної частини.
		 
		Статтею 548 ЦК Української РСР передбачено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.
		 
		Згідно з положеннями статті 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
		 
		Відповідно до пункту 5 частини першої статті 555 ЦК Української РСР спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави якщо ні один із спадкоємців не прийняв спадщини.
		 
		ЦК Української РСР не обмежувався строк для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом або заповітом, в тому числі й для держави. Тому, якщо впродовж встановленого шестимісячного строку ніхто зі спадкоємців за законом або за заповітом не прийняв спадщину, вважається, що спадщина переходить до держави.
		 
		Згідно зі статтею 137 ЦК Української РСР майно, яке не має власника або власник якого невідомий (безхазяйне майно), надходить у власність держави за рішенням виконавчого комітету районної, міської Ради народних депутатів, винесеним за заявою фінансового органу. Заява про визнання майна безхазяйним може бути подана не раніше як через один рік після прийняття майна на облік відповідним фінансовим органом або виконавчим комітетом селищної, сільської Ради народних депутатів. Порядок виявлення та обліку безхазяйного майна визначається Міністерством фінансів Української РСР. 
		 
		Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 18 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних прав», при вирішенні спорів про право власності на земельну ділянку суди мають виходити з того, що при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 01 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до цієї дати статті 30 Земельного кодексу Української РСР (далі - ЗК Української РСР) до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження.
		 
		Правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд, неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК Української РСР закон передбачав автоматичний перехід права власності або право користування на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції, яка була чинною з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року (до набрання чинності Закону України від 27 квітня 2007 року № 997-V «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям ЦК України»), при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. При цьому, якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. 
		 
		Чинні редакції статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України зі змінами, внесеними Законом України від 05 листопада 2009 року № 1702-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку набуття прав на землю», передбачають автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди.
		 
		Відповідно до статті 30 ЗК України в редакції, чинній на момент смерті спадкодавця ОСОБА_4 , при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об`єктами переходило у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення. При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об`єктів. При передачі підприємствами, установами і організаціями будівель та споруд іншим підприємствам, установам і організаціям разом з цими об`єктами до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій знаходяться зазначені будівлі та споруди. Право власності або право користування земельною ділянкою у перелічених випадках посвідчується Радами народних депутатів відповідно до вимог статті 23 цього Кодексу.
		 
		У свою чергу, стаття 23 ЗК України в редакції, чинній на момент смерті спадкодавця, встановлювала, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
		 
		Виходячи з наведеного, суди першої та апеляційної інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин, дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених позивачами вимог з огляду на те, що посилаючись на положення статей 23, 30 ЗК Української РСР, позивачі не взяли до уваги, що перехід права власності на земельну ділянку разом із будівлями та спорудами мав посвідчуватися Радами народних депутатів шляхом надання відповідного державного акта, проте, як правильно встановлено судами, спадкоємці після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідних дій щодо земельної ділянки не здійснили. 
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що судами безпідставно не застосовано норми земельного законодавства, які діяли під час існування спірних правовідносин, зокрема положення статті 120 ЗК України, в редакції 2001 року, яка передбачала набуття права власності на земельну ділянку при переході права власності на будівлю, не заслуговують на увагу, оскільки передумовою застосування вказаних положень закону була наявність у відчужувача нерухомого майна права власності на земельну ділянку, на якій вказане майно розташоване. Проте у справі, яка переглядається, судами встановлено, що на момент укладення договору дарування від 05 червня 2002 року ОСОБА_3 не був власником спірної земельної ділянки. 
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
		 
		Крім того, на час укладення договору дарування житлового будинку від 05 червня 2002 року стаття 120 ЗК України передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод. 
		 
		Таких угод щодо спірної земельної ділянки сторони в цій справі не укладали. 
		 
		За відсутності угоди до набувача об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, могло переходити право власності або право користування на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
		 
		Аргументи касаційної скарги про те, що під час ухвалення оскаржуваних судових рішень судами не враховані висновки суду касаційної інстанції у подібних правовідносинах щодо застосування принципу цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, також не заслуговують на увагу, оскільки, розглядаючи спір, суди дійшли висновку про неможливість, з урахуванням встановлених обставин, застосування до спірних правовідносин вказаних норм закону. 
		 
		Інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками.
		 
		Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
		 
		Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
		 
		Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
		 
		Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Бацули Євгенії Дмитрівни залишити без задоволення.
		 
		Рішення Самарського районного суду міста Дніпропетровська від 26 липня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:В. А. Стрільчук   В. М. Ігнатенко   С. О. Карпенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...