Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 814/3545/14 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них; проведення очищення влади (люстрації).
Надіслано судом: 03.02.2021. Зареєстровано: 04.02.2021. Забезпечено надання загального доступу: 05.02.2021.
Дата набрання законної сили: 27.01.2021
Номер судового провадження: 854/5301/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		   
		 
		П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		 
		 
		 
		___________________________________________________________________________________
		 
		П О С Т А Н О В А
		І М Е Н Е М  У К Р А Ї Н И
		 
		27 січня 2021 р.м.ОдесаСправа № 814/3545/14Головуючий в 1 інстанції: Птичкіна В.В.
		                                                                                          Дата і місце ухвалення 14.05.2020р., м. Миколаїв
		 
		П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
		Головуючого судді:     Бойка А.В.,
		                         суддів:   Федусика А.Г,
		                                        Шевчук О.А.,
		за участю секретаря -    Андрушкевич М.Г.,
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційні скарги Офісу Генерального прокурора та Прокуратури Херсонської області на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 14 травня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Прокуратури Херсонської області про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання вчинити певні дії,
		 
		В С Т А Н О В И В:
		У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора, Прокуратури Херсонської області з позовом, в якому просив:
		-          визнати протиправним з моменту його прийняття та скасувати наказ № 1478к Генерального прокурора України від 23.10.2014 про звільнення його з посади заступника прокурора Херсонської області;
		-          поновити його на посаді заступника прокурора Херсонської області;
		-          стягнути з Генеральної прокуратури України на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24 жовтня 2014 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;
		-          зобов`язати Генеральну прокуратуру України відкликати з Міністерства юстиції України відомості про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
		Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 14.05.2020 року позов задоволено.
		Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Офіс Генерального прокурора та Прокуратура Херсонської області подали апеляційні скарги, в яких посилались на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин по справі.
		Офіс Генерального прокурора посилався на те, що позивача було звільнено на підставі Закону України "Про очищення влади". Апелянт посилався на те, що вказаним Законом не передбачено для вирішення питання про звільнення осіб, які підпадають під встановлену ним заборону встановлювати будь-які обставини чи факти, в тому числі стосовно їх належності до кола осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 .
		З огляду на зазначене апелянт вважає, що звільнення відповідача відбулось правомірно, на підставі чинного законодавства.
		Також апелянт посилався на неправильність розрахунку судом першої інстанції суми середнього заробітку, яка підлягає стягненню на користь позивача.
		На підставі викладеного відповідач просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове про відмову у задоволенні позову.
		Прокуратура Херсонської області в поданій апеляційній скарзі висловила незгоду із розрахунком судом першої інстанції суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Апелянт посилався на те, що судом першої інстанції безпідставно застосовано при визначенні суми середнього заробітку за період з 16.01.2020 року по 14.05.2020 року розміру посадового окладу заступника керівника обласної прокуратури, визначений додатком 2 до постанови КМУ від 11.12.2019 року № 1155 "Про умови оплати праці прокурорів".
		На думку апелянта, з огляду на те, що ані обласні, ані окружні прокуратури ще не створені, застосування затверджених вказаною постановою схем посадових окладів є неправомірним.
		З огляду на викладене апелянт просить змінити рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 14.05.2020 року, шляхом зменшення суми стягнутих на користь позивача з прокуратури Херсонської області коштів на 1054849,74 грн.
		Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи колегія суддів дійшла наступного:
		Судом першої інстанції встановлено, що згідно  записів трудової книжки ОСОБА_1 з травня 2004 року по червень 2013 року обіймав посаду заступника прокурора Миколаївської області, а з 15.05.2014 року по 23.10.2014 року - посаду заступника прокурора Херсонської області. 
		Наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 року № 1478к ОСОБА_1 , керуючись ст.ст. 15, 16 Закону України "Про прокуратуру", вимогою п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади", звільнено з посади заступника прокурора Херсонської області у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України та увільнено від обов`язків члена колегії прокуратури Херсонської області. 
		Інформацію про звільнення ОСОБА_1 та про застосування до нього заборони було внесено до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади».
		Не погоджуючись з оскаржуваним наказом Генерального прокурора України, позивач звернувся з даним позовом до суду першої інстанції.
		Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно наявності підстав для задоволення позовних вимог позивача, з огляду на наступне:
		Як вбачається з оскаржуваного наказу, підставою для його звільнення став той факт, що до нього застосовується заборона, зазначена у частині третій статті 1 Закону України "Про очищення влади", а саме, позивач більше одного року обіймав посаду, визначену п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону України "Про очищення влади".
		Заперечуючи проти позовних вимог, представник Генерального прокурора України посилався на те, що звільнення ОСОБА_1 відбулось у зв`язку з тим, що норми Закону України "Про очищення влади" є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами, їх посадовими особами. Відповідач також посилався на те. що не встановлено жодних застережень чи виключень стосовно заборони звільнення осіб, які підпадають під критерії, передбачені ч. 1 ст. 3 Закону, відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, у тому числі не передбачено попереднє притягнення цих осіб до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності.
		Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного:
		За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		За приписами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
		За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
		Відповідно до частини другої статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
		Пунктом 6 частини 1 статті 5-1 Кодексу законів про працю України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
		16.10.2014 року набрав чинності Закон України від 16.09.2014 № 1682-VII «Про очищення влади» (надалі - Закон № 1682).
		Згідно з преамбулою, цей Закон визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.
		Відповідно до статті 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
		Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина 2 статті 1 Закону № 1682-VII).
		Частиною третьою статті 1 Закону № 1682 встановлено, що протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
		Рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень при виконанні цього Закону оскаржуються в судовому порядку (частина 8 статті 1 Закону № 1682-VII).
		Відповідно до пункту 7 частини першої статті 2 Закону № 1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України.
		Пунктом 8 частини першої статті 3 («Критерії здійснення очищення влади (люстрації)») Закону № 1682 визначено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується для осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема, заступника територіального (регіонального) органу прокуратури України.
		Пунктом 2 «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 1682 встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належать звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена у частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:
		1)          звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;
		2)          інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом. 
		Чинною у жовтні 2014 року редакцією Закону України від 05.11.1991 № 1789-ХІІ «Про прокуратуру» передбачалось, що прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю (перше речення частини першої статті 462).  
		Підпунктом 1 пункту 4 «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 1682 частину першу статті 36 («Підстави припинення трудового договору») Кодексу законів про працю України (надалі - КЗпП) було доповнено пунктом 72 такого змісту: « 72) з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади»», а частину другу статті 36 КЗпП було доповнено словами «а у випадку, передбаченому пунктом 72, особа підлягає звільненню з посади у порядку, визначеному Законом України «Про очищення влади».
		Згідно з частиною 1 та частиною 2 статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
		Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
		Згідно з частиною 2 статті 21 та частини 1 статті 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
		Відповідно до частини 1 та частини 2 статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12 листопада 1973 року, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.
		Також, стаття 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14 вересня 2006 року, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.
		Згідно 3 статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
		Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Статтею 2 Конвенції № 111 від 25 червня 1958 року «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04 серпня 1961 року) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.
		Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).
		Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14 квітня 1986 року № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися.
		Відповідно до статті 27 цієї Конвенції, держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
		Стаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті, поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.
		Закон № 1682-VII був предметом оцінки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).
		У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:
		1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;
		2) прецедентного права національних конституційних судів;
		3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:
		- «Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів» №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006));
		- «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» №1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі - Керівні принципи ПАРЄ).
		Відповідно до ст. 22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними, Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
		Згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 Конституції України.
		Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
		Згідно статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
		Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
		Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.
		Із аналізу правових норм Закону №1682-VII випливає, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття ними посад (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не будучи звільненими в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням, зокрема, передбачених пунктом 4 частини другої статті 3 цього Закону, незалежно від того чи сприяла вона своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.
		Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі № 800/186/17 висловив правовий висновок про те, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб.
		Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17.
		У справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).
		Як підсумок, у справі № 800/186/17 Верховний Суд вказав на те, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння, їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.
		Верховний Суд визнав ці висновки застосовними і у справі №817/3431/14 (№К/9901/1400/18), за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі судової палати ухвалив постанову від 03 червня 2020 року, в якій сформулював правову позицію про те, що самого лише факту перебування осіб на визначених в Законі посадах та протягом встановленого цим же Законом строку недостатньо для застосування заборон, визначених частиною третьою статті 1 Закону №1682-VІІ.
		Також у вказаному судовому рішенні Верховний Суд наголосив на необхідності врахування доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, на чому наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону №1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
		. Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.
		Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.
		17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону №1682-VII.
		У цьому рішенні ЄСПЛ, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.
		ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом №1682-VII заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан Віктор Янукович був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294).
		Аналіз вказаного рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушенні статті 8 Конвенції щодо всіх заявників, дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом №1682, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому  його застосування становить порушення положень Конвенції.
		Колегія суддів вважає, що при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі «Полях та інші проти України», оскільки за висновками Європейського суду сам Закон №1682, що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.
		Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що Закон №1682-VII виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.
		Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону № 1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).
		Без встановлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону №1682-VII - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.
		Тож заборона перебування на зазначених у Законі №1682-VII посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону №1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.
		Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року (справа № 817/3431/14).
		На підставі наведеного колегія суддів вважає безпідставними доводи скаржника про те, що оскільки люстрація не має відношення до видів юридичної відповідальності, то не має потреби встановлювати і факти особистої протиправної поведінки осіб, до яких застосовують заходи очищення влади, і нормами Закону №1682-VII, які є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів та які в силу свого імперативного характеру підлягають безумовному застосуванню до спірних правовідносин, не передбачено встановлення таких фактів.
		В даному випадку відповідачем при звільненні ОСОБА_1 не встановлено фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а наказ Генерального прокурора України  про звільнення з посади заступника прокурора  Херсонської області не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.
		Оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до позивача щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, суд вважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві.  
		Відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених  частиною третьою статті 2 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), що кореспондує положенням частини другої статті 2 КАС України (у редакції, чинній після 15 грудня 2017 року).
		В свою чергу, оскаржуваний наказ відповідача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.
		З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про наявність підстав для визнання протиправним та скасування наказу Генерального прокурора України № 1478к від 23.10.2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Херсонської області.
		Відповідно до частини 1 статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		У постанові від 21 травня 2014 року у справі №6-33цс14 Верховний Суд України дійшов висновку, що у разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.
		Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
		З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції стосовно необхідності поновлення позивача на роботі на посаді заступника прокурора Херсонської області з дати звільнення, тобто з 24.10.2014 року.
		Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (надалі - Порядок),  обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
		У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
		У разі зміни структури заробітної плати з одночасним підвищенням посадових окладів працівникам органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до актів законодавства період до зміни структури заробітної плати виключається з розрахункового періоду.
		У разі коли зміна структури заробітної плати з одночасним підвищенням посадових окладів працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування відбулася у період, протягом якого за працівником зберігається середня заробітна плата, а також коли заробітна плата у розрахунковому періоді не зберігається, обчислення середньої заробітної плати провадиться з урахуванням виплат, передбачених працівникові згідно з умовами оплати праці, що встановлені після підвищення посадових окладів.
		Згідно з пунктом 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
		Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
		У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
		Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
		За пунктом 10 Порядку № 100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.
		Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).
		Згідно довідки про середню заробітну плату (доходи), виданої прокуратурою Херсонської області від 13.11.2014 року № 18/368вих-14, середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 за останні два місяці перед звільненням (серпень 2014 року, вересень 2014 року) склала 799,39 грн., середньомісячна заробітна плата склала 16787,19 грн.
		Ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 10.03.2020 року було витребувано від Офісу Генерального прокурора та від прокуратури Херсонської області довідку про суму середнього заробітку ОСОБА_1 , обчислену відповідно до затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 «Порядку обчислення середньої заробітної плати», з урахуванням її коригування на коефіцієнт підвищення, передбаченого пунктом 10 вказаного Порядку, за період з 24.10.2014 року по 14.04.2020 року. 
		На виконання ухвали суду першої інстанції  прокуратурою Херсонської області була надана довідка про середню заробітну плату позивача від 01.04.2020 року № 18-53 вих 20. 
		У зв`язку із виявленням арифметичної помилки листом від 13.05.2020 року № 05/1-1223-20 прокуратура Херсонської області надала виправлену довідку від 07.05.2020 року № 18-67 вих 20.
		Як встановлено судом першої інстанції, при розрахунку суми середньої заробітної плати, прокуратурою Херсонської області за основу був взятий розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 (799,39 грн.) та розрахований коефіцієнт підвищення для коригування середньої заробітної плати.
		З  урахуванням змін окладу за відповідною посадою, що відбулись у грудні 2015 року та у вересні 2017 року, прокуратура Херсонської області, згідно з пунктом 10 розділу IV Порядку, застосувала до обчисленої відповідно до пункту 8 розділу IV Порядку середньоденної заробітної плати (799,39 грн.), коефіцієнти коригування 1,25 (з грудня 2015 року) та 2,93 (з 06.09.2017). 
		Так, у період з 24.10.2014 року посадовий оклад позивача склав 2790 грн., а тому коефіцієнт дорівнює 1; з 01.12.2015 року посадовий оклад складає 3488 грн., тому коефіцієнт дорівнює 1,25 (3488/2790); з 06.09.2017 року посадовий оклад складає 8170 грн., а тому коефіцієнт дорівнює 2,93 (8170/2790).
		Таким чином, судом враховано, що згідно довідки від 07.05.2020 року, нарахована сума середньої заробітної плати, що підлягає виплаті ОСОБА_1 за період з 24.10.2014 року по 31.12.2019 року, складає 2   022   120,49 грн.  
		В свою чергу, при вирішенні питання щодо стягнення середнього заробітку суд першої інстанції врахував, що з 16.01.2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 року № 1155 «Про умови оплати праці прокурорів», якою затверджено схеми посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних, окружних прокуратур та прирівняних до них прокуратур згідно з додатками 1-3.
		Згідно з додатком 2 до вказаної постанови, місячний посадовий оклад заступника керівника обласної прокуратури становить 34   578 грн. 
		З огляду на розмір окладу по посаді позивача, встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури», в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратур», а саме,  8  170 грн., судом було вираховано коефіцієнт підвищення середнього заробітку, який склав 4,23 (34  578 : 8  170).
		В свою чергу кількість робочих днів вимушеного прогулу позивача за період з 24 жовтня 2014 року по 14.04.2020 року склала 1370 днів.
		Розраховуючи середній заробіток позивача за 2020 рік, суд першої інстанції вірно встановив, що до набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 року № 1155, а саме, до 16.01.2020 року при розрахунку середнього заробітку повинен застосовуватись коефіцієнт підвищення у зв`язку з встановленням посадового окладу 8170 грн., однак, після з цієї дати застосуванню підлягає коефіцієнт підвищення у зв`язку із встановленням посадового окладу у розмірі 34 578 грн.
		Сума середнього заробітку за період з 24.10.2014 року по 16.01.2020 року склала 2 043 200,38 грн.
		В свою чергу, судом першої інстанції встановлено, що оскільки кількість робочих днів за період з 16.01.2020 року по 14.05.2020 року склала 82, коефіцієнт підвищення, на який з 16.01.2020 має бути скоригована середньоденна заробітна плата (799,39 грн.), - 12,37 (який є добутком коефіцієнтів 1,25, 2, 34 та 4,23).
		Враховуючи, що середньоденна заробітна плата позивача з 16.01.2020 року з урахуванням підвищення посадових окладів становить 9  890,67 грн., нарахуванню за період з 16.01.2020 року по 14.05.2020 року підлягає сума 811   034,99 грн.
		Виходячи з вказаних розрахунків суд першої інстанції  дійшов висновку, що загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню з прокуратури Херсонської області на користь   ОСОБА_1 , дорівнює 2   854   235,37 грн. (2   022   120,49 + 21   079,89 + 811   34,99). 
		Не погоджуючись із розрахунком середнього заробітку за час вимушеного прогулу, апелянти посилались на те, що судом першої інстанції було неправомірно враховано при його розрахунку підвищений згідно постанови Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 року № 1155 посадовий оклад.
		Колегія суддів вважає вказані доводи апелянтів необґрунтованими, з огляду на те, що зазначеною постановою Кабінету Міністрів України затверджено схеми посадових окладів, у тому числі, обласних прокуратур. 
		В свою чергу, згідно п. 6 постанови Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 року № 1155, установлено, що для прокурорів, умови оплати праці яких затверджені цією постановою, не застосовуються умови оплати праці працівників органів прокуратури, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 р. № 505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури".
		Колегія суддів вважає, що прийняттям вказаної постанови КМУ, відбулось чергове підвищення посадових окладів працівників органів прокуратури, а оскільки позивач на час звільнення займав посаду заступника прокурора Херсонської області, на нього розповсюджується затверджена схема посадових окладів прокурорів обласних прокуратур.
		Посилання на те, що розглядуваною вище постановою не передбачено посади, яку обіймав позивач, а визначено оклад за посадою заступника керівника обласної прокуратури, також відхиляються колегією суддів, з огляду на те, що позивач на час звільнення займав посаду заступника керівника підрозділу державного органу (прокуратури) в такій адміністративно-територіальній одиниці як область,  тому в даному випадку вказані посади є аналогічними.
		Оцінюючи наявність підстав для задоволення позовних вимог щодо зобов`язання відповідача надати до Міністерства юстиції України відомості про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_1 заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», колегія суддів звертає увагу на наступне.
		Згідно з частиною 1 статті 7 Закону №1682-VII відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.
		Наказом Міністерства юстиції України від 16.04.2014 року №1704/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16 жовтня 2014 року за №1280/26057 затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Положення №1704/5), яке визначає порядок формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), а також надання відомостей з нього.
		Так, пункт 9 вказаного Положення передбачає, що Реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», виконують інші функції, передбачені цим Положенням.
		Згідно з пунктом 4 Положення №1704/5 держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.
		Відповідно до пункту 5 розділу ІІ Положення №1704/5 підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є надходження до Реєстратора: обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», від органу, який проводив перевірку; відповідного судового рішення, яке набрало законної сили; відповідних документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру; інші випадки, визначені законом.
		Підсумовуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для зобов`язання відповідача надати до Міністерства юстиції України відомості про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_1 заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади».
		Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 04 червня 2020 року у справі №821/4571/14.
		Колегія суддів також звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті б Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
		Відповідно до ст. 316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.
		Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційних скарг висновків суду не спростовують, тому, відповідно до ст. 316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційні скарги без задоволення, а рішення суду - без змін.
		З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін, розподіл судових витрат, згідно ст. 139 КАС України, не здійснюється.
		Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 325, 327, 329 КАС України, суд, -
		 
		П О С Т А Н О В И В :
		 
		Апеляційні скарги Офісу Генерального прокурора та Прокуратури Херсонської області залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 14 травня 2020 року - без змін.
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
		 
		Повний текст постанови складено та підписано 03.02.2021 року.
		 
		 
		Суддя-доповідач:                                                                        А.В. Бойко
		 
		Суддя:                                                                                          А.Г. Федусик
		 
		Суддя:                                                                                         О.А. Шевчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...