Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 308/12227/13-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із договорів; Спори, що виникають із договорів купівлі-продажу.
Надіслано для оприлюднення: 05.02.2021. Зареєстровано: 07.02.2021. Забезпечено надання загального доступу: 08.02.2021.
Дата набрання законної сили: 26.01.2021
Номер судового провадження: 22-ц/4806/824/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа № 308/12227/13-ц
		 
		 
		П О С Т А Н О В А
		Іменем України
		 
		 
		 
		    26 січня 2021 року м. Ужгород
		 
		 
		 
		   Закарпатський апеляційний суд в складі:
		 
		Головуючого  судді Фазикош Г. В. 
		суддів Джуги С. Д., Бисаги Т. Ю. 
		 
		з участю секретаря Волощук В. І.
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Митровка Ярослав Васильович, на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 18 березня 2014 року, ухвалене суддею Микуляк П. П., по справі за позовом ТОВ «Магазин «Взуття» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (правонаступником якого є ОСОБА_1 ), треті особи  ОСОБА_6 , приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Сабов Оксана Іванівна та АТ «Альфа-Банк», про визнання договору купівлі-продажу недійсним та витребування нерухомого майна, -
		 
		В С Т А Н О В И В :
		 
		В липні 2013 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Магазин «Взуття» пред`явило позов до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна.
		 
		Свої вимоги мотивували тим, що 07 липня 2011 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, керівником товариства ОСОБА_7 було відчужено ОСОБА_2 нерухоме майно - вбудовані приміщення магазину по АДРЕСА_1 , яке належало товариству. 
		 
		Позивач вважав, що такий договірне відповідає волі сторони цього правочину та суперечитьст. 203 ЦК України, оскільки ОСОБА_7 не мала повноважень на укладення такого договору та діяла від імені товариства без необхідного обсягу дієздатності, з порушенням п. п. 8.10.2, 8.10.5 Статуту товариства,ст. 98 ЦК України.
		 
		Продаж нерухомого майна товариства міг здійснюватися тільки за рішенням загальних зборів учасників товариства. Рішення зборів учасників товариства, оформлене протоколом № 7 від 06 липня 2011 року, на підставі якого був укладений договір від 07 липня 2011 року, визнано недійсним у судовому порядку. ОСОБА_7 , а в подальшому і ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , укладаючи спірний та наступний правочини щодо нерухомого майна діяли за зловмисною домовленістю.
		 
		Під час розгляду справи позивач у порядкуст. 31 ЦПК Україниподав заяву про збільшення та уточнення позовних вимог, в якій просив визнати недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу від 07 липня 2011 року, укладений між ТОВ «Магазин «Взуття» та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Сабов О.І. за реєстраційним № 1332, та посилаючись на ст. ст. 387, 388 ЦК України, просив витребувати на користь товариства з володіння ОСОБА_3 , вбудовані приміщення частини літ. «А» 1-го поверху (позиція 1, 2) площею 67,4 кв.м., реєстраційний номер 3921708, а також з володіння ОСОБА_4 та ОСОБА_8 вбудовані приміщення, частини літ. «А» поверху (позиція 1''', 2''', 3, 4, 5, 6, 7) загальною площею 67,4 кв.м, реєстраційний номер 36233656, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , яке розташоване на земельній ділянці площею 53,9 кв.м, кадастровий номер земельної ділянки 2110100000:06:001:0029, шляхом передачі в натурі (Т.1, а.с.1-3, 59-61, 80-81, 127, 130-133, Т.2, а.с.9).
		 
		Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 18 березня2014 року визнано договір купівлі-продажу від 07 липня 2011 року, укладений між ТОВ «Магазин «Взуття» та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округуСабов О.І. недійсним з моменту його укладення. 
		Витребувано на користь ТОВ «Магазин «Взуття» з володіння ОСОБА_3 нерухоме майно - вбудовані приміщення част. літ. «А» 1-го поверху (позиція 1, 2) площею 67,4 кв.м реєстраційний номер - 3921708, за адресою: АДРЕСА_1 , яке розташоване на земельній ділянці площею 53,9 кв.м, кадастровий номер земельної ділянки 2110100000:06:001:0029, шляхом його передачі в натурі. 
		Витребувано на користь ТОВ «Магазин «Взуття»з володіння ОСОБА_4 , ОСОБА_5 нерухоме майно - вбудовані приміщення, част. літ. «А» 1-поверху (позиція 1''', 2''', 3, 4, 5, 6, 7) загальною площею 67,4 кв.м, реєстраційний номер - 36233656 за адресою: АДРЕСА_1 , яке розташоване на земельній ділянці площею 53,9 кв.м, кадастровий номер земельної ділянки:2110100000:06:001:0029 шляхом його передачі в натурі. 
		Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 солідарно на користь ТОВ «Магазин «Взуття» сплачений судовий збір у розмірі 1 420 грн. та 114 грн. 70 коп. (Т.2, а.с.117-124)
		 
		На це рішення ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та ПАТ «Укрсоцбанк» подали апеляційній скарги. Зазначали, що місцевим судом було допущено порушення норм матеріального та процесуального права, оскільки підстав передбачених чинним законодавством для задоволення позовних вимог не було (Т.2, а.с.129-134, 142-143, 146-147).
		 
		Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 22 вересня 2014 року рішення Ужгородського міськрайонного суду від 18 березня 2014 року скасовано, в задоволенні позову ТОВ «Магазин «Взуття» відмовлено (Т.3, а.с.238-243).
		 
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 січня 2015 року рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 22 вересня 2014 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (Т.4, а.с.125-128).
		 
		При цьому Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив з того, що апеляційний суд у порушення вимог ст.ст. 212-214 ЦПК України не врахував норми матеріального та процесуального права, які регулюють спірні правовідносини, не встановив та не перевірив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи (Т.4, а.с.125-128).
		 
		Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 06 березня2015 року, рішення суду першої інстанції змінено, виключено із мотивувальної частини рішення абзац із посиланням на норми статей 1212 -1213 ЦК України. 
		Резолютивну частину рішення в частині розподілу судових витрат викладено в наступній редакції: Стягнуто із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ТзОВ «Магазин «Взуття» з кожного по 674,93 грн. судових витрат. В іншій частині рішення залишено без змін (Т.4, а.с.169-172).
		 
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року рішення Ужгородського міськрайонного суду від 18 березня 2014 року в незмінній частині та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 06 березня 2015 року залишено без змін (Т.4, а.с.282-283).
		 
		06 серпня 2015 року ОСОБА_9 та ОСОБА_10 як особи, які не брали участі у даній справі, подали апеляційні скарги на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 18 березня 2014 року разом з клопотанням про поновлення їм строків на апеляційне оскарження. У апеляційних скаргах зазначали, що витребуване на користь Товариства від ОСОБА_3 нерухоме майно перебуває у їх користуванні на підставі договорів оренди від 17.01.2014 року та від 17.12.2014 року, а тому суд не залучивши їх до участі у справі, вирішив питання про їх права та обов`язки. Про існування оскаржуваного рішення їм стало відомо тільки 04.08.2015 року, коли вони отримали позовну заяву ТОВ «Магазин «Взуття» про існування перешкод у користуванні нерухомим майном (Т.5, а.с.5-10, 39-43).
		 
		Ухвалою судді-доповідача Апеляційного суду Закарпатської області від 12 серпня 2015 року в прийнятті апеляційних скарг ОСОБА_9 та ОСОБА_10 було відмовлено, оскільки останні не брали участі у справі, позовних вимог до них не пред`являлося, рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 18 березня 2014 року питання про їх права та обов`язки не вирішувалося (Т.5, а.с.74-75).
		 
		17 серпня 2015 року ОСОБА_11 як особа, яка не брала участі у даній справі, подала апеляційну скаргу на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 18 березня 2014 року разом з клопотанням про поновлення їй строків на апеляційне оскарження. У апеляційній скарзі зазначила, що рішення місцевого суду є необґрунтованим, ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вказала, що 17.01.2014 року та 17.12.2014 року між нею та ОСОБА_3 було укладено договори оренди, відповідно до яких вона користується частиною приміщення по АДРЕСА_1 для ведення підприємницької діяльності. Оскаржуване рішення стосується її прав та інтересів, позбавляє можливості користуватися приміщенням, яке нею орендується, що унеможливлює проведення підприємницької діяльності. Про наявність судового рішення довідалася 06.08.2015 року, коли отримала копію позовної заяви, поданої до Господарського суду Закарпатської області, де вона є відповідачем (Т.5, а.с.84-88).
		 
		Ухвалою судді-доповідача Апеляційного суду Закарпатської області від 25 серпня 2015 року поновлено ОСОБА_11 строк на апеляційне оскарження рішення Ужгородського міськрайонного суду від 18 березня 2014 року, апеляційне провадження у даній справі відкрито (Т.5, а.с.111). Ухвалою судді-доповідача Апеляційного суду Закарпатської області від 08 вересня 2015 року справу призначено до розгляду (Т.5, а.с.113).
		 
		Ухвалою колегії суддів Апеляційного суду Закарпатської області від 17 листопада 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_11 відхилено, а рішення Ужгородського міськрайонного суду від 18 березня 2014 року  залишено без змін (Т.5, а.с.189-193).
		 
		02 січня 2020 року ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 18 березня 2014 року разом з клопотанням про поновлення їй строків на апеляційне оскарження. У апеляційній скарзі зазначила, що вона участі у справі не брала, є правонаступником відповідача ОСОБА_5 , з рішенням суду не погоджується, при цьому таке рішення безпосередньо впливає на її права, інтереси та обов`язки. Про існування даного спору апелянтці ОСОБА_1 відомо не було, дізналася про рішення суду після ознайомлення 10.07.19 року з матеріалами справи її представником, після чого подала касаційну скаргу на судові рішення місцевого та апеляційного суду. Ухвалою Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження та відкрито касаційне провадження за її касаційною скаргою (матеріали справи № 308/12227/13, а.с.242-243). Далі, ухвалою Верховного Суду від 12 грудня 2019 року касаційне провадження у даній справі було закрито (матеріали справи № 308/12227/13, а.с.262-263). При цьому Верховний суд зазначив, що ОСОБА_1 , як особа, яка не була залучена до участі у справі, в апеляційному порядку не оскаржувала рішення Ужгородського міськрайонного суду від 18 березня 2014 року з підстав порушення її прав як співвласника спірного нерухомого майна, а тому касаційна скарга подана передчасно в контексті частини четвертої статті 389 ЦПК України. Верховний Суд також роз`яснив, що суд апеляційної інстанції, ухваливши оскаржуване рішення, не вирішував питання про права, обов`язки, свободи та інтереси учасників справи та третіх осіб, які не були залучені до участі у справі, оскільки лише констатував відсутність порушень процесуального права, неправильного застосування норм матеріального права судом першої інстанції. Рішення у справі ухвалив суд першої інстанції внаслідок чого вирішив питання про права, обов`язки, свободи та інтереси учасників справи та третіх осіб. Відтак, скаржник у разі незгоди з рішенням суду першої інстанції має право оскаржити його в апеляційному порядку, оскільки такий порядок оскарження судових рішень передбачений чинним процесуальним законодавством (матеріали справи № 308/12227/13, а.с.262-263).
		 
		У апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що рішення місцевого суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зокрема, невірно було визначено коло учасників судового процесу та по факту було вирішено питання про права та інтереси особи, яка не була залучена до участі у справі, а саме її  ОСОБА_1 . При цьому рішення у даній справі стосується майнових прав ОСОБА_1 , оскільки спірне нерухоме майно придбано її чоловіком в період перебування з нею у шлюбі та за спільні кошти подружжя. ЇЇ чоловікові належала лише половина спірного майна, а інша половина завжди належала їй. Поза увагою суду першої інстанції залишилась та обставина, що згідно 2 речення пункту 4 наявного у справі договору купівлі-продажу від 08.07.2013 року ОСОБА_5 придбав у власність 1/2 частину спірного нерухомого майна (вбудовані приміщення, част. літ. А 1-поверху (поз 1, 2, 3, 4 , 5, 6, 7 загальною площею 67,4 кв.м.), а згода дружини покупця ОСОБА_5 засвідчена нотаріально приватним нотаріусом Ужгородського міськрайонного нотаріального округу 08.07.2013 року за реєстровим № 1103. Суд першої інстанції витребував на користь позивача спірне нерухоме майно яке належить їй, однак безпосередньо ОСОБА_1 до участі у справі залучено не було. Цим було порушено її майнові права та позбавлено можливості висловити свою позицію по суті спору та подати докази, на підставі яких вона заперечує проти задоволення позову, чим було порушено принцип змагальності сторін (ч. 1 ст. 10 ЦПК України у редакції, чинній до 15.12.2017 року).
		 
		Апелянт також вказала, що судом першої інстанції при розгляді справи було неправильно застосовано норми матеріального права. Зокрема, частини 3 ст. 92 ЦПК України, якою встановлено винятки із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень. Для третьої особи, яка уклала договір із юридичною особою, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. З огляду на це визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства саме по собі не може слугувати єдиною підставою для висновку про недійсність договору. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. 
		 
		На момент укладення ОСОБА_2 договору купівлі-продажу нерухомого майна від 07.07.2011 року керівником ТОВ «Магазин Взуття» було пред`явлено на той час чинне рішення зборів учасників товариства, оформлене протоколом № 7 від 06.07.2011 року, згідно якого учасниками товариства було погоджено продаж спірного майна (Т.1, а.с.55). Відтак, за наявності письмово оформленого рішення зборів учасників ТОВ «Магазин Взуття» про погодження продажу нерухомого майна, ОСОБА_2 не знав та не міг знати про відсутність у керівника необхідного обсягу компетенції на укладення відповідного правочину, адже продаж спірних приміщень було погоджено вищим органом управління позивача. Відтак, встановивши це, суд першої інстанції повинен був застосувати до спірних правовідносин матеріальну норму ч. 3 ст. 92 ЦК України, яка встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень. У подібних правовідносинах Верховний Суд у постанові від 10.07.2019 року (справа № 669/773/17) наводить правову позицію, згідно якої обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа. Натомість ТОВ «Магазин Взуття» належними, достовірними, достатніми та допустимими доказами недобросовісність та нерозумність в поведінці ОСОБА_2 при укладенні спірного договору купівлі-продажу приміщення від 07.07.2011 року не довели. Доказів того, що ОСОБА_2 саме на момент укладення оскаржуваного правочину знав або за всіма обставинами не міг знати про відсутність у директора товариства необхідного обсягу повноважень, також не надали. Судом першої інстанції у мотивувальній частині оскаржуваного рішення наявність таких обставин встановлено не було.
		 
		В даному ж конкретному випадку, стверджуючи на необхідності та підставності застосування до спірних правовідносин матеріальної норми ч. 3 ст. 92 ЦК України, апелянка звертає увагу на те, що рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 14 грудня 2017 року у справі № 308,12112/17 було достовірно встановлено: «із переписки між позивачем та відповідачкою, як керівником ТОВ «Магазин Взуття» (листи від 02.06.2011 р., від 08.06.2011 р.) вбачається, що позивач (тобто ОСОБА_2 ) укладаючи договір купівлі-продажу приміщення від 07.07.2011 року, діяв обачно, добросовісно та розумно». При цьому вказане не підлягає повторному доказуванню в силу вимог ч. 4 ст. 82 ЦПК України (в редакції чинній з 15.12.2017 року).
		 
		Також оскаржуване рішення суду першої інстанції, після його перегляду у апеляційному порядку, було предметом касаційного перегляду за скаргами інших учасників процесу, які були розглянуті Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ (ухвалою від 20.05.2015 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін) до моменту залучення у дану справу ОСОБА_1 те без її відома. При цьому Вищий спеціалізований суд України обмежився тільки висновком про те, що спірне майно вибуло поза волею власника та підлягає витребуванню на користь позивача на підставі ст. 388 ЦК України тільки тому, що рішення вищого органу управління товариства про відчуження такого майна скасовано у судовому порядку. Однак, такий висновок суперечить правовій позиції Верховного Суду України наведеній у постанові від 13.03.2017 року по справі № 6-147цс17, а також Верховного Суду наведеній у постановах від 10.07.2019 року по справі № 669/773/17, від 19.12.2018 року по справі № 569/15213/16-ц, від 19.12.2018 року по справі № 686/20911/16-ц.
		 
		У зв`язку з цим апелянт просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові (Т.7, а.с.204-212).
		 
		Ухвалою від 28 січня 2020 року поновлено ОСОБА_1 строк на апеляційне оскарження рішення Ужгородського міськрайонного суду від 18 березня 2014 року, апеляційне провадження у даній справі відкрито (Т.7, а.с.241). Ухвалою від 07 лютого 2020 року справу призначено до розгляду (Т.7, а.с.246).
		 
		Представник ТОВ «Магазин Взуття» Маркусь М. І. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вказав, що категорично заперечує проти апеляційної скарги. Апелянт не є учасником спірних правовідносин, а правовий зв`язок між ним та сторонами у справі відсутній. Даний спір є віндикаційним за своїм характером, а саме спір між власником та особами, які володіли таким майном на момент виникнення спірних правовідносин. Відповідачами у даній справі були всі титульні володільці спірного нерухомого майна, які значилися такими в реєстрі речових прав на нерухоме майно. Апелянт ОСОБА_1 не був титульним власником спірного нерухомого майна, речові права за ним як суб`єктом правовідносин не реєструвалися. Доводи ОСОБА_1 про те, що вона була співвласником спірного майна, а також про те, що нею таке право набуто на підставі договору, укладеного іншим подружжям  ОСОБА_5 , не відповідають дійсним обставинам справи. Спірне майно вибуло з володіння ТОВ «Магазин Взуття» поза його волею, а ОСОБА_2 як покупець діяв недобросовісно та нерозсудливо, оскільки знав та за всіма обставинами не міг не знати про обмеження повноважень ОСОБА_7 як керівника щодо представництва товариства при укладення договору купівлі-продажу (Т.7, а.с.139-147).
		 
		Представник апелянта ОСОБА_1 та відповідачів ОСОБА_4 і ОСОБА_3  адвокат Кукарека К. С. подала письмові пояснення, в яких зазначила, що при винесенні оскаржуваного рішення були порушені норми процесуального права, оскільки апелянт ОСОБА_1 як співвласниця витребуваного об`єкту нерухомого майна не була залучена до участі у справі. Зокрема, покійний чоловік ОСОБА_1 разом з ОСОБА_4 є співвласниками об`єкту нерухомого майна 9842921000, що був незаконно витребуваний з сумісного володіння апелянта оскаржуваним рішенням суду. Оскільки на момент винесення рішення суду апелянтка перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 , то вона є співвласником витребуваного нерухомого майна на підставі ст. 60 СК України, а оскаржуване рішення прямо порушує її майнові права та інтереси визначені ст.ст.316, 319, 321, 355 ЦК України. Крім того, вони звернули увагу на те, що одночасне пред`явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння та негаторного позову про визнання правочину недійсним із застосуванням реституції, є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними. Судом першої інстанції не було надано належної правової оцінки тому факту, що договір купівлі-продажу від 07.07.2011 р. було ТОВ «Магазин Взуття» акцептовано. Зокрема, грошові кошти в сумі 47000 грн. були використані ТОВ «Магазин Взуття», що свідчить про визнання такого договору укладеним та виключає можливість визнання такого договору недійсним. На момент укладення договору купівлі-продажу від 07.07.2011 р. покупець ОСОБА_2 не знав і не міг знати про існування обмежень повноважень директора ТОВ «Магазин Взуття» ОСОБА_7 на укладення такого правочину, а тому в матеріалах справи наявні усі необхідні, належні та допустимі докази необхідності застосування ч. 3 ст. 92 ЦК України (Т.8, а.с.222-224).
		 
		Заслухавши пояснення присутніх учасників процесу, дослідивши матеріали справи, колегія суддів прийшла до висновків, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню виходячи з таких підстав.
		 
		Згідно статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.
		 
		Сторонами є особи, які є учасниками спірного правовідношення. Однак, можливі випадки, коли матеріально-правові відносини між сторонами відсутні, зокрема, коли позивач не має права вимоги або відповідач у даній справі не має відповідного обов`язку перед позивачем (неналежність сторони). Суд зобов`язаний розглядати і цей спір, оскільки чинне цивільне процесуальне законодавство не вимагає з`ясування наявності матеріальних правовідносин між сторонами при пред`явленні позову. Лише під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.
		 
		Водночас, залучення співвідповідача або заміна неналежного відповідача під час розгляду справи в суді першої інстанції можливе тільки за клопотанням позивача (стаття 51 ЦПК України).
		 
		Отже, сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивач - це особа, на захист прав та інтересів якої відкрито провадження у справі. З цього випливає, що позовна заява подається для захисту порушених прав. Позивач першим з`являється у справі, тому він має певні переваги порівняно із стороною, яка захищається (відповідачем). Позивач має можливість вибору: 1) способу порушення справи (самостійно чи через інших осіб); 2) відповідача; 3) часу для пред`явлення позову; 4) підсудності; 5) підстав та предмету позову, а отже, і меж судового розгляду.
		 
		Відповідач - це особа, на яку вказує позивач як на порушника своїх прав. Тому саме позивач визначає, до кого пред`явити позов. Якщо позивач помилиться і притягне відповідачем особу, яка його прав не порушила або не повинна відповідати за позовом з інших причин, суд у позові відмовляє.
		 
		З матеріалів справи слідує, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Магазин «Взуття» пред`явило позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу вбудованих приміщень загальною площею 134,8 кв.м., що знаходяться по АДРЕСА_1 та розташовані на земельній ділянці площею 53,9 кв.м., кадастровий номер земельної ділянки 2110100000:06:001:0029. Цей договір було укладено 07 липня 2011 року між ТОВ «Магазин Взуття» та ОСОБА_2 , посвідчено приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Сабов О. І. за реєстровим номером 1332. В якості відповідача у цій справі спочатку було вказано ОСОБА_2 . Однак, під час розгляду справи в суді першої інстанції, за клопотанням позивача, до участі в справі в якості співвідповідачів залучено ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
		 
		Свої позовні вимоги позивач неодноразово змінював та уточнював, остаточно просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 07 липня 2011 року та посилаючись на ст. ст. 387, 388 ЦК України, просив витребувати на користь товариства з володіння ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_8 вбудовані приміщення по АДРЕСА_1 .
		 
		Як на підставу своїх вимог позивач посилався також на те, що оспорений договір купівлі-продажуне відповідає волі сторони цього правочину та суперечитьст. 203 ЦК України, оскільки ОСОБА_7 не мала повноважень на укладення такого договору та діяла від імені товариства без необхідного обсягу дієздатності, з порушенням п. п. 8.10.2, 8.10.5 Статуту товариства,ст. 98 ЦК України. Продаж нерухомого майна товариства міг здійснюватися тільки за рішенням загальних зборів учасників товариства. Рішення зборів учасників товариства, оформлене протоколом № 7 від 06 липня 2011 року, на підставі якого був укладений договір від 07 липня 2011 року, визнано недійсним у судовому порядку. Позивач вважає, що ОСОБА_7 , а в подальшому і ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , укладаючи спірний та наступний правочини щодо нерухомого майна діяли за зловмисною домовленістю.
		 
		Справа розглянута, а рішення ухвалено за участі позивача ТОВ «Магазин Взуття» та відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , а також третіх осіб ОСОБА_6 , приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Сабов Оксана Іванівна і ПАТ «Укрсоцбанк». АТ «Альфа-Банк» було залучено до участі у справі як правонаступника ПАТ «Укрсоцбанк».
		 
		На ухвалене у даній справі рішення суду першої інстанції ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу як особа, яка не брала участі у справі.
		 
		Для визначення питання про факт впливу оскаржуваного рішення на права, обов`язки або законні інтереси особи, яка не брала участі у справі, апеляційний суд повинен спочатку відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою такої особи, а також належним чином дослідити та встановити, чи вирішив суд в оскаржуваному рішенні питання про права, інтереси та (або) обов`язки апелянта.
		 
		З матеріалів справи слідує, що участь у справі брав ОСОБА_5 у статусі одного з відповідачів. Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 23 січня 2018 року у справі було відкрито провадження за нововиявленими обставинами. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. В якості його правонаступника апеляційним судом в рамках провадження за нововиявленими обставинами було залучено його дружину  ОСОБА_1 . 10 липня 2019 року її представник ознайомився із матеріалами справи, після чого вона подала касаційну скаргу на судові рішення місцевого та апеляційного суду. Верховним Судом її було поновлено строк на касаційне оскарження, а потім провадження закрито.
		 
		При цьому Верховний суд зазначив, що ОСОБА_1 , як особа, яка не була залучена до участі у справі, в апеляційному порядку не оскаржувала рішення Ужгородського міськрайонного суду від 18 березня 2014 року з підстав порушення її прав як співвласника спірного нерухомого майна, а тому касаційна скарга подана передчасно в контексті частини четвертої статті 389 ЦПК України. Верховний Суд також роз`яснив, що суд апеляційної інстанції, ухваливши оскаржуване рішення, не вирішував питання про права, обов`язки, свободи та інтереси учасників справи та третіх осіб, які не були залучені до участі у справі, оскільки лише констатував відсутність порушень процесуального права, неправильного застосування норм матеріального права судом першої інстанції. Рішення у справі ухвалив суд першої інстанції внаслідок чого вирішив питання про права, обов`язки, свободи та інтереси учасників справи та третіх осіб. Відтак, скаржник у разі незгоди з рішенням суду першої інстанції має право оскаржити його в апеляційному порядку, оскільки такий порядок оскарження судових рішень передбачений чинним процесуальним законодавством (матеріали справи № 308/12227/13, а.с.262-263).
		 
		Таким чином, у цій справі ОСОБА_1 має статус правонаступника померлого відповідача ОСОБА_5 і самостійний статус особи, яка не брала участі у справі, однак оскаржила рішення, яким за її твердженням суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки. Ці процесуальні статуси не є тотожними.
		 
		У своїй апеляційній скарзі ОСОБА_1 вказує, що рішення у даній справі стосується її майнових прав, оскільки спірне нерухоме майно придбано її чоловіком в період перебування з нею у шлюбі та за спільні кошти подружжя (Т.7, а.с.204-212).
		 
		Адвокат Митровка Я. В. (представник ОСОБА_1 ) подав апеляційному суду клопотання про долучення доказів. Вказане клопотання судом апеляційної інстанції задоволено, оскільки ОСОБА_1 участі в справі не брала, а отже ці докази раніше подати не могла. Серед цих доказів є заява ОСОБА_1 , адресована приватному нотаріусу Ужгородського міського нотаріального округу Сабов О. І., зареєстрована 08.07.2013 року, про те, що апелянтка ОСОБА_1 дає згоду своєму чоловікові ОСОБА_5 (відповідач) на розпорядження грошовими коштами для укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна, а саме вбудованих приміщень, част. літ. А І-поверху (поз. 1, 2, 3, 4, 5 , 6, 7) площею 67,4 кв.м. по АДРЕСА_1 за ціною та на умовах по його розсуду. При цьому, ОСОБА_1 зазначає, що договір купівлі-продажу нерухомого майна, з текстом якого вона ознайомлена, складається чоловіком в інтересах її сімї на умовах, які вони попередньо обговорили і вважають вигідними для себе та укладення цього договору відповідає їхньому спільному волевиявленню. Факт перебування ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 підтверджено відміткою про реєстрацію шлюбу в паспорті ОСОБА_1 , шлюб зареєстровано Виноградівським ЗАГСом Закарпатської області 13.05.1978 року. Ця заява була посвідчена нотаріально, а також свідчить про те, що ухвалене у даній справі рішення стосується майнових прав ОСОБА_1 , так як спірне нерухоме майно придбано її чоловіком в період перебування з нею у шлюбі та за спільні кошти подружжя.
		 
		Заперечуючи проти цього доводу представник ТОВ «Магазин Взуття» вказав, що відповідачами у даній справі були всі титульні володільці спірного нерухомого майна, за якими було зареєстровано право власності в реєстрі речових прав на нерухоме майно.
		 
		Апеляційний суду зв`язкуз цимзвертає увагуна те,що спільнасумісна власністьподружжя має певні особливості. Зокрема, у сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними.
		 
		За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зістаттею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і жоден із подружжя не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного з подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
		 
		Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
		 
		Відповідно достатті 60СК Українимайно,набуте подружжямза часшлюбу,належить дружиніта чоловіковіна правіспільної сумісноївласності незалежновід того,що одинз нихне мавз поважноїпричини (навчання,ведення домашньогогосподарства,догляд задітьми,хвороба тощо)самостійного заробітку(доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		 
		Дружина,чоловік розпоряджаютьсямайном,що єоб`єктомправа спільноїсумісної власностіподружжя,за взаємноюзгодою (ч.1ст.65СК України). 
		 
		При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (ч. 2 ст. 65 СК України).
		 
		Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
		 
		Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена (ч. 3 ст. 65 СК України).
		 
		З матеріалів цієї справи слідує, що під час розгляду справи судом першої інстанції було відомо про те, що нерухоме майно, яке було витребувано оспореним рішенням від ОСОБА_5 перебувало не у його особистій власності, а було майном подружжя. Про це свідчить також договір купівлі-продажу, укладений 08 липня 2013 року між ОСОБА_6 з однієї сторони та ОСОБА_4 і ОСОБА_5 з другої сторони, вбудованих приміщень част. літ. А 1-поверху (поз. 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7) загальною площею 67,4 кв.м. по АДРЕСА_1 . В цьому договорі прямо зазначено, що згода дружини покупця ОСОБА_5 засвідчена нотаріально приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Сабов О. І. 08.07.2013 року за реєстровим № 1103. Копія договору наявна у матеріалах справи (Т.1, а.с.140).
		 
		Під час розгляду справи в суді першої інстанції місцевий суд на вказане уваги не звернув, не вирішив питання про залучення ОСОБА_1 , як співвласника спірного майна, а отже позбавив її можливості бути стороною у справі та на принципах змагальності доводити свою правоту під час розгляду справи в суді першої інстанції.
		 
		Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
		 
		Якщо апеляційна скарга надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи, і особа, яка подала скаргу, не була присутня під час апеляційного розгляду справи, суд розглядає відповідну скаргу за правилами цієї глави (ч.1 ст. 370 ЦПК України). 
		 
		За результатами розгляду апеляційної скарги суд приймає постанову відповідно до статті 382 цього Кодексу. При цьому за наявності підстав може бути скасовано раніше прийняту постанову суду апеляційної інстанції (ч. 3 ст. 370 ЦПК України).
		 
		Суд апеляційної інстанції розглядає скаргу, вказану в частині першій цієї статті, в межах доводів, які не розглядалися під час апеляційного розгляду за апеляційною скаргою іншої особи (ч. 4 ст. 370 ЦПК України).
		 
		В даному випадку колегія суддів констатує, що суд першої інстанцій прийняв рішення про права та обов`язки ОСОБА_1 , яка не була залучена до участі у справі, зокрема, вирішив питання про долю належного їй нерухомого майна, фактично позбавив її відповідного права власності на нього. Вказане процесуальне порушення є суттєвим, оскільки зачіпає основоположні принципи цивільного судочинства, серед яких  змагальність, диспозитивність, рівноправність сторін тощо.
		 
		Принцип змагальності, що охоплює собою, крім можливості подавати власні докази, також передбачає право особи на ефективну участь, а саме знати про існування всіх представлених доказів та пояснень іншими учасниками справи, оскільки вони можуть вплинути на рішення суду, мати можливість подавати свої заперечення та зауваження щодо них.
		 
		Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року (справа № 523/9076/16-ц) та в постанові Верховного Суду від 30 січня 2020 року (справа № 761/30025/16-ц).
		 
		Апелянт фактично була позбавлена можливості захистити свої права. Отже, наявне порушення права на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка підписана 04.11.1950 року та ратифікована Україною 17.07.1997 року.
		 
		В судовому засіданні в апеляційній інстанції представник ТОВ «Магазин Взуття» Маркусь М. І. вказав також на те, що, на його думку, якщо апелянтку і може стосуватися вимога про витребування майна, то вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 07 липня 2011 року до неї відношення не має, оскільки вона не була стороною цього договору. Інші присутні учасники процесу цей довід заперечили, вважаючи позовні вимоги у цій справі взаємопов`язаними.
		 
		У зв`язку з цим апеляційний суд констатує, що у цій справі первинною позовною вимогою є вимога про скасування договору купівлі-продажу від 07 липня 2011 року, укладеного між ТОВ «Магазин Взуття» та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Сабов О. І. за реєстровим номером 1332, вбудованих приміщень загальною площею 134,8 кв.м., що знаходяться по АДРЕСА_1 та розташовані на земельній ділянці площею 53,9 кв.м., кадастровий номер земельної ділянки 2110100000:06:001:0029. Задоволення вимоги про витребування відповідного майна від його подальших набувачів певною мірою залежить від вирішення первинної вимоги. Отже, заявлений у справі позов безпосередньо впливає на права та інтереси апелянтки.
		 
		В апеляційній скарзі ОСОБА_1 вказувала свої заперечення щодо суті задоволених позовних вимог, у тому числі й щодо первинної вимоги про визнання договору недійсним. Однак, апеляційний суд позбавлений можливості у повному обсязі перевірити ці доводи, у тому числі й тому, що у матеріалах справи відсутня належним чином посвідчена копія оспорюваного договору.
		 
		До позовної вимоги позивача було додано ксерокопію із фотокопії відповідного договору. Текст є нечитабельним (Т.1, а.с.24-26).
		 
		Відповідно до статті 64 ЦПК України в редакції, яка діяла з 18.03.2004 року по 15.12.2017 року, письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи. Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.
		 
		Відповідно до ч. 1 ст. 95 ЦПК України у чинній редакції письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
		 
		Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього (ч. 2 ст. 95 ЦПК України).
		 
		Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом (ч. 3 ст. 95 ЦПК України).
		 
		Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством (ч. 4 ст. 95 ЦПК України).
		 
		Учасник справи,який подаєписьмові доказив копіях(електроннихкопіях),повинен зазначитипро наявністьу ньогоабо іншоїособи оригіналуписьмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення (ч. 5 ст. 95 ЦПК України).
		 
		Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги (ч. 6 ст. 95 ЦПК України).
		 
		Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції визначені статтею 367 ЦПК України. Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
		 
		Аналогічні підходи до формування доказової бази у цивільній справі діяли і відповідно до цивільно-процесуального закону у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції.
		 
		Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, або подавались у неналежній процесуальній формі, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.
		 
		Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		 
		Аналогічні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17 (провадження № 61-35488св18), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17 (провадження № 61-41031св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17 (провадження № 61-13405св18),
		 
		У цій справі письмовий доказ  копія оспорюваного договору купівлі-продажу, має важливе значення для з`ясування фактичних обставин справи. Він був предметом дослідження протягом тривалого часу судами різних інстанцій. Апелянт не брала участі у цих провадженнях, а відсутність у матеріалах справи належно засвідченої читабельної копії цього документу (або оригіналу) очевидно позбавляє її можливості ефективно захистити свої права у рамках цієї справи.
		 
		25 січня 2021 року, тобто за день до судового засідання в апеляційній інстанції, представник ТОВ «Магазин Взуття» - адвокат Маркусь М. І. подав клопотання про витребування цього документу. Пояснити причини чому таке клопотання не було подано раніше він не зміг. Адвокат Митровка Я. В. (представник ОСОБА_1 ), адвокат Кукарека К. С. (представник ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 ) та адвокат Ігнатенко С. С. (представник ОСОБА_2 ) проти цього клопотання заперечили, оскільки метою його подачі є затягування часу вирішення даної справи, про що свідчить також момент подачі цього клопотання, безпосередньо перед початком судового засідання, хоча справа розглядається уже досить тривалий час. 
		 
		З цього приводу колегія суддів констатує, що представник ТОВ «Магазин Взуття» - адвокат Маркусь М. І. не зміг належним чином пояснити причини неподання оригіналу або належним чином засвідченої копії договору купівлі-продажу вбудованих приміщень по АДРЕСА_1 , хоча перерва оголошувалася більше як на один місяць. Під час попереднього перегляду судового рішення апеляційної інстанції цей же представник ТОВ «Магазин Взуття» заперечував щодо задоволення клопотання іншого учасника про витребування додаткових доказів саме на стадії апеляційного провадження (Т.3, а.с.46). Водночас, представник позивача стверджував, що у нього наявні труднощі в отриманні вказаного доказу. Однак, з огляду на тривалість розгляду справи та аргументи наведені у клопотанні апеляційний суд прийшов до висновку, що винятковості у контексті ч. 3 ст. 367 ЦПК України у цьому випадку немає.
		 
		З урахуванням вищенаведених обставин, у тому числі процесуальної ситуації, яка склалася у справі, а також встановлення порушень норм процесуального права, яке є обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції, апеляційний суд прийшов до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити. 
		 
		Особа не може бути позбавлена права власності судом, якщо її не було залучено до участі у справі, а відтак вона не мала ефективної можливості захистити свої права та інтереси.
		 
		Також відповідно до ч. 3 ст. 370 ЦПК України підлягає скасуванню раніше прийняте рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 06 березня 2015 року, ухвалене за результатами розгляду апеляційних скарг ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 і ПАТ «Укрсоцбанк». 
		 
		Враховуючи викладене, керуючись ст. 370, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 3 ст. 376, ст.ст. 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
		 
		П О С Т А Н О В И В :
		 
		Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Митровка Ярослав Васильович,  задовольнити.
		 
		Рішення Ужгородського міськрайонного суду від 18 березня 2014 року  скасувати.
		 
		Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 06 березня 2015 року  скасувати.
		 
		В задоволенні позову ТОВ «Магазин «Взуття» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (правонаступником якого є ОСОБА_1 ), треті особи  ОСОБА_6 , приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Сабов Оксана Іванівна та АТ «Альфа-Банк», про визнання договору купівлі-продажу недійсним та витребування нерухомого майна  відмовити.
		 
		Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
		 
		Повний текст постанови складено 05 лютого 2021 року.
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		Головуючий:                
		 
		Судді:

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...