Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/3435/17 : Господарські справи (до 01.01.2019); Укладення, зміни, розірвання, виконання договорів (правочинів) та визнання їх недійсними, зокрема:; Визнання договорів (правочинів) недійсними; інші договори.
Надіслано для оприлюднення: 26.02.2021. Зареєстровано: 26.02.2021. Забезпечено надання загального доступу: 01.03.2021.
Дата набрання законної сили: 25.02.2021
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		УХВАЛА
		 
		25 лютого 2021 року 
		м. Київ
		 
		cправа № 910/3435/17 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
		Малашенкової Т.М. (головуючий), Бенедисюка І.М., Булгакової І.В.,
		за участю секретаря судового засідання Барвіцької М.Т.,
		 
		представників учасників справи:
		позивача  заступника Генерального прокурора - Головного військового прокурора (далі  прокурор, позивач, скаржник)  не з`явився, 
		Міністерства оборони України (далі  Міністерство)  Бабко Ю.О. (самопредставництво),
		відповідача-1: Установи « 28 Управління начальника робіт» Міністерства оборони України (далі  Установа « 28 Управління начальника робіт», відповідач-1)  не з`явився,
		відповідача-2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Фортабуд» (далі  ТОВ «Фортабуд», відповідач-2)  Кулаков В.В. (адвокат),
		третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача  Кабінету Міністрів України (далі  КМУ)  Юрченко О.В. (самопредставництво),
		третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів  Приватного акціонерного товариства «Холдингова компанія «Київміськбуд» (далі  ПАТ «Київміськбуд»)  Варицький Є.В. (самопредставництво), Керез К.С. (самопредставництво),
		 
		розглянув матеріали касаційної скарги прокурора
		на постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.11.2020 (головуючий суддя  Буравльов С.І., судді: Андрієнко В.В., Пашкіна С.А.)
		 
		у справі №910/3435/17
		за позовом прокурора в інтересах Міністерства
		до Установи « 28 Управління начальника робіт», ТОВ «Фортабуд»,
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: КМУ,
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: ПАТ «Київміськбуд»,
		про визнання правочину недійсним, 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		У березні 2017 року прокурор звернувся з позовом в інтересах держави в особі Міністерства до Установи « 28 Управління начальника робіт» та ТОВ «Фортабуд» про визнання недійсним договору про будівництво житлового комплексу по вул. Бориспільській, 18 у Дарницькому районі міста Києва від 05.01.2016.
		 
		Позов мотивовано тим, що 05.01.2016 Установою « 28 Управління начальника робіт» та ТОВ «Фортабуд» на виконання положень постанови Кабінету Міністрів України від 03.08.2006 №1081 «Про затвердження порядку забезпечення військовослужбовців житловими приміщеннями», постанови Верховної Ради від 06.05.2014 № 1238-VII «Про додаткові заходи щодо зміцнення обороноздатності та безпеки Держави», з метою забезпечення житлом військовослужбовців Збройних сил України укладено договір про будівництво житлового комплексу по вул. Бориспільській, 18 у Дарницькому районі міста Києва, відповідно до умов якого сторони договору зобов`язались збудувати об`єкт, згідно з проектно-кошторисною документацією за адресою: вул. Бориспільська, 18 у Дарницькому районі міста Києва, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О.В. за реєстровим № 37. Прокурор вважає, що цей договір є недійсним, оскільки укладений з порушенням Порядку укладання державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 №296, без погодження з центральним органом виконавчої влади та з порушенням Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.07.2011 №715 щодо відсутності проведення конкурсу на будівництво житла.
		 
		Справа розглядалась судами неодноразово.
		 
		Рішенням Господарського суду міста Києва від 13.07.2017 позовні вимоги задоволено.
		Постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.09.2017 прийнято відмову Установи « 28 Управління начальника робіт» від апеляційної скарги на рішення та задоволено апеляційну скаргу ТОВ "Фортабуд", рішення Господарського суду міста Києва від 13.07.2017 у справі №910/3435/17 скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
		 
		Постановою Вищого господарського суду України від 06.12.2017 постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.09.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 13.07.2017 скасовано, а справу №910/3435/17 передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		За результатами нового розгляду Господарським судом міста Києва 24.04.2018 ухвалено рішення, яким позовні вимоги задоволено повністю та визнано недійсним договір про будівництво житлового комплексу по вул. Бориспільській, 18 у Дарницькому районі міста Києва від 05.01.2016.
		 
		Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що укладений між відповідачами договір Міністерством не погоджувався, рішень щодо здійснення будівництва житла на земельній ділянці військового містечка № 233 конкурсною комісією не приймалось, а сама земельна ділянка не входила до погодженого КМУ переліку земельних ділянок, на яких планується будівництво житла для військовослужбовців.
		 
		Постановою Київського апеляційного господарського суду від 24.11.2020 рішення Господарського суду міста Києва від 24.04.2018 у справі № 910/3435/17 скасовано та прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог. 
		 
		Оскаржувана постанова мотивована тим, що спірний договір під час його укладення погоджувався посадовими особами Міністерства, в подальшому остаточно був погоджений, в тому числі, і укладенням додаткової угоди до нього, при цьому, оспорюваний основний договір укладався на конкурсній основі.
		 
		Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, прокурор звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.11.2020 у справі №910/3435/17, а рішення Господарського суду міста Києва залишити в силі.
		 
		Касаційну скаргу, з посиланням на приписи пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України мотивовано тим, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального права, а саме: пункт 5 статті 116 Конституції України, статтю 20 Закону України «Про Кабінет міністрів України», статті 13, 77, 84 Земельного кодексу України (далі  ЗК України), статті 1, 4 Закону України «Про використання земель оборони», статтю 14 Закону України «Про збройні сили України», вимоги Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.07.2011 №715 та не враховано висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2018 у справі №916/3727/15, постановах Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №5017/3706/2012, від 22.03.2018 у справі №5017/2972/2012, від 29.11.2018 у справі №916/1900/16, від 29.11.2018 у справі №916/821/13, від 24.04.2018 у справі №902/538/14, від 20.03.2019 у справі №914/1436/17, від 20.03.2018 у справі №914/1075/17, а саме щодо належності земель оборони до державної власності в силу вимог закону та особливого порядку розпорядження вказаними землями; та у постанові від 18.04.2018 у справі №910/4501/17 щодо створення на землях оборони нового об`єкту невійськового призначення при укладенні спірного договору у зв`язку з неналежним співвідношенням розрахунку частки житла. 
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 01.02.2021 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою прокурора на постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.11.2020 у справі №910/3435/17 на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України. 
		 
		У відзивах на касаційну скаргу ТОВ «Фортабуд» та ПАТ «Київміськбуд» заперечують проти доводів скаржника, зазначаючи про їх незаконність та необґрунтованість, і просять скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції без змін.
		 
		Відзиви від інших учасників справи до Верховного Суду не надходили. 
		 
		У період з 22 по 23 лютого 2021 року до Верховного Суду надійшли численні заяви від фізичних осіб про залучення їх до участі у справі в якості третіх осіб, за результатами розгляду яких Судом постановлені відповідні ухвали.
		 
		24.02.2021 до Верховного Суду надійшло клопотання Офісу Генерального прокурора про відкладення розгляду справи у зв`язку із захворюванням працівників відділу представництва інтересів держави в суді управління представництва інтересів держави та організації діяльності прокурора у провадженні в справах про адміністративні правопорушення Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Офісу Генерального прокурора на COVID-19 та неможливістю у зв`язку з цим прийняття участі у судовому засіданні. Ухвалою Верховного Суду від 25.02.2021, яка занесена до протоколу судового засідання, відмовлено у задоволенні зазначеного клопотання. 
		 
		Касаційне провадження щодо розгляду цієї скарги здійснюється з урахуванням положень Господарського процесуального кодексу України (далі  ГПК України) у редакції від 08.02.2020.
		 
		Згідно з приписами статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		 
		Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 
		 
		1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 
		 
		2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
		 
		3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
		 
		4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
		 
		Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
		 
		При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено), покладається на скаржника.
		 
		Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
		 
		Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст судових рішень у їх контексті та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі №910/3735/17 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України з огляду на таке.
		 
		Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
		 
		Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
		 
		Касаційне провадження у цій справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
		 
		Отже відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
		 
		Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. 
		 
		Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).
		 
		Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018 №910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 №925/3/17, пункт 40 постанови від 25.04.2018 №910/24257/16). Такі ж висновки були викладені і в постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі №910/8956/15 та 13.09.2017 у справі №923/682/16.
		 
		При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц).
		 
		Отже для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
		 
		Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у зазначених ним постановах Верховного Суду, то Верховний Суд зазначає таке. 
		 
		Так, предметом позовних вимог у справі, що переглядається є визнання недійсним договору про будівництво житлового комплексу по вул. Бориспільській, 18 у Дарницькому районі міста Києва від 05.01.2016. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що цей договір є недійсним, оскільки укладений з порушенням Порядку укладання державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 №296, без погодження з центральним органом виконавчої влади та з порушенням Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.07.2011 №715, щодо відсутності проведення конкурсу на будівництво житла.
		 
		У справі ж №916/3727/15, на яку посилається скаржник, розглядалися позовні вимоги заступника військового прокурора Білгород-Дністровського гарнізону Південного регіону України в інтересах держави в особі Адміністрації Державної прикордонної служби України та Військової частини НОМЕР_1 до Ізмаїльської міської ради Одеської області, Товариства з обмеженою відповідальністю "Дунайбункер" про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 15.11.2004, укладеного між Ізмаїльською міськрадою та ТОВ "Дунайбункер"; витребування у Товариства з обмеженою відповідальністю "Дунайбункер" на користь держави в особі Адміністрації Державної прикордонної служби України земельної ділянки, яка є предметом вказаного договору. Позовні вимоги було обґрунтовано тим, що спірна земельна ділянка знаходиться в постійному користуванні Адміністрації Державної прикордонної служби України, однак рішенням Ізмаїльської міської ради припинено таке право Державного комітету у справах охорони державного кордону України і за рахунок земель останнього надано земельну ділянку Товариству з обмеженою відповідальністю "Дунайбункер". Прокурор зазначав, що Ізмаїльська міськрада, укладаючи оспорюваний договір, розпорядилась землями оборони всупереч вимогам Закону України "Про оренду землі" та Земельного кодексу України.
		 
		У справі №5017/3706/2012 розглядалися позовні вимоги заступника Білгород-Дністровського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Білгород-Дністровської квартирно-експлуатаційної частини району до Тарутинської районної державної адміністрації та Товариства з обмеженою відповідальністю "Мазур-Юг" про визнання недійсними укладених між відповідачами договорів оренди земельних ділянок від 28.12.2007; витребування вказаних земельних ділянок загальною площею 100 га з володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Мазур-Юг" та зобов`язання повернути Міністерству оборони України зі складенням акту прийому-передачі. Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що Тарутинська районна державна адміністарція, укладаючи спірні договори оренди, незаконно розпорядилася землями оборони, наданими у постійне користування військовій частині А-1366, без отримання згоди Міністерства оборони України на вилучення спірної землі державної власності у її землекористувача, а також за відсутності рішення Кабінету Міністрів України про припинення права користування такою землею.
		 
		У справі №5017/2972/2012 розглядалися позовні вимоги заступника Білгород-Дністровського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Білгород-Дністровська квартирно-експлуатаційна частина району до Тарутинської районної державної адміністрації Одеської області та Селянського (фермерського) господарства "Колос" про визнання недійсними договорів оренди землі, укладених відповідачами; зобов`язання Селянського (фермерського) господарства "Колос" повернути Міністерству оборони України зі складенням акту прийому-передачі земельні ділянки, передані за вказаними договорами оренди (остання редакція змісту позовних вимог, прийнята до розгляду судами). Вказані вимоги було обґрунтовано тим, що Тарутинська районна державна адміністрація, укладаючи зазначені договори, розпорядилася землями оборони самовільно і незаконно, всупереч вимогам Закону України "Про оренду землі" та Земельного кодексу України, враховуючи, що будь-які дозволи на передачу земельних ділянок загальновійськового полігону суб`єктам господарювання не надавались.
		 
		У справі №916/1900/16 розглядалися позовні вимоги Першого заступника військового прокурора Південного регіону України в інтересах держави, в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси до Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області про визнання незаконним та скасування рішення Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 17.07.2007 № 774-V "Про вилучення із земель Міністерства оборони України КЕВ м. Одеси земельної ділянки, загальною площею 7,7330 га, та зарахування цієї земельної ділянки до земель запасу Молодіжненської сільської ради в межах с. Молодіжного"; зобов`язання Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області повернути державі в особі Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси шляхом складання акту прийому-передачі земельну ділянку загальною площею 6,2930 га, вилучену рішенням Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 17.07.2007 № 774-V (згідно із заявами про зміну предмету позову та уточнення позовних вимог). Позовні вимоги було обґрунтовано тим, що земельна ділянка щодо якої Молодіжненською сільською радою прийнято спірне рішення перебувала у постійному користуванні військової установи, а саме Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеса, що підтверджується, зокрема, Державним актом на право постійного користування, а відтак всупереч вимог статті 19 Конституції України, статті 24 Закону України "Про місцеве самоврядування", частини третьої статті 78, частини першої статті 84, статті 122 Земельного Кодексу України, рада, приймаючи вказане рішення, незаконно розпорядилася землями державної власності. 
		 
		У справі №916/821/13 розглядалися позовні вимоги Білгород-Дністровського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Білгород-Дністровської квартирно-експлуатаційної частини району до Тарутинської районної державної адміністрації Одеської області про визнання незаконним та скасування розпорядження Тарутинської РДА № 367/А-2007 від 07.12.2007 "Про затвердження Проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки СГВК "Победа" на умовах оренди із земель запасу Веселодолинської сільської ради". Позовні вимоги було обґрунтовано тим, що спірне розпорядження, яким, зокрема, затверджено проект землеустрою СГВК "Победа" щодо відведення земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 1 341,35 га, в тому числі ріллі 1 341,35 га, в короткострокову оренду строком на 5 років із земель запасу, не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки прийняте Тарутинською РДА Одеської області із перевищенням повноважень.
		 
		У справі №902/538/14 розглядалися позовні вимоги заступника Вінницького прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниці до Хмільницької районної державної адміністрації Вінницької області, Державного підприємства "Хмільницьке лісове господарство", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Військова частина НОМЕР_2 , про визнання недійсним розпорядження Хмільницької РДА Вінницької області від 30.03.2007 № 162 та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, виданого ДП "Хмільницький лісгосп", серії ЯЯ № 017894, зареєстрованого 07.08.2007 за № 030787800002. Позовні вимоги було обґрунтовано тим, що Хмільницька РДА Вінницької області без достатніх правових підстав включила земельну ділянку, яка належить до земель оборони та перебуває на обліку КЕВ м. Вінниці, до складу земель, що підлягають передачі ДП "Хмільницький лісгосп".
		 
		З огляду на зміст вказаних постанов Верховного Суду, а також постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2018 у справі №916/3727/15, прийнятих за результатами касаційного перегляду зазначених справ, Суд вбачає безсумнівну відмінність предмету та підстав позовів, змісту позовних вимог та фактичних обставин зі справою № 910/3435/17, а також правового регулювання.
		 
		Аналіз висновків, зроблених в оскаржуваному судовому рішенні у справі №910/3435/17, яка розглядається, не свідчить про його невідповідність висновкам, викладених у зазначених вище постановах Верховного Суду та постанові Великої Палати Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки зроблені з урахуванням та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин у справах.
		 
		Щодо доводів скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20.03.2019 у справі №914/1436/17, від 20.03.2018 у справі №914/1075/17, від 18.04.2018 у справі №910/4501/17, Суд зазначає таке.
		 
		Так, у справі №914/1436/17 розглядались позовні вимоги заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі органу уповноваженого здійснювати функції у спірних відносинах: Міністерства оборони України, до Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України, товариства з обмеженою відповідальністю "Культура інформації", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: квартирно-експлуатаційного відділу міста Мукачеве, Мукачівської міської ради, про визнання недійсним договору про будівництво житлового комплексу. Позовні вимоги було обґрунтовано тим, що об`єктом забудови за умовами спірного договору є земельна ділянка, яка належить до земель оборони, в той час як від імені Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України оспорюваний договір був підписаний неуповноваженим представником. Крім того, при його укладенні, всупереч вимог законодавства, не проводився конкурс.
		 
		Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд у постанові від 20.03.2019 погодився з їх висновками про те, що довіреністю № 220/386/д, на підставі якої діяв представник Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України, не було передбачено повноважень на укладення саме спірного договору; в матеріалах справи відсутні докази погодження такого договору з Управлінням капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України; спірний договір, всупереч вимогам законодавства, був укладений без проведення конкурсу.
		 
		У справі №914/1075/17 розглядались позовні вимоги Заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України, Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерджі Плюс Україна", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Квартирно-експлуатаційний відділ міста Львова про визнання недійсним договору. Позовні вимоги були мотивовані тим, що оспорюваний договір укладений з порушенням положень статті 77 ЗК України у зв`язку з фактичною зміною цільового призначення земельної ділянки  з земель оборони на землі житлової та громадської забудови та порушенням процедури, встановленої Положенням про Західне управління капітального будівництва МОУ, затвердженого наказом державного секретаря МОУ від 17.06.2003 №23, Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, затвердженого постановою КМУ від 06.07.2011 №715, без відповідного погодження та проведення конкурсу. Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін судом апеляційної інстанції, у задоволенні позовних вимог відмовлено з підстав їх недоведеності. 
		 
		Верховний Суд, скасовуючи зазначені рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, у постанові від 20.03.2018 зазначив, що судами попередніх інстанцій не було повно досліджено умови оспорюваного договору, а саме чи не були вони спрямовані на незаконне розпорядження землею, на порушення конституційного права на житло у зв`язку з незабезпеченням житлом обґрунтованої і справедливої кількості військовослужбовців та їхніх сімей, тобто чи не було порушено публічного порядку при його укладенні.
		 
		Верховний Суд зазначає, що скасування Верховним Судом рішення судів попередніх інстанцій з передачею справи на новий розгляд не означає остаточного вирішення справи, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі. 
		 
		У справі №910/4501/17 розглядались позовні вимоги заступника генерального прокурора України - головного військового прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Центрального територіального управління капітального будівництва та Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрбуд Інвестгруп" про визнання недійсним договору про будівництво житлового комплексу на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі міста Києва від 27.09.2016. При цьому вказані вимоги було мотивовані тим, що спірний договір суперечить положенням частин першої - третьої, п`ятої, шостої статті 203 Цивільного кодексу України, оскільки є договором про спільну діяльність, однак з порушенням умов Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 %, договорів про спільну діяльність, комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296, не був погоджений з позивачем.
		 
		Рішенням місцевого господарського суду у зазначеній справі, залишеним без змін постановами господарських судів апеляційної та касаційної інстанцій, позов прокурора було задоволено повністю. Суди, на підставі встановлених фактичних обставин цієї справи, дійшли висновку, що спірний договір є договором про спільну діяльність, а не будівельного підряду, оскільки він не містить усіх передбачених частиною п`ятою статті 318 Господарського кодексу України положень. При цьому як встановлено судами попередніх інстанцій у справі №910/4501/17, відповідач-1 (Центральне територіальне управління капітального будівництва), вносячи у вказаний договір свою частку у вигляді земельної ділянки, яка є його майном на праві постійного користування, повинен був узгодити таку дію із своїм засновником, тобто Міністерством оборони України, що ним зроблено не було.
		 
		Верховний Суд зазначає, що у справі, яка переглядається, судом апеляційної інстанції встановлено, що спірний договір, який є договором про спільну діяльність, під час його укладення погоджувався посадовими особами Міністерства, в подальшому остаточно був погоджений, в тому числі, і укладенням додаткової угоди до нього, при цьому, оспорюваний основний договір укладався на конкурсній основі. 
		 
		Постанови у зазначених вище справах ухвалені хоча й за однакового правового регулювання спірних правовідносин, однак встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у цих справах і у справі, яка переглядається, є різними; у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.
		 
		Верховний Суд зауважує, що згідно із положеннями статтею 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
		 
		Таким чином, у контексті наведеного Верховний Суд відхиляє як помилкові доводи скаржника про те, що постанова суду апеляційної інстанції у справі №910/3435/17 прийнята без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №5017/3706/2012, від 22.03.2018 у справі №5017/2972/2012, від 29.11.2018 у справі №916/1900/16, від 29.11.2018 у справі №916/821/13, від 24.04.2018 у справі №902/538/14, від 20.03.2019 у справі №914/1436/17, від 20.03.2018 у справі №914/1075/17, від 18.04.2018 у справі №910/4501/17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2018 у справі №916/3727/15, оскільки відсутні підстави для висновку про те, що правовідносини у справі, що розглядається, та у справах, на які посилається скаржник на обґрунтування підстав касаційного оскарження прийнятих у справі судових рішень, є подібними.
		 
		Наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками апеляційної інстанції стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин, у тому контексті, який, на думку скаржника свідчить про порушення норм матеріального права. 
		 
		Верховний Суд зауважує, що обираючи підстави касаційного оскарження скаржник не зазначав про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, передбачену пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, як підставу для касаційного оскарження, як-то порушень порядку надання, отримання, оцінки доказів у суді першої та апеляційної інстанції.
		 
		У справі, яка переглядається, апеляційним судом надано оцінку всім наданим сторонами доказам, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 ГПК України, в редакції, чинній на момент подачі касаційної скарги, суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.
		 
		Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
		 
		Верховний Суд підкреслює, що в силу принципів диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, колегія суддів переглянула справу в межах усіх доводів касаційної скарги, та з урахуванням установлених у справі конкретних обставин, та не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
		 
		При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.
		Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.
		 
		Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі  ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України"). 
		 
		У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.
		 
		Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". 
		 
		У справі ЄСПЛ Sunday Times v. United Kingdom Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі  Конвенція) термін передбачено законом передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін передбачено законом передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
		 
		До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
		 
		Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
		 
		Вислови законний та згідно з процедурою, встановленою законом зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі Steel and others v. The United Kingdom).
		 
		Доводи, викладені у відзивах на касаційну скаргу, з урахуванням наведеного в цій ухвалі беруться до уваги Касаційним господарським судом.
		 
		Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, і матеріали справи, зважаючи на зміст спірних правовідносин, суть спору Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора.
		 
		Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
		 
		УХВАЛИВ:
		 
		Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою заступника Генерального прокурора  Головного військового прокурора на постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.11.2020 у справі №910/3435/17.
		 
		Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя Т. Малашенкова 
		 
		Суддя І. Бенедисюк
		 
		Суддя І. Булгакова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...