Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 240/757/21 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 01.03.2021. Зареєстровано: 02.03.2021. Забезпечено надання загального доступу: 03.03.2021.
Дата набрання законної сили: 06.07.2021
Результат оскарження 06.07.2021 Сьомий апеляційний адміністративний суд: залишено судове рішення без змін
Номер судового провадження: 240/757/21/765/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		 
		  Р І Ш Е Н Н Я 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		 
		 
		          01 березня 2021 року                         м. Житомир                     справа № 240/757/21  
		                                                                                                             категорія  106030000
		 
		 
		                     Житомирський окружний адміністративний суд у складі:
		                                                 судді Шимоновича Р.М., 
		розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом   ОСОБА_1 до Державної митної служби України,  Державної фіскальної служби України  про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії, 
		 
		 
		встановив:
		 
		До Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом, у якому просить:
		- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України, правонаступником якого є Державна митна служба України, від 11 березня 2014 №553-о про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Київської митниці Міндоходів за угодою сторін;
		- зобов`язати Державну митну службу України поновити ОСОБА_1 на посаді начальника  Київської митниці Державної митної служби України;
		- звернути рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Київської митниці Державної митної служби України до негайного виконання.
		В обґрунтування позовних вимог вказано, що позивач з 1993 року по 2014 рік перебував на різних посадах у митних органах України. Наказом Міністерства доходів і зборів України від 04.06.2011 №1107-о позивача призначено на посаду начальника Київської митниці Державної митної служби України та наказом Міністерства доходів і зборів України від 11.03.2014 року №553-о звільнено з посади начальника Київської митниці Державної митної служби України за угодою сторін. Позивач вважає оскаржуваний наказ Міністерства доходів і зборів України від 11.03.2014 року №553-о таким, що порушує його право на працю та гарантії від незаконного звільнення, передбачені статтями 38, 43 Конституції України, та таким, що виданий з порушенням вимог чинного законодавства.
		Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 19.01.2021 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання у справі на 10.02.2021 року о 12:00.
		10.02.2021 року у зв`язку з поданим клопотання відповідача, розгляд справи відкладено на 17.02.2021 року о 14:00.
		17.02.2021 року представник Державної митної служби України направив на адресу суду клопотання про залишення позову без розгляду. Клопотання обгрунтовано тим, що позивач, звертаючись до суду з позовом 14.01.2021 року, вимогою якого є скасування наказу про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства доходів і зборів України від 11.03.2014 №533-о про звільнення, пропустив, визначений статтею 122 КАС України, строк для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів.
		Також, представник відповідача - Державної митної служби України, подав до суду відзив на позовну заяву, у якому зазначив, що наказ Міністерства доходів і зборів України від 11.03.2014 №533-о є таким, що прийнятий у відповідності до вимог законодавства. Просить відмовити у задоволенні позовних вимог, з мотивів, наведених у цьому відзиві.
		Відповідач - Державна фіскальна служба України, скориставшись своїм правом, надіслала до суду відзив на позовну заяву, у якому просить відмовити у задоволенні позову. В обгрунтування своєї позиції зазначив, що начальник митниці ОСОБА_1 в період з 07.03.2014 по 11.03.2014 в митниці не з`являвся, був звільнений в останній день відпустки без збереження заробітної плати 11.03.2014 та свою особову справу до відділу персоналу не повернув. Відповідач вважає,  що звільняючи ОСОБА_1 з посади начальника Київської митниці Міндоходів відповідач діяв відповідно до вимог трудового законодавства та не порушив прав позивача.
		У свою чергу, позивач, надіслав на адресу суду відповідь на відзив, у якій просить позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Зауважив, що позивач з березня 2014 року по 24 травня 2019 року перебував за межами України. Повернувшись в Україну, відразу почав з`ясовувати інформацію щодо трудових відносин: неодноразово телефонував до органів Державної фіскальної служби  та органів Державної митної служби, проте жодної інформації не отримував. Зрозумівши, що самостійно отримати інформацію не зможе, звернувся за допомогою до адвоката. У відповідь на адвокатські запити було надано інформацію та документи, з яких слідує, що звільнення відбулось незаконно та поза волевиявленням ОСОБА_1 , а звернення до суду відбулось негайно, як тільки було отримано інформацію яка б дозволила визначити правомірність звільнення.
		Ухвалою суду від 17.02.2021 року визнано поважними причини пропуску строку звернення до суду, поновлено строк звернення до адміністративного суду. У задоволенні клопотання відповідача про залишення позову без розгляду відмовлено.
		Протокольною ухвалою від 17.02.2021 заслухавши думку представника позивача, закрив підготовче засідання та перейшов до розгляду справи по суті.
		Протокольною ухвалою від 17.02.2021 року суд, без виходу до нарадчої кімнати, перейшов до розгляду справи в порядку письмового провадження.
		Вирішуючи дану справу по суті заявлених позовних вимог та надаючи оцінку правомірності прийняття відповідачем оскаржуваного наказу, суд виходить з наступного.
		Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 з 1993 по 2014 роки перебував на різних посадах у митних органах України.
		Наказом Міністерства доходів і зборів України від 04.06.2011 №1107-о ОСОБА_1 призначено на посаду начальника Київської митниці Державної митної служби України.
		Наказом Міністерства доходів і зборів України від 11.03.2014 року №553-о ОСОБА_1 звільнено з посади начальника Київської митниці Державної митної служби України за угодою сторін.
		Вважаючи протиправним вищезазначений наказ відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом.
		Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
		Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Згідно з статтею 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
		У свою чергу, відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
		Відповідно до положень статті 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
		Згідно з частинами першою та другою статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
		Закон України "Про державну службу" від 17.11.2011 №4050-VI (далі - Закон №4050) в редакції чинній на момент звільнення позивача, визначає принцип, правові та організаційні засади державної служби, умови та порядок реалізації громадянами України права на державну службу.
		Державна служба - професійна діяльність державних службовців з підготовки пропозицій щодо формування державної політики, забезпечення її реалізації та надання адміністративних послуг (частина перша статті 1 Закону №4050). 
		Державний службовець - громадянин України, який замає посаду державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті, одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету, крім випадків, визначених законом, та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з реалізацією завдань та виконанням функцій державного органу або органу влади Автономної Республіки Крим (частина перша статті 1 Закону №4050).
		Відповідно до статті 37 Закону №4050 (в редакції чинній на момент звільнення позивача) підставами припинення державної служби є: 1) втрата права на державну службу або його обмеження (стаття 38 цього Закону); 2) закінчення строку призначення (стаття 39 цього Закону); 3) ініціатива державного службовця (стаття 40 цього Закону); 4) ініціатива суб`єкта призначення (стаття 41 цього Закону); 5) настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 42 цього Закону); 6) незгода державного службовця на проходження державної служби у разі зміни її істотних умов (стаття 34 цього Закону); 7) досягнення державним службовцем шістдесятип`ятирічного віку; 8) визнання державного службовця безвісно відсутнім або оголошення його померлим згідно з рішенням суду, що набрало законної сили; 9) смерть державного службовця.
		Суб`єктом призначення може бути прийнято рішення про продовження проходження державної служби державним службовцем, який займає посади підгруп I-1, I-2, I-3, I-4, після досягнення ним шістдесятип`ятирічного віку за його згодою у зв`язку з потребами служби, якщо інше не передбачено законом. Державна служба припиняється також з інших підстав, передбачених законом.
		Відповідно до ч. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 3 КЗпП України, цим Кодексом регулюються трудові відносини всіх працівників, а ст. 4 Кодексу передбачено, що законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Отже, до правовідносин, що виникли у цій справі підлягають застосуванню й положення КЗпП України.
		Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
		Сторонами трудового договору відповідно до статті 21 КЗпП України є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган. Пункт 1 статті 36 КЗпП України, який є спеціальною нормою, що підлягає застосуванню до спірних відносин, достатньою правовою підставою для звільнення визначає досягнення згоди між сторонами трудового договору.
		Трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством (ст. ст. 2, 36, 40, 41 КЗпП України).
		Згідно з пунктом першим частиною першою статті 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є угода сторін.
		Припинити трудовий договір можна в будь-який час після досягнення угоди між роботодавцем та працівником. Ініціатива про припинення договору може виходити як від працівника, так і від роботодавця. І якщо одна зі сторін погоджується на пропозицію іншої, вважається, що сторони досягли угоди про припинення трудового договору і працівник звільняється з роботи.
		Таким чином, суд наголошує, що однією з ознак, характерних для звільнення за згодою сторін, тобто взаємного волевиявлення, є відсутність зобов`язань сторін виконувати будь-які процесуальні дії одна стосовно іншої у вигляді попередження, зобов`язання щодо працевлаштування, подання, погодження звільнення з відповідним органом тощо.
		Статтею 30 Закону України "Про державну службу" передбачено, що підставами припинення державної служби є ті, що визначені у Кодексі законів про працю України. Окрім цих підстав, державна служба також може бути припинена з підстав, визначених статтею 30 згаданого Закону.
		При звільненні особи з публічної служби за загальними підставами, передбаченими КЗпП України, на цю особу поширюються гарантії, передбачені цим Кодексом, якщо інше прямо не визначено спеціальним законом.
		Суд зазначає, що у випадку звільнення на підставі п. 1 ст.і 36 КЗпП України у наказі (розпорядженні) про звільнення за згодою сторін зазначають підставу звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 статті 36 КЗпП України, дату звільнення, про яку домовлялися сторони.
		Отже, при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.
		Недосягнення сторонами згоди щодо припинення трудового договору та відсутність узгодженої дати звільнення позбавляє роботодавця права на звільнення працівника за угодою сторін (указаний висновок узгоджується з правовою позицією викладеною в постанові Верховного Суду від 13.08.2019 у справі N 825/3587/15-а).
		Припинити трудовий договір можна в будь-який час після досягнення угоди між роботодавцем та працівником. Ініціатива про припинення договору може виходити як від працівника, так і від роботодавця. І якщо одна зі сторін погоджується на пропозицію іншої, вважається, що сторони досягли угоди про припинення трудового договору і працівник звільняється з роботи.
		Таким чином, основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення трудового договору та строк, з якого договір припиняється.
		Відповідно до ч.3 статті 40 КЗпП України не допускається також звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.
		Серед підстав для припинення трудового договору КЗпП України окремо виділяє угоду сторін (стаття 36) та розірвання трудового договору з ініціативи працівника (стаття 38).
		Основною відмінністю між звільненням за угодою сторін та звільненням з ініціативи працівника є вираження бажання обох сторін одночасно у випадку угоди сторін та, відповідно, наявність бажання лише працівника у випадку припинення трудових відносин за його ініціативою.
		Тобто, звільнення за угодою сторін передбачає, що роботодавцем та найманим працівником досягнуто спільної згоди щодо припинення трудового договору у визначений строк. У свою чергу, звільнення з ініціативи працівника не передбачає обов`язкової наявності згоди роботодавця на таке звільнення, оскільки в даному випадку працівник реалізовує своє право, передбачене трудовим законодавством, а роботодавець вимушений погодитись зі звільненням працівника незалежно від свого бажання.
		Основними умовами угоди про припинення трудового договору, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється.
		Аналіз наведених правових норм та обставин справи дають підстави для висновку, що під час домовленості між працівником і державним органом про звільнення за угодою сторін, такий працівник повинен залишити посаду у строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це державного органу та працівника.
		Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року по справі №804/9394/14.
		Як вже зазначалось, у випадку звільнення на підставі п. 1 ст.і 36 КЗпП України у наказі (розпорядженні) про звільнення за згодою сторін зазначають підставу звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 статті 36 КЗпП України, дату звільнення, про яку домовлялися сторони.
		Визначення ж дати звільнення за згодою сторін є обов`язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав, передбачених пунктом 1 статті 36 КЗпП України, відсутність належного волевиявлення не дає підстав вважати наявність наміру працівника звільнитись саме за згодою сторін, а сама по собі проста згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення, також не означає наявність угоди про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін).
		Матеріалами справи підтверджується, що наказом Міністерства доходів і зборів України від 11.03.2014 року №553-о ОСОБА_1 звільнено з посади начальника Київської митниці Державної митної служби України за угодою сторін.
		При цьому, факт не подання заяви про звільнення за угодою сторін не заперечується відповідачем.
		Зі змісту листа Київської митниці ДФС від 03.11.2014 №06.1-41/2-8434 слідує, що наказом Міндоходів від 06.03.2014 №90-в "Про надання відпустки Гіли С. П." начальнику митниці ОСОБА_1 надавалась відпустка без збереження заробітної плати з 06.03.2014 по 19.03.2014  на 14 календарних днів.
		Наказом Міндоходів від 11.03.2014 №100-в "Про внесення змін до наказів Міндоходів" було внесено зміни до пункту 1 наказу Міндоходів від 06.03.2014 №90-в "Про надання відпустки ОСОБА_1 " в частині надання начальнику митниці ОСОБА_1 відпустки без збереження заробітної плати з 06.03.2014 по 11.03.2014 року на 6 календарних днів.
		Згідно наказу Міндоходів від 11.03.2014 №553-о "Про звільнення ОСОБА_1 " начальник Київської митниці Міндоходів ОСОБА_1 був звільнений 11.03.2014 за угодою сторін відповідно до п. 1 ст. 36 КЗпП України.
		Отже, начальник митниці   ОСОБА_1 був звільнений в останній день відпустки, що відповідачами не заперечується та підтверджується матеріалами справи.
		Пунктом 8 постанови Пленуму Верховного суду України від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" роз`яснено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін щодо підстави припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 КЗпП України).
		За такого правового регулювання основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється. Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов`язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав передбачених пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Відсутність належного волевиявлення не дає підстави вважати наявність наміру працівника звільнитись саме за згодою сторін, а сама по собі згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення також не означає наявність угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін).
		Угода - це дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків і розуміє під собою вільне волевиявлення обох сторін. Волевиявлення - це засіб, яким особа має намір досягти певних юридичних результатів і пов`язується із вчиненням фактичних дій. Дія - це зовнішнє вираження волі і свідомості людей.
		За перевіркою матеріалів справи встановлено, що позивачем не подано заяву про звільнення із займаної посади за угодою сторін, волевиявлення (пропозиції) позивача та визначення строку, з якого трудовий договір пропонується розірвати за угодою сторін не було.
		З огляду на викладене, суд вважає, що спірний наказ про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади, прийнято всупереч чинному законодавству, без відповідної згоди позивача, в односторонньому порядку.
		Суд враховує висновки Верховного Суду у постанові від 14 травня 2020 року по справі № 815/5173/17, що недосягнення сторонами згоди щодо припинення трудового договору та відсутність узгодженої дати звільнення, позбавляє роботодавця права на звільнення працівника за угодою сторін.
		Що стосується виконання відповідачем зобов`язання, передбаченого статтею 47 Кодексу законів про працю України, а саме: видачі в день звільнення ОСОБА_1 належно оформленої трудової книжки та зобов`язання щодо надання ОСОБА_1 у день звільнення копії наказу про звільнення, суд зазначає наступне.
		Відповідно до ч.1 та ч.2 статті 47 КЗпП України  власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в   статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.
		За ст. 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
		У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
		З наведених приписів Кодексу законів про працю України випливає про обов`язок власника або уповноваженого ним органу видати працівникові в день його звільнення належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунку у цей день. Окрім того, у випадку звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу останній зобов`язується у день звільнення працівника видати йому копію наказу про звільнення з роботи.
		В інших випадках звільнення працівника копія наказу видається власником або уповноваженим ним органом на вимогу працівника.
		Крім того, якщо працівник в день звільнення не працював, то виплата всіх сум, що належать працівникові від підприємства, установи, організації проводиться не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
		Враховуючи вказані норми Кодексу законів про працю України, з урахуванням того, що станом на момент прийняття наказу позивач перебував у відпустці, тобто не працював, з урахуванням того, що звільнення мало місце через припинення трудового договору з підстави, передбаченої п.1 ст. 36 Кодексу законів про працю України, приймаючи до уваги те, що трудову книжку позивач не отримав, а копію спірного наказу отримав представник позивача лише 24.11.2020 року, суд дійшов висновку про невиконання відповідачем зобов`язання, передбаченого статтею 47 Кодексу законів про працю України.
		Належних доказів на підтвердження факту ознайомлення позивача з наказом про звільнення, а також видачі трудової книжки саме у день звільнення матеріали справи не містять.
		На переконання суду, відповідач не довів правомірності прийнятого ним наказу, та не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення.
		Відповідно до ч. 1 ст. 78 КАС України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
		Виходячи з фактичних обставин справи, суд вважає наведені доводи відповідача щодо правомірності прийнятого наказу про звільнення позивача необґрунтованими та суперечливими, оскільки жодним чином не аргументувано, чому за наявності наказу Міндоходів від 06.03.2014 №90-в "Про надання відпустки ОСОБА_1 " відповідно до якого начальнику митниці ОСОБА_1 надавалась відпустка без збереження заробітної плати з 06.03.2014 по 19.03.2014  на 14 календарних днів та наказу Міндоходів від 11.03.2014 №100-в "Про внесення змін до наказів Міндоходів" до якого внесено зміни до пункту 1 наказу Міндоходів від 06.03.2014 №90-в "Про надання відпустки ОСОБА_1 " в частині надання начальнику митниці ОСОБА_1 відпустки без збереження заробітної плати з 06.03.2014 по 11.03.2014 року на 6 календарних днів, без відповідної заяви позивача, прийнято оскаржуваний наказ від 11 березня 2014 №553-о про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Київської митниці Міндоходів за угодою сторін.
		Решта аргументів відповідачів спростовуються вищенаведеними мотивами суду щодо підстав для задоволення позову.
		Підсумовуючи, суд приходить до висновку, що звільнення позивача з державної служби відбулося незаконно, без досягнення сторонами трудового договору згоди щодо припинення трудових відносин та без дотримання належної процедури звільнення.
		З огляду на викладене, суд визнає протиправним і таким, що підлягає скасуванню спірний наказ від 11 березня 2014 №553-о про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Київської митниці Міндоходів за угодою сторін.
		Згідно із ч. 1 ст. 235 КЗпП, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		Виходячи із приписів ч. 1 ст. 235 КЗпП, суд доходить висновку, що належним та ефективним способом захисту прав та інтересів позивача, порушених внаслідок прийняття незаконного наказу від 11 березня 2014 №553-о "Про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Київської митниці Міндоходів за угодою сторін", є постановлення судом рішення про поновлення позивача на посаді начальника Київської митниці Державної митної служби України звернувши рішення суду в цій частині до негайного виконання відповідно до ч. 7 ст. 235 КЗпП України та п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України.
		Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		Таким чином, скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 у силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України, є підставою для його поновлення на попередній роботі, а саме на посаді начальника Київської митниці Державної митної служби України.
		Поновлення на посаді, яку позивач обіймав до звільнення є достатнім та ефективним засобом захисту порушеного права позивача. 
		Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 03.06.2020 у справі № 817/3431/14, та від 14.07.2020 у справі №809/1466/15, яка враховується судом при розгляді і вирішенні даної адміністративної справи в силу положень ч.5 ст. 242 КАС України.
		Згідно з пунктом третім частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
		Отже, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді необхідно допустити до негайного виконання.
		Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		Згідно ст.17 Закону України Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
		Так, у п.29 Рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994р. Справа Руїз Торіха проти Іспанії (серія А, №303А) Суд повторює, що згідно з його установленою практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтованості рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
		Приписами статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		Статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
		Суд зазначає, що відповідачі, в ході судового розгляду, надали лише відзив на позовну заяву, проте не надали суду належних та допустимих доказів на підтвердження своєї позиції, у зв`язку з чим, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
		Аналіз вищенаведених обставин та доказів свідчить на користь висновку, що відповідач в порушення ч.3 ст.72 КАС України не обґрунтував правомірність звільнення позивача з відповідної посади та дотримання його прав при звільненні, не довів дотримання чинного законодавства при прийняті спірного наказу про звільнення.
		З огляду на викладене, системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовні вимоги підлягають задоволенню.
		Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до Закону, а доказів щодо інших судових витрат, пов`язаних з розглядом справи, суду не надано, питання про розподіл судових витрат у справі при ухваленні рішення судом не вирішується.
		Керуючись ст.ст. 139, 241-246,255,295,371 КАС України, суд,-
		 
		 
		вирішив:
		 
		Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до  Державної митної служби України (вул. Дехтярівська, 11-г, м. Київ, 04119, ЄДРПОУ: 43115923), Державної фіскальної служби України (пл. Львівська, 8, м. Київ, 04053, ЄДРПОУ: 39292197) про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії, - задовольнити.
		Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України, правонаступником якого є Державна митна служба України, від 11 березня 2014 №553-о про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Київської митниці Міндоходів за угодою сторін.
		Зобов`язати Державну митну службу України поновити ОСОБА_1 на посаді начальника  Київської митниці Державної митної служби України.
		Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Київської митниці Державної митної служби України звернути до негайного виконання.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		Рішення суду може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Житомирський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Повний текст рішення складено 01 березня 2021 року.
		 
		 
		          Суддя                                                                                            Р.М.Шимонович

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...