Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 460/490/19 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи з приводу адміністрування податків, зборів, платежів, а також контролю за дотриманням вимог податкового законодавства, зокрема щодо; збору та обліку єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та інших зборів.
Надіслано для оприлюднення: 04.03.2021. Зареєстровано: 05.03.2021. Забезпечено надання загального доступу: 05.03.2021.
Дата набрання законної сили: 04.03.2021
Номер судового провадження: К/9901/5017/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		04 березня 2021 року 
		м. Київ
		справа № 460/490/19
		адміністративне провадження № К/9901/5017/20
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: 
		Головуючої судді - Желтобрюх І.Л.,
		суддів: Блажівської Н.Є., Дашутіна І.В.,
		розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Рівненській області на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2020 року (судді: Попко Я.С., Хобор Р.Б., Сеник Р.П.) у справі за позовом Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№ 131)» до Головного управління Державної фіскальної служби у Рівненській області про визнання протиправними та скасування вимоги та рішення,      
		                                         
		в с т а н о в и в :
		 
		Державне підприємство «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№ 131)»  (далі - ДП «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№ 131)», позивач) звернулося до суду з позовом до Головного управління ДФС у Рівненській області (далі - ГУ ДФС у Рівненській області, відповідач), в якому просило визнати протиправними дії відповідача щодо винесення рішення №0000161305 від 15.02.2019 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску та вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ю-10 від 15.02.2019, визнати протиправними та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 15.02.2019 №Ю-10 та рішення від 15.02.2019 №0000161305 про застосування штрафних санкцій за несвоєчасне нарахованого єдиного внеску.
		 
		Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 10 липня 2019 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.
		 
		Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2020 року скасовано рішення суду першої інстанції  та ухвалено нове, яким позовні вимоги задоволено в повному обсязі.
		 
		Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, відповідач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм процесуального та матеріального права, а також на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову. В обґрунтування вимог касаційної скарги вказує на помилковість висновків судів попередніх інстанцій, оскільки під час розгляду справи останніми не враховано умов договорів на використання праці осіб, засуджених до позбавлення волі, для виконання робіт і послуг, та той факт, що позивач є власником виконаних робіт, на підприємстві ведеться табель обліку робочого часу засуджених, оформлюються рознарядки виконання робіт, засудженим до позбавлення волі нараховується щомісячно заробітна плата, одночасно виконується функція податкового агента в частині нарахування, утримання та сплати податку на доходи фізичних осіб та військового збору, а, відтак, позивач є роботодавцем відповідно до чинного законодавства.
		 
		Відзиву на касаційну скаргу до суду не надходило.
		 
		Судами попередніх інстанцій було встановлено, ГУ ДФС у Рівненській області проведено документальну планову виїзну перевірку ДП «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№ 131)» з питань дотримання законодавства щодо правильності обчислення, повноти та своєчасності сплати податку на доходи фізичних осіб та військового збору за період з 01.10.2015 по 30.09.2018, та правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування з 01.01.2011 по 30.09.2018, за результатами якої складено Акт від 29.01.2019 №167/17-00-13-01/08680744.
		 
		В ході означеної перевірки контролюючим органом встановлено порушення позивачем п. 2 ст. 6, ч. 1 п.1 ст. 7, ст.8, п.2 ст.9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон №2464-VІ).   
		 
		29 січня 2019 року на підставі вищеозначеного Акта перевірки контролюючим органом  було прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску №Ю-10 на суму 505246,25 грн та рішення про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску №0000161305, яким до ДП Підприємство ДКВС України (№131) застосовано штрафні санкції у розмірі 246 796,15 грн.
		 
		Не погоджуючись із такими рішенням відповідача позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
		 
		Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що установи, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством є платниками   єдиного   внеску,   незалежно від укладення письмового трудового договору.
		 
		В свою чергу апеляційний суд зазначив, що відповідачем не надано доказів того, що саме позивач є роботодавцем для засуджених та укладав строкові трудові договори, здійснював виплату заробітної плати засудженим та сплачував за засуджених загальнообов`язкові державні соціальні виплати по застрахованим особам. У зв`язку з вказаним у податкового органу відсутні підстави для вжиття заходів щодо притягнення позивача до відповідальності за ненарахування   єдиного   соціального внеску.
		 
		Переглянувши судові рішення в межах доводів касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.
		 
		Частиною першою статті 9 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі також - КВК України) передбачено, що засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров`я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції.
		 
		Згідно з частиною першою статті 118 КВК України, зі змінами, внесеними Законом України №1492-VIII від 7 вересня 2016 року, засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров`я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції. Праця засуджених до позбавлення волі регулюється законодавством про працю з особливостями, визначеними цим Кодексом.
		 
		Вказані зміни набрали чинності 8 жовтня 2016 року.
		 
		Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання" від 03 липня 2018 року № 2475-VIII, який набрав чинності з 28 серпня 2018 року, внесено зміни до статті 118 КВК України, зокрема, частину першу викладено в такій редакції: "Засуджені до позбавлення волі мають право працювати. Праця здійснюється на добровільній основі на підставі договору цивільно-правового характеру або трудового договору, який укладається між засудженим та фізичною особою - підприємцем або юридичною особою, для яких засуджені здійснюють виконання робіт чи надання послуг. Такі договори погоджуються адміністрацією колонії та повинні містити порядок їх виконання. Адміністрація зобов`язана створювати умови для праці засуджених за договорами цивільно-правового характеру та трудовими договорами."
		 
		Аналіз змін статті 118 КВК України, внесених до неї з 8 жовтня 2016 року по 28 серпня 2018 року, дозволяє дійти висновку, що на час виникнення спірних правовідносин можливість укладати строкові трудові договори із засудженими була передбачена виключно для виправних колоній, а юридичні підстави для укладання трудових договорів між засудженими та фізичною особою - підприємцем або юридичною особою, для яких такі засуджені здійснювали виконання робіт чи надання послуг, виникли лише з 28 серпня 2018 року.
		 
		Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 06.08.2020 по справі №440/1666/19.
		 
		Праця осіб, засуджених до позбавлення волі, оплачується відповідно до її кількості і якості. Форми і системи оплати праці, норми праці та розцінки встановлюються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України (частина 1 статті 120 КВК України).
		 
		Відповідно до частини першої статті 122 КВК України засуджені до позбавлення волі, залучені до суспільно корисної оплачуваної праці за строковим трудовим договором, підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню.
		 
		Таким чином, засуджені до позбавлення волі виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань, в результаті чого, їм забезпечується відповідна компенсація за виконану роботу, тобто заробітна плата, а також, додержання правил охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю.
		 
		Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені Законом № 2464-VІ.
		 
		Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ платниками єдиного внеску є: роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами; фізичні особи - підприємці, зокрема ті, які використовують працю інших осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством про працю, чи за цивільно-правовим договором (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з   Єдиного   державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців).
		 
		За змістом пунктів 1, 4 частини другої статті 6 Закону № 2464-VІ платник єдиного внеску зобов`язаний: своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; подавати звітність та сплачувати до органу доходів і зборів за основним місцем обліку платника єдиного внеску у строки, порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов`язкового державного соціального страхування. 
		 
		Відповідно до частини восьмої статті 9 Закону № 2464-VІ платники єдиного внеску, крім платників, зазначених у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 20 числа наступного місяця, крім гірничих підприємств, які зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 28 числа наступного місяця.
		 
		Аналіз наведеного правового врегулювання дає підстави для висновку, що визначальною передумовою для сплати єдиного внеску є наявність між суб`єктом (підприємством, установою, колонією) та засудженою особою відносин, які фактично є трудовими, а сторони договору можуть бути прирівняні до працівника чи роботодавця.
		 
		Аналогічна правова позиція була викладена в постанові Верховного Суду від 15.04.2020 по справі №620/1272/19.
		 
		Разом з тим, в даному випадку відповідач не надав доказів укладання трудових (цивільно-правових) договорів із засудженими до позбавлення волі особами саме позивачем ДП «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№ 131)».
		 
		Натомість судом апеляційної інстанції встановлено, що 04.03.2015 між Городоцьким виправним центром управління Державної пенітенціарної служби України в Рівненській області (№131) (Виконавець) та Державним підприємством Городоцького ВЦ-131 (Замовник) укладено Договір №Г-76, за змістом пункту 1.1 якого виконавець бере на себе зобов`язання по виконанню господарських робіт, шляхом комплектації бригад із числа засуджених, згідно з розрахунками замовника, за взаємним узгодженням сторін.   
		 
		Аналогічні положення містяться в Договорі № Г-67 від 29.03.2017, сторонами якого є Державна установа Городоцький виправний центр (№ 131) (Виконавець) та Державне підприємство Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби (№ 131) (Замовник).
		 
		При цьому, грошові кошти за використану працю засуджених позивачем перераховувались на користь виправної колонії, в якій відбували покарання особи, залучені до праці на підставі договорів, а тому фактично виплата заробітної плати засудженим здійснювалась виправною колонією.
		 
		Верховний Суд неодноразово висловлював правовий висновок про те, що засуджені особи є найманими працівниками з особливим статусом та обмеженими трудовими правами, а виправна колонія в цих трудових відносинах виступає роботодавцем, а відтак є зобов`язаною нарахувати, утримати та сплатити суми Єдиного внеску із заробітної плати таких осіб. Виконання засудженими особами суспільно корисної оплачуваної праці гарантує цим особам право на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а установа виконання покарання, на яку згідно із законом покладено обов`язок забезпечити організацію праці засуджених осіб, одночасно виступає їх страхувальником в загальнообов`язковому державному соціальному страхуванні. При цьому, Верховний Суд зазначив, що засуджені до позбавлення волі виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань, їм гарантується виплата заробітної плати за виконану роботу, забезпечення умов охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю (зокрема, постанови Верховного Суду від 3 березня 2020 року у справі № 440/1512/19, від 17 березня 2020 року у справі № 809/710/17, від 3 квітня 2020 року у справі № 580/908/19, від 8 травня 2020 року у справі № 560/1391/19, від 18 червня 2020 року у справі № 240/1700/19).
		 
		Таким чином, з огляду на встановлені в межах цієї адміністративної справи обставини, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що у правовідносинах щодо організації залучення до оплачуваної праці засуджених позивач не є податковим агентом, який, серед іншого, зобов`язаний утримувати із виплачуваних засудженим заробітних плат та перераховувати до бюджету єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.
		 
		З урахуванням наведеного, визнавши протиправними дії відповідача щодо винесення вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 15.02.2019 №Ю-10 та рішення від 15.02.2019 №0000161305 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску до позивача, який не є колонією та роботодавцем у правовідносинах із засудженими, скасувавши відповідно означені акти індивідуальної дії, суд апеляційної інстанції  ухвалив законне та обґрунтоване рішення.
		 
		Висновки суду апеляційної інстанцій є результатом оцінки наявних у його розпорядженні доказів. Суд касаційної інстанції не може не погодитись із такими, оскільки така оцінка здійснена судом із дотриманням вимог процесуального закону щодо повного та всебічного з`ясування всіх обстави справи на підставі належних та допустимих доказів.
		 
		Обґрунтування касаційної скарги зводиться виключно до незгоди відповідача з оцінкою, наданою судом апеляційної інстанції встановленим обставинам справи, при цьому порушень норм процесуального права, які б вплинули або змінили цю оцінку, скаржником не зазначено. Фактично відповідач у касаційній скарзі просить про переоцінку, додаткову перевірку доказів, проте це знаходиться за межами касаційного перегляду, встановлених частиною першою статті 341 КАС України.
		 
		Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2020 року є обґрунтованою, відповідає нормам матеріального та процесуального права, внаслідок чого касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.
		 
		Керуючись статтями 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
		 
		п о с т а н о в и в :
		 
		Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2020 року залишити без змін, а касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Рівненській області, - без задоволення.
		 
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя-доповідач:                                                          І.Л. Желтобрюх
		 
		Судді                                                                                        Н.Є. Блажівська
		 
		                                                                                         І.В. Дашутін

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...