Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 640/9677/20 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сферах праці, зайнятості населення та соціального захисту громадян та публічної житлової політики, зокрема зі спорів щодо; управління, нагляду, контролю та інших владних управлінських функцій (призначення, перерахунку та здійснення страхових виплат) у сфері відповідних видів загальнообов’язкового державного соціального страхування, з них; загальнообов’язкового державного соціального страхування, у тому числі.
Надіслано для оприлюднення: 17.03.2021. Зареєстровано: 18.03.2021. Забезпечено надання загального доступу: 18.03.2021.
Дата набрання законної сили: 16.03.2021
Номер судового провадження: К/9901/35603/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		16 березня 2021 року 
		м. Київ
		справа № 640/9677/20
		адміністративне провадження № К/9901/35603/20
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді Берназюка Я.О., судді Бевзенка В.М., судді Коваленко Н.В.,
		за участю секретаря судового засідання: Лупу Ю.Д.,
		представника відповідача: Харчука Р.І.
		розглянувши у відкритому судовому засіданні у касаційному порядку адміністративну справу 
		за позовом  ОСОБА_1 
		до Кабінету Міністрів України
		про визнання протиправним та нечинним абзацу 4 підпункту 1 пункту 1 постанови від 19 лютого 2020 року № 112, визнання дій протиправними
		за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України
		на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва у складі колегії суддів: Іщука І.О., Клименчук Н.М., Шрамко Ю.Т. від 13 серпня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Беспалова О.О., Парінова А.Б., Ключковича В.Ю. від 19 листопада 2020 року,
		В С Т А Н О В И В :
		ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Короткий зміст позовних вимог
		У квітні 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - КМУ, відповідач), в якому з урахуванням уточненої позовної заяви від 14 травня 2020 року вх № 03-14/64398/20 просить:
		- визнати протиправним та нечинним абзац 4 підпункту 1 пункту 1 Постанови Кабінету Міністрів України № 112 від 19 лютого 2020 року «Деякі питання виплати у 2020 році разової грошової допомоги, передбаченої законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань» (далі - Постанова № 112) щодо установлення Урядом на свій розсуд розміру щорічної разової грошової допомоги до 5 травня для інвалідів війни 1 групи сумою 4120 гривень з порушенням частини п`ятої статті 17 Конституції України через невідповідність встановлення розміру допомоги нормам чинного спеціального Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 367-ХІV від 25 грудня 1998 року по встановленню щорічної допомоги до 5 травня розміром 10 мінімальних пенсій за віком з урахуванням правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 11 листопада 2008 року № 21-84во08, та статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», статті 2 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-ХІІ від 23 жовтня 1993 року для збереження основ соціального захисту громадян, на яких розповсюджуються норми закону, як правового акта вищої юридичної сили, а саме частини п`ятої статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з урахуванням правових висновків остаточних рішень Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), викладених у пункті 23 рішення у справі «Сук проти України» (Suk v. Ukraine, заява № 10972/05), в пункті 23 рішення у справі «Кечко проти України» (Kechko v. Ukraine, заява N9 63134/00), - якщо законодавча норма, що передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним;
		- визнати незаконною діяльність Кабінету Міністрів України у зв`язку з затвердженням Постановою № 112 розміру щорічної разової грошової допомоги до 5 травня для інвалідів війни 1 групи в 2020 році сумою 4120 гривень, що призвело з 6 березня 2020 року і до теперішнього часу до звуження змісту та обсягу прав позивача як ветерана війни - інваліда війни І групи.
		В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що КМУ, приймаючи оскаржувану постанову, діяв всупереч нормам Конституції України та Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», звужуючи при цьому обсяг прав, свобод та можливостей позивача як інваліда війни щодо ефективного використання права власності на разову щорічну грошову допомогу. Також позивач наголосила на тому, що 27 лютого 2020 року Конституційний Суд України ухвалив Рішення № 3-р/2020 у справі № 1-247/2018(3393/18) за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що свідчить про протиправність оскаржуваної постанови Уряду.
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 листопада 2020 року, позов задоволено частково: визнано протиправним та нечинним абзац 4 підпункту 1 пункту 1 Постанови № 112 щодо виплати у 2020 році разової грошової допомоги, передбаченої законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань» в частині осіб, які віднесені до І групи інвалідності. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
		Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що Рішенням Конституційного Суду від 27 лютого 2020 року у справі № 1-247/2018(3393/18) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статей 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. 
		Суди попередніх інстанцій також врахували, що Конституційний Суд України у своєму Рішенні наголосив, що забезпечення державою соціального захисту осіб, які відповідно до обов`язку, покладеного на них частиною першою статті 65 Конституції України, захищали Вітчизну, суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність України, та членів їхніх сімей згідно з частиною п`ятою статті 17 Конституції України в поєднанні з частиною першою цієї статті означає, що надання пільг, інших гарантій соціального захисту ветеранам війни, особам, на яких поширюється чинність Закону № 3551, не має залежати від матеріального становища їхніх сімей та не може обумовлюватися відсутністю фінансових можливостей держави.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		Не погоджуючись з рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 серпня 2020 року та постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 листопада 2020 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, КМУ звернувся з касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні адміністративного позову повністю.
		ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		Касаційну скаргу подано до суду 23 грудня 2020 року.
		Ухвалою Верховного Суду від 30 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою КМУ у справі № 640/9677/20, витребувано матеріали адміністративної справи та встановлено строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
		Ухвалою Верховного Суду від 3 лютого 2021 року справу № 640/9677/20 призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 23 лютого 2021 року. У подальшому судове засідання перенесено на 16 березня 2021 року.
		ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		У касаційній скарзі скаржник вказує на те, що суди попередніх інстанцій, приймаючи рішення, не застосували статті 150, 152 Конституції України, відповідно до яких до повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність), зокрема, актів Кабінету Міністрів України. Водночас скаржник звертає увагу на те, що предметом конституційного провадження у справі № 1-247/2018(3393/18) не було питання конституційності Постанови № 112, яка оскаржується у цій справі, а тому вважає, що у судів попередніх інстанцій були відсутні підстави вважати, що у силу набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України від 27 лютого 2020 року у справі 1-247/2018(3393/18) окремі положення чи власне сама Постанова №   112, яка була прийнята до набрання чинності вказаним Рішенням, має бути визнана протиправною та нечинною.
		Крім того, скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій не застосували статті 2, 7, 20, 22, 48 Бюджетного кодексу України, Закон України «Про державний бюджет на 2020 рік» у частині, що стосується фінансування витрат, пов`язаних із соціальним захистом громадян. Зокрема, скаржник вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що пунктом 18 частини першої статі 2 Бюджетного кодексу України передбачено, що головні розпорядники бюджетних коштів - бюджетні установи в особі їх керівників, які відповідно до статті 2 цього Кодексу отримують повноваження шляхом встановлення бюджетних призначень. При цьому пунктом 1 статті 48 Бюджетного кодексу України встановлено, що розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов`язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами. У свою чергу, відповідно до частини сьомої статті 20 Бюджетного кодексу України за бюджетними програмами, здійснення заходів за якими потребує нормативно-правового визначення механізму використання бюджетних коштів, головні розпорядники коштів розробляють проєкти порядків використання коштів державного бюджету та забезпечують їх затвердження.
		У зв`язку з тим, що розпорядником бюджетних коштів за бюджетною програмою 2501150 (щорічна разова грошова допомога ветеранам війни і жертвам нацистських переслідувань та соціальна допомога особам, які мають особливі та особливі трудові заслуги перед Батьківщиною) є Міністерство соціальної політики України, скаржник вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність у КМУ повноважень щодо прийняття Постанови № 112, яка визначає порядок та розміри соціальних виплат.
		Також скаржник вказує на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішеннях у справах «Валентина Ніканорівна Великода проти України», заява № 43331/12, пункт 21; «Arras and Others v. Italy», заява № 17972/07, пункт 42; «Stran Greek Refineries and Stratis v. Greece», заява № 13427/87, пункт 59), стосовно того, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державі, особливо фінансового; такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних витрат. 
		Представник КМУ також зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, зроблені у рішеннях Конституційного Суду України (рішення від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012), стосовно того, що надання Верховною Радою України права Кабінету Міністрів України встановлювати у випадках, передбачених законом, порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, пов`язується з його функціями, визначеними в пунктах 2, 3 статті 116 Конституції України. Отже, КМУ регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.
		Скаржник також звертає увагу, що аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 363/3974/16-а та від 16 травня 2019 року у справі № 345/3876/16-а, яку суди першої та апеляційної інстанцій також не врахували.
		Також скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій не вірно тлумачили статтю 58 Конституції України, оскільки не надали належної правової оцінки тому, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Вважає, що оскільки на момент прийняття Постанов № 112 норми пункту 26 розділу VІ «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України були чинними, то висновки судів попередніх інстанцій про протиправність цієї Постанови є необґрунтованими. 
		Від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу КМУ, в якому зазначається, що рішення судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими, оскільки суди правильно врахували висновки, викладені у Рішенні Конституційного Суду України від 27 лютого 2020 року № З-р/2020, та дійшли висновку про необґрунтованість та нечинність Постанови № 112. Позивач просить залишити касаційну скаргу КМУ без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.
		11 лютого 2021 року від ОСОБА_1 надійшло клопотання про розгляд справи за її відсутності.
		СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
		Судами попередніх інстанцій встановлено та наявними у матеріалах справи доказами підтверджено, що з метою забезпечення виплати разової грошової допомоги ветеранам війни, особам, на яких поширюється дія Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань» Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову № 112.
		Пунктом 1 вказаної постанови врегулювано, що у 2020 році виплату до 5 травня разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань» (далі - грошова допомога), проводить Міністерство соціальної політики України шляхом перерахування коштів на зазначені цілі структурним підрозділам з питань соціального захисту населення обласних, Київської міської державних адміністрацій (далі - регіональні органи соціального захисту населення), які розподіляють їх між структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад (далі - районні органи соціального захисту населення), центрами по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат, що відповідають вимогам   пункту 47 частини першої статті 2 Бюджетного кодексу України   (далі - центри по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат).
		Районні органи соціального захисту населення, центри по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат перераховують кошти через відділення зв`язку або установи банків на особові рахунки громадян за місцем отримання пенсії (особам, які не є пенсіонерами, - за місцем їх проживання чи одержання грошового утримання) у таких розмірах:
		особам з інвалідністю внаслідок війни та колишнім малолітнім (яким на момент ув`язнення не виповнилося 14 років) в`язням концентраційних таборів, гетто та інших місць примусового тримання, визнаним особами з інвалідністю внаслідок загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин: I групи - 4120 гривень; II групи - 3640 гривень; III групи - 3160 гривень;
		учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності та колишнім неповнолітнім (яким на момент ув`язнення не виповнилося 18 років) в`язням концентраційних таборів, гетто, інших місць примусового тримання, а також дітям, які народилися у зазначених місцях примусового тримання їх батьків, - 1390 гривень;
		особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, - 4120 гривень;
		членам сімей загиблих і дружинам (чоловікам) померлих осіб з інвалідністю внаслідок війни, дружинам (чоловікам) померлих учасників бойових дій, учасників війни та жертв нацистських переслідувань, визнаних за життя особами з інвалідністю внаслідок загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин, які не одружилися вдруге, - 900 гривень;
		учасникам війни та колишнім в`язням концентраційних таборів, гетто, інших місць примусового тримання, особам, які були насильно вивезені на примусові роботи, дітям партизанів, підпільників, інших учасників боротьби з націонал-соціалістським режимом у тилу ворога - 570 гривень.
		ОСОБА_1 , 1930 року народження, є інвалідом І групи та має пільги встановлені законодавством України для ветеранів війни-інвалідів війни, що підтверджується посвідченням № НОМЕР_1 від 23 червня 2005 року. 
		Зазначає, що виплата разової грошової допомоги до 5 травня у розмірі меншому, ніж це передбачено Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», порушує її права як особи, яка має статус інваліда війни.
		ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
		Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		Зазначеним вимогам процесуального закону рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 серпня 2020 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 листопада 2020 року відповідають, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника є необґрунтованими з огляду на наступне.
		Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Згідно з положеннями частини третьої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		Повноваження Кабінету Міністрів України у спірних правовідносинах регламентовано, зокрема, Конституцією України, законами України «Про Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 року № 794-VII, Регламентом Кабінету Міністрів України, затвердженим постановою КМУ від 18 липня 2007 року № 950 (тут і далі - у редакціях, чинних на момент виникнення спірних правовідносин).
		При цьому колегія суддів, виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, враховує, що рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються у частині задоволення позовної вимоги. У зв`язку з цим оцінці підлягає правильність застосування норм матеріального права та дотримання норм процесуального права під час ухвалення судами першої та апеляційної інстанцій рішень у частині визнання протиправним та нечинним абзацу 4 підпункту 1 пункту 1 Постанови № 112.
		Зокрема, задовольняючи частково позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що хоча на момент прийняття оскаржуваної Постанови № 112 КМУ діяв у межах повноважень наданих Законом та на виконання положень пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, проте, на момент звернення позивача до суду та розгляду справи у судах, з огляду на визнання Конституційним Судом України неконституційними (Рішення від 27 лютого 2020 року у справі №   3-р/2020) окремих положень вказаного вище пункту розділу VI Бюджетного кодексу України, абзац 4 підпункту 1 пункту 1 Постанови № 112 є таким, що не відповідає Бюджетному кодексу України, а тому його слід визнати протиправним та нечинним. 
		Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.
		В Основному Законі України передбачено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (частина друга   статті   3).
		Таким чином, право на соціальний захист є комплексним гарантованим Конституцією України невідчужуваним основоположним правом, яке, за загальним правилом, має абсолютний характер (не залежить від внесення змін до законів або фінансових можливостей держави) та за жодних умов не може бути скасоване, а його обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України.
		Конституція України (зокрема, статті 1, 3, 13, 16, 17, 24, 25, 36, 44, 46, 47, 48, 49, 51, 52 та 64) безпосередньо закріплює низку концептуальних видів гарантій, спрямованих на реалізацію статусу України як соціальної держави та, відповідно, права кожного на соціальний захист, яке досить тісно пов`язане з правом на життя та стосується підтримки найбільш вразливих категорій громадян.
		До таких видів гарантій, зокрема, відноситься унормування прямих зобов`язань держави щодо гарантування права на соціальний захист; виділення окремих груп громадян, які мають безумовне право на соціальний захист; встановлення мінімальних стандартів соціального захисту; закріплення конкретних механізмів реалізації зобов`язань держави у сфері соціального захисту.
		Статтею 113 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади та у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
		Приписами статті 117 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.
		Кабінет Міністрів України відповідно до статті 116 Конституції України є органом, який забезпечує проведення державної політики, зокрема, у соціальній сфері.
		Відповідно до статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
		Згідно частини другої статті 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Частиною першою статті 4 цього Закону визначено, що КМУ у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
		Частиною першою статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» встановлено, що Кабінет Міністрів України у сферах соціальної політики, охорони здоров`я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій виконує такі повноваження, зокрема:
		забезпечує проведення державної соціальної політики, вживає заходів щодо підвищення реальних доходів населення та забезпечує соціальний захист громадян;
		виступає стороною соціального діалогу на національному рівні, сприяє його розвитку, відповідно до закону проводить консультації з іншими сторонами соціального діалогу щодо проектів законів, інших нормативно-правових актів з питань формування і реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин;
		забезпечує підготовку проєктів законів щодо державних соціальних стандартів і соціальних гарантій.
		Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти до висновку про те, що Кабінет Міністрів України є вищим колегіальним органом у системі органів виконавчої влади, до повноважень якого належить, серед іншого, забезпечення реалізації державної політики у сфері соціального забезпечення.
		Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 3 березня 2020 року у справі № 826/7011/16, від 8 грудня 202 року у справі № 826/11008/18, від 16 лютого 2021 року у справі № 320/950/19.
		Згідно частин другої та третьої статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» акти КМУ нормативного характеру видаються у формі постанов КМУ. Акти КМУ з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.
		Пунктом 1 параграфу 32 Регламенту КМУ, затвердженого постановою КМУ від 18 липня 2007 року № 950, визначено, що проєкти актів КМУ готуються на основі та на виконання Конституції і законів України.
		Так, підпунктом 5 пункту 63 розділу І Закону України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» від 28 грудня 2014 року № 79-VIII розділ VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України було доповнено, зокрема, пунктом 26, яким передбачено, що окремі положення ряду законів України, в тому числі, статті 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.
		Зокрема, вказаними положеннями Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» передбачено пільги учасникам бойових дій та особам, прирівняним до них (стаття 12), особам з інвалідністю внаслідок війни (стаття 13), учасникам війни (стаття 14), особам, на яких поширюється чинність цього Закону (стаття 15), особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною (стаття 16).
		Тобто КМУ були делеговані повноваження встановлювати, зокрема розмір разової грошової допомоги до 5 травня вказаним категоріям осіб.
		На реалізацію приписів пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову № 112, в якій передбачено, що районні органи соціального захисту населення, центри по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат перераховують кошти через відділення зв`язку або установи банків на особові рахунки громадян за місцем отримання пенсії (особам, які не є пенсіонерами, - за місцем їх проживання чи одержання грошового утримання) у таких розмірах: особам з інвалідністю внаслідок війни та колишнім малолітнім (яким на момент ув`язнення не виповнилося 14 років) в`язням концентраційних таборів, гетто та інших місць примусового тримання, визнаним особами з інвалідністю внаслідок загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин: I групи - 4 120,00 гривень; II групи - 3 640,00 гривень; III групи - 3   160,00 гривень.
		З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій стосовно того, що на момент прийняття Постанови № 112 КМУ діяв у межах визначених Законом повноважень та на виконання відповідних приписів Бюджетного кодексу України, а тому відсутні підстави для визнання протиправними дій Уряду щодо прийняття цієї Постанови.
		Водночас Рішенням Конституційного Суду України від 27 лютого 2020 року у справі № 1-247/2018(3393/18) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статей 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (Відомості Верховної Ради України, 1993 року, № 45, ст. 425) застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.
		Конституційним Судом України встановлено, що в Основному Законі України передбачено, що згідно з його положеннями Державний бюджет України і бюджетна система України встановлюються виключно законами України (пункт 1 частини другої статті 92). Такими законами є, зокрема, закони України про Державний бюджет України на кожний рік і Бюджетний кодекс України.
		Бюджетним кодексом України визначаються правові засади функціонування бюджетної системи України, її принципи, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства. Кодексом регулюються відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства, і питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства, а також визначаються правові засади утворення та погашення державного і місцевого боргу (стаття 1 Кодексу).
		Крім того, Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 наголошував на тому, що законом про Держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об`єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і як наслідок - скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремі закони (абзаци третій, четвертий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).
		Таким чином, виходячи з того, що предмет регулювання Кодексу, так само як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, обумовленим положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, Конституційний Суд України у рішенні від 27 лютого 2020 року у справі № 1-247/2018(3393/18) дійшов висновку, що Кодексом не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України.
		Конституційний Суд України також зазначив, що встановлення пунктом 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу іншого, ніж у статтях 12,   13,   14,   15   та   16   Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», законодавчого регулювання відносин у сфері надання пільг ветеранам війни спричиняє юридичну невизначеність при застосуванні зазначених норм Кодексу та Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», що суперечить принципу верховенства права, встановленому   статтею 8   Конституції України.
		У пункті 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020 зазначено, що окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, яке визнано неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
		Колегія суддів також зазначає, що відповідно до пункту 2 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 25 грудня 1998 року № 367-XIV статтю 13 цього Закону доповнено частиною четвертою такого змісту: «Щорічно до 5 травня інвалідам війни виплачується разова грошова допомога у розмірах: інвалідам I групи - десять мінімальних пенсій за віком; II групи - вісім мінімальних пенсій за віком; III групи - сім мінімальних пенсій за віком».
		У подальшому підпунктом «б» підпункту 1 пункту 20 розділу II Закону України від 28 грудня 2007 року № 107-VI частину п`яту статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» викладено у наступній редакції: «Щорічно до 5 травня учасникам бойових дій виплачується разова грошова допомога у розмірі, який визначається Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України».
		Водночас Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, зокрема, зміни, внесені підпунктом «б» підпункту 1 пункту 20 розділу II Закону України від 28 грудня 2007 року № 107-VІ, визнано такими, що не відповідають Конституції України   (є неконституційними).
		Верховний Суд, розглядаючи зразкову справу № 440/2722/20, у рішенні від 29 вересня 2020 року дійшов до висновку, що у зв`язку з прийняттям   Конституційним Судом України рішення від 27 лютого 2020 року у справі № 1-247/2018(3393/18) та визнанням таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окремого положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статей 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, стаття 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» діяла та мала застосовуватись у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 25 грудня 1998 року.
		Верховний Суд у рішенні від 29 вересня 2020 року у зразковій справі № 440/2722/20 також дійшов висновку, що з 27 лютого 2020 розмір разової грошової допомоги до 5 травня у 2020 році підлягає нарахуванню і виплаті органом, уповноваженим здійснювати виплату разової щорічної грошової допомоги до 5 травня (Управління соціального захисту населення за місцем проживання особи та/або Центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат) у розмірі, визначеному статтею 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 25 грудня 1998 року:
		«Щорічно до 5 травня інвалідам війни виплачується разова грошова допомога у розмірах: інвалідам I групи - десять мінімальних пенсій за віком; II групи - вісім мінімальних пенсій за віком; III групи - сім мінімальних пенсій за віком».
		Аналогічний висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 січня 2021 року у справі № 440/2722/20 (Пз/9901/14/20).
		З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що з дати прийняття Конституційним Судом України Рішення № 3-р/2020, тобто з 27 лютого 2020 року, розмір щорічної допомоги до 5 травня інвалідам війни визначається відповідними статтями Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а тому абзац 4 підпункту 1 пункту 1 Постанови № 112, в якому КМУ визначив інші, ніж у вказаному Законі, розміри щорічної допомоги до 5 травня, є протиправним та підлягає скасуванню. 
		Стосовно доводів скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій того, що Постанова №   112 була прийнята КМУ до ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2020 року у справі № 1-247/2018(3393/18), а також про те, що Постанова № 112 не була предметом конституційного провадження у справі № 1-247/2018(3393/18), а тому відсутні підстави для визнання окремого положення цієї Постанови протиправними та нечинними, колегія суддів зазначає наступне.
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень.
		Пунктом 1 частини другої статті 245 КАС України передбачено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень.
		У силу положень пункту 1 частини першої статті 264 КАС України у справах щодо оскарження нормативно-правових актів, у тому числі постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, адміністративні суди перевіряють законність (крім конституційності) та відповідність таких актів правовим актам вищої юридичної сили.
		Частинами другою та третьою цієї статті визначено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. 
		Нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.
		Отже, у порядку адміністративного судочинства можуть бути оскаржені, зокрема, постанови КМУ особою, щодо якої її застосовано або яка є суб`єктом правовідносин, в яких цей акт буде застосований. Під час розгляду таких справ адміністративні суди здійснюють оцінку законності (крім конституційності) оскаржуваного нормативно-правового акта та його відповідності актам вищої юридичної сили. 
		Так, суди попередніх інстанцій, перевіряючи законність окремих положень Постанови № 112, дійшли висновку про те, що на момент її прийняття КМУ діяв у межах визначених законом повноважень та на виконання положень пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, а тому відмовили у задоволені позову у частині визнання протиправними дій Уряду щодо прийняття цієї Постанови. 
		Водночас, у зв`язку з прийняттям Конституційним Судом України Рішення № 3-р/2020 від 27 лютого 2020 року окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України визнано неконституційним, у зв`язку з чим втратило чинність з 27 лютого 2020 року, а тому абзац 4 підпункту 1 пункту 1 Постанови № 112, за висновком судів попередніх інстанцій, з цієї ж дати не відповідає актам вищої юридичної сили, а саме - статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
		Колегія суддів погоджується з таким висновком судів попередніх інстанцій з огляду на таке. 
		Відповідно до статті 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.
		Статтею 151-2 Конституції України передбачено, що рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.
		Згідно статті 152 Основного Закону України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
		Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
		Аналогічні положення визначені у Законі України «Про Конституційний Суд України». 
		Відповідно до частини п`ятої статті 88 Закону України «Про Конституційний Суд   України» рішення і висновки Суду підписують окремо судді Конституційного Суду України, які голосували на їх підтримку, і судді Конституційного Суду України, які голосували проти. Рішення чи висновок Суду є остаточним і не може бути оскарженим.
		Згідно частини першої статті 97 Закону України «Про Конституційний Суд України» Суд у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобов`язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням   рішення,   додержанням висновку.
		При цьому, як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000 у справі № 1-31/2000, незалежно від того, чи визначено в рішенні, висновку Конституційного Суду України, зокрема, порядок його виконання, відповідні державні органи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Проте додаткове визначення у рішеннях, висновках Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов`язковості їх виконання. Незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх   неконституційність.
		Даний висновок Конституційного Суду України застосовано Верховним Судом під час розгляду зразкової справи № 240/4946/18 у рішенні від 21 січня 2019 року.
		З огляду на зазначене, колегія суддів доходить висновку, що з моменту прийняття Конституційним Судом України Рішення № 3-р/2020 від 27 лютого 2020 року окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, яке визнано неконституційним, не підлягає застосуванню, а тому абзац 4 підпункту 1 пункту 1 Постанови № 112, прийнятий на його виконання та яким встановлено інші, ніж Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», розміри щорічної допомоги до 5 травня особам з інвалідністю внаслідок війни, з дати прийняття Рішення № 3-р/2020 є протиправним та нечинним. 
		Стосовно доводів скаржника про те, що розпорядником бюджетних коштів за бюджетною програмою 2501150 (щорічна разова грошова допомога ветеранам війни і жертвам нацистських переслідувань та соціальна допомога особам, які мають особливі та особливі трудові заслуги перед Батьківщиною) є Міністерство соціальної політики України, у зв`язку з чим, на думку скаржника, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність у КМУ повноважень щодо прийняття Постанови № 112, колегія суддів зазначає наступне. 
		Частиною першою статті 17 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» передбачено, що фінансування витрат, пов`язаних з введенням в дію цього Закону, здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів.
		Статтею 17-1 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» передбачено, що щорічну виплату разової грошової допомоги до 5 травня в розмірах, передбачених статтями 12-16 цього Закону, здійснюють центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту населення, через відділення зв`язку або через установи банків (шляхом перерахування на особовий рахунок отримувача) пенсіонерам - за місцем отримання пенсії, а особам, які не є пенсіонерами, - за місцем їх проживання чи одержання грошового утримання.
		Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство соціальної політики України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2015 року № 423, Міністерство соціальної політики України (Мінсоцполітики) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України і який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері соціальної політики, загальнообов`язкового державного соціального та пенсійного страхування, соціального захисту, волонтерської діяльності, з питань сім`ї та дітей, оздоровлення та відпочинку дітей, усиновлення та захисту прав дітей, запобігання насильству в сім`ї, протидії торгівлі людьми, відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики щодо пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню, соціального захисту ветеранів війни та осіб, на яких поширюється дія   Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» в частині організації виплати їм разової грошової допомоги.
		Згідно із підпунктом 41 пункту 4 вказаного Положення Мінсоцполітики відповідно до покладених на нього завдань організовує виплату до 5 травня разової грошової допомоги ветеранам війни, особам, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
		Відповідно до абзаців 1 та 2 пункту 1 Постанови № 112 Міністерство соціальної політики України виплати організовує шляхом перерахування коштів структурним підрозділам з питань соціального захисту населення обласних, Київської міської державних адміністрацій (далі - регіональні органи соціального захисту населення), які розподіляють їх між структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад (далі - районні органи соціального захисту населення), центрами по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат.
		Зі змісту наведених правових норм вбачається, що Міністерство соціальної політики України здійснює організацію виплати щорічної допомоги до 5 травня, однак не уповноважене визначати її розмір. Розмір такої допомоги з 27 лютого 2020 року визначається відповідними статтями Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». У зв`язку з цим необґрунтованими є доводи скаржника про те, що у силу того, що Мінсоцполітики є головним розпорядником бюджетних коштів за бюджетною програмою 2501150, воно наділене повноваженнями визначати розмір щорічної допомоги до 5 травня. 
		Суд також вважає неприйнятними доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішеннях у справах «Валентина Ніканорівна Великода проти України», заява № 43331/12, пункт 21; «Arras and Others v. Italy», заява № 17972/07, пункт 42; «Stran Greek Refineries and Stratis v. Greece», заява № 13427/87, пункт 59), стосовно того, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державі, оскільки такі висновки не спростовують тієї обставини, що розмір щорічної допомоги до 5 травня має встановлюватися саме законом, а тому КМУ не наділений повноваженнями визначати розміри такої допомоги після 27 лютого 2020 року. 
		З аналогічних мотивів колегія суддів не приймає до уваги доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, зроблених у рішеннях Конституційного Суду України (рішення від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012), стосовно того, що надання Верховною Радою України права Кабінету Міністрів України встановлювати у випадках, передбачених законом, порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, відповідає Конституції України. 
		Стосовно доводів скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій правової позиції, що міститься у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 363/3974/16-а та від 16 травня 2019 року у справі № 345/3876/16-а, колегія суддів зазначає наступне.
		У цих справах спірні правовідносини виникли стосовно правомірності дій органів Пенсійного фонду України щодо нарахування та виплати у 2016 році пенсії особам відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи» у порядку та розмірах, визначених КМУ. Розглядаючи ці справи, Верховний Суд дійшов висновку, що на момент виникнення спірних правовідносин КМУ мав повноваження визначати розмір такої пенсії, а тому дії органів Пенсійного Фонду України відповідали закону. 
		Водночас, за наслідками розгляду зразкової справи № 240/4946/18 Верховний Суд у рішенні від 21 січня 2019 року дійшов висновку, що у зв`язку з прийняттям Конституційним Судом України Рішення № 6-р/2018 від 17 липня 2018 року, виплата відповідних пенсій здійснюється у розмірі, встановленому статтею 37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», оскільки рішенням Конституційного Суду України з 17 липня 2018 року відновлено дію статті 37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», тобто остання з 17 липня 2018 року є чинною та підлягає виконанню органами державної влади.
		У зв`язку з цим, доводи скаржника у частині посилання на правові позиції, що міститься у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 363/3974/16-а та від 16 травня 2019 року у справі № 345/3876/16-а, є необґрунтованими. 
		З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що на час прийняття Постанови № 112 КМУ діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені нормами законодавства, проте на момент звернення позивача до суду та розгляду справи у судах, існували правові підстави для визнання абзацу 4 підпункту 1 пункту 1 Постанови № 112 протиправним та нечинним, а саме - прийняття Конституційним Судом України Рішення від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020, яким визнано неконституційним окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, що стосується надання КМУ повноважень визначати розмір щорічної допомоги до 5 травня, встановленої статтями 12,   13,   14,   15   та   16   Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
		Касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведені висновки судів першої та апеляційної інстанцій. У ній також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки судів попередніх інстанцій та щодо яких не наведено мотивів відхилення кожного з аргументів.
		Оскільки колегія суддів не вбачає неправильного застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи та прийняття рішення, то відповідно до статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає такі рішення без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
		Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
		При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
		Крім того, у пункті 80 рішення у справі «Перес проти Франції» («Perez v. France», заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (див. рішення у справі «Артіко проти Італії» (Artico v. Italy), заява № 6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (див. рішення у справі «Ван де Хурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. Netherlands), заява № 16034/90, пункт 59). 
		Також у пункті 71 рішення у справі «Пелекі проти Греції» (Peleki v. Greece, заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» (Moreira Ferreira v. Portugal (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, у судових рішеннях повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.
		Враховуючи, що касаційний суд залишає без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, то у силу частини шостої статті 139 КАС України судові витрати новому розподілу не підлягають.
		Керуючись статтями 341, 344, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України.
		П О С Т А Н О В И В:
		Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України залишити без задоволення.
		Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 серпня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 листопада 2020 року залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Головуючий                                                                                     Я.О. Берназюк 
		Судді:                                                                                               В.М. Бевзенко
		                                                                                                                       Н.В. Коваленко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...