Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/50105/19-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про відшкодування шкоди, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 19.03.2021. Забезпечено надання загального доступу: 22.03.2021.
Дата набрання законної сили: 17.03.2021
Номер судового провадження: 61-13959ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Ухвала
		 
		17 березня 2021 року
		м. Київ
		 
		справа № 757/50105/19
		провадження № 61-13959св20
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),
		суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - Держава Україна в особі Державної казначейської служби України,
		 
		розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Печерського районного суду м. Києва від 06 квітня 2020 року в складі судді: Бусик О. Л., та постанову Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року в складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,
		 
		ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням.
		 
		Позовні вимоги мотивовані тим, що вироком апеляційного суду Донецької області від 06 жовтня 2005 року, залишеним без змін ухвалою Верховного Суду України від 19 жовтня 2006 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених статтею 69, частиною другої статті 142, частиною третьою статті 143, частиною третьою статті 215-3, пунктами «а», «г», «і» статті 93 КК України 1960 року, статтею 257, частиною четвертою статті 187 КК України та засуджено до остаточного покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією майна.
		 
		17 березня 2016 року у справі «Закшевський проти України» Європейський суд з прав людини прийняв остаточне рішення, яке набрало чинності 17 червня 2016 року відповідно до статті 44 § 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, яким встановлено порушення статті 6 § 3 (с) та 6 § 1 Конвенції в контексті порушення права заявника на захист (встановлення вини заявника по обвинуваченню у вбивстві з використанням доказів, що базуються на допитах, проведених без захисника), порушення статті 3 Конвенції (в контексті браку особистого простору в камері та відсутністю можливості для прогулянок під час утримання в Харківському СІЗО № 27), статті 5 § 4 Конвенції (щодо відсутності на стадіях досудового слідства та судового розгляду можливості скористатися ефективною процедурою перегляду законності продовжуваного тримання під вартою), та статті 6 § 3 (с) Конвенції у поєднанні зі статтею 6 § 1 Конвенції (при встановленні вини заявника за обвинуваченнями у вчиненні вбивства національний суд ґрунтувався на показах, які він надав на початковій стадії слідства за відсутності захисника).
		 
		На підставі пункту 2 частини третьої статті 459 КПК України справа була переглянута Верховним Судом, який постановою від 17 квітня 2019 року скасував вирок апеляційного суду Донецької області від 06 жовтня 2005 року та ухвалу Верховного Суду України від 19 жовтня 2006 року в частині засудження ОСОБА_1 за епізодом, що мав місце 09 серпня 2001 року (розбійний напад і умисне вбивство ОСОБА_3 та замах на умисне вбивство ОСОБА_4 ) і направив на новий судовий розгляд. По інших епізодах позивача засуджено за статтею 69, частиною другою статті 142, частиною третьою статті 142, частиною третьою статті 215-3 КК України 1960 року, частиною четвертою статті 187, статтею 257 КК України 2001 року до остаточного покарання у виді позбавлення волі строком на 10 років з конфіскацією майна. Цього ж дня позивача звільнено з-під варти в залі суду.
		 
		20 травня 2019 року Краматорським міським судом Донецької області прийнято до провадження матеріали кримінальної справи за обвинуваченням, серед інших, ОСОБА_1 за статтею 69, частиною другою статті 142, частиною третьою статті 142, частиною третьою статті 215-3 КК України 1960 року, частиною четвертою статті 187, статтею 257 КК України 2001 року (відносно епізоду, що мав місце 09 серпня 2001 року), а з 11 листопада 2001 року по 19 жовтня 2006 року він відбув повних 59 місяців покарання у виді довічного позбавлення волі.
		 
		Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 29 серпня 2018 року позивачу у строк основного покарання у виді довічного позбавлення волі зараховано строк попереднього ув`язнення в період з 11 листопада 2001 року по 19 жовтня 2006 року з розрахунку, що одному дню попереднього ув`язнення відповідає два дні позбавлення волі, у зв`язку із чим вважає, що з 11 листопада 2001 року по 19 жовтня 2006 року він відбув повних 118 (59*2) місяців покарання у виді довічного позбавлення волі, а в період з 20 жовтня 2006 року по 17 квітня 2019 року відбув повних 149 місяців та загалом відбував покарання у виді позбавлення волі 267 (118+149) місяців, що еквівалентно 22 повним календарним рокам. Проте лише 10 років (120 місяців) із них позивач був позбавлений свободи законно, а інші ж 12 років (147 місяців) ув`язнення вважає такими, що не мають законного підґрунтя.
		 
		Позивач вказував, що він має право на відшкодування моральної шкоди на підставі статей 56, 62 Конституції України та статей 1173, 1176 ЦК України, оскільки його було засуджено за найтяжчі злочини на підставі недопустимих доказів, з порушенням права на захист, до найсуворішого виду покарання - довічного позбавлення волі, а його аргументи залишилися без відповіді в апеляційному суді Донецької області та Верховному Суді України. Сам факт засудження до довічного позбавлення волі є нелюдським і таким, що принижує гідність поводженням через відсутній реальний та ефективний механізм звільнення від довічного позбавлення волі, внаслідок чого засуджені позбавлені надії на звільнення. Більше семи років свого життя позивач провів в місцях позбавлення волі, у зв`язку з чим не міг користуватися низкою прав і свобод, можливостями, не міг подорожувати, працювати, розвиватися, вдосталь спілкуватися із рідними і друзями, з іншими особами, знайомими та колегами стосунки порушено остаточно. Позивач глибоко усвідомлював, що до самої смерті не вийде на свободу, у зв`язку з чим переживав відчай, зневіру, сильні душевні хвилювання. Крім того позивач зазначив, що після стількох років неволі йому необхідно докласти значних зусиль, аби повернутися до нормального життя та соціалізуватися.
		 
		ОСОБА_1 вважав 2 000 000 грн справедливим і співрозмірним моральним стражданням, яких він зазнав та переживає досі. Позивач, як ув`язнений до довічного позбавлення волі, був обмежений в трудовій діяльності, а тому відшкодуванню також підлягає втрачений ним заробіток за час незаконно відбутого покарання у виді довічного позбавлення волі. ОСОБА_1 вважає, що він втратив можливість отримати заробіток, як мінімум, у сумі 613 431 грн, який позивач розрахував, виходячи зі строку незаконного позбавлення волі та мінімального розміру заробітної плати на день його звільнення.
		 
		ОСОБА_1 просив стягнути на його користь з держави України в особі Державної казначейської служби України шляхом списання коштів з відповідного рахунку Державного бюджету України:
		2 000 000 грн компенсації моральної шкоди;
		613 431 грн майнової шкоди.
		 
		Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції
		 
		Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 06 квітня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
		 
		Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що:
		позовні вимоги ОСОБА_1 є передчасними, а незаконність діянь (рішення, дії чи бездіяльності) таких завдавачів шкоди як органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (стаття 1173 ЦК України, на яку посилається позивач, пред`являючи позов), так само як і органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду (стаття 1176 ЦК України, Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду») є недоведеною, оскільки доказів вчинення діянь останніми, які суперечать приписам законів та інших нормативних актів або здійснені поза межами компетенції вищезазначених органів позивачем не надано. Вказаний позов подано до завершення процедури розгляду кримінальної справи № 1-23/05 в цілому, щодо обвинуваченого ОСОБА_1 та прийняття і набрання законної сили відповідним судовим рішенням за наслідками її розгляду (закриття кримінального провадження або ухвалення вироку щодо останнього). У зв`язку із цим, твердження позивача про незаконне та тривале тримання його під вартою також є необґрунтованими та безпідставними. Європейським судом з прав людини у рішенні від 17 березня 2016 року у справі «Закшевський проти України» не було встановлено порушення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод в частині невиправданого тримання під вартою позивача;
		при зверненні із позовом ОСОБА_1 пов`язує заподіяну йому шкоду з незаконно відбутим покаранням у виді довічного позбавлення волі. При цьому, позивач як на підставу позову посилався на статтю 1176 ЦК України. Міжнародною судовою установою було встановлено порушення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, які у даному випадку не тягнуть за собою безумовне право ОСОБА_1 на відшкодування йому майнової та немайнової шкоди з зазначених позивачем підстав. На даний час судом розглядається кримінальна справа відносно позивача, а, відтак, відсутні підстави вважати, що неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю відповідного органу ОСОБА_1 заподіяно моральну та майнову шкоду, які підлягають відшкодуванню на підставі статті 1176 ЦК України. У даному випадку встановлені Європейським судом з прав людини порушення конвенції стосуються питань недотримання певних норм процедури притягнення позивача до кримінальної відповідальності, відсутності певних законодавчих механізмів перегляду остаточного судового рішення про засудження позивача до довічного позбавлення волі, умов утримання останнього тощо. Зазначене рішення Європейського суду з прав людини не свідчить про невинність позивача у вчиненні злочинів, за які він засуджений та справа щодо яких перебуває на розгляді в суді в даний час, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність доказів спричинення шкоди останньому шляхом незаконного позбавлення волі на момент звернення до суду з зазначеним позовом;
		відповідно до частини другої статті 1176 ЦК України право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Згідно з вимогами статей 1, 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок «незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян». Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках, зокрема, закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. Тобто, порядок та випадки відшкодування шкоди в порядку статті 1176 ЦК України визначені Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
		 
		Аргументи учасників справи
		 
		У вересні 2020 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій просить: скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове, яким стягнути на користь ОСОБА_1 з держави України в особі Державної казначейської служби України: моральну шкоду в розмірі 2 000 000 грн шляхом списання коштів з відповідного рахунку Державного бюджету України; майнову шкоду в розмірі 613 431 грн шляхом списання коштів з відповідного рахунку Державного бюджету України.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що Верховний Суд досі не робив правових висновків щодо механізму відшкодування державою шкоди за одночасного існування таких обставин: вирок, яким особу було засуджено до позбавлення волі, скасовано повністю, або частково; такий вирок був скасований внаслідок його перегляду за виключними обставинами вищим національним судом; на момент перегляду вироку за виключними обставинами особа була позбавлена волі вже досить тривалий час; підставою для скасування вироку, в тому числі, є визнання національним судом факту, що при його ухваленні було допущено ряд процесуальних або процедурних помилок з боку органів державної влади (органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури та/або суду); після скасування неправосудного вироку та ухвалення нового судового рішення виявилося, що новопризначений термін, на який особа вважається засудженою, є суттєво меншим за строк, протягом якого особа фактичного була ув`язнена; актуальне національне законодавство не містить спеціальної норми, приписи якої повністю відповідали би змісту подібних правовідносин та дозволяли б ефективно та передбачувано використовувати її у практиці для відшкодування шкоди особі за роки незаконного ув`язнення.
		 
		Включно із потенційною граничною мірою покарання, яку може призначити Краматорський міський суд Донецької області строком у 15 років на підставі статті 70 КК України 2001 року остаточне покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим покаранням за новим вироком становитиме 15 років позбавлення волі. Фактично касатором відбуто 22 роки покарання. Тобто щонайменше повні 7 років касатор був позбавлений волі поза строком законного ув`язнення. Відповідних висновків Верховного Суду щодо ефективного механізму відшкодування державою шкоди особі, яка фактично була позбавлена волі понад строк, що має правове обґрунтування, не існує. Застосовувана на сьогодні стаття 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» не може вважатися ефективною, допоки порядок її застосування не передбачає можливість відшкодування шкоди особі, яка потерпіла від процедурних помилок держави, але при цьому не може бути виправдана судом із одночасним закриттям кримінальної справи. Перелік підстав для реалізації права на відшкодування шкоди за цим законом є надто обмеженим і не враховує інших підстав на кшталт випадку у справі касатора. Проте Водночас, касатор повторює, що ця обставина не дозволяє національним судам ігнорувати той факт, що під час проведення досудового розслідування та судового розгляду справи № 1-23/05 державними органами дійсно було допущено ряд грубих порушень, відображених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2019 року. Щонайменше 7 років позивач був ув`язнений незаконно і право вимоги відшкодування шкоди за незаконне засудження в нього виникло із прийняттям рішення Великою Палатою Верховного Суду 17 квітня 2019 року. Позовні вимоги щодо відшкодування майнової та моральної шкоди ґрунтуються на положеннях статей 56, 62 Конституції України, пункті 2 частини другої статті 1167, статтею 1173, частині першій статті 1176 ЦК України. Ув`язнений до довічного позбавлення волі, касатор був обмежений в трудовій діяльності, тому відшкодуванню також підлягає втрачений ним заробіток.
		 
		Рух справи
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Межі та підстави касаційного перегляду
		 
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 
		 
		В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
		 
		В ухвалі Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
		 
		Фактичні обставини
		 
		Суди встановили, що вироком апеляційного суду Донецької області від 06 жовтня 2005 року, залишеним без змін ухвалою Верховного Суду України від 19 жовтня 2006 року, у кримінальній справі № 1-23/05 засуджено, зокрема, ОСОБА_1 - за сукупністю злочинів, передбачених статтею 69; частиною другою статті 142; частиною третьою статті 142; частиною третьою статті 215-3; пунктами «а», «і» статті 93; частиною другою статті 17, пунктами «а», «г», «і» статті 93 КК 1960 року; статтею 257; частиною четвертою статті 187 КК до остаточного покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
		 
		За цим вироком суду ОСОБА_1 визнано винним у бандитизмі та вчиненні у складі банди (до якої також входили ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , засуджені за цим же вироком, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , кримінальні справи щодо яких закрито у зв`язку зі смертю, а також інші особи, матеріали щодо яких виділено в окреме провадження) умисних убивств, замахів на умисні вбивства, у тому числі, з корисливих мотивів під час розбою, розбійних нападів та незаконного заволодіння транспортними засобами.
		 
		Рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Закшевський проти України» від 17 березня 2016 року (набуло статусу остаточного 17 червня 2016 року) констатовано ряд порушень Україною міжнародних зобов`язань під час досудового розслідування та судового розгляду у цій кримінальній справі.
		 
		Зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Закшевський проти України» констатовані щодо ОСОБА_1 такі порушення: статті 3 Конвенції у зв`язку з умовами тримання заявника під вартою у Харківському СІЗО з 28 липня до 13 жовтня 2004 року; пункту 4 статті 5 Конвенції у зв`язку з відсутністю ефективної процедури судового перегляду законності досудового тримання заявника під вартою після 07 березня 2002 року, а також під час судового розгляду; підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції.
		 
		Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 29 серпня 2018 року у справі № 635/1099/18 ОСОБА_1 у строк основного покарання у виді довічного позбавлення волі зараховано строк попереднього ув`язнення в період з 11 листопада 2001 року по 19 жовтня 2006 року, з розрахунку, що одному дню попереднього ув`язнення відповідає два дні позбавлення волі.
		 
		Постановою Верховного Суду від 17 квітня 2019 року скасовано вирок апеляційного суду Донецької області від 06 жовтня 2005 року та ухвалу Верховного Суду України від 19 жовтня 2006 року, зокрема, й в частині засудження ОСОБА_1 за епізодом, що мав місце 09 серпня 2001 року (розбійний напад і умисне вбивство ОСОБА_3 та замах на умисне вбивство ОСОБА_4 ). В цій частині направлено справу на новий судовий розгляд.
		 
		Крім того, постановлено вважати, у тому числі, ОСОБА_1 засудженим за статтею 69, частиною другою статті 142, частиною третьою статті 142, частиною третьою статті 215-3 КК України 1960 року, частиною четвертою статті 187, статтею 257 КК України 2001 року до позбавлення волі: за статтею 69 - на строк 10 років, за частиною другою статті 142 - на строк 7 років, за частиною третьою статті 142 - на строк 8 років, за частиною третьою статті 215-3 - на строк 10 років, за частиною четвертою статті 187 - на строк 9 років, за статтею 257 - на строк 7 років з конфіскацією всього його майна за кожною статтею.
		 
		На підставі статті 70 КК України 2001 року визначено ОСОБА_1 остаточне покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим покаранням у виді позбавлення волі строком 10 (десять) років з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.
		 
		ОСОБА_1 негайно звільнено з-під варти в залі суду у зв`язку з відбуттям покарання.
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з таких мотивів.
		 
		Відповідно до частин першої-другої статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.
		 
		Згідно пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
		 
		У статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» передбачено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: 1) постановлення виправдувального вироку суду; 1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; 2) закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; 4) закриття справи про адміністративне правопорушення. 
		 
		В постанові Великої Палати Верховного суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18), від 20 березня 2019 року в справі № 161/15362/16-ц (провадження № 14-592цс18), від 20 березня 2019 року в справі № 686/1049/18 (провадження № 14-654цс18) зроблено висновок, що «відповідно до частини першої статті 43 КПК України виправданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили. Надання особі статусу виправданого зумовлює появу у такої особи певних прав. Ні в КПК України 1960 року, ні в чинному КПК України немає окремої статті, яка б безпосередньо була присвячена правам виправданого. Проте частина третя статті 43 КПК України передбачає, що виправданий має права обвинуваченого, передбачені статтею 42 цього Кодексу, в обсязі, необхідному для захисту на відповідній стадії судового провадження. У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним із яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не виправдалися. У чинному КПК України це право закріплене вперше. У КПК України 1960 року у статті 53-1 передбачалося лише те, що у разі постановлення виправдувального вироку орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов`язані роз`яснити особі порядок поновлення її порушених прав і вжити необхідних заходів для відшкодування шкоди, завданої особі внаслідок незаконних притягнення як обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного заходу. Також однією з новел чинного КПК України є глава під назвою «Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов», згідно зі статтею 130 якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом. На сьогодні єдиним таким законом є Закон № 266/94-ВР, прийнятий ще у 1994 році, сфера дії якого поширюється на широке коло суб`єктів, у тому числі на виправданих, та яким передбачено компетентні органи, які приймають рішення про відшкодування шкоди та порядок розгляду заяви. Отже, внаслідок незаконного засудження, ухвалення судом виправдувального вироку, позивач має право на відшкодування майнової та моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме: статті 1176 ЦК України, Закону № 266/94-ВР. Обов`язок роз`яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди у разі ухвалення виправдувального вироку покладається на суд, який повинен здійснити це шляхом направлення громадянинові повідомлення одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили. При цьому в повідомленні має бути зазначено, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав».
		 
		У касаційній скарзі ОСОБА_1 наголошує, що Верховний Суд досі не робив правових висновків щодо механізму відшкодування державою шкоди за одночасного існування таких обставин:
		вирок, яким особу було засуджено до позбавлення волі, скасовано повністю, або частково;
		такий вирок був скасований внаслідок його перегляду за виключними обставинами вищим національним судом;
		на момент перегляду вироку за виключними обставинами особа була позбавлена волі вже досить тривалий час;
		підставою для скасування вироку, в тому числі, є визнання національним судом факту, що при його ухваленні було допущено ряд процесуальних або процедурних помилок з боку органів державної влади (органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури та/або суду);
		після скасування неправосудного вироку та ухвалення нового судового рішення виявилося, що новопризначений термін, на який особа вважається засудженою, є суттєво меншим за строк, протягом якого особа фактичного була ув`язнена;
		актуальне національне законодавство не містить спеціальної норми, приписи якої повністю відповідали би змісту подібних правовідносин та дозволяли б ефективно та передбачувано використовувати її у практиці для відшкодування шкоди особі за роки незаконного ув`язнення.
		 
		Виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників. Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
		 
		Потенційно справи про відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням у випадку, коли після скасування вироку та ухвалення нового судового рішення виявилося, що новопризначений термін, на який особа вважається засудженою, є меншим за строк, який особа фактичного була ув`язнена, можуть перебувати на розгляді не тільки у суді касаційної, але й судах апеляційної та першої інстанції, а також виникнути у майбутньому.
		 
		З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити наступні обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; судами була допущена явна й груба помилка у застосуванні норм процесуального права, в тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.
		 
		При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.
		 
		Колегія суддів вважає, що передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики з урахуванням таких аспектів розгляду справ про відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням у випадку, коли після скасування вироку та ухвалення нового судового рішення виявилося, що новопризначений термін, на який особа вважається засудженою, є меншим за строк, який особа фактичного була ув`язнена, що свідчить про виключність цієї правової проблеми, зокрема, необхідність визначення:
		чи наявні правові підстави для відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням у випадку, коли після скасування вироку та ухвалення нового судового рішення виявилося, що новопризначений термін, на який особа вважається засудженою, є меншим за строк, який особа фактичного була ув`язнена;
		чи підлягає застосуванню за аналогією стаття 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» чи слід застосовувати частину шосту статті 1176 ЦК України. 
		 
		Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року). 
		 
		Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).
		 
		За таких обставин, колегія суддів вважає, що очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням у випадку, коли після скасування вироку та ухвалення нового судового рішення виявилося, що новопризначений термін, на який особа вважається засудженою, є меншим за строк, який особа фактичного була ув`язнена, для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		 
		Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
		 
		УХВАЛИВ:
		 
		Передати справу № 757/50105/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		 
		Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                     В. І. Крат
		 
		Судді:                                                                                              Н. О. Антоненко
		 
		                                                                                                        І. О. Дундар
		 
		Є. В. Краснощоков
		 
		М. М. Русинчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...