Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 755/13857/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: 24.03.2021. Зареєстровано: 25.03.2021. Забезпечено надання загального доступу: 29.03.2021.

Номер судового провадження: 2/755/1377/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Справа № 755/13857/19
		Р І Ш Е Н Н Я
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		"05" лютого 2021 р. м. Київ
		 
		Дніпровський районний суд м. Києва в складі:
		Головуючого судді -         САВЛУКТ.В.
		за участі секретаря         Бурячек О.В.,
		учасники справи:
		представник позивача - адвокат Кириленко О.А.,
		представник відповідача - адвокат Сагірова А.Л.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,
		 
		в с т а н о в и в:
		 
		ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 з вимогою: «В порядку поділу майна подружжя визнати право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 114,60 кв.м, за ОСОБА_1 ; визнати право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 114,60 кв.м, за ОСОБА_2 », що є предметом позову.
		13 вересня 2019 року Дніпровським районним судом м. Києва постановлено ухвалу про відкриття провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, та призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
		16 грудня 2019 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про продовження розгляду цивільної справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
		28 лютого 2020 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про задоволення заперечень представника відповідача ОСОБА_3 щодо розгляду справи за правилами спрощеного провадження.
		Розгляд цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, проводити за правилами загального позовного провадження та замінити засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням.
		17 квітня 2020 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про задоволення заяви представника позивача - адвоката Куриленко О.А. про забезпечення позову. 
		Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_2 , на підставі Договору купівлі- продажу квартири від 17 серпня 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Вечер Світланою Михайлівною, зареєстрованого в реєстрі за №1198.
		Постановою Київського апеляційного суду від 20 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником - ОСОБА_3 , залишено без задоволення. Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 17 квітня 2020 року залишено без змін.
		15 травня 2020 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про задоволення заяви представника позивача - адвоката О.А. Куриленко про витребування доказів.
		Зобов`язано приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Вечер Світлану Михайлівну надати суду інформацію з наступних питань:
		- чи під час вчинення нотаріальної дії 17 серпня 2010 року - дата укладання Договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_2 та ТОВ «Ярославів Вал», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Вечер Світланою Михайлівною, зареєстрованого в реєстрі за №1198, дружина покупця ОСОБА_1 підписувала, надавала згоду (інший документ) на укладання її чоловіком зазначеного договору щодо придбання об`єкту нерухомого майна;
		- у разі наявності в матеріалах нотаріальної справи заяви поданої від імені ОСОБА_1 , направити на адресу суду належним чином завірену копію цієї заяви та/або іншого документу, що засвідчує згоду дружини на укладання вищезазначеного договору її чоловіком - ОСОБА_2 .
		15 травня 2020 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про задоволення заяви представника відповідача - адвоката А.Г. Сагірової про витребування доказів.
		Зобов`язано Головний центр обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України надати інформацію про перетинання державного кордону України громадянкою України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , починаючи з 01 серпня 2017 року до дати надання відповіді на витребувану судом інформацію.
		16 жовтня 2020 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про закінчення підготовчого провадження у цивільній справі та призначено справу до судового розгляду.
		Положеннями ст. 174 Цивільного процесуального кодексу України закріплено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.
		24 лютого 2020 року представник відповідач ОСОБА_3 подала до суду відзив на позов, за змістом відзиву відповідач висловив свою позицію щодо предмету позову, просив в позові відмовити в повному обсязі, мотивуючи свою позицію тим, що 23 травня 2019 року між подружжям ОСОБА_1 , громадянкою Російської Федерації, та ОСОБА_2 , громадянином Російської Федерації, укладено шлюбний договір, за умовами договору сторони досягнули домовленості щодо визначення правового статусу об`єктів нерухомого майна, яке набуте подружжя за час перебування у шлюбі, а саме у п. 2.2 Договору визначено, що «нерухоме майно, набуте подружжям за час шлюбу, в період шлюбу і в разі його розірвання буде власністю того з подружжя, на чиє ім`я оформлено придбане майно». Враховуючи, що вказаний договір є дійсним, сторонами у встановленому порядку не оспорювався, укладений з дотримання вимог чинного законодавства щодо нотаріального посвідчення, тому обов`язковий до виконання сторонами договору. 
		26 лютого 2020 року представник позивача ОСОБА_5 подала до суду відповідь на відзив, просила позов задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві та долучених до позову доказів, наголосила, що в розрізі даного спору позивач виходить з презумпції права спільного сумісного майна подружжя стосовно спірного об`єкту нерухомого майна, яке придбане під час перебування сторін у справі в зареєстрованому шлюбі та за спільні кошти подружжя.
		15 травня 2020 року представник відповідача ОСОБА_3 подала до суду заперечення відповідача, за змістом поданих до суду заперечень, відповідач просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
		Представник позивача - адвокат Куриленко О.А. в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, просила позов задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив, з урахуванням наявних у справі доказів, додатково пояснила, що з 28 вересня 2002 року сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають двох дітей - сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та доньку ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Під час перебування у шлюбі, за взаємною згодою подружжя, 17 серпня 2010 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Ярославі Вал» та відповідачем укладено Договір купівлі-продажу квартири з відстроченням платежу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округ Вечер С.М., зареєстрований в реєстрі за №1168. На підставі договору відповідач придбав нерухоме майно - квартиру під АДРЕСА_1 , складається з трьох житлових кімнат, загальною площею - 114,60 кв.м, жилою площею - 60,80 кв.м., вартість квартири склала 603 465,70 гривень, після оформлення договору проведена державна реєстрації права власності на квартиру за відповідачем. Позивач наголошує, що спінорна квартира придбана за рахунок спільних коштів подружжя, тому за своїм правовим статусом має бути визнана спільним сумісним майном подружжя, яке підлягає поділу між подружжям в рівних частках, по Ѕ частки кожному. Позивач не заперечує той факт, що дійсно між сторонами укладено шлюбний договір, яким передбачено порядок розподілу майна та визнання його особистою власність подружжя в залежності від періоду його набуття та визначення титулярного власника цього майна, однак позивач з цим договором не погоджується, вважає умови договору несправедливими по відношенню до неї особисто, та має намір його оспорювати. 
		Представник відповідач - адвокат Сагірова А.Г. в судовому засіданні проти позову заперечувала, просила в позові відмовити з підстав, викладених у відзиві на позов, додатково пояснила, що на підставі шлюбного договору від 23 травня 2019 року, укладеного між позивачем та відповідачем, посвідченого Мацуленко Юлією Юріївною, приватним нотаріусом міста Москва, зареєстрований в реєстрі за №77/677-н/77-2019-2-1029, сторонами досягнуто домовленості, що нерухоме майно, набуте подружжям за час шлюбу, в період шлюбу і в разі його розірвання буде власністю того з подружжя, на чиє ім`я оформлено придбане майно (п.2.2 Шлюбного договору). Виходячи з предмету позову, предметом поділу виступає нерухоме майно - квартира під АДРЕСА_1 , право власності на цю квартиру зареєстроване за відповідачем на підставі Договору купівлі-продажу квартири з відстроченням платежу від 17 серпня 2010 року, укладеного відповідачем з Товариством з обмеженою відповідальністю «Ярославі Вал», оскільки за нормами сімейного законодавства визначено право подружжя на укладення шлюбного договору та визначення у шлюбному договорі правового режиму майна, набутого до чи під час шлюбу, за відсутності будь-яких заборон та/ або обмежень цього права, що зумовлює визначення правового статусу нерухомого майна, що є предметом спору, як особистої приватної власності відповідача, виходячи з підстав його набуття та реєстрації права власності за одним із подружжям.
		Таким чином, вислухавши пояснення представника сторін у справі, з`ясувавши фактичні обставини, оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд прийшов до висновку, що надані сторонами докази та повідомлені ними обставини, на яких вони гуртуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, є достатніми для прийняття рішення у справі, та дійшов до наступних висновків.
		Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України, право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
		Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 Сімейного кодексу України, власність у сім`ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.
		Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в статті 60 Сімейного кодексу України.
		За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.
		Згідно положення 63 Сімейного кодексу України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
		Судом встановлено, що з 28 вересня 2002 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб.
		Піж час перебування у шлюбу у подружжя народились діти - син ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та донька ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
		Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом, (ст. 328 Цивільного кодексу України)
		Відповідно до частини 3 статті 368 Цивільного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
		Положенням статті 370 Цивільного кодексу України визначено право співвласників на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або судом.
		Цивільний кодекс України регулює відносини, що складаються між співвласниками стосовно майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, визначаючи порядок володіння, користування та розпорядження таким майном, що визначає зміст права спільної сумісної власності. Хоча при праві спільної сумісної власності розмір частки кожного з співвласників не визначений, це не позбавляє можливості кожного з них права на виділ частки з майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, у натурі.
		Частиною першою статті 372 Цивільного кодексу України визначено, що майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними.
		Судом встановлено, що 17 серпня 2010 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Ярославі Вал» та ОСОБА_2 укладено Договір купівлі-продажу квартири з відстроченням платежу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округ Вечер С.М., зареєстрований в реєстрі за №1168.
		Відповідно до предмету договору, за цим договором Продавець зобов`язується передати майно у власність, яким є квартира, а Покупець зобов`язується прийняти це майно у власність і сплатити за нього зазначену у цьому договорі грошову суму.
		За умовами п. 1.1 та п. 1.2 Договору, квартира під АДРЕСА_1 , складається з трьох житлових кімнат, загальною площею - 114,60 кв.м, жилою площею - 60,80 кв.м.
		Продаж зазначеної квартири за домовленістю сторін вчинено за 603 465,70 гривень, включаючи ПДВ 20%.
		Покупець здійснює розрахунок за цим Договором єдиним чи кількома платежами протягом одного календарного року з моменту його укладання та нотаріального посвідчення, але не пізніше 17 серпня 2011 року включно, шляхом перерахування коштів на поточний рахунок продавця. (п.2.1 та п. 2.2 Договору)
		17 серпня 2010 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Ярославі Вал» та ОСОБА_2 складено Акт приймання-передачі квартири під АДРЕСА_1 , складається з трьох житлових кімнат, загальною площею - 114,60 кв.м, жилою площею - 60,80 кв.м.
		24 жовтня 2013 року (вих.№2013-1) Товариство з обмеженою відповідальністю «Ярославі Вал» видало довідку про те, що розрахунок, згідно Договору купівлі-продажу від 17 серпня 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Вечер С.М., зареєстрований в реєстрі за №1168 від 17.08.2010 року, що був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Ярославі Вал» та ОСОБА_2 на відчуження об`єкту нерухомості, а саме: квартира АДРЕСА_1 , здійснено гр. ОСОБА_2 перед ТОВ «Ярославів Вал» в повному обсязі.
		За даними, які внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, станом на 29 листопада 2013 року, за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
		За вимогами частин першої, другої статті 369 Цивільного Кодексу України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
		Згідно з частиною третьою статті 65 Сімейного кодексу України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
		На виконання ухвали суду про витребування доказів, 26 травня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Вечер С.М. повідомлено суду, що приватним нотаріусом 17 серпня 2010 року за реєстровим №1198, посвідчувався Договір купівлі- продажу квартири АДРЕСА_1 між ТОВ «Ярославі Вал» та ОСОБА_2 . Цей договір був посвідчений за згодою дружини ОСОБА_2 - ОСОБА_1 , підпис якої було нотаріусом засвідчено 17 серпня 2010 року за реєстровим №1197, копія заява ОСОБА_1 від 17 серпня 2010 року приєднана до справи (а.с.181)
		Відповідно до ч. 2 ст. 372 Цивільного кодексу України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення
		Відповідно до положення даної статті поділ майна може бути здійснений за домовленістю між співвласниками, у зв`язку з чим діє презумпція рівності часток. Разом з тим, чинне законодавство передбачає можливість відступу від рівності часток у випадку поділу майна, що знаходиться в спільній сумісній власності.
		Так, за вимог ч. 1 ст. 70 Сімейного кодексу України, яка кореспондується із ч. 1 ст. 28 Кодексу про шлюб та сім`ю України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначене за домовленістю між ними або шлюбним договором.
		Верховний Суд зазначив, що тлумачення статті 60 Сімейного кодексу України дозволяє зробити висновок, що законом встановлено про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
		Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та підтверджена висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
		Виходячи з положень ч. 1, ч. 9 ст. 7 Сімейного кодексу України сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у ч. 2 ст. 7 Сімейного кодексу України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.
		Статтею 9 Сімейного кодексу України визначають загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам Сімейного кодексу України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.
		Оскільки договір, в тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до ст. 8 Сімейного кодексу України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми ст. ст. 3, 6 Цивільного Кодексу України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 Цивільного Кодексу України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.
		Так, ч. 3 ст. 6 Цивільного Кодексу України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.
		Отже, принцип свободи договору відповідно до ст. ст. 6, 627 Цивільного Кодексу України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.
		Таким чином сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо: 1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; 2) заборона випливає із змісту акта законодавства; 3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.
		З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності та справедливості, Сімейного кодексу України містить винятки із загального правила, зокрема, у ст. 62 цього Кодексу.
		Таким чином, поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу, закон передбачає договірне рулювання цих правовідносин.
		Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у ст. 64 Сімейного кодексу України.
		У ч. 1 цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		При цьому у ч. 2 ст. 64 Сімейного кодексу України сформульована норма, яка дозволяє укладати між дружиною та чоловіком договори про відчуження одним із них на користь іншого своєї частки у праві спільної сумісної власності, в тому числі і нерухомості, без виділу своєї частки та оформлення права власності.
		Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є шлюбний договір.
		У главі 10 Сімейного кодексу України (ст. ст. 92-103) визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умов шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним.
		Так, відповідно до ч. 1 ст. 93 Сімейного кодексу України шлюбний договір регулює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права та обов`язки.
		Загальні засади регулювання правовідносин з іноземним елементом встановлені Конституцією України, статті якої гарантують забезпечення, охорону і захист прав і свобод людини. У статті 26 Конституції України закріплено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією України, законами чи міжнародними договорами України. Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається у попередньому засіданні відповідно до статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», відповідно до якої суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом.
		Статтею 496 Цивільного Кодексу України визначено, що іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Іноземні особи мають процесуальні права та обов`язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, крім випадків, передбачених Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		Відповідно до положень ч.1 ст.3 Цивільного процесуального кодексу України , цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		Статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша).
		Із зазначеною конституційною гарантією узгоджуються положення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, згідно з якими кожен має право на розгляд його справи судом.
		Згідно з позицією Конституційного Суду України, яка сформульована у рішенні від 25.12.1997 № 9-зп, частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку; суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші утиски прав та свобод; відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке, згідно зі статтею 64 Конституції України, не може бути обмежене.
		Згідно з позицією Великої Палати Верховного Суду реалізація права на звернення до суду є процесуальною дією, яка має здійснюватися самою особою у порядку само-представництва або її процесуальним представником (постанови від 13 березня 2018 року у справі № 914/2772/16; від 21 березня 2018 року у справі № 914/2771/16).
		Відповідно до листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за №24-754/0/4-13 від 16.05.2013р. «Про практику розгляду судами цивільних справ з іноземним елементом», постанови Пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», джерела правового регулювання участі іноземного елемента у цивільному процесі України поділяються на дві групи: національне законодавство та міжнародні договори, в яких бере участь Україна.
		Із ч.1 ст.497 Цивільного процесуального кодексу України  вбачається, що підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
		Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про міжнародне приватне право» - право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України.
		У відповідності до п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною, ЗУ № 475/97-ВР від 17.07.1997р., яка відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов`язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.
		Відповідно до ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України , до суду за захистом має право звернутись особа, яка вважає, що інша особа порушила, або необґрунтовано оспорила, чи не визнала її права або охоронювані законом інтереси.
		Постановою Верховного Суду України у справі №6-951цс16 від 24.05.2017 р., надано правовий висновок відповідно якого, частиною першою статті 3  Цивільного процесуального кодексу України, частиною першою Цивільного Кодексу України передбачено право кожної особи, в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 Цивільного Кодексу України  визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є громадянами Російської Федерації, постійно мешкають у м. Москва (Російська Федерація).
		Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює порядок урегулювання приватно-правових відносин, які хоча б через один зі своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, зокрема, визначає підсудність судам України справ з іноземним елементом (п. 3 ч. 1 ст. 1, ст. ст. 75-77 Закону).
		У п. 2 ч.1 ст.1 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм:
		-хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;
		-об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;
		-юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави. 
		Відповідно до положень ст. 61 Закону України «Про міжнародне приватне право» подружжя може обрати для регулювання майнових наслідків шлюбу право особистого закону одного з подружжя або право держави, у якій один з них має звичайне місце перебування, або, стосовно до нерухомого майна, право держави, у якій це майно знаходиться. Право, вибране згідно з ч. 1 цієї статті, припиняє застосовуватися або змінюється за згодою сторін у разі зміни особистого закону або звичайного місця перебування того з подружжя, до особистого закону або звичайного місця перебування якого було прив`язане обране право. Нове право застосовується до правових відносин з моменту укладення шлюбу, якщо інше письмово не встановлено подружжям. У разі відсутності вибору права подружжям майнові наслідки шлюбу визначаються правом, яке застосовується до правових наслідків шлюбу.
		ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_1 , громадянка Російської Федерації, та ОСОБА_2 , громадянин Російської Федерації, які перебувають у шлюбі, зареєстрованому Донецьким міським відділом реєстрації актів цивільного стану Головного управління юстиції в Донецькій області 28 вересня 2002 року, (повторне свідоцтво про укладення шлюбу НОМЕР_1 , видане Донецьким міським відділом реєстрації актів цивільного стану Головного управління юстиції в Донецькій області 13 липня 2010 року, номер актового запису 1392, шлюб укладено 28 вересня 2002 року), іменовані надалі «Подружжя», уклали Шлюбний договір, засвідчений Мацуленко Юлією Юріївною , приватним нотаріусом міста Москва, зареєстрований в реєстрі за №77/677-н/77-2019-2-1029.
		За умовами п. 1.3 та п.1.4 Шлюбного договору, майно, нажите подружжям під час шлюбу, є в період шлюбу власністю того з подружжя, на ім`я якого воно оформлено або зареєстровано в органах обов`язкової державної реєстрації.
		У разі розірвання шлюбу, подружжя дійшло згоди, що на все нажите під час шлюбу майно зберігається правовий режим роздільної власності подружжя, що діє відносно відповідного майна в період шлюбу, якщо цим договором не передбачено інше.
		Особливості правового режиму окремих видів майна врегулюванні у розділі 2 «Шлюбного договору».
		За умовами п.2.2 Шлюбного договору, нерухоме майно, набуте подружжям за час шлюбу, в період шлюбу і в разі його розірвання буде власністю того з подружжя, на чиє ім`я оформлено придбане майно.
		У п.3.1 Шлюбного договору передбачено, що майно, що належить одному з подружжя за законом або відповідно до положення цього договору, не може бути визнано сумісною власністю подружжя на тій підставі, що під час шлюбу за рахунок майна подружжя або особистого майна другого з подружжя було зроблено вкладення, що значно збільшують вартість цього майна. При цьому інший член подружжя не має право на пропорційне відшкодування вартості вироблених вкладень.
		Обмеження щодо змісту шлюбного договору визначені у ч. 5 ст. 93 Сімейного Кодексу України, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
		Згідно з ч. 2 ст. 97 Сімейного кодексу України сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.
		Аналізуючи вказану законодавчу норму, Верховний Суд України у постанові від 28 січня 2015 року у справі №6-230цс14 зазначив, що вона надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь- яких обмежень цього права.
		Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Статтею 2 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що цей Закон застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин (відносини, які ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб`єктами яких є фізичні та юридичні особи) з іноземним елементом зокрема визначення застосовуваного права.
		Згідно з ч.1 ст.4 Закону України «Про міжнародне приватне право», право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами (норма, що визначає право якої держави підлягає застосуванню до правовідносин з іноземним елементом) та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України.
		Судом одночасно враховується, що згідно ст.95 Цивільного процесуального кодексу України, іноземний офіційний документ, що підлягає дипломатичній або консульській легалізації, може бути письмовим доказом, якщо він легалізований у встановленому порядку. Іноземні офіційні документи визнаються письмовими доказами без їх легалізації у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		У свою чергу, із наданих ВССУ роз`яснень, які викладені у листі «Про практику розгляду судами цивільних справ з іноземним елементом» від 16.05.2013р. слідує, що суд приймає документи, складені мовами іноземних держав, за умови супроводження їх нотаріально засвідченим перекладом українською мовою.
		Документи, складені за участю органів державної влади та місцевого самоврядування або такі, що від них виходять, може бути використано на території іншої держави лише після відповідного їх посвідчення, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.
		Документи адміністративних і юридичних органів іноземних держав набувають сили письмових доказів за умови їх легалізації (засвідчення) консульськими посадовими особами або проставлення апостиля. Однак стосовно кожної окремо взятої країни можлива специфіка вказаної діяльності і при цьому слід звертати увагу на зміст міждержавних угод.
		Консульська легалізація полягає в установленні і засвідченні справжності підпису, повноважень посадової особи, яка підписала документ чи акт або засвідчила попередній підпис на них, справжності відбитків штампа, печатки, зразки яких отримано консулом офіційним шляхом від компетентних органів держави перебування (частина третя статті 54 Консульського статуту України). Такий порядок визначено в Інструкції про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном, затвердженій наказом Міністерства закордонних справ України від 4 червня 2002 року № 113.
		У той же час, в 1961 році складено Конвенцію, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, до якої приєдналися більше ніж 90 країн, у тому числі Україна та Росія.
		Кожна із Договірних держав звільняє від легалізації документи, на які поширюється зазначена Конвенція і які мають бути представлені на її території. Єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та у відповідному випадку автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення апостиля компетентним органом держави, в якій документ був складений.
		Отже вимоги щодо проставлення апостиля не є зобов`язанням, а можливістю.
		Судом одночасно також враховується, що відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
		Згідно із ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		З вищезазначених норм слідує, що суди повинні належним чином обґрунтовувати свої рішення.
		Аналогічна позиція підтримується і практикою Європейського Суду з прав людини, зокрема у справі «Бочан проти України» від 03.05.2007 року, де зазначено про те, що Європейський Суд встановив порушення ст. 6 Конвенції, у тому числі через те, що національні суди не дали відповідь на аргументи заявниці стосовно правдивості показів свідків та дійсності документів, хоча ці докази були визначальними для рішення по справі.
		Слід також зазначити, що однією із засад судочинства, регламентованих п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
		Згідно ст. 13 З акону України «Про міжнародне приватне право» документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.
		Документом, яким встановлено безпосередні процедури легалізації шлюбу, укладеного за кордоном, є Наказ Міністерства юстиції України № 52/5від 18.10.2000 року «Про затвердження Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні» із змінами та доповненнями. Тобто, для визнання шлюбу державою Україна, укладеного в іншій країні, з усіма правовими наслідками, шлюб необхідно легалізувати. За загальним правилом, легалізація це процедура приведення документів у ту форму, яка відповідає законодавству іноземної держави і визнається державними органами цієї держави. 
		Процедура легалізації в Україні таких документів, як: свідоцтво про укладення шлюбу або розірвання шлюбу, рішення суду про розірвання шлюбу, скоєних за кордоном, відбувається на підставі Інструкції про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном, затвердженої Наказом Міністерства закордонних справ України № 113 від 04.06.2002 року.
		Гаазька Конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів 1961 року, згода на обов`язковість якої надана Законом України від 10 січня 2002 року "Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів", набула чинності між Україною і державами-учасницями Конвенції, що не висловили заперечень проти її приєднання, з 22 грудня 2003 року.
		Апостиль - це спеціальний штамп, який проставляється на офіційних документах, що надходять від держав - учасниць зазначеної Конвенції. Він засвідчує справжність підпису особи під документом і автентичність відбитку печатки або штампа, якими скріплено відповідний документ.
		Відповідно до ст.ст. 2, 3 зазначеної Конвенції, кожна з Договірних держав звільняє від легалізації документи, на які поширюється ця Конвенція і які мають бути представлені на її території. Єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставляння апостилю компетентним органом держави, в якій документ був складений.
		Згідно з положеннями вказаної Конвенції документ, на якому проставлено апостиль, не потребує жодного додаткового оформлення чи засвідчення і може бути використаний в будь-якій іншій державі-учасниці цієї Конвенції.
		Відповідно до ч. 2 ст. 13 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписану від імені України у м. Мінську 22.01.1993 р., яка ратифікована Верховною Радою України 10.11.1994 року Законом України «Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» та набула чинності для України і застосовується у відносинах України з Республікою Білорусь, Азербайджанською Республікою, Республікою Узбекистан, Російською Федерацією, Республікою Казахстан, Республікою Таджикистан, Республікою Вірменія, Киргизькою Республікою, Республікою Молдова, Грузією і Туркменістаном, -- документи, що на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, користуються на територіях інших Договірних Сторін доказовою силою офіційних документів.
		Враховуючи викладене, суд приймає як належний доказ, що містить інформацію щодо предмета доказування, - шлюбний договір від 23 травня 2019 року, укладений між сторонами спору, засвідчений Мацуленко Юлією Юріївною , приватним нотаріусом міста Москва, зареєстрований в реєстрі за №77/677-н/77-2019-2-1029, який подано до суду з дотриманням вимог ч.8 ст. 95 Цивільного процесуального кодексу України, на якому проставлено апостиль, з офіційним перекладом змісту договору на українську мову, що свідчить про його дійсність на території України і не потребує жодного додаткового оформлення чи засвідчення.
		За умовами шлюбного договору від 23 травня 2019 року його сторони погодили, що нерухоме майно, набуте подружжям за час шлюбу, в період шлюбу і в разі його розірвання буде власністю того з подружжя, на чиє ім`я оформлено придбане майно (п.2.2 Шлюбного договору).
		Таким чином, сторони договору погодили встановити для об`єктів нерухомого майна, незалежно від періоду його придбання, інший правовий режим, ніж той, що встановлений ст. 60 СК України. Укладення шлюбного договору на таких умовах не суперечить положенням ст. 97 СК України.
		За приписами ч. 4 ст. 93 Сімейного кодексу України шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством.
		Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у згаданій нормі, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до ч. 3 ст. 12 Цивільного процесуального кодексу України. Зокрема, шлюбний договір не може містити умов про відмову подружжя від майна, від права на одержання аліментів тощо. Адже у такий спосіб один з подружжя може опинитися у надзвичайно невигідному матеріальному становищі.
		Шлюбний договір, укладений між сторонами спору, не містить умов про відмову подружжя від майна. Положення договору щодо того, що все нерухоме майно, яке підлягає обов`язковій державній реєстрації, є особистою приватною власністю того з подружжя, за ким воно зареєстроване, не ставить кожну із сторін у надзвичайно невигідне матеріальне становище, оскільки надало кожному з подружжя після укладення шлюбного договору рівні можливості для набуття в особисту приватну власність майна, яке підлягає обов`язковій державній реєстрації.
		Виходячи з положень частини першої ст. 38 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, «право власності та інші речові права на нерухоме майно визначається правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом». Частиною 2 ст.42 Закону від 23.06.2005 року врегульовано: «Захист права власності та інших речових прав на нерухоме майно здійснюється відповідно до права держави, у якій це майно знаходиться». Частина 3 цієї норми права закріпила : «Захист права власності та інших речових прав, які підлягають державній реєстрації в Україні, здійснюється відповідно до права України». Частиною 1 ст. 77 Закону від 23.06.2005 року встановлено: «Підсудність судам України є виключною у таких справах з іноземним елементом: 1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України...».
		Згідно статті 8 Сімейного кодексу України, якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це суперечить суті сімейних відносин.
		Стаття 9 Сімейного кодексу України визначає, що подружжя, зокрема, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором) між подружжям, якщо така домовленість не суперечить вимогам цього Кодексу , іншим законам та моральним засадам суспільства.
		Частиною третьою статті 6 Цивільного Кодексу України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.
		Згідно ст. 627 Цивільного Кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного Кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
		Таким чином, статтею 7 Сімейного кодексу України закріплена можливість урегулювання шлюбних відносин за домовленістю (договором), а відповідно до статей 6, 627 Цивільного Кодексу України принцип свободи договору є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по- перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом і сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає із змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.
		Сторони не заперечують, що шлюбний договір укладений між ними на підставі їх вільного волевиявлення, без застосування будь-якого тиску про що також окремо зазначено і у самому договорі.
		За формою і змістом шлюбний договір відповідає діючому законодавству, укладений у письмовій формі, посвідчений нотаріально, не містить ніяких положень, що суперечили б закону, нотаріусом було роз`яснено правові наслідки його укладення про що сторони засвідчили своїми особистими підписами без застережень.
		Відповідно до частини першої статті 13 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
		Аналізуючи наявні в матеріалах справи докази, приймаючи до уваги пояснення сторін, керуючись законодавством України, діючим на час виникнення спірних правовідносин, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, враховуючи обраний позивачем спосіб захисту, оскільки визначений порядок поділу майна подружжя суперечить умовам шлюбного договору, яким перебачено визначення правового статусу об`єкта нерухомого майна особистою приватною власністю того з подружжя, за ким воно зареєстроване, в розрізі даного спору спірним є об`єкт нерухомого майна - квартира під АДРЕСА_1 , зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2 , підстава - Договір купівлі-продажу квартири з відстроченням платежу від 17 серпня 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Вечер С.М., зареєстрований в реєстрі за №1168.
		Основоположні принципи здійснення правомочностей власника сформульовані у статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04 листопада 1950 року), що набрала чинності для України з 11 вересня 1997 року та є складовою її правової системи відповідно до вимог статті 9 Конституції України. Статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського Суду з прав людини, як джерело права. Відповідно до ст.6 Європейської Конвенції з прав людини визнається право людини на доступ до правосуддя, а за ст.13, зазначеної Конвенції, на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
		У рішенні від 30 листопада 2004 року у справі «Онерїлдіз проти Туреччини» (справа відкрита за заявою № 48939/99 та розглянута Великою палатою) Європейський суд визнав, що поняття "майно" охоплює не лише річ, яка реально існує (матеріальна складова), але також стосується засобів праводомагання (юридична складова), включаючи право вимоги, відповідно до якого особа може стверджувати, що вона має принаймні «законне сподівання» стосовно ефективного здійснення права власності. 
		Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право власності набувається у порядку, визначеному законом.
		Відповідно до частини четвертої статті 10 Цивільного процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		У свою чергу відповідно до статті 1 першого Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
		Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
		Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважать важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами».
		Судом враховується, що згідно п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
		Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
		Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
		Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). ( ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України)
		Виходячи з підстав та предмету позову, надавши оцінку правовідносинам, які регулюють спірні правовідносини, оцінивши наведені сторонами доводи та заперчеення щодо підстав та предмету позову, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя є необгрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню в повному обсязі.
		Відповідно до положень ст.141 Цивільного процесуального кодексу України, суд не вирішує питання розподілу судових витрат, оскільки судом ухвалене рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.
		Враховуючи наведене та керуючись статтями 41, 55, 64, 129 Конституції України, статтями 7-9, 60, 63-65, 70, 92-103 Сімейного кодексу України, статями 3, 6, 268, 369, 370, 372, 469, 497, 627 Цивільного кодексу України, статтями 3-4, 6-13, 82, 89, 141, 174, 247, 274-279, 258, 259, 263-265, 268, 272, 273, 352, 354 Цивільного процесуального кодексу України, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суд,-
		у х в а л и в:
		 
		Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
		 
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
		Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
		Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
		У відповідності до п.п. 15.5) п.п.15 п. 1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційніта касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а саме Дніпровський районний суд м. Києва.
		 
		С у д д я:

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...