Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 760/19047/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із договорів; Спори, що виникають із договорів купівлі-продажу.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 30.03.2021. Забезпечено надання загального доступу: 30.03.2021.
Дата набрання законної сили: 17.03.2021
Номер судового провадження: 61-14854ск19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України 
		 
		17 березня 2021 року
		м. Київ
		 
		справа № 760/19047/16-ц
		провадження № 61-14854св19
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Фаловської І. М., 
		суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 , 
		відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , 
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Жицька Яна Євгенівна,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Деркач Аліни Андріївни на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 06 лютого 2019 року у складі судді Букіної О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 10 липня 2019 року у складі колегії суддів: Панченка М. М., Слюсар Т. А., Волошиної В. М.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
		 
		У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Жицька Я. С., про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та скасування державної реєстрації, посилаючись на те, що на підставі договору дарування від 26 вересня 2007 року він є власником квартири АДРЕСА_1 . З метою забезпечення виконання його зобов`язань за договором позики 28 січня 2011 року між ним та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір, предметом якого є вказана квартира. В порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки 03 липня 2014 року державним реєстратором Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві було прийнято рішення про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на спірну квартиру. Вважаючи такі дії відповідача незаконними, 19 листопада 2015 року він звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання за ним права власності на квартиру. На забезпечення позову у справі № 760/20584/15-ц ухвалою судді Солом`янського районного суду міста Києва від 23 листопада 2015 року було накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 . Однак, незважаючи на таку заборону, 04 грудня 2015 року ОСОБА_2 відчужив указану квартиру ОСОБА_3 . Вважає, що укладений між відповідачами договір купівлі-продажу підпадає під встановлені статтею 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) умови, за яких правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, оскільки проведено відчуження майна, обіг якого був обмежений у зв`язку із накладенням арешту на нього. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати недійсним та скасувати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 як продавцем та ОСОБА_3 як покупцем, посвідчений 04 грудня 2015 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жицькою Я. Є. та зареєстрований в реєстрі за № 1747; скасувати запис про державну реєстрацію права власності за покупцем ОСОБА_3 на зазначену квартиру.
		 
		Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 06 лютого 2019 року позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04 грудня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жицькою Я. Є. та зареєстрований в реєстрі за № 1747. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
		 
		Рішення місцевого суду мотивоване тим, що укладений між відповідачами договір купівлі-продажу квартири вчинений під час дії арешту на відчужуване майно, що порушує публічний порядок та є підставою для визнання такого правочину недійсним згідно з положеннями статей 203, 215, 228 ЦК України. Посилання ОСОБА_2 на те, що на момент укладення спірного договору ухвала судді про забезпечення позову у справі № 760/20584/15-ц не перебувала на виконанні органів державної виконавчої та реєстраційної служб і він не був обізнаний про наявність арешту, не має правового значення, оскільки ухвала про забезпечення позову виконується негайно, а її оскарження не зупиняє виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи. Необізнаність про арешт майна та відсутність реєстрації в державному реєстрі не є перешкодою у визнанні правочину недійсним на підставі статті 228 ЦК України.
		 
		Постановою Київського апеляційного суду від 10 липня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Деркач А. А. відхилено, а рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 06 лютого 2019 року залишено без змін.
		 
		Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Перелік правочинів, які порушують публічний порядок та, відповідно, є нікчемними, визначений статтею 228 ЦК України, і такими є, зокрема правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права. Оскільки ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 23 листопада 2015 року на спірну квартиру було накладено арешт в порядку забезпечення позову, то укладений 04 грудня 2015 року між  ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір купівлі-продажу є нікчемним як такий, що на момент його укладення не відповідав вимогам чинного законодавства. 
		 
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
		 
		У серпні 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Деркач А. А. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 06 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 липня 2019 року в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в позові.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не сприяли всебічному і повному з`ясуванню обставин справи та не встановили достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору. На момент укладення договору купівлі-продажу відповідач ОСОБА_2 не був обізнаний про наявність арешту на квартиру, оскільки ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва про відкриття провадження у справі № 760/20584/15-ц за позовом ОСОБА_1 до нього про визнання права власності та ухвалу цього суду від 23 листопада 2015 року про забезпечення вказаного позову він отримав лише 09 та 16 грудня 2015 року відповідно. Визнання оспорюваного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки в такому випадку власником спірної квартири знову стане ОСОБА_2 , який в позасудовому порядку звернув стягнення на це майно як предмет іпотеки. Перелік правочинів, які порушують публічний порядок та є нікчемними, визначений статтею 228 ЦК України, однак оспорюваний договір купівлі-продажу не відповідає жодному з критеріїв, передбачених цією нормою права. Крім того, при кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України підлягає з`ясуванню, чи мали намір порушити публічний порядок сторони або одна із сторін правочину. 
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 12 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Солом`янського районного суду міста Києва.
		 
		30 серпня 2019 року справа № 760/19047/16-ц надійшла до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Позиція Верховного Суду.
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. 
		 
		Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		 
		Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
		 
		За змістом касаційної скарги судові рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються лише в частині вирішення позовних вимог про визнання правочину недійсним, а тому в силу положень вищенаведеної частини першої статті 400 ЦПК України переглядаються касаційним судом тільки в означеній частині.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
		 
		За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
		 
		Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
		 
		Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.
		 
		Судами встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належала  ОСОБА_1  на підставі договору дарування, посвідченого 26 вересня 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літош В. П. за реєстровим № 8041.
		 
		28 січня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладений договір позики, за яким ОСОБА_1 отримав у борг 968 000 грн, що еквівалентно 121 000 доларів США, які зобов`язався повернути до 28 серпня 2011 року.
		 
		З метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики 28 січня 2011 року між ОСОБА_1 як іпотекодавцем та ОСОБА_2 як іпотекодержателем було укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .
		 
		Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 07 жовтня 2014 року № 27760509 в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки 07 жовтня 2014 року державним реєстратором Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві було прийнято рішення про державну реєстрацію за  ОСОБА_2 права власності на трикімнатну квартиру     АДРЕСА_1 . Підстава: договір іпотеки від 28 січня 2011 року.
		 
		Вважаючи своє право власності порушеним, 19 листопада 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Солом`янського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на спірну квартиру та одночасно подав заяву про забезпечення позову.
		 
		Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 23 листопада 2015 року забезпечено позов у справі № 760/20584/15 шляхом накладення арешту на майно - квартиру АДРЕСА_1 .
		 
		Разом з тим 04 грудня 2015 року ОСОБА_2 здійснив відчуження спірної квартири ОСОБА_3 шляхом укладення з нею договору купівлі-продажу, який було посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жицькою Я. Є.
		 
		Того ж дня право власності на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_3 .
		 
		Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просив визнати вищезгаданий договір купівлі-продажу недійсним на підставі статей  203, 215, 228 ЦК України.
		 
		Пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України передбачено, що підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.
		 
		Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
		 
		Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
		 
		За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
		 
		Статтею 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
		 
		Положеннями статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
		 
		Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
		 
		Статтею 16 ЦК України передбачено, що визнання правочину недійсним є одним з визначених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.
		 
		Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
		 
		Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
		 
		Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина перша статті 216 ЦК України).
		 
		Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
		 
		Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов`язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 157 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову.
		 
		При цьому відповідно до частини другої статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
		 
		Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, у тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення.
		 
		Враховуючи особливості мети забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову не пізніше двох днів з дня її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення, відповідна ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, при цьому оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (статті 153, 157 ЦПК України).
		 
		Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника).
		 
		Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (статті 156, 158 ЦПК України).
		 
		Той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про існування у відповідача права вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо.
		 
		Отже, правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на час його укладення, якщо про встановлену заборону сторонам правочину було відомо.
		 
		Такі правові висновки наведені в постановах Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2552цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-640цс17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 543/730/14-ц (провадження № 14-149цс18).
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
		 
		Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір купівлі-продажу квартири вчинений під час дії арешту, тобто відбулося відчуження майна, яке набуло правового режиму, обмеженого в цивільному обороті, що порушує публічний порядок та згідно з положеннями статей 203, 215, 228 ЦК України є підставою для визнання такого правочину недійсним, незалежно від того, що інформація про арешт була відсутня у відповідному державному реєстрі. Необізнаність сторін правочину про арешт майна не є перешкодою у визнанні правочину недійсним на підставі статті 228 ЦК України.
		 
		Наведені висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблені з порушенням норм процесуального права з огляду на таке. 
		 
		Відповідно до статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
		 
		У постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 наведено такі висновки щодо застосування норм права.
		 
		Стаття 228 ЦК України визначає правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, котрі є серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси.
		 
		Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.
		 
		При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.
		 
		Публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.
		 
		Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.
		 
		Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.
		 
		При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін.
		 
		Відповідно до статті 178 ЦК України об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи. Види об`єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об`єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встановлені у законі. Види об`єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об`єкти, обмежено оборотоздатні), встановлюються законом.
		 
		Оборотоздатність об`єктів цивільних прав означає допустимість здійснення правочинів і інших дій, спрямованих на їхню передачу в межах цивільно-правових відносин. Залежно від цього всі об`єкти розділені на три групи: вільні в обороті, обмежені і вилучені з обороту.
		 
		За загальним правилом об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися (продаватися, даруватися, обмінюватися, тощо) або переходити від однієї особи до іншої в порядку універсального правонаступництва без будь-яких заборон чи обмежень, або іншим способом. Винятки із цього правила можуть встановлюватися законом стосовно повного вилучення об`єктів з обороту у встановленому порядку для обмеження їхнього обороту.
		 
		Вилученими з цивільного обороту вважаються об`єкти, що не можуть бути предметом угод і іншим способом переходити від одного до іншого в межах цивільно-правових відносин. Такі об`єкти повинні бути прямо зазначені в законі.
		 
		Обмеження оборотоздатності полягає в тому, що окремі об`єкти можуть належати лише визначеним учасникам цивільного обороту або їхнє придбання і (чи) відчуження допускається тільки на підставі спеціальних дозволів. Види таких об`єктів визначаються в порядку, встановленому законом. Це означає, що в законі повинні передбачатися вихідні критерії належності об`єктів до обмежено оборотоздатних і вказуватися державні органи, уповноважені визначати конкретні їхні види.
		 
		У справі, яка переглядається, суди залишили поза увагою те, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири є самостійним цивільно-правовим договором, зміст якого полягає в передачі  ОСОБА_2 як продавцем майна ОСОБА_3 як покупцеві зі сплатою останньою певної грошової суми. Предметом цього договору є квартира, яка перебувала у власності продавця на момент укладення договору. Забезпечення судом позову у вигляді накладення арешту на об`єкт нерухомого майна не означає, що цей об`єкт упорядку, встановленому законом, належав до обмежено оборотоздатного майна або набув правового режиму майна, обмеженого в цивільному обороті. 
		 
		Отже, відсутні підстави вважати, що спірний правочин був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження чи незаконне заволодіння майном фізичної особи або посягав на суспільні, економічні та соціальні основи держави, тобто є таким, що порушує публічний порядок, а отже, й нікчемним в силу закону.
		 
		Таким чином, суди попередніх інстанцій безпідставно застосували до спірних правовідносин положення статті 228 ЦК України та дійшли помилкового висновку про те, що необізнаність на час укладення договору купівлі-продажу відповідачів про арешт майна не є перешкодою у визнанні правочину недійсним.
		 
		Крім того, в обґрунтування свого позову ОСОБА_1 зазначив, що предмет оспорюваного ним договору - квартира одночасно є предметом іншого його позову до ОСОБА_2 про визнання права власності та скасування рішення про державну реєстрацію за відповідачем права власності на це майно, який розглядається окремо та по суті не вирішений. Зокрема, у справі № 760/20584/15-ц він оспорює правомірність набуття відповідачем у власність квартири на підставі договору іпотеки в позасудовому порядку. 
		 
		В розумінні статті 215 ЦК України правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, яка, зокрема має власний інтерес вимагати такого визнання з метою забезпечення для неї можливості в подальшому реально і без перешкод виконати рішення суду в іншій справі.
		 
		Разом з тим встановлено, що на час перегляду судом апеляційної інстанції цієї справи вже було завершено розгляд по суті справи № 760/20584/15-ц, в якій Солом`янський районний суд міста Києва постановив ухвалу від 23 листопада 2015 року, якою забезпечив позов  ОСОБА_1  шляхом накладення арешту на майно - квартиру АДРЕСА_1 . 
		 
		Так, постановою Київського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/81233697) апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 12 червня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності та скасування рішення про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на квартиру відмовлено. 
		 
		Вказаним судовим рішенням встановлено правомірність набуття ОСОБА_2 права власності на спірну квартиру, яка була передана ОСОБА_1 в іпотеку, в позасудовий спосіб на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.
		 
		Постановою Верховного Суду від 24 червня 2020 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/90227982) касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року - без змін.
		 
		З огляду на викладене первісний спір, не завершений процес судового розгляду якого слугував підставою для звернення  ОСОБА_1 до суду з позовом про визнання договору купівлі-продажу недійсним, станом на час перегляду судом апеляційної інстанції цієї справи був вирішений по суті, в задоволенні іншого позову ОСОБА_1 відмовлено й відповідне судове рішення набрало законної сили.
		 
		Отже, як на час перегляду цієї справи в апеляційному порядку, так і на час її розгляду Верховним Судом, відпали підстави вважати порушеними права та інтереси ОСОБА_1 укладенням оспорюваного договору купівлі-продажу, оскільки судом визнано безпідставними його претензії на предмет зазначеного договору - квартиру АДРЕСА_1 . 
		 
		Таким чином, у справі, яка переглядається, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири не можуть бути задоволені.
		 
		Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним в постанові від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16.
		 
		Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
		 
		Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
		 
		Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в позові.
		 
		Щодо розподілу судових витрат.
		 
		Згідно з частинами першою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		 
		Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		 
		За подання апеляційної скарги ОСОБА_2 сплатив судовий збір в розмірі 1 654,50 грн, а за подання касаційної скарги - 2 208 грн, всього - 3 862,50 грн, які підлягають стягненню з позивачана його користь.
		 
		Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Деркач Аліни Андріївни задовольнити.
		 
		Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 06 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 липня 2019 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.
		 
		Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 862 (три тисячі вісімсот шістдесят дві) грн 50 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		ГоловуючийІ. М. Фаловська  Судді:В. М. Ігнатенко   С. О. Карпенко   С. Ю. Мартєв   В. А. Стрільчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...