Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 225/665/18 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори про недоговірні зобов`язання; Спори про відшкодування шкоди; Спори про відшкодування шкоди завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, крім відшкодування шкоди на виробництві.
Надіслано для оприлюднення: 29.03.2021. Зареєстровано: 30.03.2021. Забезпечено надання загального доступу: 01.04.2021.
Дата набрання законної сили: 29.04.2021
Номер судового провадження: 2/225/3/2021

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Єдиний унікальний номер судової справи: 225/665/18
		Номер провадження: 2/225/3/2021
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		(повне)
		 
		25 березня 2021 року 
		Дзержинський міський суд Донецької області у складі:
		головуючого судді - Мигалевича В.В.
		за участі:
		секретаря судового засідання - Голубової О.О.,
		позивача - ОСОБА_1 ,
		представника позивача - адвоката Остапенка А. І.,
		представника відповідача Держави Україна
		в особі Кабінету Міністрів України - Богданова Р.К.,
		розглянув у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Дзержинського міського суду Донецької області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, треті особи: Служба безпеки України; Міністерство оборони України; Міністерство внутрішніх справ України; Міністерство закордонних справ України про відшкодування моральної шкоди,- 
		В С Т А Н О В И В :
		У лютому 2018 року ОСОБА_1 , звернулася до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, треті особи: Служба безпеки України; Міністерство оборони України; Міністерство внутрішніх справ України; Міністерство закордонних справ України про відшкодування моральної шкоди.
		               Позов, з урахуванням уточнень, поданих 02.10.2020 до суду представником позивача Остапенком А. І. , обґрунтовано таким:
		З 03 лютого 1979 р. позивач перебувала в зареєстрованому шлюбі з громадянином України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженцем м. Торецька Донецької області.
		Від шлюбу вони мали двох повнолітніх дітей та трьох неповнолітніх онуків.
		На праві особистої приватної власності подружжю належав житловий будинок АДРЕСА_1 .
		Зазначений будинок подружжя побудувало в 1984 р. та проживало там родиною з 1985 р., вели спільне господарство.
		2014 року на території Донецької та Луганської областей згідно з Указом Президента України від 14 квітня 2014 року «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» розпочалася антитерористична операція.
		Розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» від 2 грудня 2015 р. № 1275-р, смт. Південне (на той час - Ленінське) Залізної (на той час - Артемівської) міської ради, на території якого розташований будинок подружжя, увійшло до переліку населених пунктів, на території яких здійснюється антитерористична операція.
		Не зважаючи на це, органи державної влади України, а пізніше - військово- цивільна адміністрація, жодного разу не запропонували позивачу та її чоловіку евакуацію за рахунок держави. Самостійно залишити місце свого проживання вони були не здатні, оскільки не мали коштів на переїзд, купівлю або найм житла в інших населених пунктах. В силу свого віку та стану здоров`я, їх єдиним доходом була пенсія.
		27 січня 2015 р. в м. Торецьку (на той час - Дзержинськ) невстановленими, на даний час особами було вчинено терористичний акт: артилерійський обстріл міста та прилеглих до нього селищ. В результаті терористичного акту загинули двоє цивільних осіб, одного військового було поранено, пошкоджені численні будівлі та споруди.
		Серед загиблих був і чоловік позивача - ОСОБА_3 .
		Зазначена обставина підтверджується витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань.
		В той день чоловік позивача знаходився вдома за місцем проживання подружжя ( АДРЕСА_1 ). Зранку артилерійський снаряд влучив на територію домоволодіння подружжя. Вибухом було пошкоджено гараж, а в будинку повилітало скло на вікнах. Після цього настав період тиші. Оскільки події відбувалися в січні місяці, було необхідно терміново забити вікна, аби холод не проникав до будинку.
		Чоловік позивача за допомогою сусідів почав проводити відповідні роботи. В якійсь момент він поставив драбину та по ній піднявся до вікон на другому поверсі. В цей момент раптово почалася друга фаза теракту та черговий артилерійський снаряд влучив прямо в кришу будинку подружжя. Чоловік позивача отримав осколкові поранення, несумісні з життям. Він помер миттєво на місці події. Швидка та поліція в той день навіть не приїхали. У вечорі тіло чоловіка до міського моргу власним транспортом відвіз місцевий підприємець, що займається наданням ритуальних послуг.
		Причина смерті чоловіка позивача від осколкових поранень підтверджується довідкою про причину смерті від 28.01.2015 р.
		27.01.2015 р. уповноваженими службовими особами слідчого відділу Дзержинського МВ ГУМВС України в Донецькій області відомості про вчинене кримінальне правопорушення були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань під № 12015050220000161 з правовою кваліфікацією за ч. 3 ст. 258 КК України. Ймовірно, місце події оглядалося працівниками поліції на наступний день, однак через свій шоковий стан позивач цього вже достовірно не пам`ятає.
		Відповідно до листа ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях від 13.04.2018 р. за вих. № 78/2/13/3-608нт, кримінальне провадження № 12015050220000161 було об`єднане в одне провадження з кримінальним провадженням № 120140502200001178 та знаходиться в провадження слідчого відділу 2 управління ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях. Кримінальне провадження знаходиться на стадії досудового розслідування та повідомлених про підозру осіб немає.
		Тобто станом на сьогодні особи, що вчинили цей терористичний акт, слідчими не встановлені. Розслідування справи триває, але за весь час розслідування не проводилося жодних слідчих (розшукових) дій. Тому позивач вважає, що держава належним чином не виконала свого позитивного процесуального обов`язку з проведення ефективного офіційного розслідування обставин смерті її чоловіка.
		Пошкоджений будинок позивач згодом відремонтувала за кошти благодійних організацій та волонтерів. Держава не надала їй жодної матеріальної компенсації.
		Відсутність ефективного розслідування як підстава позову.
		Як зазначалося вище, ще 27.01.2015 р. уповноваженими службовими особами слідчого відділу Дзержинського МВ ГУМВС України в Донецькій області відомості про вчинене кримінальне правопорушення були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань під № 12015050220000161 з правовою кваліфікацією за ч. 3 ст. 258 КК України (терористичний акт, що призвів до загибелі людини). Зазначена обставина підтверджується витягом з ЄРДР (епізод № 18).
		Тобто дії невстановлених на цей час осіб, які позбавили життя чоловіка позивача, були кваліфіковані державою (відповідачем) в особі органів досудового розслідування під час здійснення досудового розслідування кримінального правопорушення за ч. 3 ст. 258 КК України як терористичний акт, що призвів до загибелі людини.
		Оцінка вчиненого діяння як терористичного акту зроблена позивачем не самостійно. Це оцінка самого відповідача - держави України в особі органів державної влади (органів Національної поліції України/органів СБУ/органів досудового розслідування).
		Положеннями ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачено, що терористичним актом є злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена ст. 258 Кримінального кодексу України.
		При цьому, кваліфікацію, виражену в процесуальних документах, які набрали чинності, слід вважати правильною до того часу, поки вона не буде змінена на іншу (проведена перекваліфікація).
		Досудове розслідування даного кримінального провадження наразі здійснюється слідчими слідчого відділу 2-го управління (з дислокацією у м. Маріуполь Донецької області) ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях (кримінальне провадження № 120140502200001178, епізод № 18).
		Станом на сьогодні особи, що вчинили терористичний акт, слідчими не встановлені.
		Формально розслідування триває. Але на скільки відомо позивачу, за весь час розслідування не проводилося жодних слідчих (розшукових) дій, спрямованих на встановлення обставин вчинення терористичного акту.
		Тому позивач вважає, що держава належним чином не виконала свого позитивного процесуального обов`язку з проведення ефективного офіційного розслідування обставин терористичного акту, в результаті якого загинув її чоловік.
		Порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за втручання у право на життя та здоров`я як підстава позову.
		Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду встановлені ст. ст. 23, 1167, 1168 ЦК України.
		Проте, за загальним правилом, якщо мають місце спеціальні підстави відшкодування шкоди, застосуванню підлягають саме спеціальні правові норми.
		Дії невстановлених на цей час осіб, які позбавили життя чоловіка позивача, були кваліфіковані державою в особі органів досудового розслідування за ч. 3 ст. 258 КК України як терористичний акт, що призвів до загибелі людини.
		З огляду на це, до спірних правовідносин підлягає застосуванню, зокрема, ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», якою встановлено, що відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.
		Тобто обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини, а після відшкодування до держави переходить право вимоги до винної особи.
		На переконання позивача, посилання в згаданій статті на те, що шкода має відшкодовуватися «відповідно до закону», зовсім не означає, що на додаток до вже існуючого спеціального закону «Про боротьбу з тероризмом» має бути прийнятий ще один окремий спеціальний закон саме про відшкодування такої шкоди.
		Правова позиція Європейського Суду з прав людини ґрунтується на твердженні про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок, і витікаючи з неї особисту і майнову безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського миру і порядку, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду. Причому причиною настання шкоди можуть бути будь-які обставини: не тільки теракта, але і, наприклад, масові заворушення. Отже, для виникнення обов`язку держави з відшкодування шкоди не має значення, виходила насильницька дія від посадових осіб держави, або терористів, або невстановлених осіб.
		Положення при якому у держави відсутня відповідальність за невиконання обов`язків є надзвичайно небезпечним. Держава не повинна залишати постраждалих один на один зі своєю бідою і також має дбати про громадян, які постраждали від тероризму, оскільки саме державна політика і невміння правоохоронних органів боротися з протиправними діяннями, призводять до таких явищ як тероризм. Навіть об`єктивна неможливість відвернення загрози державою, незважаючи на вжиті заходи по забезпеченню безпеки, не може служити підставою звільнення держави від відповідальності перед потерпілими. При відсутності повної відповідальності держави весь удар терористичного акту лягатиме на плечі простих громадян. Таким чином, держава перекладатиме тягар несення відповідальності на жертв тероризму.
		Одночасно, статтею 56 Конституції України встановлюється, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
		Нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей, однозначно має розцінюватися як бездіяльність органів державної влади.
		Якщо ж вважати, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує у позивача легітимного очікування на отримання від Держави України відшкодування моральної шкоди, завданої смертю чоловіка внаслідок терористичного акту, то у такому випадку слід виходити з порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за втручання у право на життя.
		Відповідно до ч. 4 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.
		Обґрунтування розміру моральної шкоди.
		Стаття 23 ЦК України встановлює, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відповідно до цієї норми полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
		Відповідно до вимог ч. 2 ст. 1168 ЦК України моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю. Отже, кожна із осіб, що перелічені в ч. 2 ст. 1168 ЦК України, має право на відшкодування моральної шкоди незалежно від реалізації права на відшкодування моральної шкоди іншими особами, що підпадають під дію цього законодавчого положення.
		Через смерть чоловіка позивач пережила значні моральні та душевні страждання, порушився на завжди її звичайний життєвий уклад, що призвело до негативних наслідків.
		Розуміючи, що відшкодування моральної шкоди в спірних правовідносинах не є матеріально-правовою презумпцією, позивач разом з тим впевнена, що не викликає жодних сумнівів твердження про те, що сам факт смерті близької людини спричиняє значні моральні страждання.
		На час вчинення терористичного акту позивач перебувала з чоловіком в шлюбі майже 36 років, спільно проживала та вела спільне господарство. Він був чуйною та порядною людиною, в них були близькі сімейні стосунки, через що вона дуже болісно сприйняла його смерть.
		Не піддається описанню та глибина горя, той душевний біль, який пережила позивач через смерть чоловіка. Відчай, занепад сил, порушення сну, апетиту, страх, відчуття безвихідності, апатія, напади сліз, відчуття нереальності того, що відбувається, - лише окремі елементи її загального стану після смерті чоловіка. В подальшому, у позивача почалася тривала депресія, погіршення стану фізичного здоров`я (загострення раніше отриманих захворювань) на тлі глибоких психологічних переживань. До цього часу вона не може повністю відійти від отриманої психологічної травми та не може зміритися зі смертю чоловіка. Фактично, відчуття самотності не залишає її ні на день.
		Оцінюючи розмір завданої моральної шкоди позивач вважає, що ті страждання, той душевний біль, які завдані їй смертю близької людини не мають вартісного вираження та не можуть бути компенсовані жодною сумою коштів.
		Втрата рідної людини є найвищою немайновою втратою, яка не підлягає відновленню; позивач позбавлена можливості матеріальної та моральної підтримки чоловіка у подальшому своєму житті; відновити попередній стан її життя неможливо.
		Виходячи з вимог розумності і справедливості, позивач оцінює завдану їй моральну шкоду на суму 1000000,00 грн., що на її погляд в певній мірі відповідає характеру та глибині її моральних страждань.
		При цьому, позивач не виключає задоволення позову на суму, яка є меншою ніж заявлена до стягнення. Але з урахуванням вимог розумності та справедливості. Адже будь-яка компенсація моральної школи не може дорівнювати дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз. В будь-якому випадку розмір відшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді.
		Просить суд стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 1 000 000,00 грн. (один мільйон грн. 00 коп.).
		20 березня 2018 року від представника третьої особи Міністерства внутрішніх справ України до суду надійшли пояснення на позовну заяву.
		16 квітня 2018 року до суду від позивача надійшла відповідь на пояснення третьої особи.
		26 квітня 2018 року від представника відповідача Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України до суду надійшов відзив на позовну заяву.
		04 травня 2018 року від представника третьої особи Служби безпеки України до суду надійшли пояснення Служби безпеки України.
		21 травня 2018 року до суду від позивача надійшла відповідь на відзив представника Кабінету Міністрів України.
		28 серпня 2020 року від представника відповідача Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України до суду надійшли пояснення.
		У відзиві на позовну заяву та поясненнях Кабінет Міністрів України наголошує на недоведеності обставин, якими вмотивовано позовні вимоги. Зокрема зазначено про відсутність підстав застосування у спірних правовідносинах статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом». Передчасним є твердження позивача, щодо остаточної кваліфікації кримінального правопорушення, оскільки лише вироком суду у відповідності до норм КПК України може бути визначена кваліфікація злочину та встановлені його обставини. Натомість у позові відсутні посилання на наявність вироку, який набрав законної сили. При цьому досудове слідство у кримінальному провадженні триває. Стаття 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» не передбачає відшкодування моральної шкоди за відсутності вини держави. Частиною третьою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» встановлено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. Отже Держава Україна не є належним відповідачем у справі. Стверджував також, що вказані у Законі України «Про боротьбу з тероризмом» повноваження Кабінету Міністрів України не передбачають участі у проведені спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності, тобто незабезпечення проведення яких призвело до порушення прав позивача. Таким чином вважав, що Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, діючи в спосіб, визначений Конституцією та законами України, жодним чином не порушила права позивача. Окрім того, зазначив, що виконання зобов`язання держави щодо ефективного розслідування обставин справи не відноситься до повноважень Кабінету Міністрів України, що свідчить про відсутність підстав для звернення з вказаними вимогами до Держави Україна в особі Кабінету міністрів України. Кабінет Міністрів України не є розпорядником бюджетних коштів. Вказував, що позивачем застосована практика Європейського суду з прав людини, обставини у якій мають істотну відмінність від обставин, викладених у позовній заяві, оскільки Держава Україна не визнавала та не визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність. Також зазначив, що позивачем не доведено протиправності поведінки відповідача й наявності спричинення відповідачем самої моральної шкоди та причинний зв`язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою, як це визначають статті 23, 1167 ЦК України. 
		На підставі викладеного просив суд в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди - відмовити у повному обсязі.
		У відповіді на відзив позивач наголошував на тому що наявність вироку у кримінальному провадженні не є обов`язковою умовою для звернення до суду з позовом про відшкодування шкоди в порядку цивільного судочинства. Розмір завданої позивачу моральної шкоди є обґрунтованим, Держава Україна є належним відповідачем у цій справі, а Кабінет Міністрів України є найвищим органом в системі органів виконавчої влади України, тому у позові визначено належного відповідача і такий позов є обґрунтованим. Наполягає на задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
		У пояснення представник третьої особи - Міністерства внутрішніх справ України, зазначає, що підрозділи МВС України були залучені для охорони громадської безпеки, боротьби зі злочинністю під час проведення АТО у відповідності до вимог Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та діяли в межах повноважень з дотриманням вимог законодавства України. Статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» визначено, що відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Доводи позивача про те, що завдана шкода була спричинена саме внаслідок терористичного акту, ґрунтується лише на припущеннях і такий висновок було зроблено лише на підставі того, що дане майно знаходиться на території проведення антитерористичної операції. Обов`язковою умовою для застосування статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 1177 Цивільного кодексу України є наявність обвинувального вироку суду, який набрав законної сили. Без наявності такого, підстави для відшкодування шкоди відсутні. У позові не зазначено, якими саме протиправними діями (бездіяльністю) МВС України було заподіяно моральну шкоду позивачу. МВС України жодної протиправної дії щодо позивача не вчиняло та позивачем не доведена вина саме МВС України. Отже відсутні загальні підстави цивільно-правової відповідальності, які передбачені, зокрема у ст. 1167 ЦК України. Наголошує що позовна заява не підлягає задоволенню.
		У відповіді на пояснення третьої особи - Міністерства внутрішніх справ України, позивач зауважує, що зазначені пояснення стосуються спору, що явно виник між іншими сторонами, щодо іншого предмету та з інших підстав. Міністерство внутрішніх справ України не є відповідачем цій справі, а залучено до участі у справі в якості третьої особи. Відомості про вчинене кримінальне правопорушення були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань під № 12015050220000161 з правовою кваліфікацією за ч. 3 ст. 258 КК України безпосередньо службовими особами органу досудового розслідування і така правова кваліфікація не є припущенням позивача. Наполягає на задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
		       У пояснення представник третьої особи - Служби безпеки України вказує, що на виконання рішення РНБО України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України", введеного в дію Указом Президента України від 14.04.2014 № 405/2014, суб`єктами боротьби з тероризмом, у межах визначеної законодавством компетенції, вживаються активні заходи з проведення антитерористичної операції. Об`єктивна необхідність і обов`язок держави реагувати на загрозу її суверенітету та незалежності, правам людини та громадянина, протидія таким загрозам на суверенній території держави викликали відповідне реагування з боку державних органів у межах їх компетенції та покладених на них завдань. У зв`язку з цим суб`єктами боротьби з тероризмом вживаються активні заходи з проведення антитерористичної операції, яка здійснюється у чіткій відповідності до Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та з дотриманням вимог законодавства України. Тобто, дії суб`єктів боротьби з тероризмом є правомірними, на відміну від дій незаконних збройних формувань. З урахуванням того, що озброєння, яке використовується в районі проведення антитерористичної операції незаконними збройними формуваннями, за своїм походженням здебільшого ідентичне озброєнню, що використовується військовослужбовцями та підрозділами Збройних сил України, іншими утвореними відповідно до законів України військовими формуваннями, виготовлене за радянськими стандартами, за радянських часів на одних і тих підприємствах, не є можливим із впевненістю ідентифікувати зброю та боєприпаси, а також бойову техніку, яким могло бути завдано шкоду позивачу. Вважає, що необхідність участі у справі безпосередніх суб`єктів боротьби з тероризмом позивачем не обґрунтована, адже не зазначено на які саме права та інтереси зазначених органів, у тому числі й Служби безпеки України, може вплинути рішення у справі. Окрім того, відсутні підстави застосування у спірних правовідносинах статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом». Передчасним є твердження позивача, щодо остаточної кваліфікації кримінального правопорушення, оскільки лише вироком суду у відповідності до норм КПК України може бути визначена кваліфікація злочину та встановлені його обставини. У позові відсутні посилання на наявність вироку, який набрав законної сили. При цьому досудове слідство у кримінальному провадженні триває та кваліфікація кримінального правопорушення є попередньою та може бути змінена в ході досудового слідства. Позивачем не доведено факт заподіяння моральної шкоди саме діями відповідачів, нормами законодавства не передбачена можливість стягнення моральної шкоди з декількох відповідачів без розмежування вимог до кожного з них, а також відшкодування шкоди однією особою шляхом стягнення певних грошових коштів з іншої особи. Статтею 1207 ЦК також покладено на державу обов`язок відшкодувати потерпілим шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок кримінального правопорушення, якщо не встановлено особу, яка його вчинила, або вона є неплатоспроможною. При цьому умови та порядок відшкодування такої шкоди має бути встановлено окремим законом, який до сьогодні не прийнято. Позивач стверджує, що моральна шкода їй спричинена смертю її чоловіка внаслідок вчинення злочину, а отже, під час вирішення питання про відшкодування шкоди спричиненої кримінальним правопорушення необхідно також враховувати норми Кримінального процесуального кодексу України, а саме глави дев`ять. Вказані норми пов`язують момент виникнення права на відшкодування шкоди із моментом встановлення винної особи (пред`явлення особи про підозру, складання обвинувального акту). Зазначене також координується і з нормами цивільного законодавства України, оскільки цивільним процесуальним законодавством України не передбачена можливість стягнення завданої шкоди (як моральної, так і матеріальної) із невстановленої особи. Враховуючи зазначене, єдиною підставою, за якої можливе відшкодування моральної шкоди, що завданій позивачу протиправними діями певних невстановлених осіб (винних у скоєнні злочину, в результаті якого загинув чоловік позивачки) за рахунок Державного бюджету України є положення ч. 3 ст. 127 Кримінального процесуального кодексу України, але лише у випадках та порядку, передбачених спеціальним законом. Наразі такий порядок жодним нормативно-правовим актом не передбачена. Необхідно зазначити, що право вимагати компенсації такої шкоди за рахунок Державного бюджету України виникає лише у разі не розкриття правоохоронними органами кримінального правопорушення (злочину). Однак, така неспроможність повинна бути юридично відображена, зокрема шляхом закриття кримінального провадження або винесенням постанови про зупинення кримінального провадження. Відповідно і обов`язок держави відшкодувати шкоду потерпілому від злочину може виникнути лише в цей момент. Тому, право на компенсацію фізичній особі, що потерпіла від кримінального правопорушення, за рахунок Державного бюджету України виникає не з моменту завдання такої шкоди, а з моменту настання обставини, що унеможливлює компенсацію шкоди особою, яка її заподіяла. Враховуючи зазначене, вважає, що позов є необґрунтованим та не підлягає задоволенню.
		Ухвалою Дзержинського міського суду Донецької області від 27.02.2018 відкрито провадження у вказаній справі та призначено підготовче засідання.
		Ухвалою Дзержинського міського суду Донецької області від 04 травня 2018 року, постановленої судом під час підготовчого провадження, провадження у вказаній цивільній справі було зупинене до отримання відповіді на судове доручення від компетентного органу іноземної держави Російської Федерації щодо згоди на залучення Російської Федерації до участі у даній справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.
		Ухвалою Дзержинського міського суду Донецької області від 03 серпня 2020 року поновлено провадження у цій цивільній справі та призначене підготовче засідання.
		Ухвалою Дзержинського міського суду Донецької області від 15.01.2021 року закрите підготовче провадження та призначення справу до судового розгляду по суті.
		У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 позов підтримала, просила позов задовольнити.
		Представник позивача Остапенко А.І. у судовому засіданні позов підтримав. Надав пояснення, які відповідають змісту позовної заяви та уточнень до позову. Просив позов задовольнити у повному обсязі.
		Представник відповідача Держави Україна в особі Кабінетів Міністрів України - Богданов Р.К. у судовому засіданні позовні вимоги не визнав. Надав пояснення, які відповідають змісту відзиву на позовну заяву та додаткових пояснень. Просив суд відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
		Представник відповідача Державної казначейської служби України у судове засідання не з`явився, хоча був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, заперечень з приводу заявлених вимог не надав.
		Представник третьої особи - Служби безпеки України, Осипов Д.О. у судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Також додав, що у спірних правовідносинах не можна застосовувати положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», оскільки на даний час у кримінальному провадженні за фактом смерті чоловіка позивача, немає вироку суду, який набрав законної сили.
		Представник третьої особи - Міністерства оборони України у судове засідання не з`явився. Належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, причин неявки суду не повідомив.
		Представник третьої особи - Міністерства внутрішніх справ України у судове засідання не з`явився. Належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, причин неявки суду не повідомив.
		Представник третьої особи - Міністерства закордонних справ України у судове засідання не прибув. Належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання. Надав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності.
		Свідок ОСОБА_5 у судовому засіданні пояснила, що є сестрою позивача та знайома з ОСОБА_3 . Була свідком події його загибелі ІНФОРМАЦІЯ_2 під час обстрілу. Загибель чоловіка відповідача дуже сильно вплинула як на позивача, так і на свідка. Свідок постійно спілкується з позивачем, яка дуже тяжко переносить смерть свого чоловіка.
		Свідок ОСОБА_6 у судовому засіданні суду пояснила, що її та ОСОБА_3 батьківські будинки розташовані поруч. Знає ОСОБА_3 як гарну людину. Спілкується з родиною ОСОБА_1 з 2015 року. ОСОБА_1 дуже важко переживає смерть свого чоловіка.
		Суд, всебічно, об`єктивно, повно та безпосередньо у судовому засіданні заслухав пояснення учасників справи, покази свідка, дослідивши наявні у справі докази, оцінюючи ці докази з огляду на їх належність, допустимість, достовірність, кожного окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наданих доказів у їх сукупності, встановив такі обставини та відповідні їм правовідносини:
		       З 03 лютого 1979 р. позивач перебувала в зареєстрованому шлюбі з громадянином України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженцем м. Торецька Донецької області, про що свідчить копія свідоцтва про шлюб НОМЕР_1 від 03.02.1979 (а.с. 14 Т. 1 ).
		ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Факт смерті ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 підтверджується: свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 від 28.01.2015 р. (а.с. 15 Т. 1); довідкою про причину смерті до форми № 106/0 № 24 від 28.01.2015 року (а.с. 16 Т. 1).
		Відповідно до довідки про причину смерті № 24 від 28.01.2015 р. причина смерті ОСОБА_3 - осколкові поранення грудної клітки, голови, кінцівок.
		27.01.2015 р. слідчим відділом Дзержинського МВ ГУМВС України в Донецькій області відомості про кримінальне правопорушення були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань під № 12015050220000161 з правовою кваліфікацією за ч. 3 ст. 258 КК України (а.с. 19 Т. 1).
		Відповідно до листа ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях від 13.04.2018 р. за вих. № 78/2/13/3-608нт, кримінальне провадження № 12015050220000161 було об`єднане в одне провадження з кримінальним провадженням № 120140502200001178 та знаходиться в провадження слідчого відділу 2 управління ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях. Кримінальне провадження знаходиться на стадії досудового розслідування та повідомлених про підозру осіб немає. (а. с. 14 Т. 3).
		Згідно з відомостями, які містяться у витязі з кримінального провадження № 120140502200001178 (епізод № 18) (а.с. 15 - 17 Т. 3), 27.01.15 в період часу з 09.00 години по 16.00 годину невідомі особи вчинили артилерійський обстріл м. Дзержинська Донецької області та прилеглих до нього селищ. В результаті даного обстрілу загинув ОСОБА_3 1953 року.
		В судовому засіданні встановлений факт спричинення ОСОБА_1 моральної шкоди внаслідок смерті її чоловіка, цей факт належним чином доведений, та в частині саме наявності такого факту не оспорюється відповідачами та третіми особами.
		Крім того, згідно з ч. 3 ст. 82 ЦПК України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
		Так, загальновідомим є той факт, що в період проведення АТО на території Донецької та Луганської областей, незаконними збройними формуваннями так званих «ДНР», «ЛНР» здійснювалися обстріли населених пунктів, що призвело до загибелі тисяч цивільних і військових осіб.
		Відповідно до ст. 2 Європейської конвенції з прав людини, право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше, ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.
		Відповідно до ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
		Щодо принципу гуманного поводження в умовах збройного конфлікту, Женевські конвенції 1949 року закріпили основний принцип сучасного міжнародного гуманітарного права: війни ведуться проти збройних сил супротивника; військові дії проти цивільного населення, хворих, поранених, військовополонених тощо забороняються.
		За основу у Женевських Конвенціях береться принцип поваги до людської особистості та людської гідності.
		Конвенціями висуваються вимоги про те, що: осіб, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях, а також осіб, недієздатних внаслідок хвороби, поранення, взяття у полон чи внаслідок іншої причини, - потрібно поважати, надавати захист від наслідків війни, а також усім, хто потребує, надавати необхідну допомогу чи необхідний догляд.
		Окрім цього, сторони, які беруть участь у конфлікті, та комбатанти зобов`язані утримуватися від нападу на цивільне населення та цивільні об`єкти, а також вести свої воєнні операції відповідно до загальновизнаних правил та законів гуманності.
		Статтею 4 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол II), від 8 червня 1977 року визначено основні гарантії захисту таких осіб:
		"1. Усі особи, які не беруть безпосередньої участі або припинили брати участь у воєнних діях, незалежно від того, обмежена їх свобода чи ні, мають право на повагу до своєї особистості, своєї честі, своїх переконань та своїх релігійних обрядів. За всіх обставин з ними поводяться гуманно й без будь-якого несприятливого розрізнення. Заборонено видавати наказ не залишати нікого в живих.
		2. Без шкоди для загальних положень, зазначених вище, заборонено й будуть залишатися забороненими в будь-який час і в будь-якому місці такі дії щодо осіб, зазначених у пункті 1: a) посягання на життя, здоров`я, фізичний і психічний стан осіб, зокрема, вбивство, а також таке жорстоке поводження, як катування, каліцтво чи будь-які форми тілесних покарань."
		Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14.04.2014 року № 405/2014 розпочато антитерористичну операцію.
		Термін «антитерористична операція» визначено в статті 1 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» (в редакції Закону № 1313-VII від 05.06.2014 року), згідно якої антитерористична операція - це комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності.
		Район проведення антитерористичної операції - визначені керівництвом антитерористичної операції ділянки місцевості або акваторії, транспортні засоби, будівлі, споруди, приміщення та території чи акваторії, що прилягають до них і в межах яких проводиться зазначена операція.
		Згідно ст. 1 зазначеного Закону терористична діяльність - це діяльність, яка охоплює: планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів; підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об`єктів у терористичних цілях; організацію незаконних збройних формувань, злочинних угруповань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само як і участь у таких актах; вербування, озброєння, підготовку та використання терористів; пропаганду і поширення ідеології тероризму; фінансування та інше сприяння тероризму.
		Терористичний акт - це злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України. У разі, коли терористична діяльність супроводжується вчиненням злочинів, передбачених статтями 112, 147, 258 - 260, 443, 444, а також іншими статтями Кримінального кодексу України, відповідальність за їх вчинення настає відповідно до Кримінального кодексу України.
		Відповідно до статті 1 Закону України від 02.09.2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», який визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки в тому числі осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення, період проведення антитерористичної операції - це час між датою набрання чинності Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.
		Територія проведення антитерористичної операції - це територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014.
		Наказом Першого заступника Голови Служби безпеки України - керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 7 жовтня 2014 року № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» визначено такі райони проведення антитерористичної операції та терміни її проведення, зокрема, Донецька область - з 07 квітня 2014 року. На теперішній час рішення про завершення проведення антитерористичної операції на території Донецької області не прийнято.
		Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1275-р від 02 грудня 2015 року, яким затверджено Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, смт. Південне (Залізна міська рада) Донецької області, де загинув чоловік позивача, належить до населених пунктів, в яких здійснювалася антитерористична операція.
		Згідно зі  ст. 4 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом», організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції.
		Центральні органи виконавчої влади беруть участь у боротьбі з тероризмом у межах своєї компетенції, визначеної законами та виданими на їх основі іншими нормативно-правовими актами.
		Суб`єктами, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом у межах своєї компетенції, є: Служба безпеки України, яка є головним органом у загальнодержавній системі боротьби з терористичною діяльністю; Міністерство внутрішніх справ України; Національна поліція; Міністерство оборони України; центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері цивільного захисту; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері захисту державного кордону; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань; Управління державної охорони України.
		Відповідно до ч. 2 ст. 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Проте держава є особливим суб`єктом цивільного судочинства, оскільки не може здійснювати в суді свої права безпосередньо.
		Відповідно до частини 4 ст. 58 ЦПК України, Держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник або представник, тобто свою цивільну процесуальну правосуб`єктність держава реалізує через відповідні органи державної влади за допомогою особливого інституту процесуального представництва держави.
		Механізм представництва держави зумовлюється її внутрішньою побудовою: у цивільних відносинах носієм цивільних прав та обов`язків є держава, а виразником державного (публічного) інтересу - правомочні та зобов`язані особи. Виступаючи стороною у цивільній справі, держава є носієм цивільних процесуальних прав та обов`язків, у той час як виразником інтересів держави в суді та безпосередніми учасниками відповідних правовідносин виступають уповноважені державою суб`єкти - органи державної влади, організації, посадові особи, яким держава делегує свої права та обов`язки, що закріплюються у відповідних нормативно - правових документах.
		Відповідно до ст. 1 Закону України від 27.02.2014 року № 794-VII «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) входить до системи органів державної влади України та є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
		Згідно ст. 4 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» саме Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції здійснюються організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами.
		Враховуючи наведені повноваження Кабінету Міністрів України в системі суб`єктів боротьби з тероризмом (організація боротьби з тероризмом, забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами), Відповідач (держава Україна) діє саме через Кабінет Міністрів України.
		Відповідно до ст. 43 Бюджетного кодексу України безпосереднє обслуговування державного бюджету здійснюється Державною казначейською службою України і саме тому відповідачем у суді у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави повинні виступати і представники Державної казначейської служби України. Саме така правова позиція викладена в п. 28 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах», що роз`яснює подібні за змістом відносини.
		Відповідно до Кодексу цивільного захисту України, цивільний захист - це функція держави (саме вона і є відповідачем по справі), спрямована на захист населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій шляхом запобігання таким ситуаціям, ліквідації їх наслідків і надання допомоги постраждалим у мирний час та в особливий період (стаття 4).
		Згідно з пунктом 24 ст. 2 цього Кодексу надзвичайна ситуація - це обстановка на окремій території чи суб`єкті господарювання на ній або водному об`єкті, яка характеризується порушенням нормальних умов життєдіяльності населення, спричинена катастрофою, аварією, пожежею, стихійним лихом, епідемією, епізоотією, епіфітотією, застосуванням засобів ураження або іншою небезпечною подією, що призвела (може призвести) до виникнення загрози життю або здоров`ю населення, великої кількості загиблих і постраждалих, завдання значних матеріальних збитків, а також до неможливості проживання населення на такій території чи об`єкті, провадження на ній господарської діяльності.
		До надзвичайних ситуацій залежно від характеру походження подій, що можуть зумовити виникнення надзвичайних ситуацій на території України, належать, зокрема, соціальні та воєнні (пункт 4 ст. 5 Кодексу).
		Відповідно до ст. 6 Кодексу цивільний захист забезпечується з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про основи національної безпеки України», суб`єктами, уповноваженими захищати населення, території, навколишнє природне середовище і майно, згідно з вимогами цього Кодексу - у мирний час, а також в особливий період - у межах реалізації заходів держави щодо оборони України.
		Одним з таких суб`єктів забезпечення цивільного захисту є центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, який відповідно до частини 2 ст. 17 Кодексу цивільного захисту України, зокрема, забезпечує виконання заходів з мінімізації та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, пов`язаних з технологічними терористичними проявами та іншими видами терористичної діяльності під час проведення антитерористичних операцій (п. 24).
		Саме такі функції центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, як суб`єкта, який безпосередньо здійснює боротьбу з тероризмом, визначені і в частині 4 ст. 5 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
		Тобто, Кодексом цивільного захисту України також регулюються правовідносини щодо боротьби з тероризмом, але спеціальним щодо цих правовідносин є Закон України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом».
		Відповідно до ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Тобто обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини та до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особі, переходить право вимоги до винної особи.
		Стаття 23 Цивільного кодексу України передбачає, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.
		Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
		Стаття 1167 Цивільного кодексу України, а саме п. 3 ч. 2 передбачає серед підстав відповідальності за завдану моральну шкоду, яка відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, - випадки, встановлені законом. В даному випадку - Законом України «Про боротьбу з тероризмом».
		Окрім того, відповідно до ч. 2 статті 1168 ЦК України, моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю.
		На момент звернення до суду держава не прийняла відповідний закон, як це передбачено статтею 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", на підставі якого виплачується компенсація за шкоду, завдану здоров`ю осіб, а також компенсація моральної шкоди родичам загиблих від терористичних актів.
		Суд вважає, що відсутність відповідного закону не може бути перешкодою у захисті прав позивача.
		Відповідно до ч. 9 ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).
		Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 21 Кодексу цивільного захисту України, громадяни України мають право на соціальний захист та відшкодування відповідно до законодавства шкоди, заподіяної їхньому життю, здоров`ю та майну внаслідок надзвичайних ситуацій або проведення робіт із запобігання та ліквідації наслідків.
		Крім того, відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Відповідно до ч. 1 ст. 1 зазначеного Закону, практика Суду - практика Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Тобто мова йдеться не тільки про практику Суду проти України, але й справи проти третіх країн-учасниць Конвенції.
		Відповідно до п. 163 Рішення ЄСПЛ «АЛЬ-СКЕЙНІ ТА ІНШІ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА» [AL-SKEINI AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM] (Заява № 55721/07) від 07.07.2011 р. Зобов`язання забезпечувати захист права на життя згідно з цією статтею [ст. 2 Конвенції], взяте в поєднанні із загальним зобов`язанням держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені ... [Конвенцією]», за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування в тій чи іншій його формі, коли йдеться про загибель осіб внаслідок застосування сили.
		Відповідно до п. 164 зазначеного Рішення ЄСПЛ, Суд зазначав, що процесуальне зобов`язання за статтею 2 залишається чинним і в складних, з точки зору безпеки, умовах, у тому числі й в контексті збройного конфлікту (див., для прикладу, зокрема, рішення у справах «Ґулеч проти Туреччини» (Gulec v. Turkey) від 27 липня 1998 року, п. 81, Reports of Judgments and Decisions 1998-IV; «Ергі проти Туреччини» (Ergi v. Turkey) від 28 липня 1998 року, п. 79 і 82, Reports 1998-IV; «Ахмет Озкан та інші проти Туреччини» (Ahmet Ozkan and Others v. Turkey), № 21689/93, п. 85-90 і 309-320 та 326-330, від 6 квітня 2004 року; «Ісаєва проти Росії» (Isayeva v. Russia), № 57950/00, п. 180 і 210, від 24 February 2005 року; «Канлібаш проти Туреччини» (Kanlibaє v. Turkey), № 32444/96, п. 39-51, від 8 грудня 2005 року). Цілком зрозуміло, що за обставин, коли смерть, яка підлягає розслідуванню за статтею 2, сталася в умовах повсюдного насильства, збройного конфлікту чи заворушень, на шляху слідчих можуть виникнути перешкоди і, як також було зазначено спеціальним доповідачем ООН (див. пункт 93 вище), певні обмежувальні умови можуть спонукати до використання менш ефективних слідчих заходів або спричинити затримки в розслідуванні (див., наприклад, рішення у справі «Базоркіна проти Росії» (Bazorkina v. Russia), № 69481/01, п. 121, від 27 липня 2006 року). Втім, зобов`язання за статтею 2 із забезпечення захисту життя означає, що навіть у складних, з точки зору безпеки, умовах, мають бути вжиті всі необхідні заходи для проведення ефективного, незалежного розслідування стверджуваних порушень права на життя (див., серед багатьох прикладів, рішення у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey) від 19 лютого 1998 року, п. 86-92, Reports of Judgments and Decisions 1998- I; згадане вище рішення у справі Ергі, п. 82-85; рішення у справі «Танрікулу проти Туреччини» (Tanrэkulu v. Turkey) [GC], № 23763/94, п. 101-110, ECHR 1999-IV; рішення у справі «Хашиєв та Акаєва проти Росії» (Khashiyev and Akayeva v. Russia), №№ 57942/00 і 57945/00, п. 156-166, від 24 лютого 2005 року; згадане вище рішення у справі Ісаєвої, п. 215-224; рішення у справі «Мусаєв та інші проти Росії» (Musayev and Others v. Russia), №№ 57941/00, 58699/00 і 60403/00, п. 158-165, від 26 липня 2007 року).
		У рішенні від 8 січня 2004 у справі Айдер та інші проти Туреччини (Ayder and Others v. Turkey) Європейський суд з прав людини вказав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику (social risk). Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (п. 70). При цьому, на думку ЄСПЛ, відсутність об`єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди є самостійною підставою відповідальності держави за дії своїх органів та їх посадових осіб.
		Таким чином, правова позиція Європейського суду з прав людини ґрунтується на ствердженні про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок, особисту і майнову безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського миру і порядку, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду. Причому причиною настання шкоди можуть бути будь-які обставини: не тільки теракти, але і, наприклад, масові заворушення. Таким чином, для виникнення обов`язку держави з відшкодування шкоди не має значення, виходила насильницька дія від посадових осіб держави, або терористів, або невстановлених осіб.
		Як встановлено судом і не спростовано відповідачами по справі, держава Україна не забезпечила право позивача, гарантоване статтею 2 Конвенції, а також не забезпечила ефективного розслідування загибелі чоловіка Позивача. Щодо доводів представника Кабінету Міністрів України про неможливість у провадженні з розгляду цієї цивільної справи визначити стан ефективності розслідування кримінального провадження, суд зазначає, що сама обставина того, що досудове розслідування кримінального провадження за фактом загибелі ОСОБА_3 триває вже понад 6 років, з 27.01.2015, дає підстави дійти висновку про неналежну ефективність розслідування цього кримінального провадження.
		Відповідно до п. 82 рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України», стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту для забезпечення дотримання суті конвенційних прав і свобод, у якій би формі вони не закріплювалися в національному законодавстві. Особа на практиці має і повинна мати можливість скористатись ефективними засобами захисту, тобто засобами, які б запобігли вчиненню порушень чи їх продовженню, або забезпечили заявнику відповідне відшкодування.
		В судовому засіданні встановлено, що загинув чоловік позивача, ця втрата є довічною та непоправимою.
		Ураховуючи наведене вище, суд не може погодитися з доводами представників Кабінету Міністрів України, третіх осіб: Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України щодо неналежного кола відповідачів у справі, відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин норм статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", ст. ст. 23, 1167, 1168 ЦК України.
		З урахуванням характеру, обсягу та глибини заподіяних позивачу моральних страждань та їх негативних наслідків, виходячи з засад розумності, виваженості і справедливості, з огляду на те, що позивач ОСОБА_1 перебувала 35 років в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 до дня його загибелі, загиблий підтримував з позивачем близькі родинні стосунки, відзначаючи, що у випадку смерті чоловіка позивача факт отримання моральної шкоди має презюмуватись, суд, враховуючи обставини справи і надані позивачем докази, за своїм внутрішнім переконанням, вважає, що розмір відшкодування моральної шкоди, завданої позивачу складає 500 000 гривень.
		На основі повно та всебічно з`ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд доходить висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.
		За ч. ч. 1, 6 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційною до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		Таким чином за ст. 141 ЦПК України в разі задоволення позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір стягується з відповідача на користь держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини заявлених до нього позовних вимог, якщо цього відповідача також не звільнено від сплати судового збору.
		Аналогічна правова позиція була висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 20 березня 2019 року по справі № 161/4985/17 та від 20 листопада 2019 року по справі № 210/3177/17.
		Враховуючи наведене, а також вимоги Закону України «Про судовий збір» на момент подання позивачем позову, та зважаючи на часткове задоволення заявлених позовних вимог, суд дійшов висновку, що по даній справі належить стягнути за ст. 141 ЦПК України з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України в дохід держави судовий збір в розмірі 5 000, 0 грн.
		Керуючись ст. ст.  258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд, -
		 
		                                               В И Р І Ш И В :
		 
		 Позов ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, треті особи: Служба безпеки України; Міністерство оборони України; Міністерство внутрішніх справ України; Міністерство закордонних справ України про відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.
		Стягнути з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_4 (РНОКПП НОМЕР_3 ) в рахунок відшкодування моральної шкоди, спричиненої їй внаслідок смерті її чоловіка - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 500 000 (п`ятсот тисяч) грн.
		В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, треті особи: Служба безпеки України; Міністерство оборони України; Міністерство внутрішніх справ України; Міністерство закордонних справ України про відшкодування моральної шкоди - відмовити.
		Стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України в дохід держави судовий збір у розмірі 5000 (п`ять тисяч) грн.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		 Рішення може бути оскаржене до Донецького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а якщо воно не проголошувалося з дати складання повного його тексту, у порядку, передбаченому підпунктом 15.5 пункту 15 частини 1 Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України в редакції від 03.10.2017 року.
		Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
		       
		Учасники справи:
		       
		позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 ) ;
		представник позивача - Остапенко Андрій Ігорович ( 36008, Полтавська обл., м. Полтава, вул. Європейська, 146  А, офіс 511 );
		відповідач - Кабінет Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2, ЄДРПОУ 00019442);
		відповідач - Державна казначейська служба України (01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6, ЄДРПОУ 37567646);
		третя особа: Служба безпеки України, код ЄДРПОУ 00034074, 01034, м. Київ, вул. Володимирська, 33,
		третя особа: Міністерство Оборони України, код ЄДРПОУ 00034022, 03168, м. Київ, пр-т. Повітрофлотський, 6,
		третя особа: Міністерство Внутрішніх Справ України, код ЄДРПОУ 00032684, 01024, м. Київ, вул. Ак. Богомольця, 10,
		третя особа: Міністерство Закордонних Справ України, код ЄДРПОУ 00026620, 01018, м. Київ, Михайлівська площа, 1.
		 
		Повне рішення суду складено 29.03.2021.
		 
		Суддя:                                                                В.В. Мигалевич

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...