Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/66636/19-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Інші справи позовного провадження.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 30.03.2021. Забезпечено надання загального доступу: 30.03.2021.
Дата набрання законної сили: 24.03.2021
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
		 
		                                                        Апеляційне провадження № 22-ц/824/774/2021
		                                                                                                        Справа 757/66636/19-ц
		 
		П О С Т А Н О В А
		 
		 
		 
		Іменем        України
		 
		24 березня 2021 року                                                                               м. Київ
		Київський апеляційний суд
		у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
		головуючого судді                       Кашперської Т.Ц.,
		суддів                                             Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
		за участю секретаря                      Владімірової О.К.,
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційними скаргами Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Держави Україна в особі Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, Державної податкової служби України, Офісу Генерального прокурорана рішення Печерського районного суду м. Києва, ухвалене у складі судді Волкової С.Я. в м. Київ 12 жовтня 2020 року у справі за позовом  ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Держави Україна в особі Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, треті особи Управління Державної казначейської служби України у Печерському районі м. Києва, Державна податкова служба України, Офіс Генерального прокурора, ОСОБА_2 про стягнення коштів,
		заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, -
		в с т а н о в и в :
		 
		У грудні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про стягнення коштів.
		В позові посилався на те, що22 грудня 2016 року ним, за відсутності будь-яких правових підстав, відповідно до платіжного доручення № 1 від 22 грудня 2016 року було помилково внесено (сплачено) на рахунок Державного казначейства України 130 000 000 грн., у призначенні платежу вказано: Відшкодування шкоди від ОСОБА_2 за угодою від 22.12.2016 р. без ПДВ. Однак він у встановленому законом порядку не визнавався винним за шкоду, заподіяну державі, підприємству, організації, на нього жодним судовим рішенням не накладався обов`язок таку шкоду у будь-який спосіб відшкодувати, він не був стороною будь-яких угод, в тому числі угоди від 22 грудня 2016 року, довіреності від ОСОБА_2 на його представництво, у тому числі на вчинення дій у його інтересах, у нього не було. Відповідно, органи Державної казначейської служби України та Державної фіскальної служби України зазначені вище грошові кошти у сумі 130 000 000 грн., які були сплачені ним помилково згідно платіжного доручення № 1 від 22 грудня 2016 року, безпідставно зарахували до Державного бюджету та зберігали їх без достатньої правової підстави. 
		Він звернувся до Державної податкової служби України із заявою, в якій просив повернути йому помилково сплачений платіж та вчинити для цього відповідні дії, однак на день подання позову відповіді ним не отримано. У відповіді на адвокатський запит його представника Державна казначейська служба України вказала, що кошти зараховані до загального фонду Державного бюджету України за кодом класифікації «Суми стягнення з винних осіб за шкоду, заподіяну державі, підприємству, організації». Таким чином, у нього були відсутні підстави та обов`язки для внесення грошових коштів на будь-які рахунки в інтересах будь-яких осіб, а у органів Державної казначейської служби України та Державної фіскальної служби України були відсутні правові підстави для прийняття у нього таких коштів та зарахування їх до Державного бюджету, оскільки його відносини з даними особами не були врегульовані жодним спеціальним інститутом як кримінального процесуального, так і цивільного права. 
		Крім того, оскільки відповідачі протиправно користувалися коштами позивача протягом трьох років, вони повинні сплатити 3 % річних за період користування безпідставно одержаними та збереженими грошима в розмірі 11 700 000 грн. відповідно до ст. 536, 625 ЦК України.
		На підставі вищевикладеного, змінивши предмет позову в лютому 2020 року, просив стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 130 000 000 грн., що були помилково сплачені та помилково зараховані органами Державної казначейської служби України до Державного бюджету, а також 11 700 000 грн. процентів за користування безпідставно одержаними та збереженими грошима.
		 
		Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2020 року позов частково задоволено, стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 130 000 000 грн., що були помилково сплачені та помилково зараховані органами Державної казначейської служби України до Державного бюджету, а також із кожного відповідача на користь позивача стягнуто судовий збір в розмірі 10135 грн. В задоволенні решти позову відмовлено.
		 
		Відповідач Держава Україна в особі Державної казначейської служби України, не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись його  необґрунтованість, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.
		Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на те, що суд дійшов помилкового висновку, що для перерахування коштів ОСОБА_1 за угодою від 22 грудня 2016 року необхідні документи, які б уповноважували його на вчинення таких дій, оскільки відповідно до ст. 127 КК України відшкодування шкоди, завданої державі внаслідок кримінального правопорушення, може вчиняти будь-яка інша фізична особа за згодою обвинуваченого і жодною нормою законодавства не встановлена форма згоди. У рішенні суду відсутні будь-які докази незгоди позивача, а також позивач жодним чином не стверджує, що не мав намір здійснювати даний платіж, тому посилання суду першої інстанції на п. 22.1 ст. 22 Закону України «Про платіжні системи і переказ коштів в Україні» є необґрунтованим. Крім того, підписуючи платіжне доручення про сплату коштів, платник (позивач) підтвердив достовірність рахунку, з якого потрібно списати та на який потрібно перерахувати кошти, суму коштів, а також правильність заповнення в графі «призначення платежу»; у позові не зазначено про якийсь примус, тиск на позивача, який чинився на нього для сплати цих коштів, відповідних доказів не надано.
		Зазначав, що суд першої інстанції, невірно трактуючи норми законодавства, дійшов помилкового висновку, що кошти у якості суми стягнення з винних осіб за шкоду, заподіяну державі, повинні зараховуватися на відповідні рахунки лише на підставі судового рішення та тільки після набрання ним законної сили.
		Вказував, що з урахуванням ст. 1 Закону України «Про платіжні системи і переказ коштів в Україні» позивач, вказуючи в позові про помилковість сплачених грошових коштів та безпідставність їх зарахування до державного бюджету, не зазначив, в чому саме полягає помилковість проведеного банком переказу коштів, а саме ним не доведено, що позивач є неналежним платником, не доведено, що банком позивача було проведено помилковий або неналежний переказ, а також не доведено, що банк отримувача є неналежним отримувачем. При цьому позивач з заявою про повернення коштів до АБ «Укргазбанк», який здійснив, як вважає позивач, помилковий переказ, не звертався, тому територіальний орган Казначейства не може бути неналежним отримувачем. 
		Вважав, що позивач хибно та безпідставно стверджує, що кошти в сумі 130 000 000 грн. набуті відповідачами без достатньої правової підстави, оскільки платіжне доручення від 22 грудня 2016 року № 1 є належним розрахунковим інструментом та доказом виконання угоди про визнання винуватості, а вирок Оболонського районного суду м. Києва від 28 грудня 2016 року, яким була затверджена угода про визнання винуватості, не скасовано.
		Спростовував висновок суду про відсутність правових підстав та обов`язків у позивача для внесення грошових коштів в інтересах ОСОБА_2 до ухвалення судового рішення, яким затверджено угоду про визнання винуватості, оскільки це суперечить ст. 127 КПК України, якою передбачено право будь-якої особи на будь-якій стадії кримінального провадження відшкодувати шкоду, завдану в тому числі державі, внаслідок кримінального правопорушення.
		 
		Відповідач Держава Україна в особі Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, також не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись його  необґрунтованість, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.
		Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на те, що суд не вправі самостійно змінювати підстави позову, оскільки це є виключним правом позивача. Правовою підставою звернення до суду з позовом позивач вважав ст. 1212 ЦК України, в якій визначені загальні положення про зобов`язання у зв`язку з набуттям збереженням майна без достатньої правової підстави. Суд, обґрунтовуючи рішення про задоволення позову, посилався на Закону України «Про виконавче провадження» та ст. 533 - 535 КПК України, якими визначено наслідки набрання законної сили судовим рішенням, порядок виконання судових рішень у кримінальному провадженні та звернення судового рішення до виконання. Отже, суд ухвалив рішення з порушенням ст. 4, 13, 263 ЦПК України та самостійно змінив підстави, які визначені позивачем у позові та обґрунтував рішення обставинами, з яких позивач не виходив, застосував до спірних правовідносин законодавство, яке не регулює повернення помилково сплачених та помилково зарахованих Державною казначейською службою України коштів, як зазначено в резолютивній частині рішення.
		Також зазначав, що підписуючи платіжне доручення про сплату коштів, позивач підтвердив достовірність рахунків, з якого потрібно списати та на який потрібно перерахувати кошти, а також правильність заповнення в графі «призначення платежу». Вказуючи в позові про помилковість сплачених грошових коштів та безпідставність їх зарахування до державного бюджету, позивач не зазначив, в чому саме полягає помилковість проведеного банком переказу коштів, не доведено, що позивач є неналежним платником, не доведено, що банком позивача було проведено помилковий або неналежний переказ та що банк отримувача є неналежним отримувачем.
		Вказував, що оскільки підозрюваний ОСОБА_2 не міг сплатити кошти особисто, так як утримувався під вартою у Київському СІЗО, його син, ОСОБА_1 , позивач, перерахував до державного бюджету кошти в сумі 130 000 000 грн. згідно платіжного доручення від 22 грудня 2016 року № 1, які 22 грудня 2016 року зараховані на рахунок, відкритий за кодом класифікації доходів бюджету «Суми, стягнені з винних осіб, за шкоду, заподіяну державі, підприємству, установі, організації». Правомірність та законність сплачених коштів була перевірена шляхом визначення відповідності ККДБ «210806000» з призначенням платежу, зазначеному у платіжному дорученні № 1 від 22 грудня 2016 року: «Відшкодування шкоди від ОСОБА_2 за угодою від 22.12.2016р. Без ПДВ».
		Стверджував, що платіжне доручення № 1 від 22 грудня 2016 року є належним розрахунковим документом та доказом виконання угоди про визнання винуватості, а вирок Оболонського районного суду м. Києва від 28 грудня 2016 року, яким була затверджена угода про визнання винуватості, не скасовано.
		 
		Від обох відповідачів надійшли відзиви на апеляційні скарги один одного, в якому доводи апеляційних скарг взаємно підтримано обома відповідачами і повторно зазначено, що рішення суду першої інстанції є незаконним, винесеним з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню.
		 
		Від позивача ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 також надійшли відзиви на апеляційні скарги, в яких представник позивача підтримав висновки суду першої інстанції, вказував, що позивач як фізична особа у правовідносинах, які виникли, не є платником податків, зборів, пені, платежів та інших доходів бюджету, справляння яких передбачено законодавством України, доказування відповідачів та третіх осіб у даній справі ґрунтується виключно на припущеннях, безпідставному намаганні довести законність своїх дій.
		Судом першої інстанції обґрунтовано зроблено висновок, що належних доказів правомірності прийняття від позивача коштів та законності зарахування цих коштів до Державного бюджету відповідачі та треті особи не надали.
		Вказував, що будь-які кошти у якості суми стягнення з винних осіб за шкоду, заподіяну державі, підприємству, організації можуть надходити до Державного бюджету та зараховуватись на відповідні рахунки, відкриті в казначействі, лише на підставі судового рішення та лише після набрання ним законної сили, тобто після апеляційного розгляду справи або після закінчення строку на апеляційне оскарження. 
		Доводи апеляційних скарг не спростовують обґрунтованості та доведеності правової позиції позивача та правильності висновків суду першої інстанції.
		Просив апеляційні скарги залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
		 
		Після відкриття апеляційного провадження до апеляційного суду надійшла апеляційна скарга третьої особи Державної податкової служби України, направлена 11 листопада 2020 року засобами поштового зв`язку, на рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2020 року, в якій третя особа, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2020 року в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.
		Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, вказувала, що посилання позивача на помилковість сплати коштів не відповідає дійсності і суд в цій частині введений в оману, оскільки грошові кошти сплачені ОСОБА_1 в якості часткового добровільного відшкодування спричинених його батьком ОСОБА_2 збитків, зазначена обставина у подальшому була врахована судом при затвердженні угоди про визнання винуватості. Даний факт підтверджується внесенням позивачем коштів та зазначенням безпосередньо у платіжному дорученні у графі «призначення платежу», тобто позивачем чітко усвідомлювалося, в зв`язку з чим ним сплачено спірну суму. За таких обставин, зазначені кошти не є безпідставно набутим майном і ст. 1212 ЦК України застосуванню не підлягає.
		Зазначала, що аналіз положень статей Бюджетного кодексу України, Податкового кодексу України, положень Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 787 від 03 вересня 2013 року, Порядку взаємодії територіальних органів Державної фіскальної служби України, місцевих фінансових органів та територіальних органів Державної казначейської служби України у процесі повернення платникам податків помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов`язань, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 1146 від 15 грудня 2015 року, судової практики у даній категорії справ дають підстави вважати, що податковий орган має право повертати помилково перераховані кошти лише за заявою платника податків і саме платнику податків, зборів, пені, платежів та інших доходів бюджету, справляння яких передбачено законодавством України. Позивач як фізична особа у правовідносинах, які виникли, не є платником податків, зборів, пені, платежів та інших доходів бюджету, справляння яких передбачено законодавством України.
		Вказувала, що судом першої інстанції не дотримано таку основну засаду судочинства, передбачену ст. 129 Конституції України, як законність, що передбачає вирішення спору при правильному застосуванні норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Внаслідок порушення норм матеріального та процесуального права судом надано невірну юридичну оцінку обставинам, що мають значення для справи.
		 
		Крім того, після відкриття апеляційного провадження до апеляційного суду надійшла апеляційна скарга Офісу Генерального прокурора, направлена 17 листопада 2020 року засобами поштового зв`язку, на рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2020 року, в якій третя особа Офіс Генерального прокурора, посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні, обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.
		Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, спростовував висновки суду, що ОСОБА_1 не мав підстав та обов`язків для внесення грошових коштів у сумі 130 000 000 грн. на рахунок Державної казначейської служби України в інтересах ОСОБА_2 , оскільки грошові кошти ОСОБА_1 сплачувались в якості часткового добровільного відшкодування спричинених його батьком - ОСОБА_1 збитків, тому в цьому випадку є важливим момент сплати коштів саме до укладення угоди про визнання винуватості і є конклюдентною дією - проявом вираження волевиявлення ОСОБА_2 , висловленого ним в заяві про укладення угоди про визнання винуватості. Перерахування грошових коштів в сумі 130 млн. грн. здійснювалося ОСОБА_1 не на виконання вимог угоди про визнання винуватості від 22 грудня 2016 року, а для реалізації наміру ОСОБА_2 , який перебував під вартою, на часткове відшкодування збитків. Умовами угоди про визнання винуватості від 22 грудня 2016 року передбачалось, в першу чергу, застосування до ОСОБА_1 узгодженого покарання, а не відшкодування завданої державі шкоди.
		Не погоджувався із висновками суду про помилковість здійсненого 22 грудня 2016 року грошового переказу на суму 130 000 000 грн. та про необхідність наявності документів, які б уповноважували ОСОБА_1 на вчинення дій від ОСОБА_2 при сплаті 130 000 000 грн.
		Вважав хибним висновок суду про відсутність підстав у Головного управління Казначейської служби України для зарахування коштів, сплачених позивачем, на рахунок, відкритий за кодом класифікації доходів бюджету «Суми, стягнені з винних осіб, за шкоду, заподіяну державі, підприємству, установі, організації».
		Посилався на неправильність застосування судом до спірних правовідносин ст. 1212 ЦК України.
		Вказував, що судом ухвалено рішення з порушенням ст. 13, 263 ЦПК України та самостійно змінено підстави, які зазначено позивачем у позові, обґрунтувавши рішення обставинами, на які позивач не посилався.
		Крім того, судом застосовано до спірних правовідносин законодавство, яке не регулює повернення помилково сплачених та помилково зарахованих Державною казначейською службою України коштів, як зазначено в резолютивній частині рішення, що призвело до ухвалення неправомірного рішення.
		Вважав, що суд безпідставно послався на те, що кошти мали б сплачуватись за процедурою виконання вироку, що нівелює передбачений нормами КПК України інститут угод і добровільне відшкодування шкоди.
		 
		Від позивача ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора, в якому позивач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, вказуючи, що рішення є законним і обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
		        
		Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, апеляційний суд вважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню з таких підстав.
		 
		Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Разом із тим рішення суду першої інстанції даним вимогам закону не відповідає.
		 
		Із матеріалів справи апеляційний суд вбачає, що на а. с. 26, 229 т. 1, 12 т. 2 знаходиться копія платіжного доручення № 1 від 22 грудня 2016 року, платник ОСОБА_1 , банк платника АБ «Укргазбанк», банк отримувача ГУ ДКСУ у м. Київ, сума платежу 130 000 000 грн., рахунок 31114102700007, код отримувача 38004897, призначення платежу: «Відшкодування шкоди від ОСОБА_2 за угодою від 22.12.2016 р. Без ПДВ». Проставлено підпис платника.
		Листом від 05 грудня 2019 року Головне управління ДКС України у м. Києві повідомило представника позивача на його адвокатський запит, що кошти, перераховані ОСОБА_1 згідно платіжного доручення від 22 грудня 2016 року № 1 на суму 130 000 000 грн. до загального фонду державного бюджету на рахунок 31114102700007, відкритий на ім`я Управління ДКС України в Печерському районі м. Києва за кодом класифікації доходів бюджету (ККДБ) 21080600 «Суми, стягнені з винних осіб за шкоду, заподіяну державі, підприємству, установі, організації»; станом на 05 грудня 2019 року кошти у сумі 130 000 000 грн. ОСОБА_1 з бюджету не повертались; запропоновано за інформацією щодо обліку коштів, перерахованих платником, звернутись до відповідного органу, що контролює справляння надходжень за ККДБ 21080600 (а. с. 33 т. 1).
		Аналогічну інформацію викладено у листах Державної казначейської служби України від 06 грудня 2019 року та Управління Державної казначейської служби України у Печерському районі (а. с. 34 - 37 т. 1).
		На а. с. 38 - 40 т. 1 знаходиться копія заява ОСОБА_1 до Державної податкової служби України про те, що за відсутності будь-яких правових підстав 22 грудня 2016 року відповідно до платіжного доручення № 1 від 22 грудня 2016 року ним було помилково внесено (сплачено) на рахунок ДКС України 130 000 000 грн., які він просив повернути на його рахунок у ПАТ АБ «Укргазбанк».
		Листом від 14 січня 2020 року Державна податкова служба України надала відповідь на звернення ОСОБА_1 щодо повернення помилково сплачених коштів, в якій запропонувала звернутись до Державної аудиторської служби України щодо повернення коштів та/або до Державної казначейської служби України для отримання позиції вказаного органу виконавчої влади стосовно порядку вирішення порушеного питання (а. с. 115 - 117 т. 1).
		Листом від 11 лютого 2020 року Департамент ДВС Міністерства юстиції України повідомив представника позивача на його адвокатський запит про відсутність виконавчих документів за даними АСВП про стягнення коштів, за якими стороною виконавчого провадження є ОСОБА_1 (а. с. 113 т. 1).
		 
		На а. с. 220 - 221 т. 1 знаходиться копія постанови прокурора Генеральної прокуратури України від 18 грудня 2016 року про виділення матеріалів досудового розслідування в окреме провадження та об`єднання матеріалів досудового розслідування, якою встановлено, що Другим слідчим відділом слідчого управління Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42016000000003195 від 08 листопада 2016 року за підозрою ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 255, ч. 4 ст. 28, ч. 5 ст. 191, ч. 4 ст. 28, ч. 1 ст. 366 КК України; 09 серпня 2016 року ОСОБА_2 повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 255, ч. 4 ст. 28, ч. 5 ст. 191, ч. 4 ст. 28, ч. 1 ст. 366 КК України; під час досудового розслідування підозрюваний ОСОБА_2 заявив, що він свою винуватість у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях визнає повністю, а також надає викривальні свідчення щодо участі у злочинах інших осіб, при цьому підозрюваний висловив бажання укласти угоду про визнання винуватості, про що написав відповідну заяву.
		На а. с. 222 т. 1 знаходиться копія заяви ОСОБА_1 на ім`я прокурора у кримінальному провадженні - заступника Генерального прокурора України від 14 грудня 2016 року про визнання вини у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях і бажання укласти з ним угоду про визнання винуватості, повідомив про готовність добровільно частково відшкодувати завдані державі збитки у сумі 130 000 000 грн.
		Листом від 14 грудня 2016 року Головне управління ДКС України в м. Києві повідомило Генеральній прокуратурі України реквізити рахунків для зарахування відшкодування збитків, завданих державі неправомірними діями підозрюваних у кримінальному провадженні по ККДБ 21080600 «Суми, стягнені з винних осіб, за шкоду, заподіяну державі, підприємству, установі, організації», в тому числі УК у Печерському районі код отримувача 38004897, рахунок отримувача 31114102700007 (а. с. 232 т. 1).
		На а. с. 227 т. 1 знаходиться копія листа Генеральної прокуратури України від 21 грудня 2016 року на ім`я начальника Головного управління ДКС України про те, що 21 грудня 2016 року планується здійснення ОСОБА_1 або іншими особами грошового перерахування, в якості часткового добровільного відшкодування спричинених злочином збитків, у сумі 130 000 000 грн. на рахунок УДКСУ у Печерському районі; просили надати документальне підтвердження отримання та зарахування на рахунок управління ДКС України у Печерському районі вказаної суми.
		Листом від 22 грудня 2016 року Головне управління ДКС України у м. Києві повідомило Генеральну прокуратуру України, що від ОСОБА_1 до державного бюджету зараховано кошти згідно платіжного доручення від 22 грудня 2016 року № 1 у сумі 130 000 000 грн., які 22 грудня 2016 року зараховано на рахунок № 31114102700007, відкритий за кодом класифікації доходів бюджету 21080600 «Суми, стягнені з винних осіб, за шкоду, заподіяну державі, підприємству, установі, організації», символ звітності 102; контроль за справлянням надходжень до бюджету (а саме: надходження до бюджету та повернення з бюджету), ведення обліку таких платежів у розрізі платників здійснюється органами, визначеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2011 року № 106 «Деякі питання ведення обліку податків і зборів (обов`язкових платежів) та інших доходів бюджету»; контроль за кодом класифікації доходів бюджету 21080600 «Суми, стягнені з винних осіб, за шкоду, заподіяну державі, підприємству, установі, організації» згідно Постанови здійснюється Державною фіскальною службою (за актами перевірок), Держфінінспекцією, Міністерством юстиції України (а. с. 228 т. 1).
		На а. с. 230 т. 1 знаходиться копія заяви ОСОБА_1 на ім`я начальника слідчого управління ГВП ГПУ від 05 вересня 2016 року про надання побачення з батьком ОСОБА_2 , який утримується в Київському СІЗО як підозрюваний у кримінальному провадженні № 12013220590000400.
		На а. с. 63 - 146 т. 2 знаходиться копія угоди між прокурором та підозрюваним про визнання винуватості, сторонами якої є прокурор у кримінальному провадженні - заступник Генерального прокурора України - Головний військовий прокурор Матіос А.В., та підозрюваний ОСОБА_2 . Угодою зокрема встановлено обставину, яка пом`якшує покарання ОСОБА_2 , а саме часткове добровільне відшкодування спричинених злочином збитків у сумі 130 000 000 грн. (відшкодовано до ГУ ДКСУ у Печерському районі, код ЄДРПОУ 38004897, р/р 31114102700007, класифікація доходів бюджету 21080600 «Суми стягнення з винних осіб, за шкоду заподіяну державі, підприємству, установі, організації».
		На а. с. 13 - 60 т. 2 знаходиться копія вироку від 28 грудня 2016 року в справі № 756/16631/16-к за обвинуваченням ОСОБА_2 , який обвинувачується у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 255, ч. 4 ст. 28, ч. 5 ст. 191, ч. 4 ст. 28, ч. 1 ст. 366 КК України; даним вироком затверджено угоду від 22 грудня 2016 року про визнання винуватості між заступником Генерального прокурора України та обвинуваченим ОСОБА_2 , визнано ОСОБА_2 винуватим у вчинені злочинів, передбачених ч. 1 ст. 255, ч. 4 ст. 28, ч. 5 ст. 191, ч. 4 ст. 28, ч. 1 ст. 366 КК України, та призначене покарання.
		 
		Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
		 
		Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		 
		Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
		Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		 
		Задовольняючи частково позов ОСОБА_1 про стягнення коштів, суд першої інстанції виходив із того, що вирок Оболонського районного суду м. Києва від 28 грудня 2016 року не був оскаржений, отже набрав законної сили 27 січня 2017 року, кошти на рахунок відповідача внесено до укладення угоди про визнання винуватості і до ухвалення судового рішення, яким цю угоду затверджено, а отже у позивача були відсутні правові підстави для внесення грошових коштів у сумі 130 000 000 грн. в інтересах ОСОБА_2 , а у органів Державної казначейської служби України були відсутні правові підстави для прийняття у нього таких коштів і їх зарахування до Державного бюджету. Враховуючи, що відносини позивача з Державною казначейською службою України не були врегульовані жодним спеціальним інститутом кримінального процесуального, податкового чи цивільного права, у Державної казначейської служби України виник кондикційний обов`язок повернути власнику (позивачу) безпідставно отримане майно (грошові кошти у сумі 130 000 000 грн.), оскільки між ними відсутні будь-які цивільно-правові відносини, які б зумовлювали перехід майна.
		 
		Апеляційний суд не може погодитися із даними висновками, виходячи із наступного.
		 
		Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
		 
		Згідно з частиною першою статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17 (провадження № 12-83гс18) зроблено висновок, що «положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що цей вид зобов`язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали».
		 
		У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) та від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32цс19) зроблено висновок, що «предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України».
		 
		Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
		 
		Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
		 
		Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 зазначав його підставами помилковість внесення (сплати) ним на рахунок Державного казначейства України 130 000 000 грн.
		 
		Спеціальним нормативно-правовим актом в сфері безготівкового переказу коштів є Закон України «Про платіжні системи і переказ коштів в Україні», який визначає загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб`єктів переказу.
		 
		Статтею 1 вказаного Закону визначено, що платник - особа, з рахунка якої ініціюється переказ коштів або яка ініціює переказ шляхом подання/формування документа на переказ готівки разом із відповідною сумою коштів; платіжне доручення - розрахунковий документ, який містить доручення платника банку, здійснити переказ визначеної в ньому суми коштів зі свого рахунка на рахунок отримувача; ініціатор - особа, яка на законних підставах ініціює переказ коштів шляхом формування та/або подання відповідного документа на переказ або використання електронного платіжного засобу; помилковий переказ - рух певної суми коштів, внаслідок якого з вини банку або іншого суб`єкта переказу відбувається її списання з рахунку неналежного платника та/або зарахування на рахунок неналежного отримувача чи видача йому цієї суми у готівковій формі; неналежний отримувач - особа, якій без законних підстав зарахована сума переказу на її рахунок.  
		 
		З урахуванням наведених законодавчо визначених термінів, позивач, вказуючи в позові про помилковість сплачених грошових коштів та безпідставність їх зарахування до державного бюджету, не зазначив, в чому саме полягає помилковість проведеного банком переказу коштів, а саме не доведено, що позивач є неналежним платником, не доведено, що банком позивача АБ «Укргазбанк» було проведено помилковий або неналежний переказ, а також не доведено, що банк отримувача ГУ ДКСУ у м. Києві є неналежним отримувачем, що залишилось поза увагою суду першої інстанції.
		 
		Відповідно до п. 20.1 ст. 20, 22.1 ст. 22 Закону України «Про платіжні системи і переказ коштів в Україні» ініціатором переказу може бути платник. Ініціювання переказу здійснюється за такими видами розрахункових документів зокрема як платіжне доручення.
		 
		Пунктом 22.6 ст. 22 Закону України «Про платіжні системи і переказ коштів в Україні» передбачено, що обслуговуючий платника банк у розрахунковому документі зобов`язаний перевірити відповідність номера рахунка платника та коду юридичної особи (відокремленого підрозділу юридичної особи) згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України/реєстраційним (обліковим) номером платника податків/реєстраційним номером облікової картки платника податків - фізичної особи (серії та номера паспорта, якщо фізична особа відмовилася від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та має відмітку в паспорті) і приймати цей документ лише в разі їх збігу. Крім цього, обслуговуючий платника банк перевіряє повноту, цілісність і достовірність цього розрахункового документа в порядку, встановленому нормативно-правовими актами Національного банку України. У разі недотримання зазначених вимог відповідальність за шкоду, заподіяну платнику, покладається на банк, що обслуговує платника.
		Обслуговуючий отримувача банк у розрахунковому документі зобов`язаний перевірити відповідність номера рахунка отримувача та коду юридичної особи (відокремленого підрозділу юридичної особи) згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України/реєстраційним (обліковим) номером платника податків/реєстраційним номером облікової картки платника податків - фізичної особи (серії та номера паспорта, якщо фізична особа відмовилася від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та має відмітку в паспорті) і зараховувати кошти на рахунок отримувача лише в разі їх збігу. У противному разі банк, що обслуговує отримувача, має право затримати суму переказу на строк до чотирьох робочих днів. У разі неможливості встановлення належного отримувача банк, що обслуговує отримувача, зобов`язаний повернути кошти, переказані за цим документом, банку, що обслуговує платника, із зазначенням причини їх повернення. У разі недотримання вищезазначеної вимоги відповідальність за шкоду, заподіяну суб`єктам переказу, покладається на банк, що обслуговує отримувача.
		 
		Враховуючи наведене, помилковими і такими, що не ґрунтуються на вимогах закону, а саме п. 22.6 ст. 22 Закону України «Про платіжні системи і переказ коштів в Україні», є висновки суду першої інстанції, що для ініціювання грошового переказу платник має підтверджувати повноваження на вчинення юридично значимих дій в інтересах іншої особи, а в платіжному дорученні № 1 від 22 грудня 2016 року підстав прийняття від ОСОБА_1 грошових коштів в інтересах ОСОБА_2 не зазначено; і що положення цього Закону фактично вимагають від платника (ініціатора) і від отримувача переказу у готівковій формі саме законності підстав як для формування та/або подання відповідно документа на переказ, так і зарахування суми переказу на рахунок отримувача.
		 
		Крім того, відповідно до п. 33.2 ст. 33 Закону України «Про платіжні системи і переказ коштів в Україні» платник несе відповідальність за відповідність інформації, зазначеної ним в документі на переказ, суті операції, щодо якої здійснюється цей переказ. 
		 
		При цьому судом першої інстанції не надано належної оцінки змісту платіжного доручення від 22 грудня 2016 року № 1, з якого вбачається, що платником, як особою, яка була ініціатором переказу коштів, є ОСОБА_1 , ним зазначено власний рахунок, з якого підлягають переказу кошти, рахунок банка отримувача, на який кошти мають бути перераховані, заповнено графу призначення платежу - «Відшкодування шкоди від ОСОБА_2 за угодою від 22.12.2016 р.», і зазначена в платіжному дорученні інформація засвідчена власним підписом позивача, чого ним не заперечувалось в позовній заяві.
		 
		Отже, підписуючи платіжне доручення про сплату коштів, позивач як платник підтвердив достовірність рахунків, з якого потрібно списати та на який потрібно перерахувати кошти, суму коштів, а також правильність заповнення в графі «призначення платежу».
		 
		Не можна погодитись і з безпідставними висновками суду першої інстанції про відсутність доказів вчинення Державною фіскальною службою України перевірки щодо наявності правових підстав зарахування до Державного бюджету отриманих від ОСОБА_1 грошових коштів, виходячи з того, що кошти, перераховані ОСОБА_1 згідно з платіжним дорученням від 22 грудня 2016 року № 1, зараховані до загального фонду державного бюджету за кодом класифікації доходів бюджету 21080600 «Суми, стягнені з винних осіб за шкоду, заподіяну державі, підприємству, установі, організації», а з урахуванням додатку до постанови Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2011 р. № 106 «Деякі питання ведення обліку податків, зборів, платежів та інших доходів бюджету» контроль за справлянням надходжень у 2016 році за кодом класифікації доходів бюджету 21080600 було закріплено за Державною фіскальною службою України виключно за актами перевірок, а не автоматично при надходженні цих коштів на відповідні рахунки.
		 
		На вказані обставини звернуто увагу в листі Державної податкової служби України від 14 січня 2020 року (а. с. 115 - 117 т. 1), який залишився поза увагою суду першої інстанції. 
		 
		Помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що у Головного управління Казначейства були відсутні правові підстави для зарахування сплачених позивачем коштів із посиланням на відсутність між позивачем та Казначейством будь-яких цивільно-правових відносин, оскільки правомірність та законність сплачених коштів була перевірена шляхом визначення відповідності ККДБ 210806000 з призначенням платежу, зазначеному на платіжному дорученні, «відшкодування шкоди», і оскільки у Головного управління Казначейства відсутні повноваження та обов`язок перевіряти наявність у платника будь-яких судових рішень чи інших документів, на підставі яких здійснюється перерахування коштів.
		 
		Також апеляційний суд не може погодитися із оцінкою суду першої інстанції спірних правовідносин у контексті виконання угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні, виходячи із наступного.
		 
		Аналізуючи діюче законодавство, яке регулює діяльність відповідача Державної казначейської служби України та його територіальних органів, суд першої інстанції встановив відсутність спеціальної норми, яка визначає порядок прийняття казначейською службою та зарахування коштів від фізичної особи, зарахованих до загального фонду Державного бюджету на рахунок № НОМЕР_1 за ККДБ 21090600, із чого дійшов висновку, що будь-які кошти у якості суми стягнення з винних осіб за шкоду, заподіяну державі, підприємству, установі, організації, можуть надходити до Державного бюджету та зараховуватись на відповідні рахунки, відкриті у Казначействі, лише на підставі судового рішення та тільки після набрання ним законної сили.
		 
		Дані висновки є передчасними і помилковими.
		 
		Так, відповідно до п. 1, 9 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215 (в редакції, чинній на момент проведення оспорюваного платежу 22 грудня 2016 року) Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів. Казначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.
		 
		Відповідно до п. 2.6, 3.1 Порядку казначейського обслуговування доходів та інших надходжень державного бюджету, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 29 січня 2013 року № 43 (в редакції, чинній на момент проведення оспорюваного платежу 22 грудня 2016 року), перерахування грошових коштів, сплачених платниками до державного бюджету, здійснюється через Систему електронних платежів Національного банку України на рахунки, відкриті в органах Казначейства відповідно до законодавства. Платежі, які відповідно до Бюджетного кодексу України та закону про Державний бюджет України є доходами загального фонду державного бюджету, зараховуються на відповідні рахунки, відкриті в Казначействі України та Головних управліннях Казначейства на ім`я органу Казначейства, в розрізі територій та кодів бюджетної класифікації.
		 
		Кошти, перераховані ОСОБА_1 на підставі платіжного доручення від 22 грудня 2016 року № 1 у сумі 130 000 000 грн., на виконання вимог зазначеного Порядку та наказу Міністерства фінансів України від 14 січня 2011 року № 11 «Про бюджетну класифікацію» зараховані до загального фонду державного бюджету на рахунок № 31114102700007 за ККДБ 21080600 «Суми, стягнені з винних осіб за шкоду, заподіяну державі, підприємству, установі, організації».
		 
		Отже, висновки суду першої інстанції, що кошти, сплачені в рахунок суми стягнення з винних осіб за шкоду, заподіяну державі, повинні зараховуватися на відповідні рахунки лише на підставі судового рішення та після набрання ним законної сили, ґрунтуються на неправильному тлумаченні закону і є помилковими.
		 
		Наведене підтверджується і аналізом ст. 127 КПК України, відповідно до вимог якої підозрюваний, обвинувачений, а також за його згодою будь-яка інша фізична чи юридична особа має право на будь-якій стадії кримінального провадження відшкодувати шкоду, завдану потерпілому, територіальній громаді, державі внаслідок кримінального правопорушення.
		 
		Відповідно до ст. 468, 469 КПК України  у кримінальному провадженні можуть бути укладені такі види угод: 1) угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим; 2) угода між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості. Угода про визнання винуватості може бути укладена за ініціативою прокурора або підозрюваного чи обвинуваченого.
		 
		Відповідно до ст. 475 КПК України якщо суд переконається, що угода може бути затверджена, він ухвалює вирок, яким затверджує угоду і призначає узгоджену сторонами міру покарання.
		 
		Із матеріалів справи вбачається, що Генеральною прокуратурою України здійснювалося досудове розслідування у кримінальному провадженні за підозрою, в тому числі, ОСОБА_2 у вчиненні ряду кримінальних правопорушень, і 14 грудня 2016 року від ОСОБА_2 на ім`я прокурора надійшла заява про намір укласти з прокурором угоду про визнання винуватості, в якій заявник висловів намір добровільно частково відшкодувати завдані державі збитки у розмірі 130 млн. грн. Станом на день подання заяви ОСОБА_2 утримувався в Київському СІЗО (а. с. 222 -223 т. 1).
		 
		На запит Генеральної прокуратури України ГУ ДКС в м. Києві листом від 22 грудня 2016 року надано підтвердження про зарахування коштів в сумі 130 000 000 грн. до бюджету, які надійшли від ОСОБА_1 , на рахунок НОМЕР_2 , відкритий за ККДБ 21080600 (а. с. 228 т. 1).
		 
		Позивач у справі ОСОБА_1 є сином обвинуваченого у вказаному кримінальному провадженні ОСОБА_2 і зокрема 05 вересня 2016 року звертався із заявою на ім`я начальника слідчого управління про надання побачення з батьком (а. с. 230 т. 1).
		 
		Апеляційний суд враховує, що платіжне доручення № 1 від 22 грудня 2016 року знаходилося в матеріалах справи № 756/16631/16-к за обвинуваченням ОСОБА_2 , копія зазначеного платіжного доручення направлена для приєднання до матеріалів справи Оболонським районним судом м. Києва на виконання ухвали Печерського районного суду м. Києва від 02 червня 2020 року (а. с. 11 - 12 т. 2).
		 
		Наведеним обставинам і доказам, які їх підтверджують, суд першої інстанції належної оцінки не надав, обмежившись загальним висновком, що відповідачами та третіми особами не надано жодного доказу надання ОСОБА_2 згоди будь-якій особі в усній чи письмовій формі на відшкодування шкоди, а наявні у матеріалах справи листи посадових осіб Генеральної прокуратури України на адресу органів державної казначейської служби не підтверджують правових підстав переказу коштів позивачем, їх зарахування на рахунок отримувача.
		 
		При цьому судом першої інстанції не враховано, що як ст. 127 КПК України, так і будь-якої іншою нормою не встановлена форма згоди особи на відшкодування шкоди, завданої державі внаслідок кримінального правопорушення, а отже в кожному конкретному випадку необхідно враховувати дії особи, із яких можна зробити висновок про її намір прийняття на себе таких обов`язків, що породжують відповідні юридичні наслідки.
		 
		Такими діями апеляційний суд вважає подання позивачем особисто підписаного платіжного доручення на сплату 130 000 000 грн., що відповідає сумі, вказаній в угоді про визнання винуватості, укладеній цього ж дня між прокурором і підозрюваним ОСОБА_2 , який є батьком позивача; зазначення в призначенні платежу відшкодування шкоди за угодою від 22 грудня 2016 року, що відповідає умовам угоди про визнання винуватості від 22 грудня 2016 року, зазначення реквізитів рахунку отримувача, який відповідає рахунку, відкритому для зарахування відшкодування збитків, завданих державі неправомірними діями підозрюваних у кримінальному провадженні по ККДБ 21080600 «Суми, стягнені з винних осіб, за шкоду, заподіяну державі, підприємству, установі, організації». 
		 
		Апеляційний суд враховує, що відповідно до п. 23.1 ст. 23 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» платіжне доручення може бути відкликане ініціатором переказу в будь-який час до списання суми коштів з його рахунка шляхом подання до банку, що обслуговує цього ініціатора, документа на відкликання.
		Відповідно до п. 8.4 ст. 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» міжбанківський переказ виконується в строк до трьох операційних днів.
		 
		Разом із тим, передбаченим законом механізмом відмови від списання коштів у разі виявлення помилки позивач не скористався і замість цього звернувся до суду із кондиційним позовом майже через три роки після сплати.
		 
		Апеляційний суд враховує, що ОСОБА_1 в позові не обґрунтовано, яким чином та за яких обставин склалася ситуація, за якої він помилково, на його думку, і без наявності, на його думку, відповідних правових підстав 22 грудня 2016 року здійснив грошовий переказ в сумі 130 000 000 грн. за реквізитами, вказаними в платіжному дорученні і з таким призначенням платежу, і з яких міркувань при цьому виходив.
		 
		У позові не зазначено про здійснення будь-якого примусу або тиску на позивача, який чинився на нього для сплати цих коштів, про введення його в оману, і відповідних доказів не надано.
		 
		Крім того, суд першої інстанції залишив поза увагою, і з наявних в матеріалах справи доказів іншого не вбачається, що ОСОБА_2 , перебуваючи у слідчому ізоляторі, не міг самостійно здійснити грошовий переказ, а отже часткове відшкодування ним заподіяної державі шкоди за даних умов фактично могло відбутись лише за участі іншої особи як платника, в даному випадку - його сина ОСОБА_1 .
		                                                                                                 
		З урахуванням наведеного, оскільки рішення суду першої інстанції ухвалене в результаті неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, висновки суду, викладені в рішенні, не відповідають обставинам справи, рішення ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального права, воно не може вважатися законним і обґрунтованим, не може залишатися в силі та підлягає скасуванню.
		 
		Разом із тим, апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги ГУ ДКС України в м. Києві та апеляційної скарги Офісу Генерального прокурора, що суд, порушуючи ст. 4, 13, 263 ЦПК України, самостійно змінив підстави позову, керуючись Законом України «Про виконавче провадження» та ст. 533 - 535 КПК України, якими визначено наслідки набрання законної сили судовим рішенням, порядок виконання судових рішень у кримінальному провадженні та звернення судового рішення до виконання, оскільки суд першої інстанції, виходячи із загальних підстав позову, обґрунтованого положеннями ст. 1212 ЦК України, встановлював конкретні обставини щодо наявності або відсутності правових підстав для набуття відповідачами майна (грошових коштів) позивача.
		 
		Вирішуючи по суті позовні вимоги ОСОБА_2 , дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, враховуючи їх належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, апеляційний суд приходить до висновку, що грошові кошти в розмірі 130 000 000 грн., перераховані до державного бюджету на підставі платіжного доручення № 1 від 22 грудня 2016 року, в якому вказаний рахунок отримувача - управління ДКСУ у Печерському районі м. Києва, відкритий для зарахування відшкодування збитків, завданих державі неправомірними діями підозрюваний у кримінальному провадженні, з призначенням платежу «відшкодування шкоди від ОСОБА_1 за угодою від 22.12.2016 р.», були сплачені ОСОБА_1 в якості часткового добровільного відшкодування збитків, спричинених державі його батьком ОСОБА_2 , що було умовою угоди між ОСОБА_2 та прокурором про визнання винуватості, затвердженої вироком суду від 28 грудня 2016 року, та однією з підставпом`якшення кримінальної відповідальності ОСОБА_2 .
		 
		Апеляційний суд враховує, що вироком суду, докази зміни або скасування якого в матеріалах справи відсутні, одночасно скасовано арешти, накладені на майно сина ОСОБА_2 - позивача ОСОБА_1 . 
		                                                                         
		Отже, зазначені кошти не можуть вважатися безпідставно набутим майном, оскільки їх сплаченовідповідно до угоди про визнання винуватості від 22 грудня 2016 року і платіжне доручення від 22 грудня 2016 року № 1 є доказом виконання угоди про визнання винуватості.
		 
		Таким чином, правовідносини, що склались між сторонами, врегульовані на рівні ст. 127, 468, 475 та іншими статтями КПК України, що означає відсутність кондикційного зобов`язання між сторонами і виключає застосування положень ст. 1212 ЦК України.
		 
		Враховуючи вищенаведене, позов ОСОБА_2 не знайшов свого підтвердження під час розгляду справи, є необґрунтованим і задоволенню не підлягає.
		 
		З огляду на викладене апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для його скасування із прийняттям нової постанови про відмову в позові.
		 
		Відповідно до ст. 141 ЦПК України апеляційний суд здійснює перерозподіл судових витрат та стягує із позивача на користь кожного із відповідачів судові витрати в розмірі 14407,50 грн. за подання апеляційних скарг.
		 
		Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд, -
		 
		п о с т а н о в и в :
		 
		Апеляційні скарги Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Держави Україна в особі Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, Державної податкової служби України, Офісу Генерального прокурора задовольнити.
		Рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2020 року скасувати та прийняти нову постанову.
		Відмовити ОСОБА_1 в позові до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Держави Україна в особі Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, треті особи Управління Державної казначейської служби України у Печерському районі м. Києва, Державна податкова служба України, Офіс Генерального прокурора, ОСОБА_2 про стягнення коштів.
		Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) на користь Держави Україна в особі Державної казначейської служби України (м. Київ вул. Бастіонна 6 код ЄДРПОУ 37567646), Держави Україна в особі Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві (м. Київ вул. Терещенківська 11-а код ЄДРПОУ 37993783), Державної податкової служби України (м. Київ Львівська площа 8 код ЄДРПОУ 43005393),Офісу Генерального прокурора (м. Київ вул. Різницька 13/15 код ЄДРПОУ 00034051), судові витрати в розмірі 14407,50 грн. кожному.
		Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
		 
		Повний текст постанови складено 26 березня 2021 року.
		 
		 
		Головуючий:                                                                                 Кашперська Т.Ц.
		 
		            Судді:                                                                                 Фінагеєв В.О.  
		 
		                                                                                                        Яворський М.А.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...