Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 560/2065/19 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; проходження служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 12.04.2021. Зареєстровано: 14.04.2021. Забезпечено надання загального доступу: 14.04.2021.
Дата набрання законної сили: 12.04.2021
Номер судового провадження: К/9901/7010/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		12 квітня 2021 року 
		м. Київ
		справа №560/2065/19
		адміністративне провадження №К/9901/7010/20
		за позовом  ОСОБА_1 до Держави Україна в особі: Міністерства юстиції України, Державної Казначейської служби України, за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Ліквідаційної комісії Апеляційного суду Хмельницької області, Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області про стягнення шкоди, провадження по якій відкрито
		за касаційною скаргою  ОСОБА_1 на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 18 вересня 2019 року, прийняте у складі судді Шевчука О.П. та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від     20 лютого 2020 року, ухвалену у складі колегії суддів: Сушка О.О.(головуючий), Залімського І.Г., Мацького Є.М.
		І. Суть спору та історія справи
		1. ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Держави Україна в особі: Міністерства юстиції України, Державної Казначейської служби України, за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Ліквідаційної комісії Апеляційного суду Хмельницької області, Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області, в якому просив стягнути з Державного бюджету України на його користь 813752 грн 09 коп шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним.
		2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Законом України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року №76-VIII   з ч.3   ст.129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"   було виключено положення, яке з 01 січня 2015 року встановлювало посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Тобто оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Враховуючи наведене, позивач вважає, що у 2014 році був позбавлений можливості отримувати суддівську винагороду, обчислену із 12 мінімальних розмірів заробітної палати з коефіцієнтом 1,1, а в 2015-2016 роках був позбавлений можливості отримувати суддівську винагороду, обчислену із 15 мінімальних заробітних плат з коефіцієнтом 1,1, та у ці роки отримував суддівську винагороду, обчислену у розмірі 10 мінімальних заробітних плат з коефіцієнтом 1,1. 
		2.1. Однак Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності   Конституції України   (конституційності) положень частини третьої, десятої   статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"   у редакції   Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд", ці зміни, внесені у первинну редакцію ч.3   ст.133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року, визнані неконституційними. А тому, позивач вважає, що внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційних Законів щодо зменшення посадових окладів суддів, йому було заподіяної матеріальної шкоди у виді недоотриманої заробітної плати судді апеляційного суду та недоотриманого щомісячного довічного грошового утримання.
		ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи
		3. ОСОБА_1 з 05 січня 1993 року по 30 січня 2009 року працював суддею Хмельницького міськрайонного суду, та з 02 лютого 2009 року по 03 жовтня 2016 року - суддею Апеляційного суду Хмельницької області. Крім того з 04 жовтня 2016 року позивач, як суддя у відставці, отримає у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Хмельницькій області довічне грошове утримання судді.
		4. Внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційних Законів щодо зменшення посадових окладів суддів, позивач вважає, що йому було заподіяної матеріальної шкоди у виді недоотриманої заробітної плати судді апеляційного суду за період з 01 січня 2014 року по 03 жовтня 2016 року у розмірі 275 192 грн 45 коп. та недоотриманого щомісячного довічного грошового утримання за період з 04 жовтня 2016 року по 28 лютого 2019 року у розмірі 776 655 грн 77 коп., з врахуванням уточнень позивач зазначив, що всього 813752 грн 09 коп. по листопад 2018 року.
		5. Позивач вважає, що він зазнав матеріальної шкоди, внаслідок того, що відбувалися зміни у законодавстві (які приймалися Верховною Радою України), яке регулювало розмір посадових окладів суддів.
		6. Зокрема,   Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018   визнано неконституційними положення ч.ч. 3, 10   стаття 133 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" від 07.07.2010 року №2453-VІ.
		7. Враховуючи наведене, позивач вважаючи, що його права порушені, звернувся до суду з цією позовною заявою, в якій просить відшкодувати йому збитки, завдані прийняттям неконституційного акта, у вигляді недоплаченої суддівської винагороди у 2014 році обчисленої із 12 розмірів мінімальної заробітної плати з коефіцієнтом 1,1 та у 2015 - 2016 рр. - обчисленої із 15 розмірів мінімальної заробітної плати з коефіцієнтом 1,1, а у зв`язку із цим недоотримання щомісячного довічного грошового утримання судді, яке обраховувалося із меншого доходу.
		ІІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
		8. Хмельницький окружний адміністративний суд рішенням від 18 вересня 2019 року, яке залишено без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2020 року, у задоволенні позовних вимог відмовив.
		9. Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходили з того, що з резолютивної частини   Рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 № 11-р/2018   у справі № 1-7/2018 (4062/15) суд встановив, що положення частин третьої, десятої   статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI   у редакції   Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, які визнані неконституційними пунктами 1, 2 резолютивної частини цього   Рішення, втрачають чинність з дня   ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Тобто положення частин третьої, десятої   статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI   у редакції   Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року N 192-VIII, втратили чинність саме 4 грудня 2018 року, а отже нарахування суддівської винагороди відповідно до вказаного   Рішення   повинно здійснюватись з 4 грудня 2018 року.
		9.1. Крім того, суди зазначили, що як встановлено з позову, позивач просить відшкодувати завдану йому шкоду у вигляді недоплаченої суми заробітної плати та недоотриманого щомісячного довічного грошового утримання. З огляду на вказане вище, недоотриманий позивачем розмір заробітної плати та недоотримане щомісячне довічне грошове утримання, не може вважатися збитками у розумінні   статті 22 Цивільного Кодексу України.
		IV. Касаційне оскарження 
		10. Не погоджуючись з такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення ними норм процесуального права.
		11. У скарзі позивач просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити повністю.
		11.1. Крім того, позивач в касаційній скарзі просить передати справу на розгляд до Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з тим, що справа містить виключну правову проблему для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		12. В обґрунтування касаційної скарги скаржник посилається на те, що суди як першої так і апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосував норму права, а саме положення статті 22 ЦК України без урахування висновку щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, а саме у постанові Верховний Суд України від 18.05.2016 у справі №6-237цс16. Відповідно до обставин вказаної справи діями відповідача, зокрема наданням довідок щодо отримання грошового забезпечення за посадою на момент виходу на пенсію, які не відповідали дійсності, позивачу було завдано збитків, які полягали в нарахуванні йому щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у розмірі, меншому за той, на який він мав право у зв`язку з обійманням адміністративної посади голови суду. Скаржник вказує, що Верховний Суд України у вказаній справі висловив чітку і однозначну правову позицію, згідно з якою:  «Відповідно до ч. 1 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Згідно з п.2 ч.2 ст.22 ЦК України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). Отже, поняття «збитки» передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено. Збитки позивача полягають не в його реальних втратах, яких він зазнав або зазнає, а в тих доходах, які позивач недоотримав або недоотримає внаслідок порушення його цивільного права». Позивач звертає увагу, що на зазначену правову позицію суди України посилалися й досі, до прикладу, Хмельницький міськрайонний суд та Апеляційний суд Хмельницької області у постановах у справі №686/23445/17. Більше того, навіть Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи зазначені судові рішення у справі №686/23445/17 виключно з підстав порушення правил юрисдикції, у постанові від 05.06.2019 не уважала, що суди першої та апеляційної інстанції ухвалюючи рішення від 13.02.2018 та від 03,05.2018 про задоволення позову допустили судову помилку, зокрема щодо застосування при вирішенні спору положень ст.22 ЦК України. А це в свою чергу, враховуючи принцип правової визначеності, яка є складовою верховенства права, та виходячи із практики Європейського суду з прав людини, зобов`язувало суд з першої та апеляційної інстанцій при вирішенні цього спору в порядку адміністративного судочинства застосувати такий самий підхід, який був застосований судами цивільної юрисдикції при ухваленні рішень у справі №686/23445/17.
		12.1. Скаржник також зазначає, що касаційна скарга подається також на підставі положень п.2 ч.4 ст.328 КАС України, оскільки суди як першої так і апеляційної інстанцій в оскаржених судових рішеннях хоча і без посилань, фактично застосували висновок Верховного Суду, зазначений у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №686/1746/17 щодо застосування положень ст.22 ЦК України. Так, не відступивши від правової позиції Верховного Суду України, висловленій у згаданій вище постанові від 18.05.2016 у справі № 6-237цс16, Верховній Суд у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №686/1746/17 дійшов протилежного висновку про те, що «...недоотриманий позивачем розмір заробітної плати та компенсація за несвоєчасну виплату заробітної плати, не може вважатися збитками у розумінні статті 22 ЦК України». Проте, на думку скаржника, від висновку Верховного Суду, зробленого у справі №686/1746/17 необхідно відступити, адже він прямо суперечить як положенням ч.3 ст. 152 Конституції України так і приписам ст.22 ЦК України.
		12.2. Скаржник також зазначає, що ця справа містить виключну правову проблему.
		12.3. Свої вимоги скаржник мотивує тим, що гарантування кожному права на відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями органів державної влади при здійсненні ними своїх повноважень взагалі (ст.56 КУ), та шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, зокрема (ч.3 ст.152 КУ), покладає на державу два обов`язки: по- перше, відшкодувати шкоду, по-друге, ухвалити закон, який визначає порядок її відшкодування. При цьому приписи ст.56 та ч.3 ст.152 Конституції України щодо обов`язку держави відшкодувати шкоду є нормами прямої дії. Якщо ж закону, який визначає порядок відшкодування шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, держава (за понад 20 років) не прийняла, то відповідно до засад верховенства права (ст.8 КУ, ст.6 КАС України), складовою якого є правова визначеність; конвенційних гарантій права кожного на справедливий суд та на ефективний засіб юридичного захисту (ст.ст. 6. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод); приписів ст.8 ЦК України та ст.7 КАС України при вирішенні зазначеного спору застосуванню підлягає аналогія закону, що регулює подібні правовідносини, з обов`язковим урахуванням принципу рівності усіх у своїх правах та перед законом, а також виходячи із заборони дискримінації (ст.ст.21, 24 Конституції України, ст.6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», ст.14 Конвенції). В даному випадку - незалежно від того, до якої гілки влади та професії належить особа, якій така шкода заподіяна, а також незалежно від того, чи ця шкода заподіяна під час проходження публічної служби, чи під час виконання іншої, роботи тощо. Визначальним у такому спорі є заподіяння шкоди у будь-якому її вйді/вигляді.
		12.4. Скаржник також зазначає, що єдиною найбільш доречною для вирішення цього спору є аналогія ст.1175 ЦК України, за приписами якої шкода, завдана фізичній особі в результаті прийняття органом державної влади нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
		12.5. Скаржник зауважує, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, що полягає у незастосуванні ст.56, ч.3 ст.152 Конституції України, ст.8 та ст.1175 ЦК України та у неправильному тлумаченні приписів ст.22 ЦК України та їх незастосуванні, хоча усі перелічені норми Конституції України та Цивільного кодексу України підлягали застосуванню.
		12.6. Позивач також вказує, що наявність у відповідачів обов`язку відшкодувати шкоду, заподіяну законом, що визнаний неконституційним також підтверджується практикою Європейського суду з прав людини. Суд першої інстанції, діючи всупереч положень ст.ст.2, 242 КАС України, не зробив аналізу наведених позивачем положень законів, не дав відповіді на його доводи з цього приводу, не навів мотивів та не зазначив, чому не взяв до уваги перелічені ним нормативні акти та наведені висновки Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини. За наведених обставин, скаржник зазначає, що висновки суду першої інстанції про те, що його позовні вимоги є необґрунтованими, та такими, що не підлягають до задоволення, суперечать принципу правової визначеності, яка є складовою верховенства права, оскільки ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального права, зроблені без урахування усіх норм матеріального права та сталої судової практики, чим і порушені норми процесуального права.
		12.7. Крім того, скаржник зазначає, що Безпідставним є і посилання суду першої інстанції на правову позицію Верховного Суду у постанові від 16.04.2019 у справі №318/2132/14-а, оскільки предмет спору у цій справі докорінно відмінний від предмету спору у справі за його позовом, бо у цій справі мова йде про перегляд судового рішення за виключною обставиною, передбаченою п.1 ч.5 ст.361 КАС України.
		13. У відзивах на касаційну скаргу Міністерство юстиції України, Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області вказують на її безпідставність та просять залишити її без задоволення, а рішення суду першої та апеляційної інстанції - без змін.
		V. Нормативне регулювання
		14. За приписами частини другої   статті 19 Конституції України   органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені   Конституцією   та законами України.
		15.   Згідно з частиною третьою   статті 152 Конституції України   матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
		16. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди врегульовано   статтею 22 ЦК України, за змістом якої, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
		VІ. Позиція    Верховного Суду
		17. Відповідно до частини першої   статті 341 КАС України   суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		18.   Згідно з приписами частини четвертої   статті 328 КАС України   підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою   статті 353 цього Кодексу.
		19. Зі змісту ухвали Верховного Суду від 01 червня 2020 року слідує, що провадження у справі відкрито з підстав, визначених пунктом першим та другим частини четвертої   статті 328 КАС України з посиланням у касаційній скарзі на те, що в оскаржуваних судових рішеннях суди застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у  постанові Верховного Суду України від 18.05.2016 у справі №6-237цс16 та на необхідність відступити від висновку Верховного Суду, зазначеного у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №686/1746/17 щодо застосування положень ст.22 ЦК України, на який суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях хоча і не посилалися, проте фактично застосували.
		20. Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених   статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства   (далі -   КАС України), вважає за необхідне зазначити наступне.
		21.    Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 у позовній заяві просив суд стягнути з Державного бюджету України на його користь 813752 грн 09 коп шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним
		22. Підставою, що спонукала позивача звернутися до суду з цим позовом, було заподіяння йому матеріальної шкоди у виді недоотриманої ним суддівської винагороди та щомісячного довічного грошового утримання, внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційних Законів щодо зменшення посадових окладів суддів.
		23. Отже, предметом спору є стягнення збитків у вигляді недоотриманої частини суддівської винагороди за період з 1 січня 2014 року по 03 жовтня 2016 року, коли позивач працював суддею Апеляційного суду Хмельницької області, тобто перебував на публічній службі  та недоотриманого  щомісячного довічного грошового утримання за період з 04 жовтня 2016 року по листопад 2018 року включно як суддя у відставці.
		24. Відповідно до частини першої та другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
		25. Отже, поняття "збитки" включає в себе й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено, про що обґрунтовано зазначено судами.
		26. Позивач, як зазначалось, просив суд відшкодувати завдану йому шкоду у вигляді недоплаченої суми суддівської винагороди та недоотриманого  щомісячного довічного грошового утримання, що, на його думку, і є збитками у вигляді упущеної вигоди.
		27. Як неодноразово вказувала Велика Палата Верховного Суду в своїх рішеннях під час визначення предметної юрисдикції справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі (зокрема, постанова від 3 липня 2018 року в справі №826/27224/15).
		28. Велика Палата Верховного Суду в справі №686/23445/17 (постанова від 5 червня 2019 року), розглядаючи спір, який виник за аналогічних фактичних обставин, що й розглядуваний спір, а саме: внаслідок визнання прийнятого Верховною Радою України неконституційного акта (закону), чим позивачу було завдано майнової шкоди у вигляді недоотриманої заробітної плати, зробила висновок, що такий спір повинен розглядатись за правилами адміністративного судочинства та зазначила, зокрема, таке.
		29. У справі, що розглядається, позивач (обіймав посаду судді на час дії спірних правовідносин) у позовній заяві просив відшкодувати йому збитки, завдані прийняттям неконституційного акта, у вигляді недоплаченої заробітної плати за певний період у 2008 році та компенсації втрати її частини внаслідок несвоєчасної виплати, недоплаченого щомісячного грошового утримання за певний період у 2008 році та компенсації втрати його частини у зв`язку з несвоєчасною виплатою.
		30. Отже, предметом спору є стягнення збитків у вигляді неотриманої частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які мали бути нараховані позивачу у 2008 році (січень - травень), коли він працював суддею, тобто перебував на публічній службі, а також стягнення компенсації у зв`язку з несвоєчасною виплатою. 
		30.1. З огляду на вказане можна зробити висновок, що спір, який виник між сторонами у справі, стосується проходження позивачем публічної служби, до чого включається і виплата заробітної плати та щомісячного грошового утримання.
		31. Такий висновок Великої Палати Верховного Суду, перш за все, зумовлений тим, що незважаючи на заявлені позивачем позовні вимоги, спір у справі виник щодо неотримання суддею частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які мали бути йому нараховані, що є спором про проходження публічної служби відповідно до пункту 17 частини першої   статті 4 КАС України.
		32. Ураховуючи наведені правові позиції Великої Палати Верховного Суду, а також незважаючи на намагання позивача перевести цей спір в площину деліктних правовідносин і відповідного нормативного регулювання, необхідно зазначити, що розглядуваний спір є спором щодо проходження публічної служби, який виник у зв`язку з виплатою позивачу суддівської винагороди та щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, меншому ніж він сподівався.
		33. Обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом стягнення коштів на відшкодування майнової шкоди та обґрунтовування позовних вимог у спосіб, притаманний спорам про відшкодування шкоди з наведенням відповідного нормативного регулювання, не змінює суті спірних правовідносин, що виникли між сторонами в цій справі, і підстави їх виникнення, а отже не робить цей спір спором про відшкодування шкоди.
		34. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 обґрунтовував свої вимоги саме через призму понесення ним збитків у вигляді упущеної вигоди у зв`язку з визнанням неконституційним положень частини третьої   статті 133 Закону №2453-VІ   та просив стягнути кошти на відшкодування майнової шкоди відповідно до частини третьої   статті 152 Конституції України. Саме таке розуміння спірних правовідносин та обґрунтування позовних вимог підтверджено позивачем в касаційній скарзі.
		35.   Ні в позовній заяві, ні в касаційній скарзі, ні в інших заявах по суті справи позивач не ставив під сумнів відповідність отриманої ним суддівської винагороди за період з 1 січня 2014 року по 03 жовтня 2016 року та щомісячного довічного грошового утримання за період з 04 жовтня 2016 року по листопад 2018 року положенням законодавства, що було чинним на той час та регулювало розмір її виплати, тобто не оспорював розмір отриманої суддівської винагороди та щомісячного довічного грошового утримання в контексті невідповідності такого встановленому законодавством, що було чинним у зазначений період.
		36. За таких обставин, у суду касаційної інстанції відсутні підстави та процесуальні повноваження на перевірку зазначених обставин (відповідність отриманої ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 1 січня 2014 року по 03 жовтня 2016 року та щомісячного довічного грошового утримання за період з 04 жовтня 2016 року по листопад 2018 року положенням законодавства, чинного в цей період) з метою захисту його порушеного права.
		37. Отже, суди першої та апеляційної інстанції дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову, однак помилково вважали цей спір спором про відшкодування шкоди, завданої актом, що визнаний неконституційним, та вдалися до аналізу фактичних обставин справи в поєднанні з законодавством, що регулює питання відшкодування завданої шкоди.
		38. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 11 лютого 2021 року у справі №120/2112/19-а    і Суд не знаходить підстав для відступу від неї під час розгляду цієї справи.
		39. Також, Суд відхиляє посилання скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 у справі №686/23445/17, оскільки останньою вирішувалось питання юрисдикційності спору, та не надавалася оцінка обставинам справи по суті.
		40. Крім того, Суд зазначає, що посилання ОСОБА_1 на неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків викладених у постанові Верховного Суду України від 18.05.2016 у справі №6-237цс16, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
		41. Так, відповідно до пункту 1 частини четвертої   статті 328 КАС України   підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
		42. Верховний Суд звертає увагу, що положення пункту 1 частини четвертої   статті 328 КАС України   пов`язують можливість відкриття касаційного провадження та перегляду оскаржуваного (оскаржуваних) рішення (рішень), якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного саме у постанові Верховного Суду, а не Верховного Суду України.
		43. Відповідно до пункту 5 частини першої   статті 339 КАС України   суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини четвертої   статті 328 цього Кодексу   судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
		44. За таких обставин, касаційне провадження, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої   статті 328 КАС України, підлягає закриттю.
		45. Щодо касаційного провадження, відкритого з підстави, передбаченої пунктом 2 частини четвертої   статті 328 КАС України, відповідно до якої, підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, варто зазначити таке.
		46. Скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях, хоча і без посилань, фактично застосували висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №686/1746/17.
		47. На думку позивача, від правової висновку Верховного Суду викладеного у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №686/1746/17 необхідно відступити, оскільки такий суперечить положенням частини 3 статті 152 Конституції України, та приписам статті 22 ЦК України.
		48. Суд звертає увагу на те, що   у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої   статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України   скаржник повинен обґрунтувати необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, та чітко вказати норму права, висновок про застосування якої був сформований Верховним Судом, дату прийняття відповідного судового рішення та номер справи, навести сам висновок і змістовно обґрунтувати необхідність відступлення від нього.
		49. Надаючи правову оцінку доводам позивача, наведеним у касаційній скарзі, Суд звертає увагу на те, що головною метою передачі справ на розгляд судової палати є забезпечення механізму формування єдиної правозастосовчої судової практики у подібних правовідносинах в межах однієї категорії спорів. Зміст касаційної скарги не дає підстав для висновку, що      скаржник навів належне обґрунтування необхідності відступлення від висновків Верховного Суду. Крім того, скаржник не наводить інших прикладів судових рішень, ухвалених після постанови Верховного Суду від 21 листопада 2018 року, в яких Верховний Суд по іншому застосовує норми   статті 22 ЦК України. Разом з тим, незгода позивача з позицією Верховного Суду не може бути підставою для відступлення від усталеної судової практики.
		50. За таких обставин, відсутні підстави для відступлення від висновків Верховного Суду, зазначених Верховним Судом у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №686/1746/17.
		51. Відповідно до частини четвертої   статті 351 КАС України   зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
		52. Ураховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з висновком суду першої та апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, однак оскільки оскаржувані рішення містять помилкові мотиви, то в частині цих мотивів останні підлягають зміні.
		53. Щодо клопотання скаржника про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з тим, що справа містить виключну правову проблему для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, Верховний Суд зазначає таке.
		54.    Згідно з частинами п`ятою, шостою      статті 346 КАС України      суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		55.   За змістом наведеної норми права вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати суд, керуючись внутрішнім переконанням, у кожному конкретному випадку, з урахуванням змісту спірних правовідносин та їх предмету правового регулювання оцінює наявність виключної правової проблеми та необхідність передачі справи для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		56.   Проаналізувавши зазначені скаржником підстави, якими заявник обґрунтовує необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Суд дійшов висновку про відсутність у спірних відносинах виключної правової проблеми, такі правовідносини врегульовано нормами права, та в повній мірі дозволяють вирішити спір.
		57.   З урахуванням викладеного, клопотання ОСОБА_1 про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду задоволенню не підлягає.
		VII. Судові витрати
		58. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.
		Керуючись статтями   339,   341,   345,   351,   356 КАС України, Верховний Суд
		ПОСТАНОВИВ:
		1. У   задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити
		2. Касаційне провадження, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої   статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 18 вересня 2019 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від     20 лютого 2020 року в справі №560/2065/19 закрити.
		3. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
		4. Рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 18 вересня                2019 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2020 року в справі №560/2065/19 змінити   в частині мотивів, виклавши їх в редакції цієї постанови.
		5. В іншій частині рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від             18 вересня 2019 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від     20 лютого 2020 року в справі №560/2065/19 залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                          О. А. Губська
		 
		Судді                                                                                                    М.В. Білак 
		 
		                                                                                                    О. В. Калашнікова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...