Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 320/1897/14ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи окремого провадження; Справи, що виникають із сімейних правовідносин, з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 26.04.2021. Забезпечено надання загального доступу: 27.04.2021.
Дата набрання законної сили: 22.04.2021
Номер судового провадження: 61-14353ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		22 квітня 2021 року
		м. Київ
		справа №320/1897/14-ц
		провадження №61-14353св20
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., 
		 
		учасники справи:
		позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
		відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 , 
		відповідач - ОСОБА_3 , 
		відповідач - приватне підприємство «Шлях-2002», 
		відповідач - ОСОБА_4 ,
		відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Автовертикаль»,
		відповідач - ОСОБА_5 , 
		треті особи: Центр надання послуг, пов`язаних з використанням автотранспортних засобів з обслуговування м. Мелітополь, Мелітопольського, Якимівського, Приазовського та Веселівського районів управління Державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області, Центр №2 надання послуг, пов`язаних з використанням автотранспортних засобів, з обслуговування м. Запоріжжя Державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Запорізького апеляційного суду від 20 серпня 2020 року у складі колегії суддів Подліянової Г. С., Кочеткової І. В., Маловічко С. В.,
		ОПИСОВА ЧАСТИНА
		Короткий зміст позовних вимог
		У березні 2014 року ОСОБА_1  звернулася до суду до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного підприємства «Шлях-2002», ОСОБА_4 , товариства з обмеженою відповідальністю «Автовертикаль», ОСОБА_5 , з позовом, вимоги якого уточнила під час розгляду справи та просила:
		- визнати недійсним договір комісії від 25 червня 2014 року № 25/6/4, укладений між ПП «Шлях-2002» та ОСОБА_5 , який діяв від імені ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 13 серпня 2013 року; визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу від 25 червня 2014 року № 25-6-4, укладений між ПП «Шлях-2002» та ОСОБА_3 , на підставі якого був проданий автомобіль CHEVROLET LACETTI,             2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , та скасувати державну реєстрацію права власності на цей автомобіль, здійснену ВРЕР № 1 м. Запоріжжя за ОСОБА_3 на підставі поданої ним заяви від 25 червня 2014 року та довідки рахунку від 25 червня 2014 року; визнати недійсним договір комісії від 11 березня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 та            ТОВ «Автовертикаль»; визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля від 11 березня 2014 року, укладений між ТОВ «Автовертикаль» та                ОСОБА_4 , на підставі якого було продано автомобіль ВАЗ модель 21120, 2001 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , та скасувати державну реєстрацію права власності на цей автомобіль, здійснену Мелітопольським ВРЕР Запорізької області за ОСОБА_4 на підставі поданої ним заяви від 14 березня 2014 року та довідки-рахунку від 11 березня 2014 року;
		- у порядку поділу спільного майна подружжя визнати за нею право власності на автомобіль марки CHEVROLET LACETTI, реєстраційний номер НОМЕР_1 вартістю 80 100 грн та витребувати його з володіння ОСОБА_3 на її користь;
		- виділити їй у власність таке майно: мопед «Джиллі» вартістю 6 000 грн, велосипед «Азимут» вартістю 1 000 грн, вібромассажер вартістю 1 950 грн, бігову доріжку вартістю 7 000 грн, сейф вартістю 2 000,00 грн, комплект шкіряної меблі «Імператор» вартістю 21 850 грн, прихожу вартістю 4 200 грн, гарнітур «Сніжна королівна» вартістю 11 900 грн, кондиціонер LG вартістю 1 000 грн, посудомийну машину Bosсh вартістю 2 000 грн, пральну машинку           LG 8049 вартістю 2 000 грн, морозильні камери 2 шт. вартістю 5 000 грн, шафу купе(3,5*2,0) вартістю 6 500 грн, хлібопіч PHILIPS вартістю 1 798,50 грн, комп`ютерний стіл вартістю 1 000 грн, комп`ютер (системний блок та монітор) марки Asus вартістю 1 000 грн, витребувати це майно з володіння                 ОСОБА_2 на її користь;
		- виділити у власність ОСОБА_2 автомобіль ВАЗ 21120 реєстраційний номер НОМЕР_2 вартістю 80 100 грн, шляхом витребування його з володіння ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 , та виділити у власність ОСОБА_2 автомобіль ЗАЗ 1102 реєстраційний номер НОМЕР_3 вартістю 40 000 грн;
		- виділити у власність ОСОБА_2 таке майно: телевізор JVS                                   вартістю 2 300 грн, кухонні меблі вартістю 7 600 грн, м`який куток та кухонний стіл вартістю 2 700 грн, комплект плетеної меблі (1 стіл та 4 крісла) вартістю 3 650 грн, водонагрівач Арістон SG 100 вартістю 2 100 грн, холодильник NORD Standard вартістю 1 630 грн, пилосос Rowenta вартістю 1 045 грн, магнітолу LG модель LPC - LM 535 X вартістю 503 грн, LED телевізор Samsung вартістю 6 000 грн, холодильну вітрину вартістю 4 000 грн, побутові холодильники 2 шт. вартістю 8 000 грн, залишивши це майно у володінні ОСОБА_2 ;
		- стягнути з ОСОБА_2 на її користь різницю у вартості виділеного майна у сумі 3 329,50 грн; 
		- стягнути з ОСОБА_2 на її користь 1/2 частину грошових коштів, отриманих ним від продажу торгівельного кіоску, розташованого на ринку в  АДРЕСА_1 та який перебував у спільній сумісній власності подружжя, у сумі 40 000 грн.
		Позов мотивовано тим, що з 10 жовтня 2008 року позивач перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , шлюбні відносини фактично припинені з 01 січня 2014 року, шлюб розірвано судовим рішенням 17 лютого 2014 року. 
		Під час шлюбу ними спільно придбано майно на загальну суму 137 726,50 грн та 3 транспортні засоби на загальну суму 160 000 грн.
		Відповідач 13 серпня 2013 року видав на ім`я ОСОБА_5 довіреність на право розпоряджатися автомобілем CHEVROLET LACETTI, реєстраційний номер НОМЕР_4 , після чого без згоди позивача та під час дії арешту, винесеного судом у цій справі 25 червня 2014 року, через торгівельну організацію ТОВ «Шлях-2002» продав вказаний автомобіль ОСОБА_3 
		11 березня 2014 року відповідач без згоди позивача, через торгівельну організацію ТОВ «Автовертикаль», продав ОСОБА_4 автомобіль ВАЗ 21120, державний номер НОМЕР_2 . 
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Справа розглядалась судами неодноразово.
		Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області                      від 10 червня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. 
		Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково.
		У порядку поділу спільного майна подружжя визнано право власності та виділено ОСОБА_1 наступне майно: прихожу (природне дерево бук) вартістю 4 200,00 грн, шафу купе (3,5х2,0) вартістю 6 500,00 грн, комплект плетеної меблі (1 стіл та 4 крісла) вартістю 3 650,00 грн, спальний гарнітур «Сніжна королівна» вартістю 11 900,00 грн, комплект шкіряної меблі «Імператор» вартістю 21 850,00 грн, вібромасажер вартістю 1 950,00 грн, пральну машину Gorenje вартістю 2 400,00 грн, морозильну камеру вартістю 2 500,00 грн, комп`ютерний стіл вартістю 1 000,00 грн, а всього майна на суму 55 950,00 грн.
		Витребувано вібромасажер вартістю 1 950,00 грн з володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .
		У порядку поділу спільного майна подружжя визнано право власності та виділено ОСОБА_2 наступне майно: водонагрівач Garanterm, вартістю 1 000,00 грн, телевізор Samsung, вартістю 500,00 грн, сейф вартістю 2 000,00 грн, кондиціонер LG вартістю 1 000,00 грн, морозильну камеру вартістю 2 500,00 грн, кухонні меблі вартістю 7 600,00 грн, м`який куток та кухонний стіл вартістю 2 700,00 грн, холодильник NORD Standard вартістю 1 630,00 грн, холодильну вітрину, вартістю 4 000,00 грн, а всього майна на суму 19 430 грн.
		Поділено автомобіль ЗАЗ 1102 державний номерний знак НОМЕР_3 , визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право власності по 1/2 частині вказаного автомобіля.
		Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 різницю у вартості виділеного майна у сумі 18 260,00 грн.
		У задоволені решти вимог первісного та зустрічного позовів відмовлено.
		Вирішено питання судових витрат.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що майно набуте за період шлюбу є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу; позовні вимоги за первісним позовом щодо визнання недійсним договору комісії           від 25 червня 2014 року, укладеного між ПП «Шлях-2002» та ОСОБА_5 , який діяв від імені ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 13 серпня 2013 року; визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу від 25 червня 2014 року, укладеного між             ПП «Шлях-2002» та ОСОБА_3 , на підставі якого був проданий автомобіль CHEVROLET LACETTI, реєстраційний номер НОМЕР_1 , та скасування державної реєстрації права власності на цей автомобіль, а також позовні вимоги за первісним позовом щодо визнання недійсним договору комісії від 11 березня 2014 року, укладеного між ОСОБА_2 та ТОВ «Автовертикаль», визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля від 11 березня 2014 року, укладеного між ТОВ «Автовертикаль» та ОСОБА_4 , на підставі якого було продано автомобіль ВАЗ модель 21120, реєстраційний номер НОМЕР_2 , та скасування державної реєстрації права власності на цей автомобіль, вважав недоведеними та не обґрунтованими, а тому відмовив у їх задоволенні. 
		Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 15 березня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу автомобіля від 25 червня 2014 року, укладеного між ПП «Шлях-2002» та ОСОБА_3 , а також включення автомобіля до майна, що підлягає поділу скасовано та у цій частині ухвалено нове рішення.
		Визнано недійсними договір купівлі-продажу автомобіля від 25 червня 2014 року, укладений між ПП «Шлях-2002» та ОСОБА_3 та довідку рахунок від 25 червня 2014 року на підставі якої було відчужено автомобіль CHEVROLET LACETTI, реєстраційний номер НОМЕР_1 . Скасовано державну реєстрацію права власності на автомобіль, здійснену ВРЕР № 1 м. Запоріжжя за ОСОБА_3 . 
		Повернуто автомобіль CHEVROLET LACETTI, реєстраційний номер НОМЕР_1 у власність ОСОБА_2 . 
		У порядку поділу майна подружжя визнано право власності на автомобіль CHEVROLET LACETTI, реєстраційний номер НОМЕР_1 , по 1/2 частині за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . 
		В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 10 червня 2015 року (у нескасованій частині) та рішення апеляційного суду Запорізької області від 15 березня 2016 року в частині вирішених позовних вимог ОСОБА_1 залишено без змін.
		Постановою Верховного Суду від 01 квітня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення апеляційного суду Запорізької області від 15 березня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до апеляційного суду.
		Підставою скасування рішення апеляційного суду з направленням справи на новий апеляційний розгляд став розгляд справи за відсутності належного повідомлення відповідача у справі ОСОБА_3 . 
		За результатами нового апеляційного розгляду, постановою Запорізького апеляційного суду від 20 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
		Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області                     від 10 червня 2015 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу автомобіля від 25 червня 2014 року, укладеного між ПП «Шлях-2002» та ОСОБА_3 та включення автомобіля до майна, що підлягає поділу, скасовано та у цій частині ухвалено нове рішення. 
		Визнано недійсними договір купівлі-продажу автомобіля від 25 червня            2014 року, укладений між ПП «Шлях-2002» та ОСОБА_3 та довідку рахунок від 25 червня 2014 року, на підставі якої було відчужено автомобіль CHEVROLET LACETTI, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
		Скасовано державну реєстрацію права власності на автомобіль, здійснену ВРЕР № 1 м. Запоріжжя за ОСОБА_3 .
		Повернуто автомобіль CHEVROLET LACETTI, реєстраційний номер НОМЕР_1 у власність ОСОБА_2 .
		У порядку поділу майна подружжя визнано право власності на автомобіль CHEVROLET LACETTI, реєстраційний номер НОМЕР_1 , по 1/2 частині за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
		В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки ОСОБА_2 продав автомобіль CHEVROLET LACETTI, який є спільною сумісною власністю подружжя, всупереч судовому арешту та без згоди ОСОБА_1 як співвласника цього майна, тому захист порушеного права позивача можливий в обраний ним спосіб, у тому числі шляхом скасування державної реєстрації автомобіля, яку здійснено на підставі недійсного правочину.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		У касаційній скарзі ОСОБА_3 не погодився з висновками апеляційного суду, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просить скасувати прийняту цим судом постанову із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. 
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 
		Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не враховано добросовісність набуття ОСОБА_3 автомобіля у власність, оскільки він не знав і не міг знати про належність придбаного автомобіля до спільної сумісної власності подружжя та відсутність згоди позивача на його продаж.
		Судом апеляційної інстанції порушено засади добросовісності цивільного законодавства та не досліджено питання, які мають значення для його застосування; порушено вимоги статті 216 ЦК України щодо застосування правових наслідків недійсності правочину; порушено принцип диспозитивності цивільного судочинства та принцип рівності сторін; неправильно надано оцінки обставинам справи, а саме суд дійшов до помилкових висновків щодо наявності судового арешту на автомобіль на час укладення спірної угоди, оскільки відповідну ухвалу суду не було направлено до уповноваженого органу, а, відповідно, не було виконано.
		Крім того, суд застосував норми матеріального права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі №304/1423/15, відповідно до якої законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна.
		Укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
		Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України у постанові від 22 02.2017 у справі №6-17цс17.
		Крім того, апеляційним судом не враховано покази допитаних у судовому засіданні свідків, які підтвердили факт того, що автомобіль не знаходився у користуванні подружжя саме з 2013 року. Отже позивачу було відомо про те, що ОСОБА_2 видав довіреність, відповідно до якої ОСОБА_5 та ОСОБА_6 надано право розпорядження спірним автомобілем. Згідно облікової картки від 08 січня 2014 року автомобіль знято з обліку для реалізації, тобто у період перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у шлюбі.
		Задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним правочину, апеляційний суд вирішив повернути автомобіль CHEVROLET LACETTI у власність ОСОБА_2 , чим відновив його становище, яке існувало до укладенні угоди, а відповідні правові наслідки щодо іншої сторони даної угоди, не застосував, чим порушив вимоги чинного законодавства, а також принцип рівності сторін.
		При цьому, позивач заявляла вимогу про застосування реституції та, як результат, повернути у власність її колишнього чоловіка спірний автомобіль. Останньою було одночасно пред`явлення позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння у ОСОБА_3 та про визнання недійсним правочину, що є помилковим, оскільки вказані позовні вимоги є взаємовиключними, а рішення, яким одночасно будуть задоволені такі вимоги, призведе до конфлікту інтересів та неможливості одночасного виконання цих вимог, адже виконання однієї вимоги виключає можливість виконання іншої (постанови Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15 та від 18 січня 2017 року у справі №6-2723цс16).
		У даному випадку апеляційним судом за власною ініціативою було застосовано належні норми законодавства, що не суперечить процесуальному закону, але ж не відповідає нормам Цивільного кодексу України щодо правових наслідків недійсності правочину, про які зазначено вище.
		Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи до суду не подано
		Фактичні обставини, встановлені судами
		Автомобіль марки CHEVROLET LACETTI номерний знак НОМЕР_4 придбано під час шлюбу позивача та ОСОБА_2 на ім`я останнього 26 грудня 2012 року. 
		13 серпня 2013 року ОСОБА_2 видав на ім`я ОСОБА_5 ,            ОСОБА_6 довіреність на право розпорядження вказаним автомобілем.
		Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області                від 17 лютого 2014 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
		Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області                 від 21 березня 2014 року задоволено заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову про поділ майна подружжя та накладено арешт, в тому числі, на автомобіль CHEVROLET LACETTI.
		25 червня 2014 року ОСОБА_5 , діючи як повірений в інтересах довірителя ОСОБА_2 уклав договір комісії, за умовами якої ТОВ «Шлях-2002» зобов`язався здійснити продаж вказаного автомобіля. 
		Того ж дня комісіонером ТОВ «Шлях -2002», який діяв в інтересах              ОСОБА_2 в особі повіреного ОСОБА_5 , укладено договір купівлі-продажу автомобіля CHEVROLET LACETTI, 2008 року випуску, № кузова (рами) НОМЕР_5 , № двигуна НОМЕР_6 на користь ОСОБА_3 за ціною 80 100 грн. 
		На підставі вказаного договору купівлі-продажу складено відповідну довідку рахунок від 25 червня 2014 року, на підставі якої здійснено державну реєстрацію вказаного автомобіля за ОСОБА_3 .
		МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
		Позиція Верховного Суду
		Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
		1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
		2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
		3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
		4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Статтею 204 ЦК Українивстановлено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
		За правилом частини першої статті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
		Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).
		При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, якими передбачено право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. 
		За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
		Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України.
		З аналізу наведених норм можна дійти висновку, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
		За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.
		Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.
		Відповідно до частини першої 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
		У статті 60 СК Українизакріплено правило, за яким майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		Аналогічне положення містить і частина третя статті 368 ЦК України.
		За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК Україниспіввласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
		Частиною третьою статті 65 СК України встановлено, що для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
		Частиною четвертою статті 369 ЦК України встановлено, що правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
		У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі       № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.
		У раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі                          № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
		Проте, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18) від наведеного у цих постановах висновку Верховного Суду України відступила, зазначивши, що такий висновок суду суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток. 
		Відступаючи від вказаного висновку, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої             статті 369 ЦК Українита статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
		Установивши, що автомобіль марки CHEVROLET LACETTI, реєстраційний номер НОМЕР_1 придбаний у період перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а відповідачами не спростовано презумпцію спільності вказаного  майна, яке відчужене ОСОБА_2 після розірвання шлюбу, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про визнання недійсним договору купівлі-продажу вказаного автомобіля від 25 червня 2014 року, оскільки відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя на розпорядження майном, відчуженим за правочином, який виходить за межі дрібного побутового, є підставою для визнання цього правочину недійсним.
		Визначення «дрібний побутовий правочин» має оціночний характер, не має установлених меж грошового виразу (вартості), а тому має для різних видів діяльності, речей і майнового стану учасників цивільних правовідносин, різні межі вартості.
		Враховуючи, що предметом спору є автомобіль марки CHEVROLET LACETTI, 2008 року випуску, то правочин щодо відчуження вказаного автомобіля виходить за межі дрібного побутового та потребував згоди позивача як другого із співвласників.
		Таким чином, оскільки зазначений автомобіль набутий за спільні кошти під час шлюбу сторін та є їхньою спільною сумісною власністю, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що неотримання згоди іншого з подружжя при відчуженні такого майна є порушенням вимог статей 60, 61, 63 СК України, і підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного автомобіля відповідно до статей 203, 215 ЦК України.
		Таких же висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 10 липня 2019 року у справі № 438/462/14 (провадження № 61-23623св18), від 28 серпня 2019 року у справі № 646/6271/16 (провадження № 61-34723св18), від 10 червня               2020 року у справі №454/2786/17 (провадження №61-975св20), від 01 березня 2021 року у справі №753/10236/14 (провадження №61-16403св20), у яких вирішувались близькі за змістом із цією справою правовідносини, зокрема щодо недійсності правочину, вчиненого без згоди із співвласником відчужуваного майна. 
		Крім того, у справі, яка переглядається, установлено, що договір купівлі-продажу спірного автомобіля укладено під час дії арешту, накладеного ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області                    від 21 березня 2014 року.
		Доводи касаційної скарги про помилковість висновків апеляційного суду щодо наявності арешту на спірний автомобіль на момент його відчуження з тих підстав, що ухвала суду про забезпечення позову не була виконана, є необґрунтованими.
		Так, статтею 129-1 Конституції Українивизначено принцип обов`язковості судових рішень, який з огляду на положення статті153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини другоїстатті 149 цього ж Кодексу забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
		Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
		Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника).
		Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову
		Той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене                        Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про існування у відповідача права вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо.
		Отже, правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на час його укладення, якщо про встановлену заборону сторонам правочину було відомо.
		Такі правові висновки наведені у постановах Верховного Суду України               від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, від 18 січня 2017 року у справі              № 6-2552цс16 та  від 24 травня 2017 року у справі № 6-640цс17. 
		Посилання заявника на те, що законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна, є безпідставними, оскільки право обирати спосіб захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав належить особі, чиї права порушуються, тобто саме ОСОБА_1 належить право звернутися до суду із вимогами про грошову компенсацію за відчужений автомобіль, чи повернення автомобіля у спільну сумісну власність подружжя.
		Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо неврахування апеляційним судом висновку Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі №304/1423/15, а також правової позиції, викладеної Верховним Судом України у постанові від 22 02.2017 у справі №6-17цс17, відповідно до якої укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
		Так, у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18) відступила від аналогічного висновку, який викладено у постановах Верховного Суду Українивід 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15,                    від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, зазначивши, що такий висновок суду суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток.
		При цьому, незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду(постанова від 30 січня 2019 рокуу справі № 755/10947/17, провадження № 14-435цс18).
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків апеляційного суду.
		ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують. 
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
		Постанову Запорізького апеляційного суду від 20 серпня 2020 року залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:                                                                                                     В. С. Висоцька
		 
		      А. І. Грушицький
		 
		       І. В. Литвиненко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...