Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 461/1303/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 26.04.2021. Забезпечено надання загального доступу: 27.04.2021.
Дата набрання законної сили: 21.04.2021
Номер судового провадження: 61-17899ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України                                                                
		 
		21 квітня 2021 року                                                                                  
		м. Київ
		 
		справа № 461/1303/19
		провадження № 61-17899св20
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Червинської М. Є.,
		суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,
		учасники справи:
		позивач -  ОСОБА_1 ,
		відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 лютого 2020 року у складі судді Стрельбицького В. В.та постанову Львівського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року у складі колегії суддів:                    Цяцяка Р. П.,Ванівського О. М., Мельничук О. Я., 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Описова частина 
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця») про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду в сумі 1 869 812,00 грн.
		На обґрунтування позовних вимог зазначив, що наказом ПАТ «Укрзалізниця» від 26 квітня 2017 року позивача було призначено на посаду директора Регіональної філії «Львівська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» і 08 червня 2017 року з ним було укладено трудовий договір на строк з 27 квітня 2017 року до 24 квітня 2020 року. 
		Наказами відповідача від 09 січня 2018 року та від 25 січня 2018 року позивача було звільнено з посади директора Регіональної філії «Львівська залізниця» за пунктом 1 статті 41 КЗпП України. 
		Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 27 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 22 січня 2019 року, було визнано незаконними та скасовано накази відповідача від 09 січня 2018 року та від 25 січня 2018 року і поновлено позивача на посаді директора РФ «Львівська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця». Допущено негайне виконання рішення про поновлення на роботі та про виплату компенсації за час вимушеного прогулу за один місяць. 
		Однак, незважаючи на рішення суду про негайне поновлення позивача на роботі таке поновлення фактично було виконане лише 08 лютого 2019 року наказом ПАТ «Укрзалізниця» від 08 лютого 2019 року, з яким позивач був ознайомлений тільки 15 лютого 2019 року. 
		Враховуючи наведене, позивач просив стягнути з ПАТ «Укрзалізниця» у відповідності до приписів статті 236 КЗпП України середній заробіток за час затримки виконання рішення суду з 28 квітня 2018 року по 07 лютого 2019 року в розмірі 1 869 812,00 грн.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції 
		Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 28 лютого 2020 року позов задоволено частково.
		Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 515 806,00 грн середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду.
		У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
		Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з доведеності факту затримки відповідачем виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі.
		Не погодившись із цим рішенням, АТ «Українська залізниця»подало апеляційну скаргу.
		 
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 
		Постановою Львівського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року  апеляційну скаргу АТ «Українська залізниця»  задоволено частково, рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 лютого 2020 року змінено.
		Зменшено розмір середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, який підлягає стягненню з АТ «Українська залізниця» на користь    ОСОБА_1 , з 515 806,00 грн до 502 910,85 грн. 
		В решті рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 лютого 2020 року залишено без змін.
		Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для застосування положень статті 236 КЗпП України внаслідок затримки АТ «Українська залізниця»виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника.
		Разом із тим, зменшуючи розмір стягнутої з відповідача суми, суд апеляційної інстанції мотивував зазначене тим, що за період з 28 квітня 2018 року по 07 лютого 2019 року було 195 робочих днів, а не 200, як встановлено місцевим судом.
		Узагальнені доводи касаційної скарги
		02 грудня 2020 року АТ «Українська залізниця» звернулось до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 лютого 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року у вказаній цивільній справі.
		 
		В касаційній скарзі заявник просить суд скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій ухвалені судові рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.
		 
		Доводи інших учасників справи
		 
		Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
		 
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
		Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
		 
		24 лютого 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Судами встановлено, що наказом ПАТ «Укрзалізниці» від 26 квітня 2017 року № 1066/ос позивач ОСОБА_1  призначений на посаду директора Регіональної філії  «Львівська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця».
		 
		Відповідно до рішення правління ПАТ «Укрзалізниця» від 24 квітня 2017 року, яке оформлено протоколом № Ц-57/31, з ОСОБА_1 08 червня 2017 укладений трудовий договір № 118 на строк з 27 квітня 2017 року до 24 квітня 2020 року.
		 
		Наказами від 09 січня 2018 року № 04 та від 25 січня 2018 року № 14                        ОСОБА_1  звільнено з посади директора Регіональної філії «Львівська залізниця» за пунктом 1 статті 41 КЗпП України.
		 
		Рішенням Галицького районного суду м. Львова у справі № 461/605/18 від 27 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 22 січня 2019 року, позов  ОСОБА_1 до ПАТ «Укрзалізниця» задоволено. Визнано незаконними та скасовано накази ПАТ «Укрзалізниця» від 09 січня 2018 року № 04 та від 25 січня 2018 року № 14 про звільнення позивача, поновлено ОСОБА_1 на посаді директора РФ «Львівська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця», допущено негайне виконання рішення про поновлення на роботі та про оплату вимушеного прогулу за один місяць.
		 
		Наказом голови правління ПАТ «Укрзалізниця»  від 08 лютого 2019 року                      № 291 ос ОСОБА_1 було поновлено на посаді директора РФ «Львівська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» з 25 січня 2018 року.
		 
		Мотивувальна частина 
		Позиція Верховного Суду
		Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 
		Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмовлених позовних вимог до касаційного суду не оскаржені, а тому, в силу статті 400 ЦПК України, в цій частині в касаційному порядку не переглядаються.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. 
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Зазначеним вимогам закону судові рішення судів першої та апеляційної інстанції в оскаржуваній частині відповідають не у повній мірі.
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		 
		Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
		 
		Частиною сьомою статті 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
		 
		Встановлено, що рішенням Галицького районного суду м. Львова у справі                    № 461/605/18 від 27 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 22 січня 2019 року, позов  ОСОБА_1 до ПАТ «Укрзалізниця» задоволено. Визнано незаконними та скасовано накази ПАТ «Укрзалізниця» від 09 січня 2018 року № 04 та від 25 січня 2018 року № 14 про звільнення позивача, поновлено ОСОБА_1 на посаді директора РФ «Львівська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця», допущено негайне виконання рішення про поновлення на роботі та про оплату вимушеного прогулу за один місяць.
		 
		У відповідності до частини другої статті 129 Конституції України обов`язковість судових рішень є однією із основних засад судочинства.
		 
		Статтею 129-1 Конституції України передбачено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
		 
		Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд справи судом; право на судовий захист є гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.
		 
		Визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін.
		 
		Відповідно до пункту 4 частини першої статті 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.
		 
		Належним виконання судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.
		 
		Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі, і цей обов`язок полягає в тому, що у роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися.  
		 
		Встановлено, що в порушення вимог частини сьомої статті 235 КЗпП України, а також принципу обов`язковості судового рішення, ПАТ «Укрзалізниця»виконало рішення Галицького районного суду м. Львова у справі                                         № 461/605/18 від 27 квітня 2018 року  про поновлення ОСОБА_1 на роботі лише  08 лютого 2019 року.
		Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
		За змістом положень статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин.
		При таких обставинах, суди попередніх інстанцій, належним чином оцінивши докази, подані сторонами, встановивши обставини справи, що мають істотне значення для розгляду  справи, дійшли обґрунтованого висновку що невиконання відповідачем протягом тривалого часу рішення Галицького районного суду м. Львова від 27 квітня 2018 року про поновлення                        ОСОБА_1 на роботі має наслідком застосування приписів статті 236 КЗпП України про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі.
		Разом із тим, в мотивувальній частині оскаржених судових рішень суди послались на те, що вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі є спором про оплату праці, а тому працівник має право звернутися до суду з позовом з такими вимогами без обмеження будь-яким строком.
		Такий висновок судів щодо питань застосування положень статті 233 КЗпП України є помилковим, з огляду на наступне.
		Частиною першою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
		За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
		Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.
		Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесульних рішень.
		Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
		Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
		Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
		У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
		Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
		Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
		Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
		Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
		Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
		Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 КЗпП України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 КЗпП України).
		Припинення, розірвання трудового договору пов`язано зі звільненням працівника.
		З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.
		До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У звязку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.
		Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
		Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 522/13736/15 (провадження № 61-25545сво18).
		 
		Враховуючи те, що середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, тому строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі (частина перша статті 233 КЗпП України).
		При таких обставинах, обґрунтованими є доводи касаційної скарги щодо неправомірності висновків судів про те, що вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі є спором про оплату праці, а тому, в силу положень частини другої статті 233 КЗпП України, працівник має право звернутися до суду з позовом з такими вимогами без обмеження будь-яким строком. 
		Зазначені висновки судів підлягають виключенню із мотивувальних частин оскаржуваних судових рішень.
		Разом із тим, встановлено, що наказ про поновлення позивача на роботі було видано 08 лютого 2019 року, а з цим позовом ОСОБА_1 звернувся до суду 22 лютого 2019 року, тому ним не пропущено тримісячний строк звернення до суду з цим позовом, передбачений КЗпП України.
		 
		Таким чином, доводи касаційної скарги щодо пропуску позивачем передбаченого частиною першою статті 233 КЗпП України строку звернення до суду із позовом про вирішення трудового спору, є необґрунтованими.
		 
		Також не можуть бути взяті до уваги як необґрунтовані посилання заявника в касаційній скарзі на наявність мотивованих підстав для відводу/самовідводу судді Галицького районного суду м. Львова Стрельбицького В. В., оскільки вказані питання були вирішені в належний спосіб у порядку, передбаченому статтею 40 ЦПК України.
		Інші доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанції також не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а також суперечать встановленими обставинами справи, в основному направлені на переоцінку доказів, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
		Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
		 
		Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції змінити, виключивши з їх мотивувальних частин посилання на те, що вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі є спором про оплату праці, а тому, в силу положень частини другої статті 233 КЗпП України, працівник має право звернутися до суду з позовом з такими вимогами без обмеження будь-яким строком.
		Керуючись статтями 400, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити частково.
		 
		Рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 лютого 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року в змінити, виключивши з їх мотивувальних частин посилання на те, що вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі є спором про оплату праці, а тому, в силу положень частини другої статті 233 КЗпП України, працівник має право звернутися до суду з позовом з такими вимогами без обмеження будь-яким строком.
		 
		В решті оскаржувану частину рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 лютого 2020 року та постанови Львівського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                    М. Є. Червинська
		 
		Судді:                                                                                               В. С. Жданова
		 
		А. Ю. Зайцев 
		 
		Є. В. Коротенко 
		 
		В. М. Коротун

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...