Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 357/5769/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них; про поновлення на роботі, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 27.04.2021. Забезпечено надання загального доступу: 27.04.2021.
Дата набрання законної сили: 20.04.2021
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
		 
		____________________________________
		Справа  №357/5769/20
		Апеляційне провадження
		 № 22-ц/824/4431/2021
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		20 квітня 2021 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:                                     
		                                                судді-доповідача                Рейнарт І.М. 
		                                    суддів                                  Кирилюк Г.М., Семенюк Т.А.
		                                    при секретарі                      Максюк І.Г.
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Державного підприємства «Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№35)» на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 грудня 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№35)», третя особа: виконуючий обов`язки директора Державного підприємства «Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№35)» Ратушний Олег Павлович про поновлення на роботі та оплату за час вимушеного прогулу,
		встановив:
		 
		у червні 2020р. позивач звернувся до суду з позовом, та з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив поновити його на посаді інженера з охорони праці на Державному підприємстві «Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№ 35)» та сплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу.
		Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що з 1 квітня 2020 року наказом №20 о/с-пр/вр він був призначений на посаду інженера з охорони праці в Державному підприємстві «Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№ 35)» на 0,5 ставки за сумісництвом. Основне його місце роботи було в Державній установі «Білоцерківська виправна колонія (№ 35)». Це два підприємства, які знаходяться за однією адресою, на одній території, в одній адмінбудівлі. На вказаних підприємствах є одна спільна профспілкова організація, членом якої він являвся. 
		Позивач стверджував, що 13 травня 2020 року його звільнено з основного місця роботи. Вказане звільнення він вважає незаконним, а тому оскаржує його в суді.
		12 травня 2020 року він написав службову доповідну на ім`я в.о. директора Державного підприємства «Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№35)» Ратушного О.П., в якій доповів, що його незаконно не пускають на його робоче місце,тому просив в.о. директора вирішити ці питання. 18 травня 2020 року він був на робочому місці і начальник відділу кадрів Я. Добровольська передала йому лист від 18 травня 2020 року № 97-20/32, в якому ОСОБА_2 запропонував йому звільнитися невідомо з яких причин. У вказаному листі за прогули та шляхи вирішення проблеми, про яку він писав в службовій доповідній мова не йшла. Після того, як його не пустили на робоче місце, не забезпечили оргтехнікою, необхідною для виконання трудових функцій, він поїхав додому.
		                                                                     
		 
		Позивач стверджує, що по приїзду додому він написав службову доповідну, в якій пояснив, що в Україні запроваджено карантин, а тому він не має можливості щодня приїжджати на своє робоче місце, тим паче, що його не пускають на підприємство. Вказану службову доповідну він направив виконуючому обов`язки директора ОСОБА_2 19 травня 2020 року, яку останній отримав 21 травня 2020 року і в цей же день звільнив його за прогул, однак наказ про звільнення датований 20 травня 2020 року.
		Позивач вважав, що його позбавили права на працю,  не пускали на робоче місце і звільнили з порушенням чинного законодавства.
		Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 грудня 2020 року позов задоволено. Поновлено ОСОБА_1 на посаді інженера з охорони праці Державного підприємства «Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№ 35)». Стягнуто з Державного підприємства «Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№ 35)» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 16 205 гривень 42 копійки. Стягнуто з Державного підприємства «Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№ 35)» в дохід держави судовий збір в розмірі 840,80 грн. 
		У поданій апеляційній скарзі ДП «Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№35)» просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
		Відповідач вважає, що суд першої інстанції не зазначив в чому саме полягає порушення, допущене відповідачем при звільненні позивача, так як судом встановлено вчинення прогулу позивачем, що останній визнав у своїй позовній заяві.
		Також відповідач стверджує, що суд першої інстанції безпідставно не врахував пояснення свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які підтвердили відсутність позивача на робочому місці протягом всього робочого дня 14, 15 та 18 травня 2020 року. 
		Відповідач посилається на необґрунтованість рішення суду, так як судом не було встановлено поважних причин відсутності позивача на робочому місці 19 травня 2020 року, а позивачем не було надано суду таких доказів.
		Також відповідач вважає, що не вчинення ним дій для з`ясування причин відсутності позивача на роботі та не відібрання від нього пояснення з приводу відсутності на роботі, не є підставою для поновлення позивача на роботі, так як судом було встановлено, що позивач був відсутній на робочому місці без поважних причин.
		При цьому відповідач посилається на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016р. по справі № 6-2801 цс15.
		Відзив на апеляційну скаргу позивачем не подано.
		Відповідач та третя особа, будучи належним чином повідомленими про день та час розгляду апеляційної скарги на офіційну електронну адресу підприємства (с.с.162-163), свого представника у судове зсідання не направили, клопотання про перенесення судового засідання не подали.
		Позивач, будучи належним чином повідомленим про день та час розгляду апеляційної скарги (с.с.167), у судове засідання не з`явився, причини неявки не повідомив.
		За таких обставин, відповідно до положень ст. 372 ЦПК України колегія суддів провела судовий розгляд у їх відсутність.
		Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона задоволенню не підлягає,  виходячи з наступного.
		Судом встановлено і матеріали справи підтверджено, що наказом в.о. директора ДП «Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№35)» ОСОБА_2 від 1 квітня 2020 року ОСОБА_1 прийнято на посаду інженера з охорони праці за сумісництвом на 0,5 ставки.
		                                                      
		 
		12 травня 2020 року позивач подав службову доповідну на ім`я директора підприємства про те, що його не допускають до робочого місця і просив запропонувати шляхи вирішення цієї проблеми.
		18 травня 2020 року ОСОБА_1 в.о. директора підприємства направлено лист з пропозицією звільнитися за угодою сторін.
		19 травня 2020 року ОСОБА_1 направив службову доповідну, у якій повідомив, що 15 травня 2020 року був відсутній на робочому місці у зв`язку із неможливістю потрапити на робоче місце, а також у зв`язку із дією в Україні карантину, відсутністю міжміського сполучення та неможливістю добратися до роботи.
		Наказом в.о. директора підприємства ОСОБА_2 № 23о/с-пр/вр від 20 травня 2020 року ОСОБА_1 звільнено на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України (за прогул). 
		Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивача було звільнено з порушенням встановленого порядку.
		Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
		Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже, трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.
		Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
		Згідно п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
		 При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки).
		Таким чином, у пункті 4 частини першої статті 40 КЗпП України встановлено право роботодавця обрати стягнення у вигляді звільнення як за скоєння одного прогулу, так і у разі, коли прогули мають тривалий характер. Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності. Поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника.
		Обов`язок доведення вини працівника у порушенні трудової дисципліни на підприємстві покладено на роботодавця.
		Крім встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи є з`ясування поважності причин його відсутності.
		Законодавством не визначено перелік обставин, за яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, а тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати докази.
		Прогул є дисциплінарним проступком, до звільнення з цієї підстави застосовується положення статей 147, 148, 149 КЗпП України.
		                                                                 
		 
		Згідно з частиною першою статті 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана або звільнення.
		Згідно зі статтею 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення до працівника, власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.
		Пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантій, наданих працівнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення. Правова оцінка дисциплінарного проступку здійснюється на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника.
		Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами.
		Відповідачем суду першої інстанції надані акти відсутності позивача на робочому місці 14 травня 2020 року,  15 травня 2020 року, 18 травня 2020 року та 19 травня 2020 року. 
		У порушення вимог статті 149 КЗпП України у позивача не вимагалися пояснення з приводу його відсутності на робочому місці у зазначені дні.
		Під час судового розгляду встановлено і позивачем не заперечувалося, що 14, 15 та 19 травня 2020 року він був відсутнім на робочому місці.
		 Разом з цим, 12 травня 2020 року позивач подав директору підприємства службову доповідну про не допуск його до робочого місця, а також просив вирішити вказане питання. Доповідна була отримана працівником відділу кадрів. 
		За змістом пункту 3 статті 29 КЗпП України до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов`язаний визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами.
		Однак, відповіді на звернення позивачу роботодавцем надано не було.
		18 травня 2020 року позивачу було вручено лист, у якому запропоновано звільнитися за угодою сторін, на що позивач подав службову доповідну про те, що його не забезпечено робочим місцем, не надано доступу до робочого місця, а крім того, у зв`язку із введенням у країні карантину та його проживанням в іншій місцевості, він позбавлений можливості добратися до місця роботи. 
		Отже, 18 травня 2020 року позивач був на робочому місці.
		При цьому, суду не надано доказів, що позивач був ознайомлений з наказом № 16/1о/с-пр/вр від 31 березня 2020 року про встановлення робочого часу на підприємстві для сумісників та людей, які працюють на 0,5 ставки.
		Постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11 березня 2020 року «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» на всій території України з 12 березня по 22 травня 2020 року встановлено карантин та заборонено регулярні та нерегулярні перевезення пасажирів автомобільним транспортом у міському, приміському, міжміському, внутрішньо обласному та міжобласному сполученні, крім перевезення службовими та/або орендованими автомобільними транспортними засобами працівників 
		                                                               
		 
		підприємств, закладів та установ, які забезпечують охорону здоров`я, продовольче забезпечення, урядування та надання найважливіших державних послуг, енергозабезпечення, водозабезпечення, зв`язок та комунікації, фінансові та банківські послуги, функціонування інфраструктури транспортного забезпечення, сфери оборони, правопорядку та цивільного захисту, суб`єктів господарювання, які мають безперервний промисловий цикл.
		Під час судового розгляду відповідачем не надано доказів організації доставки до робочого місця у період карантину працівників, які проживають в іншій місцевості, ніж розташовано підприємство.
		Доводи апеляційної скарги, що позивач має у власності автомобіль, а відтак мав можливість добиратися до робочого місця у період карантину та заборони перевезення пасажирським транспортом, колегія суддів вважає безпідставним, так як діюче законодавство не зобов`язує працівника використовувати приватний транспорт для зазначених цілей.
		При цьому, ст. 141 КЗпП України зобов`язує власника або уповноважений ним орган правильно організувати працю працівників, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.
		Однак, відповідач на звернення ОСОБА_1 з приводу не допуску до робочого місця та неможливості виконувати свої обов`язки належним чином не відреагував.
		Отже, приймаючи рішення про звільнення позивача, відповідач не врахував причини, з яких останній був відсутній на робочому місці, про які відповідач був повідомлений і повинен був прийняти заходи для вирішення порушених позивачем питань.
		За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про наявність правових підстав для поновлення позивача на роботі.
		Доводи апеляційної скарги, що суд не взяв до уваги того, що позивач не заперечував вчинення прогулу та відсутності на робочому місці протягом 14 - 15 травня 2020 року та 19 травня 2020 року, на думку колегії суддів, не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, так як з матеріалів справи вбачається, що позивач повідомляв відповідача про неможливість явки на роботу у зазначені дні та просив вирішити питання про його допуск до робочого місця, на що відповідач належної відповіді не надавав, запропонувавши позивачу звільнитися за угодою сторін. 
		Згідно ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. 
		При здійсненні розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд першої інстанції врахував положення ст. 27 Закону України «Про оплату праці» та Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 8 лютого 1995р.
		Апеляційна скарга не містить доводів незаконності рішення суду у частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, тому колегія суддів не вбачає підстав для його перевірки у цій частині.
		Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на 
		                                                             
		 
		положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). 
		Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права.
		Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Суд першої інстанції повно встановив обставини справи, оцінив надані учасниками справи докази, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення спору, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовуються, тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги.
		            Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд
		 
		постановив:
		 
		апеляційну скаргу Державного підприємства «Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№35)» залишити без задоволення, рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 грудня 2020 року - без змін.
		Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
		Повний текст постанови складено 26 квітня 2021 року.
		 
		 
		Суддя-доповідач                                                    І.М. Рейнарт
		 
		 
		Судді                                                                       Г.М. Кирилюк
		 
		 
		                                                                                 Т.А. Семенюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...