Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/10886/20-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про захист немайнових прав фізичних осіб, з них; про захист честі, гідності та ділової репутації, з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 18.05.2021. Забезпечено надання загального доступу: 18.05.2021.
Дата набрання законної сили: 13.05.2021
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 
		                                                                                    
		Апеляційне провадження:                                             Доповідач - Ратнікова В.М.
		№22-ц/824/7492/2021     
		 
		П О С Т А Н О В А
		 
		І М Е Н Е М     У К Р А Ї Н И
		 
		м. Київ                                                                                     Справа №757/10886/20-ц
		 
		13 травня 2021 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
		 
		головуючого судді    -  Ратнікової В.М.
		                    суддів     -  Левенця Б.Б.
		                                    -  Борисової О.В.
		при секретарі             -  Гоін В.С. 
		 
		           розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами представника відповідача Приватного підприємства «Українська правда» адвоката Литвина Олександра Олександровича та представника відповідача Громадської організації «Цент протидії корупції» адвоката Бойка Олексія Ігоровича на рішення Печерського районного  суду міста Києва від 20 січня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Вовка С.В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Українська правда», ОСОБА_2 , Громадської організації «Центр протидії корупції» про захист честі, гідності, ділової репутації, спростування недостовірної інформації та стягнення моральної шкоди,-
		в с т а н о в и в:
		05.03.2020  року ОСОБА_1  звернулася до Печерського районного  суду міста Києва з позовом до Приватного підприємства «Українська правда», ОСОБА_2 , Громадської організації «Центр протидії корупції»  та просила суд визнати недостовірною і такою, що порушує право на честь, гідність, ділову репутацію ОСОБА_1 інформацію, яка містить фактичні твердження, поширену ПП «Українська правда», ОСОБА_2 , ГО «Центр протидії корупції» на веб-сайті інтернет-видання «Українська правда» за адресою  ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме: - « ОСОБА_3 навіть впливає на кадрову політику відомства. Так завдяки йому був призначений на посаду радника ОСОБА_4 скандальний ОСОБА_5 ». - «Він її часто супроводжує (…) - Навіть проводить співбесіди з потенційними співробітниками»; зобов`язати ПП «Українська правда» і ОСОБА_2 протягом одного місяця з дня набрання судовим рішенням  законної сили розмістити на веб-сайті інтернет-видання «Українська правда» (pravda.com.ua) текст судового рішення у цій справі; стягнути з ПП «Українська правда» ОСОБА_2, ГО «ЦЕНТР ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ» на користь ОСОБА_1 по 50 000 грн. моральної шкоди з кожного.
		Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що  ІНФОРМАЦІЯ_2 на веб-сайті інтернет-видання «Українська правда» за адресою ІНФОРМАЦІЯ_1 , опубліковано матеріал під заголовком ОСОБА_6 : як «тимчасовий міністр» нарощує свій вплив у силовому блоці», що містить недостовірну інформацію про ОСОБА_1 . Зокрема, у публікації стверджується про наступні факти, які не відповідають дійсності, а саме що:
		а) чоловік позивача ОСОБА_3 впливає на кадрову політику Державного бюро розслідувань;
		б) ОСОБА_5 був призначений радником позивача завдяки чоловіку позивача ОСОБА_3 ;
		в) чоловік позивача ОСОБА_3 проводить співбесіди з потенційними співробітниками Державного бюро розслідувань.
		Недостовірна інформація міститься в наступних цитатах з матеріалу:
		«Співробітник ДБР розповідає УП, що ОСОБА_3 навіть впливає на кадрову політику відомства. Так, завдяки йому був призначений на посаду радника ОСОБА_4 скандальний ОСОБА_5 , який тривалий час працював у Національній поліції та входив до складу конкурсної комісії у ДБР в 2018 році». «Він її часто супроводжує (...) Навіть проводить співбесіди з потенційними співробітниками».
		Стверджує, що вказана інформація не відповідає дійсності, є негативною, посягає на гарантоване законодавством право на повагу до честі, гідності, ділової репутації позивача і завдає їй  моральної шкоди.
		Позивачка наполягає на тому, що відповідачі поширили щодо неї недостовірну інформацію, яка є фактичним твердженням, оскільки вказана  інформація може бути перевірена та підтверджена, чи спростована.
		Вказує на те, що у оспорюваних твердженнях йдеться про конкретні події, а тому вони кваліфікуються як факти. Зокрема, у матеріалі стверджується, що на кадрову політику Державного бюро розслідувань впливає чоловік позивача, з вказівкою конкретних проявів такого впливу, а саме:  що завдяки чоловіку позивача на посаду радника був призначений ОСОБА_5 ; що чоловік позивача проводить співбесіди з потенційними співробітниками Державного бюро розслідувань.
		Тобто, позивачку звинувачено в несамостійності при прийнятті кадрових питань, необ`єктивності та превалюванні певних приватних інтересів, що не відповідає дійсності.
		На противагу розповсюдженій відповідачами інформації, позивачка наполягає на тому, що не приймала жодних кадрових рішень на посаді керівника Державного бюро розслідувань під впливом свого чоловіка ОСОБА_3 , в тому числі, не призначала радником ОСОБА_5 . Всі кадрові рішення ухвалювалися позивачкою згідно з вимогами чинного законодавства. Посада радника, відповідно до статті 91 Закону України «Про державну службу», належить до посад патронатної служби. Процедура призначення ОСОБА_5 на посаду позивачкою була  дотримана в повному обсязі, жодних вимог законодавства не порушено. Керуючись принципами верховенства права, законності, справедливості, неупередженості, відкритості і прозорості, позивачка призначила ОСОБА_5 радником без будь-якого зовнішнього впливу.
		В силу вимог ч.2 ст.302 ЦК України фізична особа, яка поширює інформацію зобов`язана переконатися в її достовірності. Фізична особа, яка поширює інформацію отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів самоврядування, звіти, стенограми тощо), не зобов`язана перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування. Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов`язана робити посилання на таке джерело.
		Проте, відповідачі не виконали вимог законодавства і поширили інформацію  щодо позивачки без перевірки її достовірності. Зазначає, що  поширена відповідачами  інформація не носить характеру офіційної, в ній відсутнє посилання на офіційне джерело, а тому підстави для звільнення  відповідачів від обов`язку щодо перевірки інформації відсутні.
		Позивачка звертає увагу, що порушення відповідачі вчинили свідомо, оскільки мали можливість скористатися відкритими даними про процедуру прийняття до патронатної служби у Державному бюро розслідувань. Діючи добросовісно, відповідачі мали можливість звернутися із запитом на публічну інформацію як до Державного бюро розслідувань, так і безпосередньо до  неї, однак таким правом не скористалися, натомість поширили неперевірену та неправдиву інформацію.
		Крім того, оспорювана інформація завдає шкоди честі, гідності, діловій репутації позивачки, оскільки вона є державним службовцем, керівником правоохоронного органу, яким є Державне бюро розслідувань. На неї поширюються вимоги Законів України «Про державну службу», «Про запобігання корупції», «Про Державне бюро розслідувань», що створюють суворі вимоги, обов`язки та обмеження щодо здійснення діяльності.
		Зазначає, що розповсюдження недостовірних відомостей  щодо неї завдає їй не лише репутаційних втрат, але і моральних, душевних страждань. Недостовірні матеріали провокують негативне ставлення в суспільстві як до неї, так і до очолюваного нею державного органу. Їй доводиться виправдовуватися за дії, яких вона не вчиняла, що в сукупності згубно впливає на її моральний стан.
		Рішенням Печерського районного  суду міста Києва від 20 січня 2021 року позов задоволено частково.
		Визнано недостовірною і такою, що порушує право на честь, гідність, ділову репутацію ОСОБА_1 інформацію, яка містить фактичні твердження, поширену ПП «Українська правда», ОСОБА_2 , ГО «Центр протидії корупції» на веб-сайті інтернет-видання «Українська правда» за адресою  ІНФОРМАЦІЯ_1  а саме:
		 - « ОСОБА_3 навіть впливає на кадрову політику відомства. Так завдяки йому був призначений на посаду радника ОСОБА_4 скандальний ОСОБА_5 »;
		 - «Він її часто супроводжує (…) - Навіть проводить співбесіди з потенційними співробітниками».
		Зобов`язано ПП «Українська правда», ОСОБА_2 протягом одного місяця з дня набрання судовим рішенням у цій справі законної сили розмістити на веб-сайті інтернет-видання «Українська правда» (pravda.com.ua) текст судового рішення у цій справі.
		Стягнуто з ПП «Українська правда» на користь ОСОБА_1 5 000, 00 грн. моральної шкоди та 8 576, 73 грн. судових витрат.
		Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 5 000, 00 грн. моральної шкоди та 8 576, 73 грн. судових витрат.
		Стягнуто з ГО «ЦЕНТР ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ» на користь ОСОБА_1 5 000, 00 грн. моральної шкоди та 8 576, 73 грн. судових витрат.
		В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. 
		Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції,  19.03.2021 року представник відповідача ПП «Українська правда» адвокат Литвин Олександр Олександрович поштою  направив  на адресу суду  апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Печерського районного  суду міста Києва від 20 січня 2021 року та ухвалити нове судове  рішення, яким відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
		Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що рішення суду першої інстанції  ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Судом не з`ясовано обставини, що мають значення для справи, визнано встановленими обставини, які є недоведеними.  Викладені у рішенні суду першої інстанції висновки не відповідають обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення спору та, відповідно до вимог статті 376 ЦПК України, є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. 
		Вказує на те, що суд 1-ї інстанції дійшов помилкового висновку про те, що спірна інформація, яка була поширена на сайті, що належить ПП «Українська правда» є фактичним твердженням, а не оціночними судженнями.
		Так, у своїй позовній заяві позивачка оскаржувала наступну інформацію: «Співробітник ДБР розповідає УП, що ОСОБА_3 навіть впливає на кадрову політику відомства. Так, завдяки йому був призначений на посаду радника ОСОБА_4 скандальний ОСОБА_5 , який тривалий час працював у Національній поліції та входив до складу конкурсної комісії у ДБР в 2018 році».
		«Він її часто супроводжує її на зустрічах виглядає впевненіше за фактичного керівника ДБР», - розповідає УП один із керівників правоохоронних органів. - Навіть проводить співбесіди з потенційними співробітниками».
		Проаналізувавши зміст зазначених вище рядків статті стає зрозумілим, що дана інформація за своїм змістом носить характер оціночних суджень журналістів, які ґрунтуються на їх суб`єктивному сприйнятті та особистому трактуванні інформації, яку вони отримали з інших джерел інформації, а  саме: від співробітника правоохоронного органупід час бесіди з ним.
		Більше того, в статті, що містить оспорювану інформацію, використано мовно-стилістичні засоби, які не дозволяють стверджувати про те, що відповідачі вказували на існування якихось конкретних фактів. Поширення оспорюваної інформації відбулося у максимально терпимій та толерантній формі, ніж це зазвичай відбувається у засобах масової інформації. Зокрема, в оспорюваній інформації постійно наголошується на тому, що вона отримана під час спілкування з працівником правоохоронного органу. В оспорюваній інформації не використовуються словесні конструкції, що вказували б на висловлення образ, наклепу або ж обвинувачення у вчиненні протиправних дій.
		При цьому, ухвалюючи оскаржуване рішення суд 1-ї інстанції помилково виходив із того, що: «...відповідачами використані мовні засоби, які репрезентують чітке, однозначне, точне позначення фактів, які можна довести або спростувати... Оспорювана інформація сформульована ними способом категоричного висловлювання, у формі існування конкретних обставин (фактів). У їх висловлюваннях  відсутні спеціальні вставні конструкції, прислівники, інші мовностилістичні способи, що мали б виражати їх невпевненість або сумніви щодо вірогідності висловлювання…Про те, що йдеться про фактичні, свідчать також загальний тон висловлювання у контексті оспорюваної інформації»,  так як  оціночні судження не зобов`язанні містити певні мовностилістичні конструкції, які повинні  вказувати на невпевненість або існування сумнівів у автора відповідних оціночних суджень, вони лише мають відображати  суб`єктивне ставлення до певних фактів, явищ тощо,оскільки судження - це те ж саме, щой думка, висловлювання. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов`язане із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування.
		Всупереч цьому, суд першої інстанції зазначив, що поширення відповідачами спірної інформації саме в такій формі, як вона була розміщена на сайті ПП «Українська правда» спрямовано на те, щоб створити у сторонньої особи уявлення про несамостійність позивача як керівника Державного бюро розслідувань, наявність стороннього впливу на прийняття кадрових рішень, що суперечить принципам державної служби.
		Вважає, що такі висновки суду 1-ї інстанції фактично ґрунтуються виключно на власних припущеннях та домислах позивачки, яка довільно трактує суб`єктивне бачення тих чи інших подій іншими особами.
		Більше того, висновок суду про те що, того, що поширення таких відомостей «створюють уявлення», «дає підстави стверджувати» є безпідставними, оскільки поширена відповідачами інформація повинно оцінюватись з точки зору суспільновідповідальної поведінки будь-якої особи перед суспільством, а аналіз таких висновків повинен здійснюватися суспільствомна основі усієї інформації, отриманої з різнихджерел. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 22 травня 2019 року по справі №757/22307/17-ц. Суд 1-ї інстанції повністю проігнорував ту обставину, що спірна інформація є предметом суспільного інтересу.
		Наполягає на тому, що поширена інформація містила в собі оціночні судження журналістів, зроблені ними на основіінформації, отриманої під час бесід з працівникамиправоохоронних органів. При цьому, поширення спірної інформації було зумовлено в першучергу статусом позивачки, як керівника Державного бюро розслідувань та публічної особи, а також значногосуспільного інтересу щодо можливихобставин неправомірного впливу на неї з бокусторонніх осіб під час безпосереднього виконання нею своїх посадових обов`язків на посаді керівника Державного бюро розслідувань.
		При цьому, суд дійшов цілком необґрунтованого висновку, що: «...перевірити достовірність такої інформації в інший спосіб не вбачається можливим. У матеріалах, справи немає та в ході розгляду справи відповідачі не вказали безпосереднє джерело такоїінформації та не конкретизували наведені обставини, що дозволило би їх перевірити», оскільки і законодавствомУкраїни і численними рішеннями ЄСПЛ, які маютьзастосовуватись як джерело права в Україні, неодноразово підтверджувалось, щодостовірність оціночних суджень не може бути апріорі підтверджена.
		Крім того, суд 1-ї інстанції безпідставно задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1   про стягнення з відповідачів  на її користь моральної шкоди, оскільки відповідно до вимог частини 2 статті 31 Закону України «Про інформацію», суб`єкти владних повноважень як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати в судовому порядку лише спростування недостовірної інформації про себе і не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
		З позовних вимог чітко вбачається, що предметом розгляду даної судової справи є вимоги про відновлення порушених прав ОСОБА_1 як суб`єкта владних повноважень (а саме - виконуючої обов`язки директора Державного бюро розслідування) та захист її гідності, честі та ділової репутації саме як державного службовця у зв`язку з поширенням інформації, що фактично містить критику її професійної діяльності під час перебування на займаній посаді.
		Також, під час розгляду справи суд 1-ї інстанції допустив грубе порушення норм процесуального закону, розглянувши справу за відсутності відповідачів та їх представників.
		Так, до початку судового засідання призначеного на 20 січня 2021 року, представником ПП «Українська правда» та представником ГО «Центр протидії корупції»  були подані клопотання про перенесення судового засідання на іншу дату. Разом із тим, із змісту оскаржуваного судового рішення не вбачається, що судом вказані клопотання взагалі розглядалися та надавалася оцінка поважності причин неприбуття представників відповідачів в судове засідання. 
		Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. В той же час, розглянувши справу фактично за відсутності всіх відповідачів, суд позбавив їх можливості реалізувати свої процесуальні права, гарантовані ЦПК України.
		Також, не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції,  19.03. 2021 року представник відповідача ГО «Центр протидії корупції » адвокат Бойко Олексій Ігорович подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Печерського районного  суду міста Києва від 20 січня 2021 року  та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
		Вказує на те, що при  ухваленні оскаржуваного судового рішення  поза увагою суду першої інстанції залишилися ті обставини, що оспорювані позивачем фрази є оціночними судженнями та не можуть бути предметом судового захисту в силу положень ст. 277 ЦК України та ст.30 Закону України «Про інформацію».
		Так, у даному позові позивачем оскаржується вирваний з контексту фрагмент публікації:
		«Співробітник ДБР розповідає УП, що ОСОБА_3 навіть впливає на кадрову політику відомства. Так, завдяки йому був призначений на посаду радника ОСОБА_4 скандальний ОСОБА_5 , який тривалий час працював у Національній поліції та входив до складу конкурсної комісії у ДБР в 2018 році.». «Він її часто супроводжує і на зустрічах виглядає впевненіше за фактичного керівника ДБР», - розповідає УП один із керівників правоохоронних органів. - Навіть проводить співбесіди з потенційними співробітниками».
		У даному випадку слова «впливає», «завдяки йому» та «скандальний» є вираженням суб`єктивної думки, заснованої на інформації, отриманій в результаті журналістської діяльності від джерела. Крім того, ПП «Українська правда», цитуючи у своїй публікації одного із керівників правоохоронних органів: «Він її часто супроводжує і на зустрічах виглядає впевненіше за фактичного керівника ДБР», фактично лише наводить суб`єктивну оцінку певних подій іншою особою.
		Таким чином, інформація, поширена ПП «Українська правда» є виключно оціночними судженнями ПП «Українська правда», які ґрунтуються на  особистих трактуваннях матеріалів журналістського розслідування та оформлених у вигляді публікації на власному сайті. Така оцінка є вираженням суб`єктивної думки ПП «Українська правда» і не підлягає спростуванню та доведенню її правдивості.
		Як наслідок, позовні вимоги не підлягали задоволенню, оскільки оспорювані твердження є критичною оцінкою обставин, вираженням суб`єктивної думки і поглядів журналістів на ці обставини, а отже - є  їх оціночними судженнями, а тому в силу положень статті 277 ЦК України та ст.30 Закону України «Про інформацію» вони не можуть бути предметом судового захисту, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції (зокрема, пункту 46 рішення від 08 липня 1986 року в справі «Лінгенс проти Австрії»).
		Також, поза увагою суду першої інстанції залишилися ті обставини, що позивачка має статус публічної особи, а межі допустимої критики щодо публічних осіб можуть бути ширшими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних громадян, а також, що оспорювана інформація є предметом суспільного інтересу.
		Суд першої інстанції дійшов помилкового та необґрунтованого висновку про те, що відповідачі, стверджуючи про недоведеність позивачем недостовірності інформації, яку вона просила спростувати, нібито, такими діями визнають поширення ними відомостей у вигляді фактичних даних. Навпаки, відповідачі окремо звертали увагу суду на  те, що позивачкою не було надано жодних належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження того, що висловлювання, які вона просить спростувати, містять недостовірну інформацію. Тобто, посилання відповідачів на недоведеність позивачкою її  позовних вимог не є і не може бути визнанням відповідачами будь-яких обставин справи, зокрема, і тих обставин, що ними  поширена  інформація у формі фактичних тверджень.
		Зазначає, що висновок суду першої інстанції «Про те, що йдеться про фактичні дані, свідчить також загальний тон висловлювань у контексті оспорюваної інформації» не підтверджується жодними належними та допустимими доказами, в розумінні чинного ЦПК України, оскільки належне визначення тону висловлювань у текстовому документі потребує спеціальних знань. В свою чергу, допустимим доказом, на підтвердження наведеного вище висновку суду першої інстанції, був би висновок оформлений за результатами проведення лінгвістичної (семантико-текстуальної) експертизи (експертного дослідження), виконаний відповідним фахівцем (експертом) з відповідною кваліфікацією. Але висновку експертизи про те, що «загальний тон висловлювань» підтверджує те, що ці висловлювання є фактичними твердженнями, матеріали справи не містять.
		Також, посилаючись на положення ст.31 Закону України «Про інформацію», стверджує, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку  про  наявність правових підстав  для стягнення  з відповідачів на користь позивачки моральної шкоди,  з огляду на те, що відповідно до вимог ч.2ст. 31 вказаного Закону, суб`єкти владних повноважень як позивачі у справах  про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати в судовому порядку лише спростування недостовірної інформації про себе і не мають права вимагати відшкодування моральної ( немайнової) шкоди.
		Вказує також на те, що в своєму рішенні суд посилається  на те, що  недостовірність поширеної  відповідачами інформації підтверджується також поясненнями представника позивача в судових засіданнях. З огляду на те, що представник  позивачки  не був допитаний в судовому засіданні як свідок, суд першої інстанції безпідставно, в порушенні вимог статей 78 та 92 ЦПК України, визнав усні пояснення представника позивачки доказами по справі.
		В свою чергу, покази свідка ОСОБА_5 в частині, яка стосується предмету доказування у даній справі, є суперечливими. Так як вказаний свідок повідомив, що йому невідома особа чоловіка позивачки, разом з тим він особисто знайомий з людьми, які знайомі з ОСОБА_12 . Вважає, що вказані твердження свідка  явно суперечать одне одному.
		30.04.2021 на адресу суду від представника  ОСОБА_1 адвоката Чайковської  Оксани  Євгенівни  надійшов відзив на апеляційні скарги ПП «Українська правда» та ГО «Центр протидії корупції». 
		Зазначає, що апелянти неодноразово посилаються на те, що оспорювана інформація начебто була повідомлена журналістам іншою особою, атому повинна бути кваліфікована як оціночне судження. Поряд з цим, відповідачами не було надано суду жодних доказів на підтвердження того, що спірна інформація дійсно походить від іншого джерела; що будь-які «працівники правоохоронних органів» висловлювали твердження про позивача, які втілені в матеріалі відповідачів та  що взагалі не ідентифіковані «працівники правоохоронних органів», на котрих відповідачі намагаються перекласти свою відповідальність, дійсно існують, а не є штучно вигаданими персонами. Оскільки відповідачі не надали суду доказів існування «офіційного джерела» поширеної ними інформації, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що на відповідачів поширювався загальний обов`язок щодо перевірки інформації на предмет її достовірності.
		Щодо доводів ПП «Українська правда» про наявність суспільного інтересу, як підстави для звільнення  відповідачів від відповідальності за поширену ними  інформацію, зазначає, що суд першої інстанції правильно оцінив обставини справи і  відхилив такі доводи   відповідачів, оскільки ні чинне законодавство, ні практика ЄСПЛ не допускає можливості звинувачення особи у правопорушенні, базуючись на «припущенні», тобто, на неперевіреній інформації. Відповідачі не надали суду першої інстанції будь-яких доказів на підтвердження існування суспільної дискусії «щодо можливого впливу сторонніх осіб на прийняття управлінських рішень керівником ДБР», тим самим не виконали вимог статті 12 ЦПК України.
		Щодо посилання апелянтів на статус позивача, як публічної особи, зазначає, що такі доводи є безпідставними, оскільки існує межа між критикою щодо публічного діяча, яка ґрунтується на певних фактах (його словах, вчинках), і поширенням безпідставних звинувачень у вчиненні дій, яких ніколи не вчинялося. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що оспорювана інформація за своїм змістом не може бути віднесена до критики, оскільки відповідачі не довели наявність підґрунтя для такої «критики». Крім того,  допустимої критика не є безмежною і повинна закінчуватися там, де починається право особи на честь, гідність, ділову репутацію. В даному випадку, відповідачами було порушено баланс між правом на свободу вираження поглядів та критики публічної особи, з одного боку, і правом публічної особи на честь, гідність та ділову репутацію, з іншого боку, що не відповідає вимогам міжнародних та національних правових актів, а також практиці Європейського суду з прав людини. 
		 Зазначає про безпідставність доводів апеляційних скарг про відсутність підстав для  задоволення позовних вимог ОСОБА_1  про стягнення з відповідачів на її користь  відшкодування завданої моральної шкоди.  Посилання при цьому  відповідачів на статтю 31 Закону України «Про інформацію» є недоречним, оскільки в інформаційних відносинах чинне законодавство розмежовує поняття «суб`єкта владних повноважень» і «посадової особи». Так, відповідно до статті 1 Закону України «Про інформацію», суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, інший суб`єкт, що здійснює владні управлінські функції відповідно до законодавства, у тому числі, на виконання делегованих повноважень. З викладеного вбачається,  що Закон не включає до суб`єктів владних повноважень посадових та службових осіб. Тобто, Закон проводить чітку межу між способами захисту права органів влади чи місцевого самоврядування як позивачів у спорах про спростування недостовірної інформації та аналогічними справами, де позивачами є фізичні особи, навіть якщо вони є посадовими особами органу влади. Отже, законодавство наділяє правом на захист честі, гідності, ділової репутації усіх фізичних осіб, незалежно від того чи є вони посадовими особами, чи не є. Іншими словами, посадова особа має таке ж право на захист свого загальнолюдського права, як і будь-яка інша людина.
		Позивач заперечує проти доводів апелянтів про те, що покази свідка  ОСОБА_5 є суперечливими. Такі доводи апелянти обґрунтовують перекрученими і вирваними з контексту тезами, які в апеляційних скаргах видаються як цитати  з показів свідка. Такі доводи апелянтів направлені по суті на введення суду в оману шляхом штучної зміни змісту пояснень свідка. Всупереч наведеному в апеляційній скарзі, при наданні пояснень свідком, у відповідь на те, чи знайомий він з ОСОБА_12 , свідок відповів чітким запереченням - «не знайомий, не перетинався», після чого зазначив, що «я знаю людей, які з ним спілкуються, спілкувалися в кібербезпеці, але я з ним ніколи не перетинався і не спілкувався.». В подальшому свідок також чітко заперечив проведення з ним співбесіди ОСОБА_12 , чоловіком позивача.
		Необгрунтованими вважає доводи апеляційних скарг  про порушення судом першої інстанції  при ухваленні оскаржуваного рішення  норм процесуального права, а саме: розгляду справи без участі представників відповідачів,  так як  мова йде про представництво відповідачів юридичних осіб, які не обмежені у виборі представника і, діючи добросовісно, мали би забезпечити своє представництво незалежно від особистих обставин, що виникли у їх адвокатів (хвороба та перебування в іншому судовому засіданні). Зазначає, що  судові засідання у справі  відкладалися неодноразово, в тому числі через неявку представників відповідачів. Наполягає на тому, що чергове відкладення судового засідання, призначеного на 20 січня2021 року, без поважних на те причин, суперечило б завданням цивільного судочинства,якими, серед іншого, є своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метоюефективного захиступорушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб.
		У судовому засіданні представник відповідача Приватного підприємства «Українська правда» адвокат Литвин Олександр Олександрович повністю підтримав доводи своєї апеляційної скарги та апеляційної скарги Громадської організації «Центр протидії корупції» та просив їх задовольнити.
		Представник відповідача Громадської організації «Центр протидії корупції»  адвокат Бойко Олексій Ігорович повністю підтримав доводи своєї апеляційної скарги та апеляційної скарги Приватного підприємства «Українська правда» та просив їх задовольнити.
		Представник ОСОБА_1 адвокат Чайковська  Оксана Євгенівна проти доводів апеляційних скарг заперечувала та просила в задоволенні апеляційних скарг відмовити, рішення суду 1-ї інстанції залишити без змін.
		ОСОБА_2 в судове засідання  не з`явилась, про день та час слухання справи  судом повідомлена,  причин неявки суду не повідомила, а тому  колегія суддів  вважає можливим розгляд  справи у її відстності.
		Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи,  дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
		Згідно  вимог статті 34 Конституції України  кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
		Разом із тим, відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб.
		Відповідно до статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
		Отже, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію, а також інформацію, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
		З позиції правової природи, право на захист честі, гідності та ділової репутації є частиною права на повагу до приватного життя, а підстави захисту такого права виникають, як правило, на стику взаємодії права (свободи) на вираження (думки) та права на повагу до приватного життя.
		Колегія суддів наголошує на важливості права кожної людини на приватність і права на свободу вираження поглядів як основи демократичного суспільства. Ці права не є абсолютними і не мають ієрархічного характеру, оскільки мають однакову цінність.
		Згідно зі статтею 201 ЦК України, особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров`я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім`я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.
		Відповідно до Конституції України життя і здоров`я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.
		Законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації, оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими благами, яким закон надає значення самостійних об`єктів судового захисту.
		В свою чергу, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов`язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. А під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов`язків.
		У частині першій статті 277 ЦК України передбачено, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на спростування цієї інформації.
		Згідно зі статтею 299 ЦК України фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року по справі № 904/4494/18 зроблено правовий висновок такого змісту: при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача;в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
		Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
		Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
		Згідно з частиною другою статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
		Таким чином, слід відрізняти деякі висловлювання, які хоч і мають характер образи, однак у цілому контексті є оцінюючими судженнями з урахуванням вживаних слів та виразів з використанням мовностилістичних засобів.
		Судження - це те саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов`язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування.
		Таким чином, відповідно до  вимог статті 277 ЦК України предметом судового захисту не можуть бути оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які як вираження суб`єктивної думки і поглядів відповідача не можна перевірити щодо їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати.
		Судом 1-ї інстанції достовірно встановлено, що інформація розміщена на веб-сайті інтернет-видання «Українська правда» за адресою  ІНФОРМАЦІЯ_1 , під заголовком ОСОБА_6 : як «тимчасовий міністр» нарощує свій впливу у силовому блоці, містить достатньо відомостей (ім`я та прізвище, перебування на посаді керівника Державного бюро розслідувань та у минулому - народного депутата України, обраного від Політичної партії «Слуга народу», згадування імені та прізвища чоловіка), які свідчать про те, що  у вказаній  інформації йдеться саме про позивача - ОСОБА_1 .
		Зазначені обставини підтверджуються наявними у матеріалах справи доказами: роздруківкою з веб-сайту Верховної Ради України, яка містить інформацію стосовно позивача як народного депутата України, копією Указу Президента України від 27 грудня 2019 року № 961/2019 «Про призначення тимчасово виконуючого обов`язки Директора Державного бюро розслідувань», копією свідоцтва про одруження позивачки.
		Таким чином, оскаржувана інформація за своєю суттю є твердженнями про факти, оскільки містить конкретну інформацію про подію і про особу, яку можна перевірити щодо її відповідності дійсності.
		Ні судом першої інстанції, ні судом апеляційної інстанції не встановлено, а відповідачами не доведено, що поширена інформація є такою, що відповідає дійсності, а тому суд  першої інстанції прийшов до вірного  та обгрунтованого висновку  про те, що відбулося поширення недостовірної та неправдивої інформації про позивача ОСОБА_1 .
		За вказаних обставин, колегія суддів  погоджується з висновком суду першої інстанції  про те, що спірна інформація містить саме недостовірні дані, а не оціночні судження, оскільки, не містить алегорій, сатири, гіпербол, тощо. Крім того, аналіз вказаної інформації вказує на те, що у ній висловлено не оціночне суб`єктивне судження відносно позивачки, не особисте відношення автора до неї, а стверджується щодо об`єктивних чітко висловлених фактів, які можуть бути перевіреними.
		Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені) (п. 15 Постанови ВСУ № 1).
		Відповідно до ч.2 ст.302 ЦК України фізична особа, яка поширює інформацію, зобов`язана переконатися в її достовірності. Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), не зобов`язана перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування. Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов`язана робити посилання на таке джерело.
		Заперечуючи проти доводів позову про недостовірність поширеної інформації, відповідачі, усупереч вимогам ст.ст.13, 81 ЦПК України, не надали доказів на підтвердження своїх аргументів та доказів того, що вони перед поширенням інформації, про спростування якої заявляє позивач, перевірили її достовірність або отримали її з офіційних джерел. Будь-якого посилання на офіційні джерела опублікований матеріал не містить.
		За змістом частини першої статті 277 ЦК України особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення недостовірної інформації про неї та (або) членів її сім`ї, має право звернутися до суду за спростуванням цієї інформації як щодо себе, так і членів родини, якщо така інформація прямо чи опосередковано порушує її особисті немайнові права. 
		У спірних правовідносинах поширена щодо позивачки інформація стосується її честі та ділової репутації як публічної особи, оскільки формує її морально-етичний портрет в очах громадськості, а тому суд першої інстанції прийшов до вірного висновку  про те, що  позовні вимоги про спростування недостовірної інформації стосовно позивачки підлягають задоволенню в межах заявлених вимог.
		Колегія суддів також вважає обґрунтованим рішення суду 1-ї інстанції в частині стягнення з кожного з відповідачів на користь позивачки моральної шкоди в сумі 5000,00 грн., з  огляду на наступнею.
		Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
		Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
		Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
		Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
		За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Відповідно до частин першої - третьої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
		Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
		Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
		Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер і тривалість страждань, стан здоров`я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Якщо законодавством встановлені межі відшкодування моральної шкоди, суд визначає її розмір з урахуванням цих меж. Визначивши розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен навести в рішенні відповідні мотиви.
		Також, моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
		У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява N 40450/04, п. 64, від 15 жовтня 2009 року) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.
		Верховний Суд у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17 зробив висновок, що «..адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого».
		Сатисфакція - це форма відшкодування шкоди, заподіяної потерпілій стороні внаслідок правопорушення. Справедлива сатисфакція не завжди має грошовий характер. Часто справедливою сатисфакцією Європейський суд з прав людини вважає саме встановлення факту порушення. Тобто, зважаючи на всі особливості кожної справи, Суд може вирішити, що стосовно певних скарг визнання порушення Конвенції саме по собі є достатньою справедливою сатисфакцією і немає потреби надавати будь-яку грошову компенсацію. Суд також може з міркувань справедливості призначити відшкодування у розмірі, меншому за фактично нанесену шкоду чи фактично понесені витрати, або не призначити відшкодування взагалі. Наостанок, Суд зазвичай бере до уваги місцеві економічні обставини. 
		Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. 
		Обґрунтовуючи позовні вимоги в частині заподіяння моральної шкоди в розмірі 50 000,00 грн. кожним із відповідачів, позивач свої доводи в цій частині зводила до того, що недостовірна інформація набула значного розголосу, була поширена засобами масової інформації та в соціальних мережах. Станом на дату складання позову тільки на веб-сайті «Українська правда» матеріал має понад 80 000 переглядів та 2465 - у соціальній мережі «Фейсбук». Окрім того, для надання відомостям про позивача більшого резонансу, Інтернет-видання «Українська правда» у той же день повторно розмістило аналогічну інформацію на своєму сайті, вже в окремій публікації під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_3 » за адресою  ІНФОРМАЦІЯ_4 . Крім того, безліч видань, таких як « ІНФОРМАЦІЯ_5 », «Новое время», «Хвиля» тощо здійснили передрук матеріалу «Української правди», в тому числі, недостовірних відомостей стосовно позивачки. 
		Таким чином, широке поширення недостовірної інформації завдає шкоди честі та гідності позивачки як людини, її діловій репутації як публічної особи та авторитету як керівника правоохоронного органу. Відсутність зі сторони відповідачів доказів про перевірку достовірності інформації перед її оприлюдненням свідчить про умисний характер таких дій, тобто, про наявність в їх діях вини. При цьому відповідачами не доведено, як це передбачено ч. 2 ст. 1166 ЦК України, що шкоду позивачці завдано не з їх вини.
		При визначенні розміру відшкодування суд виходить з того, що з огляду на диспозитивність цивільного судочинства (ст. 13 ЦПК України) такий розмір визначається насамперед позивачем при зверненні до суду. У свою чергу суд при розгляді справи повинен оцінити співмірність заявлених позивачем вимог з точки зору засад справедливості, добросовісності та розумності.
		Враховуючи викладене вище та характер правовідносин, що склалися між сторонами, колегія суддів вважає висновки суду 1-ї інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог про відшкодування відповідачами моральної шкоди та стягнення з них по 5 000,00 грн. з кожного, обґрунтованими,  а визначений судом розмір  моральної шкоди  співмірним з характером правопорушення та діями відповідачів.
		Колегія суддів також погоджується з висновками суду 1-ї інстанції про те, що позивачка довела факт поширення інформації відповідачами, а також те, що внаслідок поширення  вказаної  недостовірної інформації  відповідачами  були порушені її особисті немайнові права.
		У пункті 6.5 постанови Великої Палати Верховного Суду 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 (провадження № 12-110гс19) зроблено висновок, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника веб-сайту можуть бути витребувані відповідно до положень процесуального законодавства в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.
		Відповідно до статті 56 Закону України «Про телекомунікації» адміністрування адресного простору українського сегмента мережі Інтернет включає комплекс організаційно-технічних заходів, необхідних для забезпечення функціонування технічних засобів підтримки адресування, у тому числі серверів доменних назв українського сегмента мережі Інтернет, реєстру домену.UA в координації з міжнародною системою адміністрування мережі Інтернет, спрямованих на систематизацію та оптимізацію використання, обліку та адміністрування доменів другого рівня, а також створення умов для використання простору доменних імен на принципах рівного доступу, захисту прав споживачів послуг Інтернет та вільної конкуренції. 
		Адміністрування адресного простору українського сегмента мережі Інтернет здійснюється уповноваженою організацією для: 1) створення реєстру доменних назв і адрес мережі українського сегмента мережі Інтернет; 2) створення реєстру доменних назв у домені.UA; 3) створення та підтримки автоматизованої системи реєстрації та обліку доменних назв і адрес українського сегмента мережі Інтернет; 4) забезпечення унікальності, формування та підтримки простору доменних назв другого рівня в домені.UA; 5) створення умов для використання адресного простору українського сегмента мережі Інтернет на принципах рівного доступу, оптимального використання, захисту прав споживачів послуг Інтернет та вільної конкуренції; 6) представництва та захисту у відповідних міжнародних організаціях інтересів споживачів українського сегмента мережі Інтернет. 
		Адміністрування адресного простору мережі Інтернет у домені.UA здійснюється недержавною організацією, яка утворюється самоврядними організаціями операторів/провайдерів Інтернет та зареєстрована відповідно до міжнародних вимог.
		Утворення адресного простору, розподіл і надання адрес, маршрутизація інформації між адресами здійснюються відповідно до міжнародних вимог.
		Відповідно до пункту 1 розпорядження Кабінету Міністрів України від 22 липня 2003 року № 447-р «Про адміністрування домену «.UA» ОП «УМІЦ» створено з метою управління адресним простором українського сегмента мережі Інтернет, обслуговування та адміністрування системного реєстру та системи доменних імен домену верхнього рівня «.UA».
		За інформацією, отриманою з бази даних записів про доменні імена WHOIS, реєстрантом доменного імені ІНФОРМАЦІЯ_6 є ОСОБА_2 , ім`я якої також вказано на згаданому веб-сайті як редактора-засновника. Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, ОСОБА_2 є засновником, кінцевим бенефіціарним власником та керівником ПП «Українська правда».
		Наведені обставини, які підтверджуються доказами, що містяться в матеріалах справи, свідчать про те, що власниками веб-сайту pravda.com.ua слід вважати ПП «Українська правда» та ОСОБА_2 .
		В опублікованому матеріалі міститься посилання на Громадську організацію «Центр протидії корупції». Автора матеріалу не зазначено, на адвокатські запити представника позивача  інформації не надано.
		На виконання вимог ухвали суду про надання інформації стосовно автора матеріалу ПП «Українська правда» повідомило про те, що колективом видання «Українська правда»  вказана інформація отримана з джерел, які не підлягають розголошенню відповідно до положень частини 3 статті 25 Закону України «Про інформацію» та пункту 11 частини 2 статті 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні».
		Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду 1-ї інстанції, що позовні вимоги пред`явлено до належних відповідачів: Приватного підприємства «Українська правда», ОСОБА_2 та Громадської організації «Центр протидії корупції».
		Відповідно до ч. 1 ст. 277 ЦК України позивач обрав спростування недостовірної інформації як один із способів захисту свого порушеного права.
		Згідно з п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» спростування має здійснюватися у такий самий спосіб, у який поширювалася недостовірна інформація. У разі, якщо спростування недостовірної інформації неможливо чи недоцільно здійснити у такий же спосіб, у який вона була поширена, то воно повинно проводитись у спосіб, наближений (адекватний) до способу поширення, з урахуванням максимальної ефективності спростування та за умови, що таке спростування охопить максимальну кількість осіб, що сприйняли попередньо поширену інформацію.
		Вирішуючи питання про спосіб спростування інформації, яка підлягає визнанню недостовірною, суд 1-ї інстанції прийшов до вірного висновку  про те, що способом спростування поширеної відповідачами інформації, який би сприяв найбільш повному відновленню порушеного немайнового права позивачки, є зобов`язання ПП «Українська правда» та ОСОБА_2 протягом одного місяця з дня набрання судовим рішенням у цій справі законної сили розмістити на веб-сайті інтернет-видання «Українська правда» (pravda.com.ua) текст судового рішення у даній справі.
		Доводи апеляційних скарг про те, що оскаржувана інформація є оціночними судженнями, колегія суддів  відхиляє, з огляду на наступне.
		Згідно усталеної практики Верховного Суду за своїм характером судження є розумовим актом, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму пов`язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів.
		Отже, будь-яке судження, яке має оціночний характер, будь-яка критика та оцінка вчинків, вираження власних думок щодо якості виконуваних публічних функцій, отриманих результатів тощо, не є підставою для захисту права на повагу честі, гідності та ділової репутації та, відповідно, не є предметом судового захисту. Вирішуючи справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди повинні перевіряти, чи містить інформація, що стала підставою для звернення до суду, конкретні життєві обставини, фактичні твердження.
		Згідно з вимогами чинного законодавства і практикою Європейського суду з прав людини, що є джерелом права в Україні відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», на кожного, хто поширює інформацію, покладається обов`язок попередньо переконатися в її достовірності.
		При цьому, розміщення посилання на певне джерело може слугувати підставою для звільнення від такого обов`язку виключно у випадку, якщо особа поширює інформацію, отриману з офіційного джерела (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), що встановлено частиною 2 статті 302 ЦК України.
		Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що ст. 10 Конвенції захищає право журналістів на оприлюднення інформації за умови, що вони діють сумлінно, користуючись точними відомостями, і надають перевірену і точну інформацію відповідно до вимог журналістської етики. 
		Згідно з положеннями пункту 2 ст. 10 Конвенції, свобода вираження думки накладає «обов`язки і відповідальність», які також застосовні до ЗМІ навіть щодо питань, що викликають серйозну стурбованість громадськості(Aleksey Ovchinnikov v. Russia).
		Преса не повинна переступали певні межі, зокрема у відношенні репутації та прав інших, її задача - у спосіб, що не суперечить «обов`язкам і відповідальності» преси -передавати інформацію та ідеї з усіх питань, що мають суспільний інтерес («Thorgeir Thorgeirson v. Iceland», «Jersild v. Denmark»).
		Посилання журналістами на анонімне і не встановлене джерело не може розцінюватися як дотримання вищенаведених засад. До інформації, отриманої з анонімного джерела, застосовуються загальні вимоги про перевірку її на предмет достовірності.
		Отримана від такого джерела інформація може стати основою для того, щоб журналісти знайшли перевірені відомості і опублікували їх на основі достовірних даних. Втім, якщо така перевірка не здійснена, журналісти несуть відповідальність за поширену інформацію на загальних підставах.
		Ні суду 1-ї інстанції, ні суду апеляційної інстанції відповідачі не надали належних та допустимих доказів існування «офіційного джерела» походження поширеної ними інформації щодо  позивачки. В свою чергу, поширена відповідачами інформація, яка є предметом розгляду по даній справі, містить конкретні життєві обставини та фактичні твердження. Зміст та характер оскаржуваної інформації свідчить про наявність фактів, а тому така інформація не може вважатись оціночним судженням, оскільки є не результатом суб`єктивної оцінки, а відображенням об`єктивних обставин, які можуть бути перевірені.
		Доводи апеляційних скарг про те, що про оціночний характер оспорюваних відомостей свідчать використані слова «впливає», «завдяки йому» та «скандальний», що вказують на вираження суб`єктивної думки, колегія суддів оцінює критично, з огляду на наступне.
		Згідно Словника української мови, слово «впливати» означає діяти певним чином на кого-, що-небудь.
		В оспорюваній інформацій термін «впливає» (в даному випадку, було зазначено «впливає на кадрову політику»)має цілком визначений зміст і стосується конкретних дій та осіб.
		Відповідно до положень Закону України «Про державну службу» вплив у різних формах, а саме: погрози, примусу, через службову чи іншу залежність, оцінюються при вчиненні проступку державним службовцем. Крім того, «вплив» згідно з положеннями цього ж Закону є ознакою упередженості державного службовця, що також кваліфікується як дисциплінарний проступок.
		Незаконний вплив згідно з положеннями КК України розглядається як втручання у діяльність державного діяча, а зловживання впливом становить окремий склад злочину відповідно до статті 369-2 КК України.
		Словосполучення «завдяки йому» також використовується як вказівка на неспроможність позивача самостійно приймати кадрові рішення та як твердження про вплив іншої особи - «завдяки йому був призначений на посаду радника ОСОБА_4 скандальний ОСОБА_5 ».
		Відповідно до вимог законодавства, які поширюються на державного службовця загалом і на керівника державного органу зокрема, позивач не має права приймати будь-які рішення не самостійно та упереджено. При цьому рішення про призначення на посаду «завдяки комусь» є нічим іншим як порушенням такої вимоги, і вказівкою на несамостійність, необ`єктивність позивача, допущення конфлікту інтересів, прийняття кадрових рішень під впливом іншої особи.
		Відповідно до статті 62 Конституції України,статті 6 Конвенції особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
		Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
		У частинах першій, другій та п`ятій статті 17 КПК України зазначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. 
		Враховуючи встановлені судом1-ї інстанції обставини, а також баланс прав на свободу слова, на повагу до гідності та честі, на недоторканність ділової репутації, а також презумпцію невинуватості, колегія суддів погоджується з висновками суду 1-ї інстанції у частині визнання недостовірною та такою, що порочить честь, гідність і ділову репутацію, інформації стосовно ОСОБА_1 , поширеної відповідачами про те, що « ОСОБА_3 навіть впливає на кадрову політику відомства. Так завдяки йому був призначений на посаду радника ОСОБА_4 скандальний ОСОБА_5 ».- Навіть проводить співбесіди з потенційними співробітниками», оскільки зазначена інформація мітить фактичні твердження про вчинення з використанням службових повноважень протиправних дій, які містять склад злочинів, передбачених КК України.
		Колегія суддів погоджується із висновком суду 1-ї інстанції відносно того, що за відсутності вироку суду відносно ОСОБА_1 відповідачами вказаної інформації порушує презумпцію невинуватості та негативно впливає на немайнові права позивача.
		Поширена інформація не є оціночними судженнями, а є констатацією фактів, які можуть і мають бути доведені належними доказами.
		У результаті розгляду справи не здобуто доказів на підтвердження достовірності вищевказаної поширеної негативної інформації.
		Посилання відповідачів у апеляційних скаргах на те, що оспорювана інформаціє має суспільний інтерес, а тому наявні підстави для звільнення  їх відповідальності, колегія суддів вважає необґрунтованими, з огляду на таке.
		Ні чинне законодавство України, ні практика Європейського суду не допусках можливості звинувачення особи у правопорушенні, базуючись на «припущенні», тобто, на неперевіреній інформації.
		Як зазначалося вище, ст.10 Конвенції захищає право журналістів на оприлюднення інформації з питань, що становлять загальний інтерес, за умови, що вони діють сумлінно, користуючись точними відомостями, і надають перевірену і точну інформацію відповідно до вимог журналістської етики (Aleksey Ovchinnikov v. Russia).
		Преса не повинна переступати певні межі, зокрема, у відношенні репутації та прав інших, її задача - у спосіб, що не суперечить «обов`язкам і відповідальності» преси -передавати інформацію та ідеї з усіх питань, що мають суспільний інтерес («ThorgeirThorgeirson v. Iceland», «Jersild v. Denmark»).
		До таких «обов`язків і відповідальності» належить, передусім, перевірка журналістами відомостей на предмет їх достовірності задля виключення можливості посягання на особисті немайнові права особи, якої такі відомості стосуються, а також недопущення введення громадськості в оману.
		Відповідно до п.4 Резолюції 1003 (1993) ПАРЄ «Про етичні принципи журналістики» поширення повідомлень має базуватися на принципі достовірності, що забезпечується відповідними засобами перевірки й доказами, а також на неупередженості подання,опису й розповіді. Чутки не повинні бути складовою повідомлень. Заголовки та виклад повідомлень мають відображати сутність представлених фактів і даних якомога точніше.
		Всупереч цьому, відповідачі не надали суду першої інстанції будь-яких доказів на підтвердження того, що підстава для суспільної дискусії «щодо можливого впливу сторонніх осіб на прийняття управлінських рішень керівником ДБР» дійсно існувала, тим самим не виконали вимог частини 3 статті 12 ЦПК України.
		Щодо доводів апеляційних скарг про те, що позивач має статус публічної особи, а межі допустимої критики щодо публічних осіб можуть бути ширшими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних громадян, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
		Справи про спростування недостовірної інформації щодо публічного діяча мають свої особливості. Згідно з положеннями Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення своїх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.
		Водночас існує межа між критикою щодо публічного діяча, яка ґрунтується на певних фактах (його словах, вчинках), і поширенням безпідставних звинувачень у вчиненні дій, яких ніколи не вчинялося.
		Якщо висвітлення слів та вчинків публічного діяча, в тому числі у формі гострої критики, є допустимим відповідно до статті 10 Конвенції, то поширення звинувачень, що не мають під собою жодного підґрунтя, вважається перевищенням допустимих меж.
		В даному випадку суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що оспорювана інформація за своїм змістом не може бути віднесена до критики, оскільки відповідачі не довели наявність підґрунтя для такої «критики».
		Зокрема, про критику могла би йти мова, якби існував певний привід, тобто, певні події або дії за участі публічного діяча (позивачки), що стали підставою для дискусії. Однак, коли мова йде про звинувачення, під яким немає будь-якого підґрунтя, то воно не могло бути віднесене судом до «критики» або «публічних дебатів».
		Межа допустимої критики не є безмежною, і повинна закінчуватися там, де починається право особи на честь, гідність, ділову репутацію.
		В даному випадку відповідачами було порушено баланс між правом на свободу вираження поглядів та критики публічної особи, з одного боку, і правом публічної особи на честь, гідність та ділову репутацію, з іншого боку, що не відповідає вимогам міжнародних та національних правових актів, а також практиці Європейського суду з прав людини.
		Щодо тверджень апелянтів щодо безпідставності стягнення моральної шкоди у відповідності до вимог  ст.31 Закону України «Про інформацію».
		Законодавство про інформацію складається з ряду нормативно-правових актів, в тому числі ЦК України, Закону України «Про інформацію», Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів». 
		При цьому, системний  аналіз  даних законів вказує на те, що в інформаційних відносинах законодавство розмежовує поняття «суб`єкта владних повноважень» і «посадової особи».
		Такий підхід законодавця слідує з аналізу статей 1 і 31 Закону України «Про інформацію», а також статті 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів».
		Відповідно до статті 1 Закону України «Про інформацію», суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, інший суб`єкт, що здійснює владні управлінські функції відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Як вбачається, визначення терміну в Законі не включає до суб`єкта владних повноважень посадових та службових осіб, як це здійснено у інших законодавчих актах.
		Більше того, в статті 31 цього Закону вказано, що суб`єкти владних повноважень як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати в судовому порядку лише спростування недостовірної інформації про себе і не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Це не позбавляє посадових і службових осіб права на захист честі, гідності та ділової репутації в суді.
		Тобто, Закон проводить чітку межу між способами захисту права органів влади чи місцевого самоврядування, як позивачів у спорах про спростування недостовірної інформації, та аналогічними справами, де позивачем є фізична особа, навіть якщо вона є посадовою особою органу влади.
		Такий підхід пояснюється тим, що мова йде про захист особистих немайнових прав, які властиві по своїй сутності людині (незалежно від її професійного статусу). Зокрема, згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Крім того, відповідно до статті 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.
		При цьому одним із способів захисту честі та гідності є відшкодування моральної шкоди, оскільки відповідно до положень пункт 4 частини 2 статті 23 ЦК України моральна шкода полягає у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
		Отже, законодавство наділяє правом на захист честі, гідності, ділової репутації усіх фізичних осіб незалежно від того чи є вони посадовими особами, чи не є. Іншими словами, посадова особа має таке ж право на захист свого загальнолюдського права, як і будь-яка інша людина.
		Інші доводи апеляційних скарг не спростовують правильність та обґрунтованість рішення суду 1-ї інстанції.
		Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
		Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення Печерського районного  суду міста Києва від 20 січня 2021 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційних скарг представника відповідача Приватного підприємства «Українська правда» адвоката Литвина Олександра Олександровича та представника відповідача Громадської організації «Центр протидії корупції» адвоката Бойка Олексія Ігоровича.
		Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
		п о с т а н о в и в :
		Апеляційні скарги представника відповідача Приватного підприємства «Українська правда» адвоката Литвина Олександра Олександровича та представника відповідача Громадської організації «Центр  протидії корупції» адвоката Бойка Олексія Ігоровича залишити без задоволення.
		Рішення Печерського районного  суду міста Києва від 20 січня 2021 року залишити без змін.
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
		Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту постанови.
		 
		Повний текст судового рішення складено    17  травня 2021 року.
		 
		 
		 
		            
		           Головуючий:                                              Судді:

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...