Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 1-5/11 : Кримінальні справи (до 01.01.2019); Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 09.06.2021. Забезпечено надання загального доступу: 09.06.2021.
Дата набрання законної сили: 03.06.2021
Номер судового провадження: 51-217км21
Номер кримінального провадження в ЄРДР: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Ухвала
		іменем України 
		3 червня 2021 року
		м. Київ
		справа № 1-5/11
		провадження № 51-217км21
		Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
		головуючого  ОСОБА_1 ,
		суддів  ОСОБА_2 , ОСОБА_3 
		за участю: 
		прокурора ОСОБА_4 ,
		захисника ОСОБА_5 ,
		розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_6 та його захисника ОСОБА_5 на вирок Любашівського районного суду Одеської області від 20 січня 2020 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року у кримінальній справі за обвинуваченням
		ОСОБА_6 , громадянина Федеративної Республіки Німеччина згідно з паспортом, виданим 16 лютого 2009 року, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Сімферополі Автономної Республіки Крим, жителя АДРЕСА_1 ,
		у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК України.
		 
		Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
		За вироком Любашівського районного суду Одеської області від 20 січня 2020 року ОСОБА_6 засуджено за ч. 3 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років, з позбавленням права керування транспортними засобами настрок 3 роки.
		Застосований щодо ОСОБА_6 запобіжний захід у виді застави змінено натримання під вартою, а внесену заставу у розмірі 20000 грн звернено у дохід держави.
		Строк відбуття покарання ОСОБА_6 постановлено рахувати з моменту його фактичного затримання та зараховано у цей строк час перебування останнього під вартою з 20 травня по 10 вересня 2008 року.
		Вирішено питання щодо розподілу судових витрат та долі речових доказів.
		Згідно з вироком суду ОСОБА_6 визнано винуватим і засуджено за те, що він 23липня 2006 року, близько 08:35, керуючи на підставі довіреності технічно справним автомобілем «SААВ», д.н.з НОМЕР_1 , який належав ОСОБА_7 , рухаючись поза населеними пунктами автодорогою Київ  Одеса в напрямку м. Одеси, у світлий час доби, проїжджаючи в Любашівському районі Одеської області по ділянці, деорганізовано двосторонній рух по одній смузі руху в протилежних напрямках, про що його інформував дорожній знак 1.26 «Двосторонній рух», на338 км + 150 м зазначеної автодороги, в порушення вимог пунктів 1.2, 1.5, 2.3. «б», 8.4 «а», «в»; 10.1, 11.2, 11.3, 12.1 Правил дорожнього руху, не взяв до уваги вимоги попереджуючих знаків 1.52 «Звуження дороги» і 1.37 «Дорожні роботи», заходів для безпечного проїзду небезпечної ділянки автодороги не вжив, проявив неуважність, задорожньою обстановкою не слідкував, не вибрав безпечну швидкість руху, проігнорувавши вимоги забороняючих знаків 3.29 «Обмеження максимальної швидкості до 50-ти км/год» і 3.25 «Обгін заборонено», не переконавшись у безпеці для інших учасників руху свого маневру, виїхав на призначену для зустрічного руху смугу автодороги, де допустив зіткнення з автомобілем ВАЗ-2101, д.н.з. НОМЕР_2 , під керуванням водія ОСОБА_8 , який рухався в зустрічному напрямку. У результаті дорожньо-транспортної пригоди водію ОСОБА_8 та пасажирам автомобіля ВАЗ 2101 ОСОБА_9 і ОСОБА_10 було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, що спричинили смерть потерпілих, апасажиру цього автомобіля ОСОБА_11 заподіяно тілесні ушкодження середнього ступеню тяжкості, що призвели до тривалого розладу здоров`я.
		Одеський апеляційний суд ухвалою від 16 грудня 2020 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_6 залишив без змін.
		Вимоги касаційних скарг і узагальнені доводи осіб, які їх подали
		У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_6 просить скасувати судові рішення танаправити справу на новий розгляд у суд першої інстанції.
		Зазначає про порушення його права на захист внаслідок здійснення судочинства українською мовою, якою він не володіє, та незалучення перекладача, а також внаслідок розгляду справи за відсутності захисника, участь якого в силу п. 3 ч. 1 ст.45 КПК України 1960 року є обов`язковою. До того ж ОСОБА_6 зауважує, що він не отримав копії обвинувального висновку та не був ознайомлений зі змістом пред`явленого йому обвинувачення. 
		Крім цього, вважає, що місцевий суд порушив приписи ст. 375 КПК України 1960 року та при новому розгляді справи безпідставно посилив покарання порівняно зпопереднім вироком, який було скасовано.
		Також ОСОБА_6 стверджує, що на час постановлення вироку місцевого суду минули передбачені статтею 49 КК України строки давності, а тому суд повинен був звільнити його від кримінальної відповідальності.
		Окрім того, у касаційній скарзі засуджений, наводячи свій аналіз наявним у справі доказам, зазначає про безпідставність висновку місцевого суду про те, що причиною дорожньо-транспортної пригоди та її наслідків були саме його дії, оскільки суд не взяв до уваги та належно не оцінив показань свідків та висновків експертних досліджень, які, на його думку, повністю спростовують обвинувачення.
		Безпідставне залишення без реагування викладених порушень, на думку ОСОБА_6 , а також неповідомлення про дату, час і місце судового розгляду, нероз`яснення прав та проведення такого розгляду за відсутності захисника, перешкодило суду апеляційної інстанції ухвалити законне, обґрунтоване тасправедливе рішення.
		У касаційній скарзі захисник ОСОБА_5 посилається на доводи, аналогічні викладеним у касаційній скарзі засудженого. Крім того, стверджує, що під час вирішення питання про здійснення судового розгляду у відсутності ОСОБА_6 суд не мав достатніх доказів ухилення останнього від суду та не вжив необхідних заходів для встановлення його фактичного проживання. До того ж, як зазначає захисник, ОСОБА_6 у встановленому порядку не вручено копії обвинувального висновку та повістку про виклик до суду. З урахуванням цього, ОСОБА_6 , надумку захисника, не ухилявся від суду, а тому суд необґрунтовано відмовив узакритті кримінальної справи в порядку ст. 11-1 КПК України 1960 року у зв`язку ззакінченням строків давності. На підставах здійснення судочинства українською мовою, якою не володіє ОСОБА_6 , порушення права останнього на захист, зокрема внаслідок проведення судового розгляду без участі захисника, неповноти судового розгляду та невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, атакож порушення апеляційним судом приписів ст. 377 КПК України 1960 року щодо вмотивованості та обґрунтованості ухвали, захисник просить скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд у суд першої інстанції.
		Позиції інших учасників судового провадження
		Під час касаційного розгляду прокурор ОСОБА_4 просив залишити судові рішення щодо ОСОБА_6 без зміни якзаконні, а касаційні скарги засудженого тазахисника  без задоволення якнеобґрунтовані.
		Захисник ОСОБА_5 просив задовольнити касаційні скарги на викладених у них підставах.
		Мотиви Суду
		Виходячи з положень ст. 395 КПК України 1960 року, за наявними у справі і додатково поданими матеріалами касаційний суд перевіряє законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення. При цьому суд касаційної інстанції позбавлений можливості робити висновки щодо законності й обґрунтованості судових рішень у цій же справі, які не перешкоджали подальшому провадженню та не є предметом оскарження.
		Відповідно до вимогст. 398 КПК України 1960 року підставами для скасування або зміни касаційним судом вироку, ухвали є істотне порушення кримінально-процесуального закону, неправильне застосування кримінального закону таневідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого.
		Зі змісту касаційних скарг вбачається, що засуджений ОСОБА_6 та захисник ОСОБА_5 , посилаючись, окрім іншого, на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неузгодженість доказів, надання переваги одним доказам над іншими, просять дати зібраним у справі доказам з точки зору достовірності іншу оцінку, ніж її дали суди нижчих інстанцій, тоді як перевірка цих обставин до повноважень суду касаційної інстанції законом не віднесена.
		Фактичні обставини кримінального провадження були предметом оцінки судів першої та апеляційної інстанцій і вони перегляду у касаційному порядку, відповідно до вимог ст. 398 КПК України 1960 року, не підлягають. Невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, однобічність або неповнота дізнання, досудового чи судового слідства є підставою для скасування чи зміни відповідних судових рішень в апеляційному порядку, згідно зі ст. 367 КПК України 1960 року.
		Разом із цим при перевірці судових рішень судом касаційної інстанції у межах передбачених законом повноважень не встановлено обставин, які би ставили підсумнів законність і обґрунтованість висновків суду про винуватість ОСОБА_6 увчиненні злочину, за який його засуджено. Як свідчать дані протоколу судового засідання і зміст вироку, суд першої інстанції при розгляді справи дослідив усіобставини, які могли мати значення для прийняття рішення у справі, повно йвсебічно перевірив зібрані на досудовому слідстві докази та дав їмусукупності належну оцінку відповідно до вимог ст. 67 КПК України 1960 року, нащо вказує наведений у вироку аналіз доказів, із яким погоджується і колегія суддів. 
		Так, в основу вироку суд поклав показання потерпілої ОСОБА_11 , яка була очевидцем події, свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , які прибули на місце подіїпісля дорожньо-транспортної пригоди, дані протоколів огляду місця події татранспортних засобів, висновки експертиз та інші письмові докази.
		У судовому засіданні потерпіла ОСОБА_11 дала послідовні показання про те, що наділянці дороги, де вона разом зі своїм чоловіком ОСОБА_8 та двома дітьми їхала в автомобілі ВАЗ-2101, дорогу протилежного напрямку руху у зв`язку з ремонтом було перекрито та організовано двосторонній рух у протилежних напрямках. Як пояснила потерпіла, автомобіль під керуванням її чоловіка рухався по правій полосі ізмінімальною швидкістю, аварія трапилася внаслідок того, що раптом на їхню смугу виїхав автомобіль «SААВ», який рухався із великою швидкістю у зустрічному напрямку. Також ОСОБА_11 наполягала на тому, що жодних автомобілів, які могли биздійснити поштовх автомобіля під керуванням ОСОБА_6 , позаду нього небуло.
		Ці показання узгоджуються з даними протоколу огляду місця події від 23 липня 2006року, в якому зафіксовано обстановку на місці дорожньо-транспортної пригоди, утому числі розташування транспортних засобів, параметри проїжджої частини, сліди аварії. Також показання потерпілої об`єктивно підтверджуються висновками експертиз, зокрема судово транспортно-трасологічної експертизи від 31 серпня 2006року №8458, відповідно до якої зіткнення автомобілів відбулося на смузі руху автомобіля ВАЗ-2101. Під час судового слідства експерт підтвердив цей висновок, надавши необхідні пояснення. За результатами дослідження технічного стану автомобіля «SААВ» експерт у висновку від 23 серпня 2006 року №8459 зазначив, щоходова частина, рульове керування та гальмівна система цього автомобіля намомент події знаходилися у працездатному стані та забезпечували водію технічну можливість рухатися та утримувати автомобіль у будь-якому обраному ним напрямі, здійснювати гальмування із відомою йому ефективністю, не мали при цьому несправностей, які могли би обумовити раптове для водія відхилення автомобіля від обраного напрямку руху або відмову систем. 
		Виконуючи приписи закону, суди першої та апеляційної інстанцій ретельно перевірили версію ОСОБА_6 про те, що причиною його виїзду на смугу зустрічного руху послугував поштовх у задню частину його автомобіля іншого транспортного засобу, який рухався позаду нього у попутному напрямку. На підтвердження цієї версії ОСОБА_6 посилався на наявні на задньому бампері автомобіля «SААВ» сліди пошкодження, а також на показання допитаних як свідків двох пасажирів його автомобіля та деяких осіб, які прибули на місце події після дорожньо-транспортної пригоди.
		За результатами такої перевірки судами попередніх інстанцій було встановлено, щоствердження ОСОБА_6 є неспроможними, оскільки спростовуються, окрім наведених вище показань потерпілої ОСОБА_11 , рядом експертиз, предметом дослідження яких були обставини зіткнення транспортних засобів, а також показаннями свідків.
		Так, у висновку судової комісійної комплексної транспортно-трасологічної таавтотехнічної експертизи слідів на автомобілі «SААВ» та обставин зіткнення його завтомобілем ВАЗ-2101 від 31 грудня 2008 року № НОМЕР_3 було досліджено механізм утворення пошкоджень у правій частині накладки заднього бампера цього автомобіля, за результатами чого встановлено технічну неспроможність показань ОСОБА_6 про те, що в умовах події виїзд на смугу зустрічного руху був обумовлений поштовхом у праву задню частину його автомобіля іншого транспортного засобу. Крім цього, відповідно до висновку експертизи, водій автомобіля «SААВ» в умовах дорожньо-транспортної пригоди, дотримуючись правостороннього руху та керуючись вимогами пунктів 11.2, 13.3 Правил дорожнього руху, повинен був рухатися по своїй стороні проїжджої частини якомога ближче доїїправого краю, забезпечуючи безпечні бокові інтервали та категорично відмовитися від наміру рухатися по полосі зустрічного напрямку руху за наявності транспорту, щорухається назустріч. Шляхом належної реалізації зазначених дій заПравилами дорожнього руху водій автомобіля «SААВ» мав технічну можливість уникнути настання дорожньо-транспортної пригоди.
		Показання ОСОБА_6 не знайшли свого підтвердження також іувисновку повторної судової комісійної транспортно-трасологічної таавтотехнічної експертизи здослідження механізму зіткнення транспортних засобів від 3 квітня 2009року №60/61/502, відповідно до якого відсутність слідів заносу автомобіля «SААВ» назустрічну смугу до місця зіткнення з автомобілем ВАЗ-2101 та відсутність інформації про те, що водій ОСОБА_6 після контакту із невстановленим автомобілем ще корегував напрям руху свого автомобіля аж до положення, близького до паралельного осьовій лінії дороги, не може свідчити про технічну обґрунтованість показань останнього про те, що мав місце удар у задню праву частину його автомобіля невстановленим транспортним засобом, після якого автомобіль відкинуло на смугу зустрічного руху.
		Вказані висновки експертиз є науково обґрунтованими, виваженими та ґрунтуються на всебічному та об`єктивному дослідженні всіх обставин справи, у зв`язку з чим немає підстав вважати їх сумнівними.
		Тому суди першої та апеляційної інстанцій з наведенням обґрунтування, виходячи звнутрішнього переконання та з точки зору взаємозв`язку сукупності доказів усправі, критично поставилися до позиції засудженого та показань свідків ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , оскільки наведеними вище доказами спростовано їх версію про те, щопричиною дорожньо-транспортної пригоди стали дії водія невстановленого транспортного засобу.
		Що стосується неврахування судом висновку судової транспортно-трасологічної таавтотехнічної експертизи від 11 лютого 2008 року, слід зазначити, що після отримання цього експертного висновку, який суперечив іншому висновку експертизи, у справі було проведено комісійну та повторну комісійну експертизу, які єобґрунтованими йповними, на які суд послався у вироку та надав належну оцінку, тому порушень ст. 75 КПК України 1960 року колегія суддів не вбачає. Суд може невзяти до уваги висновок експерта за результатами експертизи, якщо з сукупності інших доказів, що містяться у матеріалах справи, у діях водія вбачається наявність складу злочину, передбаченого ст. 286 КК України.
		З урахуванням викладеного касаційний суд не встановив порушень процесуального порядку дослідження доказів з боку суду першої інстанції. Крім того, оцінка доказів євиключно компетенцією суду, який постановив вирок. Обґрунтованих сумнівів щодо об`єктивності оцінки доказів, покладених в основу вироку, й щодо дотримання судами приписів ст. 67 КПК України 1960 року вколегії суддів немає.
		Кримінально-правова оцінка діяння ОСОБА_6 за ч. 3 ст. 286 КК України єправильною.
		У касаційних скаргах засуджений та його захисник посилаються на незаконність розгляду справи у відсутності ОСОБА_6 , проте ці доводи є непереконливими.
		Відповідно до ст. 262 КПК України 1960 року розгляд справи в засіданні суду першої інстанції відбувається з участю підсудного, явка якого до суду є обов`язковою. Розгляд справи при відсутності підсудного допускається лише у виняткових випадках: 
		1) коли підсудний перебуває за межами України і ухиляється від явки до суду; 
		2) коли справу про злочин, за який не може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, підсудний просить розглянути у його відсутності. Проте суд має право і в цьому разі визнати явку підсудного обов`язковою.
		Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_6 під час досудового розслідування тапершого судового розгляду брав участь у кримінальній справі та не порушував застосованого щодо нього запобіжного заходу у виді підписки про невиїзд.
		За вироком Любашівського районного суду Одеської області від 20 травня 2008 року щодо ОСОБА_6 було змінено зазначений запобіжний захід на тримання підвартою.
		Апеляційний суд Одеської області ухвалою від 9 вересня 2008 року скасував вирок суду від 20 травня 2008 року та повернув кримінальну справу прокурору для додаткового розслідування, а запобіжний захід щодо ОСОБА_6 змінив ізтримання під вартою на заставу в розмірі 20000 грн.
		Під час додаткового розслідування, яке проводилося з 22 жовтня 2008 року по29травня 2009 року, ОСОБА_6 декілька разів покидав місце проживання ум.Одесі (т. 3, а.с. 121, 161, 166). Згідно з інформацією Державної прикордонної служби України, з 15 вересня 2008 року по 1 лютого 2009 року він чотири рази виїжджав за кордон. Натомість у періоди перебування в Україні ОСОБА_6 якпідозрюваний ознайомлювався з ходом розслідування та новими доказами. Надалі 29 квітня 2009 року ОСОБА_6 у присутності свого захисника ознайомився зі змістом постанови про притягнення його як обвинуваченого за ч. 3 ст. 286 КК України, отримав її копію, атакож йому була роз`яснена суть обвинувачення та права обвинуваченого, про що євласноручна розписка. Після цього, 7 травня 2009 року ОСОБА_6 та його захисникам було повідомлено про закінчення досудового слідства та надано матеріали справи для ознайомлення. Захисники, які діяли вінтересах обвинуваченого ОСОБА_6 , заявили клопотання про закриття справи на підставі п. 2 ст. 6 КПК України 1960 року через відсутність складу злочину, однак слідчий постановою від 13травня 2009 року відмовив у задоволенні цього клопотання, а вже29травня 2009року прокурор затвердив обвинувальний висновок.
		Після надходження справи до Любашівського районного суду Одеської області копію обвинувального висновку було вчасно направлено ОСОБА_6 на адресу його проживання в м. Одесі (т. 3, а.с. 255).
		Наведене безсумнівно свідчить про те, що ОСОБА_6 був обізнаний про рух кримінальної справи за його обвинуваченням та про умови застосованого щодо нього запобіжного заходу. Однак підсудний на виклики суду 6 жовтня, 12 листопада та2грудня 2009 року не прибув, а направлені йому повістки повернулися з позначкою «за зазначеною адресою не проживає». У судовому засіданні 2 грудня 2009 року захисник ОСОБА_22 повідомив суду, що ОСОБА_6 на території Одеської області не перебуває і місцезнаходження останнього йому невідоме. З огляду на це та враховуючи порушення ОСОБА_6 умов запобіжного заходу, ухвалою суду від 2грудня 2009 року його оголошено в розшук та змінено запобіжний захід на тримання під вартою.
		Надалі 17 березня 2010 року до суду надійшла заява ОСОБА_6 , в якій він просив направити кримінальну справу для розгляду за місцем його проживання уФедеративній Республіці Німеччині з огляду на недовіру правоохоронним органам України. Також до заяви було долучено копію паспорта громадянина зазначеної держави, виданого 16 лютого 2009 року, та документи про реєстрацію.
		У зв`язку з цим Анан`ївський районний суд Одеської області у постанові від 27 квітня 2010 року ініціював звернення з клопотанням до компетентного органу Федеративної республіки Німеччини про передачу кримінального переслідування та прийняття для подальшого розгляду кримінальної справи щодо ОСОБА_6 , вирішення питання про притягнення громадянина зазначеної держави до кримінальної відповідальності за законодавством цієї держави за злочин, вчинений на території України. Однак, згідно з повідомленням Федерального управління юстиції Федеративної республіки Німеччини, у прийнятті під контроль кримінального переслідування ОСОБА_6 було відмовлено у зв`язку з закінченням строків давності, передбачених німецьким кримінальним законодавством.
		На підставі наведеного Любашівський районний суд Одеської області під час останнього розгляду справи встановив, що ОСОБА_6 покинув своє місце проживання в м. Одесі та проживає у м. Кельн Федеративної Республіки Німеччина, напідтвердження чого він надіслав відповідні документи. При цьому ОСОБА_6 , отримавши судові виклики, де були роз`яснені наслідки його неприбуття, до суду нез`явився, і жодними поважними причинами своє неприбуття не пояснив. Також суд урахував неможливість видачі ОСОБА_6 або перейняття компетентним органом Федеративної Республіки Німеччини цієї кримінальної справи, оскільки вказана держава не є учасником Європейської конвенції про передачу провадження укримінальних справах 1972 року. Впевнившись в обізнаності ОСОБА_6 про розгляд кримінальної справи, у його перебуванні за межами України та ухиленні від суду, постановою від 12 жовтня 2018 року суд вирішив розглянути кримінальну справу за відсутності підсудного.
		За таких обставин рішення місцевого суду про розгляд справи у відсутності ОСОБА_6 ухвалено з дотриманням вимог ст. 262 КПК України 1960 року, положення якої застосовуються, незалежно від оголошення підсудного у розшук, уразі, коли останній знає про місце і час розгляду справи і не бажає з`являтися до суду, тобто ухиляється від судового процесу. Жодних об`єктивних причин (стихійне лихо, перебування під вартою в іншій країні тощо), які би перешкодили ОСОБА_6 з`явитися до суду, встановлено не було.
		Розглядаючи доводи сторони захисту про порушення права ОСОБА_6 брати особисту участь услуханні справи, колегія суддів вважає, що в цьому конкретному випадку непорушено права на справедливий розгляд справи з огляду на таке.
		У цій кримінальній справі наведені вище обставини свідчать про те, що судовими тадержавними органами України було продемонстровано старанні, але безрезультатні спроби забезпечити прибуття підсудного для безпосередньої участі урозгляді справи.
		У свою чергу, ОСОБА_6 , отримавши офіційну інформацію щодо обвинувачення табудучи обізнаним про те, що в провадженні суду перебуває кримінальна справа щодо нього, свідомо, без поважних причин відмовився від свого права на участь урозгляді справи та, прагнучи ухилитися від правосуддя, порушив застосований щодо нього запобіжний захід і покинув територію України. У своїх численних заявах, якістосувалися причин неприбуття до суду, ОСОБА_6 посилався на недовіру органам судової влади України та просив передати справу на розгляд до іншої держави, однак жодних обставин, які б свідчили про обґрунтованість висловленої недовіри суду у справі не вбачається. Крім цього, ОСОБА_6 підтверджував отримання судових повісток та зазначав, що не має можливості прибути до суду через відсутність коштів, однак такі ствердження є непереконливими, адже він у своїх же заявах зазначав про те, що працевлаштований, а отже має джерела доходу. Таким чином, на жодні об`єктивні обставини, які б підтверджували поважність порушення ОСОБА_6 запобіжного заходу та перешкоджали йому прибути до суду завикликом, він у своїх заявах не послався і з матеріалів справи їх також невстановлено.
		Крім цього, з матеріалів справи видно, що судовий розгляд проводився в загальному порядку і захиснику, який був визначений особисто ОСОБА_6 , було надано можливість у повному обсязі реалізувати права підсудного та діяти під час розгляду справи в його інтересах. До того ж, захисник підтримував особисте спілкування з ОСОБА_6 та мав можливість отримати від нього ті фактичні дані, на підставі яких було побудовано лінію захисту. Так само ОСОБА_6 надсилав до суду письмові заяви та різного роду клопотання, у яких висловлював свою позицію зприводу обвинувачення.
		Надалі суд направив ОСОБА_6 копію обвинувального вироку щодо нього, азасуджений у свою чергу реалізував право на оскарження цього судового рішення івоно було переглянуто за його апеляційною скаргою. Також за скаргами засудженого та його захисника судові рішення є предметом перегляду в касаційному порядку. Таким чином, обґрунтованість обвинувального вироку була перевірена зфактичних та юридичних підстав за скаргами саме захисту.
		Наведене свідчить про те, що ОСОБА_6 , хоч і не був присутній в судовому засіданні, однак мав у своєму розпорядженні ефективні засоби захисту та йому було забезпечено процесуальні гарантії щодо захисту та оскарження судових рішень.
		Не знайшло свого підтвердження й порушення права ОСОБА_6 на захист, яке, на думку сторони захисту, виявилося у відсутності адвоката під час проведення судових дебатів у місцевому суді та в ході перегляду вироку апеляційним судом.
		З матеріалів справи вбачається, що під час судового розгляду кримінальної справи ОСОБА_6 , скориставшись гарантованим Конституцією України правом на вільний вибір захисника, у судових засіданнях був представлений захисниками ОСОБА_22 та ОСОБА_5 . Кожному із вказаних адвокатів суд забезпечив реалізацію усіх передбачених процесуальним законом можливостей для здійснення відповідної діяльності щодо захисту інтересів обвинуваченого.
		У подальшому, із письмових заяв встановлено, що обвинувачений розірвав договір про надання правової допомоги спочатку із ОСОБА_22 , а перед судовими дебатами також і з ОСОБА_5 . 
		Місцевий суд, приймаючи відмову останнього від виконання обов`язків щодо захисту ОСОБА_6 , з урахуванням відсутності будь-яких заяв обвинуваченого прозалучення іншого адвоката, продовжив розгляд. Крім того, ст. 45 КПК України 1960 року не передбачає обов`язкової участі захисника у цій кримінальній справі. Таким чином уданому випадку відсутність захисника на кінцевій стадії судового розгляду не є порушенням конституційних прав та свобод обвинуваченого та не вказує на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
		Доводи захисника та засудженого про те, що з огляду на здійснення судочинства мовою, яку ОСОБА_6 не розуміє, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 45 КК України участь захисника у даній справі була обов`язковою, є неспроможними, оскільки судами встановлено факт володіння обвинуваченим у достатній мірі українською мовою, атому існування такої правової підстави виключалося.
		Що стосується доводів сторони захисту про порушення права ОСОБА_6 назахист у зв`язку із розглядом кримінальної справи українською мовою та незалученням йому перекладача, слід вказати наступне.
		За положеннями законів України «Про судоустрій в Україні», «Про судоустрій і статус суддів» та кримінально-процесуального закону, які діяли під час судового розгляду кримінальної справи щодо ОСОБА_6 , суди були наділені альтернативними варіантами використання мови під час здійснення судочинства та могли застосовувати як українську, так і мову більшості населення місцевості, якепроживало в межах юрисдикції відповідного суду.
		При цьому законодавцем було закріплено імперативне правило про те, що особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою, якою здійснюється судочинство, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати у суді рідною мовою такористуватися послугами перекладача.
		У ході вивчення матеріалів справи встановлено, що досудове розслідування зафактом вчинення дорожньо-транспортної пригоди, яка мала місце 27 липня 2006року, проводилося, у тому числі російською мовою, про що свідчить значна кількість процесуальних документів та, зокрема, складений обвинувальний висновок. Таке рішення слідчого органу зумовлено перш за все наявністю заяви ОСОБА_6 , який, будучи на той час громадянином України та уродженцем Автономної Республіки Крим, просив проводити досудове слідство на російській мові.
		Надалі, після надходження 3 червня 2009 року обвинувального висновку доЛюбашівського районного суду Одеської області, розгляд кримінальної справи згідно з вимогами ст. 19 КПК України 1960 року провадився українською мовою. При цьому наявність у матеріалах досудового розслідування процесуальних документів, складених російською мовою, не зобов`язувала суд змінювати мову судочинства, аусім присутнім учасникам справи забезпечувалося гарантоване право виступати рідною мовою чи користуватися послугами перекладача. 
		Таким чином, посилання сторони захисту про обов`язок судів у даному випадку використовувати мову, якою здійснювалося досудове розслідування та яка є рідною для ОСОБА_6 , не узгоджуються із вимогами процесуального закону.
		Безпідставними є і доводи, викладені у касаційних скаргах, про необхідність обов`язкової участі перекладача у даній кримінальній справі.
		Так, захисник і засуджений зазначають, що місцевий суд, достеменно знаючи про те, що ОСОБА_6 вільно володіє виключно російською мовою, навіть за відсутності останнього повинен був під час попереднього судового засідання вирішити питання про участь особи, яка б здійснювала обвинуваченому переклад.
		Однак такі твердження є помилковими та такими, що не відповідають положенням КПК України 1960 року. Системний аналіз норм процесуального закону дозволяє зробити висновок, що забезпечення участі перекладача під час судового розгляду здійснюється за умови використання заінтересованою особою наданого їй права наініціювання залучення перекладача та наявності для цього передбачених законом підстав. При цьому, виходячи із мети такої процесуальної дії, яка полягає у наданні обвинуваченому можливості розуміти зміст обвинувачення проти нього, захищати себе і особливо бути в змозі представити суду свою версію подій, участь у судових засіданнях особи, для якої залучається перекладач, є обов`язковою.
		Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_6 від явки у судові засідання систематично ухилявся та, будучи обізнаний про мову ведення процесу, під час здійснення листування із судом клопотань про переклад відповідних документів, аж до ухвалення 20 січня 2020 року Любашівським районним судом Одеської області вироку, не заявляв. 
		За вказаних обставин та враховуючи, зокрема, те, що розгляд справи в порядку ст.262 КПК України 1960 року провадився без обвинуваченого, у суду не було об`єктивних підстав та необхідності залучити перекладача для ОСОБА_6 за власною ініціативою.
		Крім цього, місцевий суд обґрунтовано відмовив останньому у задоволенні клопотання про переклад вироку, оскільки із матеріалів кримінальної справи, зокрема листів ОСОБА_6 , вбачалося, що обвинувачений у достатній мірі володів мовою, якою здійснювалося судочинство, а тому визначені процесуальним законом передумови для перекладу судового рішення були відсутні.
		Посилання сторони захисту про невручення відповідно до положення ст. 254 КПК України ОСОБА_6 копії обвинувального висновку, спростовуються матеріалами справи. Як вбачається із супровідного листа (а.с. 255, т. 3), вимоги процесуального закону Любашівський районний суд Одеської області виконав та після проведення попереднього розгляду кримінальної справи надіслав останньому на адресу за його місцем проживання у м. Одесі відповідні процесуальні документи. Крім цього, на виконання клопотання ОСОБА_6 від 18вересня 2019 року про вручення копії обвинувального висновку, Любашівський районний суд Одеської області повторно відправив його на вказану обвинуваченим адресу, чим виконав вимоги ст. 254 КПК України 1960 року (а.с. 51, 54, 84, т. 7).
		Доводи, наведені у касаційних скаргах засудженого та його захисника про те, що суд повинен був звільнити ОСОБА_6 від кримінальної відповідальності в порядку ст.11-1 КПК України 1960 року у зв`язку із закінченням строків давності, єнеспроможними.
		З аналізу законодавства, що регулює питання звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності, слідує, що строк давності це передбачений ст. 49 КК України певний проміжок часу з дня вчинення кримінального правопорушення, що визначено в обвинувальному акті (висновку) тавстановлено судом, і до дня набрання вироком законної сили, закінчення якого єпідставою для звільнення особи, котра вчинила кримінальне правопорушення, відкримінальної відповідальності.
		Вказаною нормою встановлено строки давності з огляду на тяжкість вчиненого кримінального правопорушення відповідно до класифікації, визначеної приписами ст.12 КК України, після закінчення яких особа звільняється від кримінальної відповідальності; підстави такого звільнення; правила обчислення перебігу строків давності, його відновлення, зупинення і переривання.
		З матеріалів справи вбачається, що органом досудового слідства ОСОБА_6 обвинувачувався у вчиненні 23 липня 2006 року злочину, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК України.
		Цей злочин згідно з нормами ст. 12 КК України є тяжким.
		Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності, якщо з дня вчинення нею тяжкого злочину і до дня набрання вироком законної сили минув строк 10 років.
		Разом із тим, згідно зчастиною 2 цієї статті перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила кримінальне правопорушення, ухилилася від досудового розслідування або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з`явлення особи іззізнанням або її затримання. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення кримінального правопорушення минуло п`ятнадцять років.
		У даній кримінальній справі судами попередніх інстанцій був установлений факт умисного вчинення ОСОБА_6 дій, спрямованих на ухилення від суду, щоєобставиною, яка виключає благополучне закінчення строків давності, і зупиняє диференційований строк, передбачений п. 4 ч. 1 ст. 49 КК України. У цьому випадку закон передбачає загальний строк давності притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які ухиляються від слідства чи суду, оскільки факт свідомого ухилення особи від відповідальності свідчить про те, що вона все ще є суспільно небезпечною, тож це зумовлює необхідність більш суворого підходу до неї при вирішенні питання про давність притягнення до кримінальної відповідальності.
		Що стосується заперечень засудженого та його захисника факту ухилення ОСОБА_6 від суду, то вони є необґрунтованими. Як зазначалося вище, ОСОБА_6 безсумнівно був обізнаним про те, що кримінальну справу, у якій він перебуває у статусі обвинуваченого за ч. 3 ст. 286 КК України, з обвинувальним висновком передано до суду, і також про те, що до нього застосовано запобіжний захід у виді застави, а тому він не міг не усвідомлювати свого обов`язку перебувати вмежах досяжності суду і прибути за судовим викликом. Тобто ОСОБА_6 , усвідомлюючи, що в нього виник юридичний обов`язок постати перед судом, умисно ухилився від виконання цього обов`язку, покинув місце свого тимчасового проживання та виїхав за межі України, не прибувши без поважних причин завикликом до суду, тим самим вчинив умисні дії з метою уникнути кримінальної відповідальності за скоєний тяжкий злочин. Всупереч аргументам захисника, така поведінка ОСОБА_6 змусила суд вжити заходи, спрямовані на його розшук ізатримання, про які також йшлося вище.
		Отже, оскільки під час розгляду справи було встановлено факт умисного ухилення ОСОБА_6 від суду, тому строк давності для звільнення його від кримінальної відповідальності за ч. 3 ст. 286 КК України згідно з ч. 2 ст. 49 КК України становить 15років з часу вчинення злочину, а значить, всупереч доводам захисту, положення ст.11-1 КПК України 1960 року у цьому випадку не підлягали застосуванню, адже донабрання вироком законної сили зазначений строк не закінчився.
		Покарання ОСОБА_6 судом призначено відповідно до вимогст. 65 КК України, не в максимальній санкції ч. 3ст. 286 КК України, воно справедливе та достатнє для виправлення засудженого та попередження вчинення нових злочинів.
		Законних підстав вважати призначене покарання несправедливим внаслідок його суворості, як того вимагаєст. 372 КПК України 1960 рокупри скасуванні судових рішень, у касаційного суду немає.
		Що стосується аргументів засудженого та його захисника про порушення вимог ст.375 КПК 1960 року при призначенні покарання, то колегія суддів зазначає таке.
		Вказаною нормою Закону передбачено, що після скасування вироку апеляційним судом застосування судом першої інстанції закону про більш тяжкий злочин тапосилення покарання допускається тільки за умови, якщо вирок було скасовано заапеляцією прокурора або потерпілого чи його представника у зв`язку знеобхідністю застосування закону про більш тяжкий злочин, або коли при скасуванні вироку визнано необхідним застосувати більш суворе покарання, а також, коли при додатковому розслідуванні справи буде встановлено, що обвинувачений вчинив більш тяжкий злочин, або коли збільшився обсяг обвинувачення.
		Як убачається з матеріалів справи, ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 9вересня 2008 року було скасовано вирок Любашівського районного суду Одеської області від 20 травня 2008 року, яким ОСОБА_6 було засуджено за ч. 3 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років 6 місяців, зпозбавленням права керування транспортними засобами на строк 3 роки, акримінальну справу повернуто прокурору для проведення додаткового розслідування. Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи таке рішення, вказав, серед іншого, на неповноту досудового і судового слідства, необхідність встановлення об`єктивних обставин дорожньо-транспортної пригоди та конкретизації обвинувачення.
		За результатами додаткового розслідування було встановлено, що причиною настання наслідків у вигляді заподіяння потерпілій середньої тяжкості тілесного ушкодження та спричинення загибелі трьох осіб, двоє з яких є діти, стало порушення ОСОБА_6 більшого обсягу вимог правил безпеки дорожнього руху, ніж було зазначено упопередньому обвинувальному висновку та вироку суду від 20 травня 2008 року. Узв`язку з цим орган досудового слідства вказав в обвинувальному висновку більш широкий перелік правил безпеки дорожнього руху, які порушив ОСОБА_6 , зякими перебувають у причинному зв`язку наслідки, що настали, тим самим було збільшено обсяг обвинувачення останнього у вчиненні злочину, передбаченого ч.3ст.286 КК України.
		Отже, процесуальні обмеження щодо недопустимості погіршення становища засудженого при повторному розгляді справи на дані правовідносини непоширюються, адже місцевий суд за вироком від 20 січня 2020 року визнав винуватим ОСОБА_6 у новому обвинуваченні, яке пред`явлено за наслідками додаткового розслідування, обсяг якого є більшим за попередній, що в розумінні положеньст. 375 КПК1960 року не виключає можливості посилення покарання.
		Доводи в касаційних скаргах про те, що апеляційний суд не розглянув усіх обставин справи в їх сукупності та не дав належної оцінки дослідженим у справі доказам, єнеобґрунтованими, оскільки зміст ухвали апеляційного суду відповідає вимогам ст.377 КПК України 1960 року, в ній з достатньою повнотою викладено всі підстави, через які апеляцію засудженого визнано необґрунтованою.
		Крім цього, матеріалами справи спростовано ствердження ОСОБА_6 про те, щосуд апеляційної інстанції не повідомив його про дату, час та місце апеляційного розгляду, оскільки у справі наявні підтвердження виконання вимог статей 354 та 361 КПК України 1960 року.
		Таким чином, під час перевірки матеріалів кримінальної справи не встановлено істотних порушень органом досудового слідства або судами вимог кримінально-процесуального закону, які би ставили під сумнів обґрунтованість та законність постановлених щодо ОСОБА_6 судових рішень, а тому відсутні підстави для задоволення касаційних скарг засудженого та захисника.
		Керуючисьстаттями 394-396, 398КПК України1960 року, пунктами 11, 15 «Перехідні положення» КПК України(в редакціїЗакону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII), Суд
		постановив:
		Вирок Любашівського районного суду Одеської області від 20 січня 2020 року таухвалу Одеського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційні скарги засудженого ОСОБА_6 та його захисника ОСОБА_5  без задоволення.
		Ухвала є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Судді
		 
		 
		ОСОБА_23     ОСОБА_2    ОСОБА_3

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...