Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 802/4032/14-а : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 10.06.2021. Зареєстровано: 11.06.2021. Забезпечено надання загального доступу: 14.06.2021.
Дата набрання законної сили: 10.06.2021
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		П О С Т А Н О В А
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		Справа № 802/4032/14-а 
		Головуючий у 1-й інстанції: Мультян М.Б. 
		Суддя-доповідач: Полотнянко Ю.П. 
		10 червня 2021 року
		м. Вінниця
		Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
		головуючого судді: Полотнянка Ю.П. 
		суддів: Ватаманюка Р.В. Драчук Т. О. 
		розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги Офісу Генерального прокурора, ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 18 січня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Міністерства юстиції України про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання вчинити дії, 
		В С Т А Н О В И В :
		в листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Офісу Генерального прокурора, Міністерства юстиції України про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 18.01.2021 позов задоволено частково:
		- визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора України № 2533 від 23.10.2014 року про звільнення з посади старшого прокурора відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України старшого радника юстиції Шишка П.Ф.;
		- поновлено ОСОБА_1 у Генеральній інспекції Офісу Генерального прокурора на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав до звільнення, з 24.10.2014 року;
		- стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.10.2014 року по 18.01.2021 року у розмірі 1123371,25 грн (один мільйон сто двадцять три тисячі триста сімдесят одну гривню 25 копійок) з вирахуванням при виплаті встановлених законом податків і зборів;
		- в задоволенні решти позовних вимог відмовлено;
		- допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
		Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.
		В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт вказує, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з`ясування усіх фактичних обставин у справі.
		Також, не погоджуючись з судовим рішенням в частині суми, що підлягає стягненню за час вимушеного прогулу, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в цій частині та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
		Позивач в судовому засіданні просив задовольнити його апеляційну скаргу, апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції скасувати в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та прийняти в цій частині нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.
		Прокурор та представник Міністерства юстиції України в судовому засіданні підтримали доводи апеляційної скарги Офісу Генерального прокурора та просили суд задовольнити її з підстав, викладених в ній. В свою чергу, апеляційну скаргу позивача просили залишити без задоволення.
		Колегія суддів, заслухавши пояснення учасників справи, перейшла до розгляду справи в порядку письмового провадження.
		Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, законність і обґрунтованість рішення суду, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, давши правову оцінку обставинам у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційні скарги Офісу Генерального прокурора необхідно задовольнити частково, виходячи з наступного.
		Як встановлено судом першої інстанції, Генеральною прокуратурою України проведено перевірку відомостей зазначених в особовій справі, за наслідком чого складено довідку в якій вказано, що у період з 25.02.2010 року по 22.02.2014 року ОСОБА_1 сукупно обіймав посаду заступника прокурора Вінницької області, відтак, до нього застосовується заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
		В подальшому, наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 року №2533-ц ОСОБА_1 звільнено з посади старшого прокурора відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України.
		Не погоджуючись із цим рішенням, позивач звернувся до суду з позовом.
		Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що в оскаржуваний наказ про звільнення позивача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.
		Суд першої інстанції зазначив, що позивача було звільнено з посади старшого прокурора відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України на підставі Закону № 1682-VII за критерієм перебування на посаді щодо якої встановлена заборона. Водночас, за матеріалами справи, зокрема з трудової книжки видно, що позивач перебував на посадах в органах прокуратури задовго до того як В.Янукович став Президентом України, більш того, ніщо не вказує на те, що кар`єра позивача розвивалася якимось надзвичайним чином у зв`язку із приходом до влади Президента України ОСОБА_2 .
		Скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 , у силу вимог частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України, є підставою для його поновлення на попередній посаді.
		Щодо позовної вимоги про зобов`язання Міністерства юстиції України вилучити інформацію про позивача з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", то суд дійшов висновку щодо відмови у задоволенні цієї вимоги, оскільки обставини справи, яка розглядається не стосуються скасування Офісом Генерального прокурора результатів перевірки позивача і прийняття цим відповідачем відповідного рішення з цього приводу. Водночас рішення у частині скасування наказу від 23.10.2014 про звільнення позивача з посади не набрало законної сили, тому не може бути підставою для вилучення відомостей з Реєстру.
		Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції зазначає, що довідкою Офісу Генерального прокурора вих. №21-693зп від 29.04.2020 року про суму заробітної плати ОСОБА_1 підтверджується те, що у серпні 2014 року та у вересні 2014 року (два останні календарні місяці роботи, що передували звільненню позивача) йому нараховано 2648,80 гривні та 17162,39 гривні відповідно. При цьому, позивач у серпні 2014 року фактично відпрацював 5 днів, а у вересні 2014 року - 22 днів. У довідці також зазначено, що середньоденний заробіток у вказаному періоді становив 733,75 гривні. 
		Перевіривши вірність проведення прокуратурою розрахунку середньоденної заробітної плати позивача, суд пересвідчився у його правильності, адже при формуванні враховано усі вимоги Порядку №100.
		Відтак, суд дійшов висновку, що на користь позивача з Офісу Генерального прокурора слід стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 року по 18.01.2021 року у розмірі 1123371,22 гривень (1531 днів вимушеного прогулу х 733,75 гривні середньоденний заробіток).
		Колегія суддів частково не погоджується з висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
		У відповідності до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги
		Відповідно до ч.2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Частиною 2 статті 38 Конституції України громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
		Згідно ч.1 статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Частиною 6 зазначеної статті Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
		Однією із правових гарантій захисту громадян від незаконного звільнення з роботи є встановлений законами України вичерпний перелік підстав для звільнення працівника.
		Відповідно до п. 15 ч. 1 статті 3 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року, що була чинна на час зверення з позовом до суду) публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
		Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначено Законом України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року N 1682-VII (надалі - Закон N 1682-VII).
		Частинами 1 та 2 статті 1 Закону № 1682-VII визначено базові, основоположні принципи очищення влади та надано визначення терміну «очищення влади», виходячи з яких і застосовуються інші норми цього Закону до конкретних обставин та осіб у їх системному взаємозв`язку з принципами їх застосування, тобто дотримання вказаних принципів є передумовою застосування наслідків, передбачених цим Законом.
		Очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
		Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
		На виконання п.10 ч.1 статті 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування.
		Відповідно до ч.3 статті 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
		Згідно п.4 ч.2 статті 3 Закону України "Про очищення влади" заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. 
		Стаття 5 Закону України «Про очищення влади» передбачає проведення перевірки наявності заборон за цим законом.
		Так, організація проведення перевірки осіб (крім професійних суддів та осіб, зазначених в абзаці третьому цієї частини) покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої здійснюється перевірка (ч.4).
		Перевірці підлягають:
		1) достовірність вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону;
		2) достовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав) та відповідність вартості майна (майнових прав), вказаного (вказаних) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, поданій особою за минулий рік за формою, що встановлена Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції" (далі - декларація), набутого (набутих) за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1 - 10 частини першої статті 2 цього Закону, доходам, отриманим із законних джерел (ч.5).
		У разі встановлення за результатами перевірки особи недостовірності відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, орган, який проводив перевірку, надсилає копію висновку про результати перевірки до Міністерства юстиції України для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України інформації про надходження такого висновку та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», не пізніш як у триденний строк з дня одержання такого висновку (ч. 12 статті 5 Закону України «Про очищення влади»).
		Відповідно до пп. 1 та 2 п. 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону № 1682-VI, у порядку та строки, визначені цим Законом.
		Отже, системний аналіз правових норм, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дає підстави для висновку про те, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових осіб органів прокуратури України за критерієм перебування на керівних посадах (керівників і заступників керівників) самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України.
		Як слідує з матеріалів справи, заходи очищення влади (люстрації) до позивача були застосовані на підставі відмостей, зазначених в особовій справі, про перебування позивача на відповідній посаді.
		Аналіз положень п.4 ч.2 статті 3 у взаємозв`язку із ч.3 статті 1 та п.2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» дає підстави для висновку, що заборони, встановлені ч.3 статті 1 Закону України «Про очищення влади», виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб`єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.
		Водночас із аналізу цих норм випливає, що звільнення осіб з посад в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема, передбачених пунктом 8 частини 1 статті 3 цього Закону, незалежно від того чи сприяла вона своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.
		Суд звертає увагу, що на необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону № 1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті. 
		Так, відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
		Згідно з ч.2 статті 21 та ч.1 статті 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
		Відповідно до ч.1, 2 статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12 листопада 1973 року, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.
		Також, стаття 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14 вересня 2006 року, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.
		Згідно зі статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
		Відповідно до статті 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Статтею 2 Конвенції № 111 від 25 червня 1958 року «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04 серпня 1961 року) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.
		Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).
		Закон України «Про очищення влади» був предметом оцінки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).
		У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел: 1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини; 2) прецедентного права національних конституційних судів; 3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи: «Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів» №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006)); «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» № 1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі - Керівні принципи ПАРЄ).
		Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.
		Також необхідно враховувати, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.
		Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.
		17 жовтня 2019 року Європейський суд з прав людини прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону України «Про очищення влади».
		У цьому рішенні Європейський суд з прав людини, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону України «Про очищення влади» становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.
		Європейський суд з прав людини зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом України «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_3 був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294).
		Аналіз вказаного рішення Європейського суду з прав людини та встановленого у ньому порушенні статті 8 Конвенції щодо всіх заявників, дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом України «Про очищення влади», суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.
		У цій справі до позивача, який обіймав посаду подібну посаді одного із заявників у справі Полях та інші проти України, був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону №1682, законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по цій справі. Тож при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі Полях та інші проти України, оскільки за висновками Європейського суду сам Закон №1682, що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.
		Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що Закон України «Про очищення влади» виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.
		Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону України «Про очищення влади», що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).
		Без встановлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону України «Про очищення влади» - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України В. Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.
		Тож заборона перебування на зазначених у Законі України «Про очищення влади» посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону України «Про очищення влади», визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.
		Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року по справі № 817/3431/14.
		Відповідачами до суду не надано відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України В.Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а спірний наказ не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.
		Оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до ОСОБА_1 , щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, суд вважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві.
		Суд вважає за необхідне зазначити, що відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною третьою статті 2 КАС України .
		Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		Підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуваний наказ відповідача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у ч.2 статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.
		Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04 червня 2020 року по справі № 821/4571/14 та від 04 вересня 2020 ро ку по справі №826/5029/16.
		Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про протиправність наказу про звільнення ОСОБА_1 .
		Скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 , в силу вимог ч.1 статті 235 Кодексу законів про працю України, є підставою для його поновлення на попередній роботі. 
		Однак, суд першої першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо поновлення позивача у Генеральній інспекції Офісу Генерального прокурора на рівнозначеній посаді, яку він обіймав до звільнення.
		Суд першої інстанції вказав, що за умови неможливості поновлення позивача на посаді, з якої його звільнено і якої (формально) вже немає, то належним способом захисту порушеного права може бути поновлення на посаді, що аналогічна тій, з кого його звільнили, і яка існує на дату поновлення. 
		Колегія суддів не погоджується із таким висновком суду першої інстанції та звертає увагу на таке.
		Положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону України «Про прокуратуру», не врегульовано процедуру поновлення на посаді прокурора в разі його незаконного звільнення.
		Отже, з метою ефективного відновлення порушених прав позивача та уникнення декларативності судового рішення суд повинен застосувати до спірних правовідносин окремі положення КЗпП України.
		Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку, свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
		Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		При цьому закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.
		Отже, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.
		Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 по справі «Олександр Волков проти України» (Заява № 21722/11), звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення її порушених прав зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
		Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Таким чином, у разі визнання незаконним та скасування акту суб`єкта владних повноважень, відповідно до якого особу було звільнено із займаної посади, ефективних способом захисту та поновлення порушених прав в даному випадку буде поновлення позивача на посаді, з якої його було незаконно звільнено.
		З огляду на викладене, колегія суддів дійшов висновку, що іншого способу, окрім як поновлення позивача на попередній роботі, не існує. 
		Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 07.07.2020 у справі №811/952/15, від 07.10.2020 у справі №826/25472/15.
		За таких обставин позивач підлягає поновленню на посаді старшого прокурора відділу запобігання правопорушення у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України з 24.10.2014, оскільки 23.10.2014 позивач працював у Генеральній прокуратурі України та за цей день отримав заробітну плату.
		З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про задоволення позову в цій частині вимог, проте вважає за необхідне змінити рішення суду в частині мотивів задоволення позову про поновлення ОСОБА_1 на роботі та змінити абзац 3 резолютивної частини рішення суду першої інстанції, виклавши його в такій редакції: "Поновити ОСОБА_1 на посаді старшого прокурора відділу запобігання правопорушення у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України з 24.10.2014", оскільки суд першої інстанції не у повному обсязі врахував обставини справи та неправильно обрав мотиви для задоволення позову в цій частині вимог.
		Щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до положень ст.235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		Середній заробіток працівника, відповідно до ч.1 ст.27 Закону України "Про оплату праці", визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженомупостановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі Порядок №100).
		П.5 Порядку №100 передбачає, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
		Відповідно до п.8 Порядку №100 у разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
		Згідно з п.2 Порядку №100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
		Як вбачається з матеріалів справи, а саме довідки Офісу Генерального прокурора від 29.04.2020 №21-693 зп в останні 2 місяці роботи, що передували звільненню, а саме у серпні та вересні 2014 року позивачем було отримано заробітну плату у розмірі 19811,19 грн., кількість робочих днів 27.
		Отже, відповідно до Порядку №100, середньоденний заробіток позивача становить 733,75 грн. - (19811,19 грн. : 27 робочих днів). Цей факт сторонами не заперечується.
		Крім того, згідно з пунктом 10 Порядку №100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.
		Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV Порядку N 100 визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).
		Як вбачається зі змісту Довідки Офісу Генерального прокурора від 07.06.2021 №21-463зп, постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2015 року №1013 «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» з 01 грудня 2015 року підвищено посадові оклади керівних працівників, спеціалістів і службовців, розміри яких затверджено постановою КМУ від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
		Таким чином, коефіцієнт підвищення посадового окладу старшого прокурора відділу з 01 грудня 2015 року склав 1,25. Відповідно середньоденна заробітна плата з цього часу становить 917,19 грн (733,75 грн х 1,25).
		30 серпня 2017 року КМУ прийнято постанову №657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратури», якою підвищено посадові оклади прокурорам і слідчим органів прокуратури та яка опублікована 06 вересня 2017 року. Отже, посадові оклади прокурорам і слідчим прокуратури підвищено з 06 вересня 2017 року.
		Проте, на думку відповідача, в схемах посадових окладів цієї постанови відсутня посада старшого прокурора.
		Колегія суддів зазначає, що позивач обіймав посаду старшого прокурора відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України.
		Відповідно до статті 7 Закону України «Про прокуратуру» систему прокуратури України становлять: Офіс Генерального прокурора; обласні прокуратури; окружні прокуратури; спеціалізована антикорупційна прокуратура.
		Статтею 10 Закону передбачено, що у системі прокуратури України діють обласні прокуратури, до яких належать прокуратури областей, прокуратура Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, Київська міська прокуратура. Обласну прокуратуру очолює керівник обласної прокуратури, керівник прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, керівник Київської міської прокуратури, який має першого заступника та не більше трьох заступників. У структурі обласної прокуратури утворюються підрозділи - управління та відділи.
		Відповідно пункту 13 частини 1 статті 15 Закону №1697-VII прокурором органу прокуратури є прокурор обласної прокуратури.
		Керуючись частиною 2 статті 15 Закону №1697-VII прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі.
		Із порівняння функціональних обов`язків старшого прокурора відділу управління внутрішньої безпеки Генеральної прокуратури України і прокурора того ж відділу після виключення посад старшого прокурора (з переведенням старших прокурорів на посади прокурорів відділу), колегія суддів зазначає, що ці посади є рівнозначними. Це підтверджується матеріалами справи, зокрема: Положенням про Головне управління кадрового забезпечення та внутрішньої безпеки Генеральної прокуратури України, затвердженим наказом Генерального прокурора України від 24.10.2013 №92; наказом Генерального прокурора України від 22.09.2014 №17 гн «Про організацію роботи з питань внутрішньої безпеки в органах прокуратури»; Положенням про Головне управлінн кадрів та зебезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури, затвердженим наказом Генерального прокурора України від 26.12.2014 №155; Порядком організації роботи з питань внутрішньої безпеки в органах прокуратури України, затвердженим наказом Генерального прокурора від 13.04.2047 №111 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 16.05.2017 №623/30491; Структурою Офісу Генерального прокурора, затвердженою наказом Генерального прокурора від 21.12.2019 №99-шц.
		Таке співвідношення також підтверджене листами Офісу Генерального прокурора від 11.01.2020 №21-81 вих.20 та від 28.02.2020 №21-698-вих-20, згідно яких посада старшого прокурора відділу Генеральної прокуратури України прирівнюється до посади прокурора відділу. (т.3 а.с.94-103).
		Окрім цього, згідно листа Генерального прокурора від 26.02.2020 №21-802вих-79ОКВ-26 серед посад працівників прокуратури, що прирівнюються до відповідної групи оплати праці, посади старшого помічника прокурора, старшого прокурора прокуратури прирівнюються до посади прокурора прокуратури.
		Таким чином, коефіцієнт підвищення посадового окладу прокурора відділу з 06 вересня 2017 року склав 2,45. (7140 грн./2909 грн.). Відповідно середньоденна заробітна плата з вказаного часу становить 2247,12 грн (917,19 грн х 2,45).
		Крім того, з 16 січня 2020 року вступила в дію Постанова КМУ від 11 грудня 2019 року №1155 «Про умови оплати праці прокурорів», якою затверджено посадові оклади прокурорів Офісу Генерального прокурора. Отже, з урахуванням вимог постанови №1155 та Закону України №113-ІХ від 19.09.2019, у разі успішного проходження атестації і призначенні на посаду прокурора відділу до Офісу Генерального прокурора коефіцієнт підвищення посадового окладу прокурора відділу складе 4,04, а середньоденна заробітна плата позивача у зв`язку з цим та обставинами справи становитиме  9078,36 грн. (2247,12 * 4,04).
		Разом з тим, застосування коефіцієнта - 4,04 (з 16 січня 2020 року), на які посилається позивач у своїх доводах апеляційної скарги, можливе лише за умови призначення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора за результатами успішної атестації, тобто застосуванню коефіцієнта підвищення посадового окладу прокурора передує проходження прокурором успішно атестації та прийняття відповідним суб`єктом владних повноважень розпорядчого акту (наказу) щодо призначення чи переведення прокурора на посаду, визначену відповідним штатним розписом, однак позивач процедуру атестації не проходив, а тому, на думку колегії суддів, за період з 16 січня 2020 року по 18 січня 2021 року підлягає застосуванню попередній коефіцієнт 2,45, тобто середньоденна заробітна плата у розмірі 2247,12 грн (917,19 х 2,45).
		У зв`язку з наведеним вище, колегія суддів доводи позивача в частині застосування коефіцієнта - 4,04 (з 16 січня 2020 року) відхиляє, оскільки такі спростовуються наведеними вище мотивами.
		Як вбачається з матеріалів справи, період вимушеного прогулу позивача становить з 24 жовтня 2014 року- часу поновлення на посаді, по 18 січня 2021 року дати прийняття судом рішення про поновлення на посаді, що відповідно складає 1529 робочих днів:
		- з 24.10.2014 по 30.11.2015 - 247 робочих днів;
		- з 01.12.2015 по 05.09.2017 - 441 робочих днів;
		- з 06.09.2017 по 18.01.2021 - 841 робочих днів;
		Таким чином, враховуючи середньоденний заробіток позивача за відповідний період та кількість робочих днів у цьому періоді, колегія суддів вважає, що розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача за період з 24 жовтня 2014 року по 30 листопада 2015 року складає 181236,25 грн (247 р.д. х 733,75 грн), за період з 01 грудня 2015 року по 05 вересня 2017 року 404480,79 грн (441 р.д. х 917,19 грн), за період з 06 вересня 2017 року по 18 січня 2021 року 1889827,92 грн. (841 р.д. х 2247,12), а всього розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 24 жовтня 2014 року по 18 січня 2021 року позивача, який підлягає стягненню з відповідача, становить 2475544,96 грн.
		Враховуючи вказані вище обставини, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку в частині суми, яка підлягає стягненню за час вимушеного прогулу, оскільки не врахував зміну тарифних ставок і посадових окладів прокурорам та коефіцієнти їх підвищення. А тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню.
		Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
		При цьому, у рішення ЄСПЛ по справі "Ґарсія Руіз проти Іспанії" (GarciaRuiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
		У відповідності з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		Відповідно до п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
		Згідно з ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
		Таким чином, зважаючи на викладене та приписи ст.317 КАС України, апеляційні скарги слід задовольнити частково, а судове рішення змінити в мотивувальній та резолютивній частинах про поновлення ОСОБА_1 у Генеральній інспекції Офісу Генерального прокурора на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав до звільнення, з 24.10.2014.
		В частині визначення суми за час вимушеного прогулу рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення в цій частині про часткове задоволення позовних вимог в сумі 2475544,96 грн.
		Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд 
		П О С Т А Н О В И В:
		апеляційні скарги Офісу Генерального прокурора,  ОСОБА_1 задовольнити частково.
		Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 18 січня 2021 року в частині задоволення позовних вимог про поновлення ОСОБА_1 у Генеральній інспекції Офісу Генерального прокурора на посаді рівнозначній тій, які він обіймав до звільнення, з 24.10.2014 року змінити в мотивувальній частині та абзаці 3 резолютивної частини, виклавши його в такій редакції: "Поновити ОСОБА_1 на посаді старшого прокурора відділу запобігання правопорушення у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України з 24.10.2014".
		Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 18 січня 2021 року скасувати в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 24.10.2014 по 18.01.2021 у розмірі 1123371,25 грн. з вирахуванням при виплаті встановлених законом податків і зборів.
		Прийняти в цій частині нову постанову, якою стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, з обов`язковим відрахуванням до бюджету податків і зборів, починаючи з 24 жовтня 2014 року по 18 січня 2021 року у сумі 2 475 544,96 грн. (два мільйони чотириста сімдесят п`ять тисяч п`ятсот сорок чотири гривні дев`яносто шість копійок). 
		В решті рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 18 січня 2021 року залишити без змін. 
		 
		Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. 
		 
		Головуючий  Полотнянко Ю.П.    Судді    Ватаманюк Р.В.   Драчук Т. О.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...