Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 363/2286/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про повернення безпідставно набутого майна (коштів).
Надіслано для оприлюднення: 11.06.2021. Зареєстровано: 11.06.2021. Забезпечено надання загального доступу: 14.06.2021.
Дата набрання законної сили: 06.07.2021
Номер судового провадження: 2/363/503/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		   04.06.2021                    Справа № 363/2286/20 
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		04 червня 2021 року Вишгородський районний суд Київської області в складі:
		головуючогосудді                                Чіркова Г.Є., 
		при секретарі                                    Гриб Л.І.,
		за участі представника позивача за первісним позовом             ОСОБА_1 ,
		представника відповідача за первісним позовом                 ОСОБА_2 , 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вишгороді цивільну справу за первісним позовом Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Вишгородської міської ради, в особі головного лікаря Морозової Оксани Валеріївни до ОСОБА_3 про стягнення коштів виплачених за період навчання в інтернатурі, 
		та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Вишгородської міської ради, в особі головного лікаря Морозової Оксани Валеріївни про визнання недійсним пунктів 3.5 та 3.6 договору №1 про навчання в інтернатурі, 
		 
		встановив:
		 
		представник позивача звернувся в суд з первісним позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_3 суму виплаченої заробітної плати за період навчання в інтернатурі у розмірі 113 622 грн. 48 коп.
		Свої вимоги мотивував тим, що 08 серпня 2017 року сторони уклали договір №1 про навчання в інтернатурі, відповідно умов якого після закінчення інтернатури відповідачка зобов`язалася відпрацювати на базі комунального закладу «Вишгородський районний центр первинної медико-санітарної допомоги», на посаді лікаря загальної практики-сімейного лікаря не менше ніж 3 роки, або в разі дострокового розірвання договору повернути всі кошти, які були виплачені як заробітна плата за період навчання в інтернатурі та роботи на посаді лікаря впродовж 3-х років після закінчення інтернатури з урахуванням дати звільнення.
		Однак, після отримання сертифіката лікаря - спеціаліста, ОСОБА_3 на робоче місце не з`явилась, свої зобов`язання за договором не виконала, три роки після закінчення інтернатури не відпрацювала та була звільнена наказом головного лікаря від 01 жовтня 2019 року №74-к за прогули без поважних причин. У зв`язку з цим позивач вважає, що відповідачка зобов`язана відшкодувати кошти, які були виплачені їй як заробітна плата за період навчання в інтернатурі.
		Представник позивача в суді просила про задоволення первісної позовної заяви з викладених у ній підстав.
		Представник відповідачаза первіснимпозовом подав суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що по закінченню дворічного терміну перебування в інтернатурі, а саме в серпні 2019 року, відповідачкою заявлено позивачу про відсутність наміру продовжувати трудові відносини у зв`язку із зміно фактичного місця проживання та необхідністю прийняти заяву на звільнення у відповідності до ст. 38 КзПП України, яку позивач приймати відмовився. У зв`язку із вищевикладеними обставинами, зважаючи на закінчення дворічного строку інтернатури, відповідачка припинила виконання трудових обов`язків та відвідування Комунального закладу «Вишгородський районний центр первинної медико-санітарної допомоги» та в подальшому була звільнено з посади лікаря-інтерна Лютізької амбулаторії загальної практики-сімейної медицини з 01 жовтня 2019 року згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України.
		В цьому зв`язку вважав, що позивачем протиправно відмовлено у реалізації права відповідачки щодо припинення трудових відносин з позивачем та прийнятті заяви на звільнення у відповідності до ст. 38 КзПП України, враховуючи те, що положення законодавства, які передбачали обов`язок щодо відпрацювання 3 років після закінчення інтернатури втратили чинність, коли згідно ч. 2 ст. 5 ЦК України, акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність. Отже вважав, що внесення змін до ст. 52 Закону України «Про освіту» має зворотну дію і скасовує цивільну відповідальність ОСОБА_3 .
		Крім того зазначив, що порядку, який би встановлював методологію обчислення витрат та який би визначав зміст таких витрат, які є предметом заявлених позовних вимог, відсутній.
		02 грудня 2020 року представник позивача подав суду зустрічну позовну заяву, в якій просив визнати недійсними пункти 3.5 та 3.6 Договору №1 про навчання в інтернатурі укладеного 08 серпня 2017 року між Комунальним закладом «Вишгородський районний центр первинної медико-санітарної допомоги» та ОСОБА_3 .
		Свої вимоги мотивував тим, що станом на дату подання позову нормативні акти, які встановлювали законність п.п. 3.5 та 3.6. Договору №1 про навчання в інтернатурі є скасованими, а до положень законодавства в частині регулювання даних правовідносин внесені зміни, які виключають правову можливість чинності таких умов, оскільки вони суперечить ч. 3 ст. 53 Конституції України.
		Крім того зазначив, що пункти 3.5 та 3.6 Договору суперечать положенням статей 94 та 127 КЗпП України, коли чинним трудовим законодавством не передбачена можливість стягнення із працівника нарахованої і виплаченої йому заробітної плати за час виконання трудових обов`язків, у зв`язку із чим, у відповідності до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, вбачаються підстави для визнання недійсними пунктів 3.5 та 3.6 Договору.
		Представник відповідача за первісним позовом в суді в режимі відеоконференції, проти задоволення первісної позовної зави заперечив та підтримав зустрічну позовну заяву. Пояснив, що ОСОБА_3 за період навчання в інтернатурі належно виконувала покладені на неї трудові обов`язки, за які в якості заробітної плати отримувала грошові кошти. 
		Представник позивача за первісним позовом подала суду відзив на зустрічну позовну заяву, в якому зазначила, що відповідно до чинного пункту 6 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15 квітня 1998 р. за №246/2686, випускники, які уклали угоду з вищим закладом освіти після зарахування па навчання зобов`язані відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років, в іншому випадку особа несе відповідальність відповідно до умов угоди.
		Крім того зазначила, що на момент вступу ОСОБА_3 та навчання у вищий навчальний заклад на бюджетній основі діяли норми Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року №1060-ХІІ, відтак пункти 3.5 та 3.6 Договору №1 про навчання в інтернатурі від 08 серпня 2017 року є законними, а підстави для визнання їх недійсними - відсутні.
		Також посилалася на те, що інтернатура - це учбовий, а не трудовий процес, тому витрати, виплачені позивачем за первісним позовом в якості заробітної плати під час проходження інтернатури, є витратами на навчання.
		Крім того просила застосувати до вимог зустрічної позовної заяви строки позовної давності, оскільки ОСОБА_3 протягом трьох років з моменту укладення Договору №1 про навчання в інтернатурі від 08 серпня 2017 року до суду із вимогою про визнання пунктів 3.5 та 3.6 Договору не зверталася.
		Заслухавши сторони, дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного.
		Встановлено, що в червні 2017 року відповідачка закінчила Харківський національний медичний університет за спеціальністю «лікувальна справа» та здобула кваліфікацію «лікар».
		29 березня 2017 року за направленням Міністерством охорони здоров`я України №31 ОСОБА_3 з 01 серпня 2017 року направлено до Вишгородського ЦПМСД для роботи на посаді лікаря загальної практики-сімейний лікар з місячним окладом згідно штатного розкладу.
		Згідно довідки Харківського національного медичного університету №2787 від 29 червня 2017 року ОСОБА_3 29 червня 2017 року закінчила навчання в Харківському національному медичному університеті (II медичний факультет, спеціальність «Лікувальна справа», навчання за держзамовленням).
		Наказом Департаменту охорони здоров`я Київської обласної державної адміністрації від 01 серпня 2017 року за №213-н випускницю 2017 року Харківського національного медичного університету ОСОБА_3 з 01 серпня 2017 року зараховано на посаду лікаря-інтерна за спеціальністю «Загальна практика-сімейна медицина».
		Пунктами 1.2, 1.7 вказаного наказу визначено, що оплату праці ОСОБА_3 необхідно проводити на підставі табелів обліку використання робочого часу.
		Після закінчення інтернатури ОСОБА_3 слід перевести на посаду лікаря загальної практики-сімейного лікаря Вишгородського ЦПМСД для відпрацювання трьох років.
		Наказом Комунального закладу «Вишгородський районний центр первинної медико-санітарної допомоги» від 07 серпня 2017 за №55 відповідачку з 08 серпня 2017 року зараховано на посаду лікаря-інтерна за фахом «загальна практика сімейна медицина» Лютізької амбулаторії загальної практики-сімейної медицини. З посадовим окладом згідно штатного розпису.    
		08 серпня 2017 року між Комунальним закладом «Вишгородський районний центр первинної медико-санітарної допомоги» (правонаступником якого є Комунальне некомерційне підприємство «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Вишгородської міської ради) в особі головного лікаря Морозової О.В. (виконавець) та ОСОБА_3 (замовник) укладено договір №1 про навчання в інтернатурі, згідно п. 1.1 якого виконавець бере на себе зобов`язання здійснити стажування замовника за спеціальністю «Загальна практика - сімейна медицина» за навчальним планом і програмою, затвердженими для цієї спеціальності Міністерством охорони здоров`я України, на строк 24 місяці.
		Як передбачено п. 2.1 договору виконавець зобов`язаний організувати та здійснювати стажування лікаря-інтерна ОСОБА_3 за навчальним планом і програмою, затвердженими для цієї спеціальності Міністерством охорони здоров`я України на базі комунального закладу «Вишгородський районний центр первинної медико-санітарної допомоги»; забезпечити необхідні умови лікарю-інтерну для здобуття знань та практичних навичок з обраної спеціальності.
		Відповідно до п.п. 3.1  3.3 договору лікар - інтерн зобов`язаний прибути до місця проходження стажування не пізніше терміну, встановленого договором; якісно та добросовісно виконувати навчальні плани і відповідні програми; виконувати вимоги виконавця щодо здобуття знань та практичних навичок з обраної спеціальності.
		Згідно п. 3.5 договору після закінчення інтернатури замовник зобов`язаний обов`язково відпрацювати на базі комунального закладу «Вишгородський районний центр первинної медико-санітарної допомоги», на посаді лікаря загальної практики-сімейного лікаря не менше ніж 3 роки.
		Як передбачено п. 3.6 договору у разі дострокового розірвання договору за ініціативи замовника, останній повинен повернути виконавцю всі кошти, які були виплачені йому як заробітна плата за період навчання в інтернатурі та роботи на посаді лікаря впродовж 3-х років після закінчення інтернатури з урахуванням дати звільнення.
		Відповідно до п. 4.1 договору за невиконання або неналежне виконання зобов`язань за цим договором сторони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством України.
		26 червня 2019 року ОСОБА_3 отримала сертифікат спеціаліста №12090, про те, що вона 11 червня 2019 року атестувалася на визначення знань та практичних навиків в атестаційній комісії при Національній медичній академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика МОЗ України і наказом від 26 червня 2019 року №3150 їй присвоєно звання лікаря-спеціаліста за спеціальністю «загальна практика сімейна медицина». 
		Наказом Комунального закладу «Вишгородський районний центр первинної медико-санітарної допомоги» від 01 жовтня 2019 року №74-к відповідачку звільнено з посади лікаря-інтерна Лютізької амбулаторії загальної практики-сімейної медицини з 01 жовтня 2019 року на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогули без поважних причин.
		Як вбачається з довідок Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги» №14, 15, 16 від 28 травня 2020 року ОСОБА_3 працювала в Комунальному некомерційному підприємстві «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Вишгородської районної ради з 08 серпня 2017 року по 01 жовтня 2019 року, займала посаду лікаря - інтерна Лютізької амбулаторії ЗПСМ. 
		За період з 08 серпня 2017 року по 01 жовтня 2019 року ОСОБА_3 отримала заробітну плату в загальному розмірі 113 622 грн. 48 коп.
		Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
		Відповідно до частини першої стаття 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
		Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
		Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
		Згідно пунктами 1, 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.
		У той же час, згідно ч. 1 ст. 3 Закону України «Про освіту», в редакції чинній на момент укладання договору про навчання в інтернатурі, громадяни України мають право на освіту в усіх навчальних закладах, у тому числі на безоплатну освіту в державних і комунальних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров`я, особливих освітніх потреб, місця проживання та інших ознак. 
		Згідно ст. 42 Закону України «Про освіту», в редакції чинній на момент укладання договору про навчання в інтернатурі, вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами ступенів вищої освіти відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації.
		Вища освіта здійснюється на базі повної загальної середньої освіти. Підготовка фахівців у вищих навчальних закладах може проводитися з відривом (очна), без відриву від виробництва (вечірня, заочна, дистанційна), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей - екстерном.
		Держава створює рівні умови громадянам України для реалізації їх права на здобуття вищої освіти.
		Згідно ст. 52 Закону України «Про освіту», в редакції чинній на момент укладання договору про навчання в інтернатурі, обов`язками вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів відповідно є: додержання законодавства, моральних, етичних норм; систематичне й глибоке оволодіння знаннями, практичними навичками, професійною майстерністю, підвищення загального культурного рівня; додержання статуту, правил внутрішнього розпорядку навчального закладу.
		Як передбачено вимогами ст. 4 Закону України «Про вищу освіту», в редакції чинній на момент укладання договору про навчання в інтернатурі, кожен має право на вищу освіту.
		Громадяни України мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі відповідно до стандартів вищої освіти, якщо певний ступінь вищої освіти громадянин здобуває вперше за кошти державного або місцевого бюджету.
		Громадяни України вільні у виборі вищого навчального закладу, форми здобуття вищої освіти і спеціальності.
		Право на вищу освіту гарантується незалежно від віку, громадянства, місця проживання, статі, кольору шкіри, соціального і майнового стану, національності, мови, походження, стану здоров`я, ставлення до релігії, наявності судимості, а також від інших обставин. Ніхто не може бути обмежений у праві на здобуття вищої освіти, крім випадків, встановлених Конституцією та законами України.
		Усі особи, які здобувають вищу освіту у вищих навчальних закладах, мають рівні права та обов`язки.
		Відповідно до ч. 1 та п. 3 ч. 3 ст. 61 Закону України «Про вищу освіту», в редакції чинній на момент укладання договору про навчання в інтернатурі, особами, які навчаються у вищих навчальних закладах, є: здобувачі вищої освіти та інші особи, які навчаються у вищих навчальних закладах.
		До інших осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, належить інтерн  це особа, яка має ступінь магістра медичного або фармацевтичного спрямування і навчається з метою отримання кваліфікації лікаря або провізора певної спеціальності відповідно до переліку лікарських або провізорських спеціальностей інтернатури.
		Згідно ст. 63 Закону України «Про вищу освіту», в редакції чинній на момент укладання договору про навчання в інтернатурі, особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, зобов`язані: дотримуватися вимог законодавства, статуту та правил внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу; виконувати вимоги з охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії, протипожежної безпеки, передбачені відповідними правилами та інструкціями; виконувати вимоги освітньої (наукової) програми.
		Як передбачено вимогами ст. 64 Закону України «Про вищу освіту», в редакції чинній на момент укладання договору про навчання в інтернатурі, випускники вищих навчальних закладів вільні у виборі місця роботи, крім випадків, передбачених цим Законом. Вищі навчальні заклади не зобов`язані здійснювати працевлаштування випускників.
		Держава у співпраці з роботодавцями забезпечує створення умов для реалізації випускниками вищих навчальних закладів права на працю, гарантує створення рівних можливостей для вибору місця роботи, виду трудової діяльності з урахуванням здобутої вищої освіти та суспільних потреб.
		Випускникам вищих медичних і педагогічних навчальних закладів, які уклали угоду про відпрацювання не менше трьох років у сільській місцевості або селищах міського типу, держава відповідно до законодавства забезпечує безоплатне користування житлом з опаленням і освітленням у межах встановлених норм.
		Обов`язок випускника вищого навчального закладу, який здобув освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, або, у разі його відмови, відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати, за умов, що були погоджені між сторонами в договорі про навчання в інтернатурі, було передбачено частиною другою статті 52 Закону України «Про освіту» (яка була чинною з 23 березня 1996 року по 06 вересня 2014 року та виключена на підставі Закону України «Про вищу освіту» від 01 липня 2014 року №1556-VII), пунктом 2 Указу Президента України від 23 січня 1996 року №77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів», пунктом 14 постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року №992 «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» (який втратив чинність 31 травня 2017 року на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2017 року №376) та пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367.
		Зазначеними вище нормативними актами визначено, що випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направлені на роботу; незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов`язку прибути на роботу за призначенням; у разі, якщо його звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.
		Частиною 2 ст. 44 Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що вищі навчальні заклади здійснюють свою діяльність за державним контрактом (замовленням) та угодами як основною формою регулювання відносин між: навчальними закладами та підприємствами, установами, організаціями, громадянами.
		Згідно ст. 52 Закону України «Про освіту», на виконання Указу Президента України від 23 січня 1996 року № 77 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів», в редакції Указу Президента України від 16 травня 1996 року №342 та ст.197 Кодексу законів про працю України розроблено Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992.
		У преамбулі Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням (постановою Кабінету Міністрів України № 992) вказано, що метою прийняття даного акта є забезпечення реалізації права на роботу за фахом випускниками вищих навчальних закладів.
		Відповідно до пунктів 2, 4, 14 Постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням» №992, випускники вищих навчальних закладів, яким присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою різних освітньо-кваліфікаційних рівнів і які працевлаштовані на підставі направлення на роботу, вважаються молодими фахівцями протягом трьох років з моменту укладення ними трудового договору із замовником. Час навчання в інтернатурі до цього терміну не включається.
		Керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду. 
		У разі неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням, звільнення із служби за контрактом військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, із служби в Національній поліції у зв`язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду або рішенням суду про притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного корупційного правопорушення, через службову невідповідність, у зв`язку з позбавленням військового звання в дисциплінарному порядку, набуттям громадянства або підданства іншої держави, за порушення дисципліни, систематичне невиконання умов контракту військовослужбовцем, особою рядового і начальницького складу протягом трьох років випускник зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.
		Виходячи з вищевикладеного, надання державою особі безоплатної освіти передбачає виникнення права держави на результати трудової діяльності особи, яка здобула вищу освіту за державним замовленням, а у випускника виникнення обов`язку відпрацювати три роки з моменту укладення угоди з вищим навчальним закладом. Перелік випадків, коли випускник зобов`язаний відшкодувати до державного бюджету вартість навчання, наведений у п.21 Порядку.
		Між тим, положення ч. 2 ст. 52 Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року №1060-ХІІ та Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, на момент укладання між сторонами договору №1 про навчання в інтернатурі від 08 серпня 2017 року втратили чинність, а положеннями ч. 1 ст. 56 Закону України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 року № 2984-ІІІ (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що випускники вищих навчальних закладів вільні у виборі місця роботи, крім випадків, передбачених цим Законом. Вищі навчальні заклади не зобов`язані здійснювати працевлаштування випускників.
		Крім того, положення Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року №1060-ХІІ та Закону України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 року № 2984-ІІІ не місять зобов`язальних норм права щодо відшкодування випускником до державного бюджету вартості навчання у випадку, встановленому у п. 14 Порядку, як і не містять делегованої норми права на прийняття Кабінетом Міністрів України положень про відшкодувати вартості навчання.
		Відсутність у вказаних законах обов`язку про відшкодування випускником вартості навчання є логічним виконанням положень ст. 53 Конституції України, якою встановлено, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.
		Наведені висновки узгоджуються із діями законодавця, який Законом України від 01 липня 2014 року № 1556-VII вніс зміни у Закон України «Про освіту» № 1060-ХІІ, зокрема ч. 2 ст. 52 Закону України «Про освіту», якою визначався обов`язок відпрацювати три роки, виключено, чим усунено розбіжності в законодавстві щодо обов`язку відпрацювати за направленням.
		Крім того, суд звертає увагу на те, що згідно з Рішенням Конституційного суду України від 04.03.2004 № 5-рп/2004 положення частини третьої статті 53 Конституції України, держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах» необхідно розуміти так, що безоплатність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безоплатність яких передбачена частиною третьою статті 53 Конституції України.
		Згідно з частиною 1 ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
		Таким чином, обов`язковість відпрацювання або відшкодування вартості навчання випускниками вищого навчального закладу призводить до порушення їх конституційного права на працю, що вільно обирається або на яку вони вільно погоджуються та порушення права на безоплатність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах.
		Отже, оцінивши допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок їх в сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, беручи до уваги, що Законом України від 01 липня 2014 року № 1556-VII внесено зміни у Закон України "Про освіту" № 1060-ХІІ, зокрема ч. 2. ст. 52 Закону України "Про освіту", якою визначався обов`язок відпрацювати три роки, виключено, тому суд дійшов висновку, що вимоги первісної позовної заяви задоволенню не підлягають.
		Крім того, суд звертає увагу й на те, що згідно до положень ст. 94 КЗпП України заробітна плата є винагородою, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу.
		Відповідно до ст. 127 КЗпП України відрахування із заробітної плати можуть проводитися тільки у випадках, передбачених законодавством України. 
		Положенням про спеціалізацію (інтернатуру) випускників вищих медичних і фармацевтичних закладів освіти ІІІ-IV рівнів акредитації медичних факультетів університетів, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України 19.09.1996 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 03.12.1996 року за №696\1721, передбачено, що основним завданням інтернатури є підвищення рівня практичної підготовки випускників вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти ІІІ-IV рівнів акредитації, медичних факультетів університетів, їх професійної готовності до самостійної лікарської (провізорської) діяльності, фінансове забезпечення інтернатури, а саме заробітна плата лікарям (провізорам)  інтернам протягом всього навчання, виплачується за рахунок закладів (установ), в якій вони зараховані лікарями (провізорами) - інтернами або закладом (установою), з яким укладено трудовий договір у розмірі, встановленому чинним законодавством. Умовами оплати праці працівників закладів охорони здоров`я та установ соціального захисту населення, затверджених наказом Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством охорони здоров`я України за №308\519 від 05.10.2005 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17.10.2005 року за №1209\11489, визначені схеми тарифних розрядів посад лікарів, у тому числі лікаря - інтерна.
		Як передбачено ст. 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті:
		1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача;
		2) інше майно, якщо це встановлено законом.
		Судом встановлено, що відповідачка з 08 серпня 2017 року по 01 жовтня 2019 року працювала на підприємстві позивача, виконувала покладені на неї трудові обов`язки, займала посаду відповідно до штатного розпису та отримувала заробітну плату за виконану нею роботу згідно посадового окладу.
		Суд вважає, що фактично виниклі і юридично оформлені між сторонами правовідносини мають трудовий характер.
		Відтак кошти в розмірі 113 622 грн. 48 коп. отримані ОСОБА_3 за період роботи на посаді лікаря - інтерна Лютізької амбулаторії ЗПСМ є заробітною платою в розумінні вимог Згідно ст. 1 Закону України «Про оплату праці», тобто винагородою відповідачки, що обчислена, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
		Доводи представника позивача за первісним позовом, про те, що інтернатура - це учбовий, а не трудовий процес, тому витрати, виплачені позивачем за первісним позовом в якості заробітної плати під час проходження інтернатури, є витратами на навчання, суд до уваги не приймає, які є безпідставними, на матеріалах справи не ґрунтуються, а навпаки ними спростовуються, зокрема положеннями самого договору про навчання в інтернатурі, згідно п.п. 3.6 та 3.7 якого кошти виплачені ОСОБА_3 за період навчання в інтернатурі є саме заробітною платою останньої.
		Разом з тим положеннями чинного законодавством можливість стягнення із працівника нарахованої і виплаченої йому заробітної плати за час виконання трудових обов`язків не передбачена, що може мати місце лише якщо її виплата сталася внаслідок рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача, що у вказаній справі місця не мало.
		Таким чином, суд доходить висновку проте, що заробітна плата отримана ОСОБА_3 за період навчанні в інтернатурі є її особистою приватною власністю, коли згідно з ст. 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, кожна фізична та юридична особа має право володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. 
		Стягнення з відповідачки отриманої за період роботи заробітної плати, на думку суду, має ознаки примушування до праці, що суперечить положенням Конституції України і є невиправданим і непропорційним втручанням в право особи мирно володіти своїм майном в розумінні ст. 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, що легітимну мету не переслідує та є недопустимим в демократичному суспільстві.
		За таких обставин підстав для задоволення первісної позовної заяви судом не встановлено, а тому в його задоволенні слід відмовити за недоведеністю та необґрунтованістю.
		 
		Що стосується доводів зустрічної позовної заяви, то суд зазначає наступне.
		Так, згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
		Як передбачено статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
		Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
		У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
		Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
		Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (ч. 1 ст. 216 ЦК України).
		Судом встановлено, що положення ч. 2 ст. 44 Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ у відповідно до якої вищі навчальні заклади здійснювали свою діяльність за державним контрактом (замовленням) та угодами як основною формою регулювання відносин між: навчальними закладами та підприємствами, установами, організаціями, громадянами, втратила чинність 28.09.2017 року; ч. 2 ст. 52 Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року № 1060-XII, яким було передбачено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України та п.п. 2, 4, 14 постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року №992 «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» втратили чинність.
		Відтак умови укладеного між сторонами договору №1 про навчання в інтернатурі суперечать положенням ч. 3 ст. 53 Конституції України, якою встановлено, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.
		Крім того, положення п.п. 3.5 та 3.6 Договору суперечать положенням чинного трудового законодавства, а саме статті 94 та 127 КЗпП України, якими можливість стягнення із працівника нарахованої і виплаченої йому заробітної плати за час виконання трудових обов`язків не передбачена.
		Вказані обставини в своїй сукупності відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України є підставою для визнання недійсними пунктів 3.5 та 3.6 Договору.
		Таким чином зустрічна позовна заява підлягає задоволенню.
		Крім того з відповідача за зустрічним позовом у відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України слід стягнути понесені ОСОБА_3 судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору.
		На підставі викладеного та керуючись статтями 259, 265, 268 ЦПК України,
		 
		вирішив:
		 
		в задоволенні первісного позову відмовити.
		Зустрічну позовну заяву задовольнити.
		Визнання недійсними пункти 3.5 та 3.6 Договору №1 про навчання в інтернатурі укладеного 08 серпня 2017 року між Комунальним закладом «Вишгородський районний центр первинної медико-санітарної допомоги» та ОСОБА_3 .
		Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Вишгородської міської ради на користь ОСОБА_3 сплачений судовий збір в розмірі 1136 (одна тисяча сто тридцять шість) грн. 24 (двадцять чотири) коп.
		Повне судове рішення складено 11 червня 2021 року.
		Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду протягом 30 днів з дня складання повного рішення шляхом подання в зазначений строк апеляційної скарги через Вишгородський районний суд Київської області.
		Позивач запервіснимпозовомта відповідачзазустрічнимпозовом: Комунальне некомерційне підприємство «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Вишгородської міської ради, в особі головного лікаря Морозової Оксани Валеріївни, код ЄДРПОУ 38423901, знаходиться за адресою: Київська область, м. Вишгород, вул. Кургузова, 1.
		Відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом:  ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серія НОМЕР_1 виданий 26 червня 2015 року Глухівським МС УДМС України в Сумській області, РНОКПП НОМЕР_2 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 .
		 
		Суддя

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...