Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 653/2029/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Надіслано для оприлюднення: 15.06.2021. Зареєстровано: 16.06.2021. Забезпечено надання загального доступу: 17.06.2021.
Дата набрання законної сили: 03.06.2021
Номер судового провадження: 22-ц/819/1100/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ХЕРСОНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		03 червня 2021 року м. Херсон
		 
		Справа №653/2029/20
		Провадження №22ц/819/1100/21
		 
		Херсонський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
		головуючий Бездрабко В.О. (суддя-доповідач)
		судді: Базіль Л.В.
		Приходько Л.А. 
		секретар судового засідання: Дундич А.О.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Херсоні в порядку спрощеного позовного провадженняапеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 22 лютого 2021 року, ухвалене під головуванням судді Берлімової Ю.Г., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
		 
		В С Т А Н О В И В:
		 
		У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
		Позов мотивований тим, що з 14 березня 2005 року він є власником квартири АДРЕСА_1 .
		Вказує, що з 03 липня 2002 року в квартирі зареєстрований його син  відповідач ОСОБА_2 , який у липні 2014 року залишив житло та переїхав на проживання на непідконтрольну територію України, в м. Донецьк, і з 2014 року в належній позивачу квартирі не проживає, фінансові витрати по її утриманню не несе. 
		Реєстрація відповідача в квартирі порушує право власності позивача та змушує його нести додаткові фінансові затрати по сплаті комунальних послуг.
		На підставі ст. 319, 405 ЦК України та ст.150 ЖК України просив суд визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_2 .
		Заочним рішенням Генічеського районного суду Херсонської області від 22 лютого 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
		Судове рішення мотивоване недоведеністю позивачем обставин, з якими закон пов`язує можливість визнання особи такою, що втратила право користування житлом. При цьому суд вказав, що в обґрунтування позову ОСОБА_1 надано лише докази, що підтверджують його право власності на квартиру та факт реєстрації відповідача в квартирі. Суду не було надано доказів щодо відсутності відповідача у квартирі понад один рік без поважних причин, зокрема, акту обстеження проживання особи, показів свідків, інформації про перетин ОСОБА_2 державного кордону України, тощо.
		В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду від 22 лютого 2021року скасувати та прийняти нове судове рішення про задоволення позовних вимог, пославшись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		Скарга мотивована тим, що позивач звертався до суду першої інстанції із клопотанням про витребування інформації щодо перетину відповідачем кордону України, але у задоволенні цього клопотання йому було відмовлено. Пославшись на Закон України «Про захист персональних даних», вказав, що не може надати докази на підтвердження перебування ОСОБА_2 за межами України.
		Також зазначив, що доказом тривалої відсутності відповідача за місцем реєстрації є розміщена 06 квітня 2017 року на сайті «Миротворець» інформація про те, що ОСОБА_2 є « ОСОБА_3 », членом так званого « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та воює на стороні країни-агресора, а отже не міг в`їхати на територію України та мешкати у квартирі.
		Реєстрація відповідача у квартирі порушує право власності позивача на житло, а саме вільно розпорядитися квартирою, адже через реєстрацію ОСОБА_2 у квартирі, він не може її відчужити та несе додаткові фінансові витрати на утримання житла.
		Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
		В судове засідання суду апеляційної інстанції сторони не з`явилися, про день, час та місце розгляду справи повідомлялися в порядку, передбаченому ст.128 ЦПК України, причини неявки не сповістили. Справа слухається згідно до положень ст.372 ч.2 ЦПК України.
		Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість заочного рішення суду першої інстанції, в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
		    Згідно ст.9 ч.4 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. 
		Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , що належить йому на праві приватної власності з 14 березня 2005 року на підставі свідоцтва про право власності від 20 липня 1993 року та договору дарування від 21 грудня 2004 року. Вказане підтверджується також відомостями з Реєстру прав власності на нерухоме майно, сформованих станом на 01 липня 2020 року.
		З 03 липня 2002 року відповідач ОСОБА_2 є зареєстрованим у зазначеній квартирі, що підтверджується копією домової книги на квартиру та довідкою виконавчого комітету Генічеської міської ради Херсонської області від 28 липня 2020 року.
		Суд вказав, що звернення позивача до суду із позовом зумовлено реєстрацією у належній ОСОБА_1 квартирі його сина, який з 2014 року у квартирі не проживає та догляд за житлом не здійснює, а реєстрація ОСОБА_2 створює для власника квартири незручності та вимагає нести додаткові витрати по утриманню житла. Доказів на підтвердження викладених у позові обставин суду не надано.
		Аналізуючи зібранні у справі докази, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що Конституцією Українипередбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
		Статтею 41 Конституції Українивстановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
		За положеннямистатті 47 Конституції Україникожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		Відповідно дост. 391 ЦК Українивласник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
		Згідно зіст.156 ЖК Україничлени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
		За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. 
		Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановленістаттею 162 цього Кодексу.
		Згідно з частиною першоюст.405 ЦК Україничлени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
		За змістом зазначених приписів правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
		Частиною другою наведеної норми права визначено, що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом.
		Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзакріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України»(№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
		Відповідно до частини четвертоїстатті 263 ЦПК Українипри виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року в справі №447/455/17 сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 першого Протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, у справах з приводу користування житловими приміщеннями.
		Так, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
		Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.
		Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбаченістаттею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
		Відповідно до частини першоїст.13 ЦПК Українисуд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
		За положеннями частини першої ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Статтею 76 ЦПК Українивизначено, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		У справі, яка переглядається, суд першої інстанції обґрунтовано вказав про недоведеність позивачем обставин, з якими закон пов`язує можливість визнання особи такою, що втратила право користування житлом.
		Матеріали справи не містять доказів щодо відсутності/не проживання відповідача за зареєстрованим місцем проживання, періоду такого не проживання, причин відсутності, тощо. Посилання на наявність цих обставин лише позивачем потребує їх підтвердження належними та допустимими доказами, які суду не надано.
		За матеріалами справи встановлено, що ухвалою суду від 22 лютого 2021 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів, а саме з Державної прикордонної служби України інформації про перетин ОСОБА_2 державного кордону України за період з 2014 року по 2020 рік відмовлено. Ухвала набрала законної сили. Відповідні клопотання про витребування цієї інформації перед апеляційним судом не заявлялися.
		Доводи апеляційної скарги про те, що розміщена на сайті «Миротворець» інформація про те, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є боєвиком НВФ, членом союзу добровольців Донбасу, достеменно та офіційно не підтверджує інформацію про відсутність відповідача за місцем реєстрації та проживання, період його відсутності, оскільки цей інтернет-сайт не є офіційним інтернет-ресурсом уповноважених правоохоронних органів, де розміщена перевірена інформація щодо конкретних осіб, а відтак не може бути визнана належним та допустимим доказом у справі.
		Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що, ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанційправильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
		З огляду на викладене, перевіривши доводи скарги ОСОБА_1 , колегія суддів дійшла висновку про залишення його апеляційної скарги без задоволення та залишення в порядку ст.375 ЦПК України заочного рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 22 лютого 2021 року без змін.
		Керуючись ст. ст.367,374,375,382-384 ЦПК України, суд
		 
		П О С Т А Н О В И В :
		 
		Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а заочне рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 22 лютого 2021 року залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
		 
		Головуючий:                                В.О. Бездрабко 
		 
		Судді:                                    Л.В. Базіль
		 
		                        Л.А. Приходько

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...