Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 200/3958/19-а : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сферах праці, зайнятості населення та соціального захисту громадян та публічної житлової політики, зокрема зі спорів щодо; управління, нагляду, контролю та інших владних управлінських функцій (призначення, перерахунку та здійснення страхових виплат) у сфері відповідних видів загальнообов’язкового державного соціального страхування, з них; загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, з них.
Надіслано для оприлюднення: 16.06.2021. Зареєстровано: 18.06.2021. Забезпечено надання загального доступу: 18.06.2021.

Номер судового провадження: К/9901/23051/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРЕМА ДУМКА
		судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду
		Коваленко Н.В.
		16 червня 2021 року 
		Київ
		справа №200/3958/19-а
		адміністративне провадження №К/9901/23051/19
		Постановою Верховного Суду від 11.02.2020 у справі №200/3958/19-а (адміністративне провадження №К/9901/23051/19) були скасовані судові рішення судів попередніх інстанцій та прийнято нове судове рішення про часткове задоволення позову, зокрема, зобов`язано Слов`янське об`єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці з врахуванням раніше виплачених сум: за період з 04 грудня 2018 року по 31 грудня 2018 року відповідно до довідки Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області від 11 грудня 2018 року №04-1120; за період з 01 січня 2019 року по 31 січня 2019  року згідно з довідкою Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області від 10 січня 2019 року №04-116.
		У березні 2021 року до Верховного Суду від позивача надійшла заява, у якій позивачка просить встановити судовий контроль за виконанням постанови Верховного Суду від 11.02.2020 року та зобов`язати відповідача подати до Верховного Суду у місячний строк звіт про її виконання.
		В обґрунтуваннях заяви ОСОБА_1 вказувала, що вона звернулась до відповідача з приводу погашення боргу за період з 04.12.2018 по 31.01.2019, однак отримала відповідь, що заборгованість за рішенням суду буде здійсненна в межах бюджетних асигнувань, виділених на цю мету. Відповідач також повідомив, що постанова Верховного Суду від 11.02.2020 опрацьована, борг обліковано та внесено в реєстр судових рішень від 19.02.2020 та буде розглянуто в порядку черговості відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 22.08.2018 №649 «Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішенням суду».
		Ухвалю Верховного Суду від 31.05.2021, постановленою у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Желєзного І.В., суддів: Берназюка Я.О., Коваленко Н.В., відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення судового контролю за виконанням постанови Верховного Суду від 11.02.2020.
		У мотивувальній частині вищезгаданої ухвали Верховного Суду зазначено про відсутність у даному конкретному випадку передбачених Кодексом адміністративного судочинства України підстав для встановлення судового контролю шляхом зобов`язання відповідача подати звіт про виконання рішення Верховного Суду, оскільки відсутні докази, які б підтверджували його намір ухилення від виконання або неможливість належного виконання судового рішення.
		Не погоджуючись із такими висновками, викладеними в ухвалі Верховного Суду від 31.05.2021, вважаю за необхідне, на підставі частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України, висловити окрему думку.
		Статтею 55 Конституції України (частини перша, друга цієї статті) визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
		Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
		За змістом частин першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.
		Звертаючись до суду з цим позовом, позивач наполягала на наявності у неї права, передбаченого законодавством, щодо отримання у належному розмірі довічного грошового утримання судді у відставці, а також вказувала на те, що це право порушене органом державної влади - Слов`янським об`єднаним управлінням Пенсійного фонду України Донецької області.
		Постановою Верховного Суду від 11.02.2020 позов ОСОБА_1 було задоволено частково й підтверджено її право на перерахунок та виплату їй щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці з врахуванням раніше виплачених сум за певні періоди.
		Згідно з положеннями статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
		Таким приписам Основного Закону України кореспондує стаття 14 Кодексу адміністративного судочинства України, якою встановлено, що судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України.
		Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.
		Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
		Схожі приписи стосовно обов`язковості судових рішень наведені й у статті 13 Закону України від 02.06.2016 №1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів».
		Згідно статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
		Судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання (частина друга статті 372 Кодексу адміністративного судочинства України).
		Відповідно до частини першої статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
		Правові норми, закріплені у частині першій статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України, кореспондуються з положеннями, зокрема, підпункту «ґ» пункту 4 частини першої статті 356 цього Кодексу, згідно з якими у резолютивній частині постанови зазначається про встановлення судом касаційної інстанції строку для подання суб`єктом владних повноважень - відповідачем до суду першої інстанції звіту про виконання постанови, якщо вона вимагає вчинення певних дій.
		Таким чином, позивачка, яка у судовому порядку домоглася захисту її порушеного права на отримання у належному розмірі довічного грошового утримання судді у відставці та його перерахунку за певні періоди, мала обґрунтовані та нормативно підтверджені, тобто легітимні, очікування, що ухвалене іменем України та обов`язкове до виконання, в тому числі відповідачем, судове рішення буде виконане невідкладно та у повному обсязі відповідно до резолютивної частини.
		Не можу не звернути увагу на рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 №18-рп/2012, у якому зазначено, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.
		У іншому рішенні від 26.06.2013 №5-рп/2013 Конституційний Суд України вказав, що право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.
		Отже, виконання судового рішення необхідно розглядати як стадію судового процесу і невід`ємну складову права кожного на справедливий судовий захист.
		Окрім перелічених вище приписів Конституції України і актів законодавства, які встановлюють правило обов`язковості судового рішення, це ж саме закріплено і в Законі України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та знайшло своє відображення у практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). До речі, остання, у силу статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», застосовується судами при розгляді справ як джерело права.
		При цьому, як встановлено частиною першою, другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
		У пункті 40 рішення ЄСПЛ у справі «Горнсбі проти Греції» ("Hornsby v. Greece") від 19.03.1997 (заява №18357/91) Суд зазначив, що відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов`язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду.
		Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 Конвенції детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, і водночас не передбачала виконання судових рішень.
		Якщо вбачати у статті 6 Конвенції тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». До того ж ЄСПЛ уже прийняв цей принцип у справах щодо тривалості судового провадження (див. останні рішення у «Ді Педе проти Італі» («Di Pede v. Italy», заява №15797/89) та «Заппія проти Італії» («Zappia v. Italy», заява №24295/94).
		У пункті 41 цього ж рішення ЄСПЛ зазначив, що вказані принципи набувають навіть більшої ваги в контексті адміністративного провадження при розгляді спору, результат якого має вирішальне значення для цивільних прав сторони. Ефективний захист сторони у такому судовому процесі та відновлення законності передбачають, що адміністративні органи зобов`язані виконати рішення цього суду. У зв`язку з цим Суд зазначає, що адміністративні органи є складовою держави, яка керується принципом верховенства права, а тому інтереси цих органів збігаються з необхідністю належного здійснення правосуддя. Якщо адміністративні органи відмовляються або неспроможні виконати рішення суду, чи навіть зволікають з його виконанням, то гарантії, надані статтею 6 Конвенції стороні на судовому етапі, втрачають свою мету.
		Цитуючи висновки щодо тлумачення статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту), викладені ним у пункті 98 рішення «Бурдов проти Росії» (заява №59498/00), ЄСПЛ у пункті 65 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява №40450/04) зазначив, що якщо йдеться саме про справи стосовно тривалості проваджень, найефективнішим рішенням є запровадження засобу, який би прискорював провадження і не допускав би надмірно тривалого провадження у справі (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» («Scordino v. Italy», заява №36813/97, п. 183). Так само й у справах про невиконання судових рішень: будь-який засіб юридичного захисту, який дозволяє запобігти порушенню шляхом забезпечення вчасного виконання рішення, є в принципі найціннішим. Однак, якщо судове рішення винесене проти держави і на користь фізичної особи, від такої особи в принципі не слід вимагати використання таких засобів (див. згадане вище рішення у справі «Метаксас проти Греції», п. 19): тягар виконання такого рішення покладається головним чином на органи влади, яким слід використати всі засоби, передбачені в національній правовій системі, щоб прискорити процес виконання рішення і не допустити таким чином порушення Конвенції (див. згадане вище рішення у справі Акашева, пп. 21-22).
		Застосовуючи процедуру «пілотного» рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява №40450/04) ЄСПЛ у пунктах 85-88 зауважив, що фактори, з яких адміністративними органами України не виконуються рішення перебувають в межах контролю держави, яка досі не спромоглася вжити заходів для покращення ситуації, незважаючи на значну й послідовну практику ЄСПЛ з вирішення таких справ. З огляду на викладене, ЄСПЛ доходить висновку, що порушення, зазначені в цьому рішенні, не пов`язані з якимсь поодиноким випадком чи особливим поворотом подій у цій справі, але є наслідком недоліків регуляторної та адміністративної практики органів влади держави з виконання рішень національних судів, за які вони несуть відповідальність. Отже, ситуацію у цій справі слід кваліфікувати як таку, що є результатом практики, несумісної з положеннями Конвенції.
		Cудове рішення, яке набрало законної сили, підлягає обов`язковому та безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов`язок. Це означає, що особа, якій належить виконати судове рішення, повинна здійснити достатні дії для організації процесу його виконання, оскільки інше суперечило б запровадженому статтею 8 Конституції України принципу верховенства права та є практикою, несумісною з положеннями Конвенції.
		У даному випадку з встановлених судом обставин справи не вбачається, що відповідачем було вчинено усіх можливих і залежних від нього дій, спрямованих на своєчасне і належне виконання прийнятої Верховним Судом постанови, зокрема, відсутні відомості про те, що у межах відносин бюджетного процесу пенсійним органом порушувалось питання щодо внесення змін до кошторису установи або перерозподілу видатків, або він звертався до головного розпорядника стосовно збільшення видатків для виплати коштів, за зобов`язаннями на виконання судових рішень. Відповідач, в межах процедури примусового виконання судового рішення, лише послався на те, що виконання судового рішення і виплата коштів за ним буде здійснено в порядку черговості в межах наявних бюджетних призначень Пенсійному фонду України на цю мету, як це передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.2018 №649 «Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішенням суду».
		З огляду на вищевикладене, вважаю, що у даному конкретному випадку поведінка відповідача не свідчить про його намір належного виконання постанови Верховного Суду, який як суд, що ухвалив судове рішення по суті спору, згідно закону уповноважений здійснювати судовий контроль за виконанням такого рішення. 
		У зв`язку з цим, Верховний Суд, розглядаючи заяву позивачки про встановлення судового контролю за виконанням постанови Верховного Суду від 11.02.2020 та зобов`язання відповідача подати до Верховного Суду у місячний строк звіт про її виконання, повинен був, на підставі статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України, застосувати норми Конституції України як норми прямої дії, а також практику ЄСПЛ і норми Конвенції, які на законодавчому рівні визнаються джерелами права і підлягають пріоритетному застосуванню, та задовольнити таку заяву.
		Отже, з наведеного констатується помилковість висновків Верховного Суду, викладених в ухвалі цього Суду від 31.05.2021 про відсутність передбачених Кодексом адміністративного судочинства України підстав для встановлення судового контролю.
		 
		Суддя                                                                                                    Н.В. Коваленко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...