Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 289/2299/18 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 26.06.2021. Забезпечено надання загального доступу: 30.06.2021.
Дата набрання законної сили: 16.06.2021
Номер судового провадження: 61-17608ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		16 червня 2021 року
		м. Київ
		 
		справа № 289/2299/18
		провадження № 61-17608св20
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючого  Крата В. І.,
		суддів: Антоненко Н. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), 
		Тітова М. Ю.,
		 
		учасники справи:
		позивач  Макарівська квартирно-експлуатаційна частина району,
		відповідачі:  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
		 
		розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу  ОСОБА_1 на постанову Житомирського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 рокуу складі колегії суддів: Миніч Т. І., Трояновської Г. С., Павицької Т. М.,
		 
		ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Короткий зміст позовних вимог
		У листопаді 2018 року Макарівська квартирно-експлуатаційна частина району (далі  Макарівська КЕЧ району) звернулась до суду з позовом до 
		 ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.
		Позов мотивований тим, що Макарівська КЕЧ району це структурна одиниця Міністерства оборони України, яка утримується за рахунок коштів Державного бюджету України. Майно Макарівської КЕЧ району є державною власністю. Згідно із відомостями визначення залишкової вартості казармено-житлового фонду військового містечка № НОМЕР_1 , закріпленого за будинкоуправлінням № 9, станом на 01 травня 2014 року основний фонд становить 27 житлових будинків. У Городоцькому гарнізоні на квартирному обліку перебуває 91 військовослужбовець разом із родинами, які потребують поліпшення житлових умов, серед яких не забезпечені житлом 48 військовослужбовців.
		Під час проведення інвентаризації житлового фонду Макарівською КЕЧ району було виявлено, що деякі квартиронаймачі протягом тривалого часу не проживають у виданих їм квартирах. Так, відповідачу ОСОБА_1 відповідно до ордера від 22 листопада 2007 року виділено двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
		10 грудня 2013 року ОСОБА_1 знято із реєстраційного обліку за вказаною адресою, а його дружину  відповідача ОСОБА_2 знято із реєстраційного обліку 06 лютого 2018 року. Упродовж багатьох років відповідач ОСОБА_1 разом із родиною не проживав у зазначеній квартирі, проте залишається квартиронаймачем цієї квартири. При цьому ОСОБА_3 та плата за надані комунальні послуги сплачуються іншими особами. Зокрема, у спірній квартирі з 2015 року до часу звернення до суду з позовом проживає ОСОБА_4 на підставі договору піднайму житла, яка і сплачує за комунальні послуги.
		Макарівська КЕЧ районупросила визнати відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням  двокімнатною квартирою АДРЕСА_1 , оскільки вони не проживають в спірному житловому приміщенні без поважних причин більше ніж шість місяців.
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 28 травня 2020 року позовні вимоги Макарівської КЕЧ районузадоволено.
		Визнано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 такими, що втратили право на користування квартирою  АДРЕСА_1 .
		Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачі понад встановлені строки не проживають у спірному житлі без поважних причин, а тому вони втратили право на користування ним.
		Постановою Житомирського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 28 травня 2020 року  без змін.
		Апеляційний суд, погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, вказав, що відповідно до статей 71, 72 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У разі не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців, така особа може бути визнана як така, що втратила право користування житлом. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. При тимчасовій відсутності за особою має зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання. Тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
		Відповідно до умов договору найму житла в будинках державного і комунального житлового фонду № 564, укладеного 27 грудня 2007 року між Будинкоуправлінням № 9 Макарівської КЕЧ району (наймодавець) та ОСОБА_1 (наймач) на підставі ордеру № 518/35 наймодавець надав наймачу і членам його сім`ї у безстрокове користування житло  спірну квартиру. При цьому у підпункті 1.3.6 пункту 1.3 зазначеного договору наймач зобов`язується при виїзді разом з членами сім`ї з житла звільнити і здати його наймодавцю в належному технічному і санітарному стані. Згідно з підпунктом 2.2.4 пункту 2.2 договору наймач має право на збереження житлового приміщення у разі тимчасової відсутності його та членів його сім`ї на підставах і в межах строків, передбачених законодавством.
		Згідно з витягом із послужного списку проходження служби ОСОБА_1 він проходив службу з 2006 до 2009 рік у в/ч НОМЕР_2 м. Макарів-1; з НОМЕР_3 до 
		2011 в/ч НОМЕР_4 м. Радомишль, звідки 12 липня 2011 року звільнений з військової служби у запас у зв`язку із закінченням строку контракту. 15 листопада 
		2011 року на підставі наказу Міністра оборони України від 02 листопада 2011 
		№ 1236 капітана запасу ОСОБА_1 прийнято на військову службу за контрактом строком на 5 років, який проходив службу в містах Новоград-Волинський, Біла Церква, Чуднів.
		Відповідач ОСОБА_1 знятий з реєстрації у спірній квартирі ще 10 грудня 2013 року, а його дружина  відповідач ОСОБА_2  ІНФОРМАЦІЯ_1 . Крім того, ОСОБА_1 перебуває на квартирному обліку у ЖК гарнізону 
		м. Київ, дата зарахування на квартирний облік  17 лютого 2014 року, кількість членів сім`ї  3.
		На переконання апеляційного суду, ці обставини свідчать про відсутність інтересу відповідачів до спірної квартири як до постійного місця проживання, оскільки вони виявили намір отримати житло у іншому населеному пункті. Тому суд першої інстанції правильно вважав, що тривале не проживання у спірній квартирі не пов`язане із поважними причинами.
		Аргументи учасників справи
		У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, з урахуванням уточненої касаційної скарги від 20 грудня 2020 року, просить скасувати постанову апеляційного суду, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував норми статей 71 та 107 ЖК Української РСР. Ці норми є різними за своєю правовою природою, кожна з них є окремою підставою для пред`явлення позову, оскільки перша регулює збереження житла за тимчасово відсутніми громадянами, а друга  втрату членом сім' ї наймача права користування житловим приміщенням у разі його вибуття на постійне проживання до іншого житлового приміщення.
		Звертаючись до суду Макарівська КЕЧ району вказувала, що ОСОБА_1 та його дружина, ОСОБА_2 , втратили право користування спірним жилим приміщенням у зв`язку з тривалим не проживанням у спірному приміщенні протягом більш ніж шість місяців, посилаючись на статті 71, 72 ЖК Української РСР. Проте позивач не врахував, що з відповідачами проживав їх неповнолітній син  ОСОБА_5 як член нашої сім`ї, ігноруючи статтю 59 ЦПК України.
		Встановивши, що ОСОБА_1 з грудня 2013 року та  ОСОБА_2 
		з лютого 2018 року не проживали у спірній квартирі, оскільки виїхали у зв`язку із обовязком військової служби, та визнавши відповідачів і як наслідок їх сина такими, що втратили право користування жилим приміщенням, суд апеляційної інстанції застосував до спірних правовідносин статтю 71 ЖК Української РСР, тоді як вибуття у інше місце постійного проживання є підставою для застосування до таких правовідносин статті 107 ЖК Української РСР, на яку Макарівська КЕЧ району не посилалась.
		Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Втручання держави є порушенням статті 
		8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року). Аналіз статті 71 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутністю поважних причин для такого не проживання. Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції не дослідив доказів на підтвердження обставин не проживання відповідачів більше шести місяців у спірній квартирі у зв`язку із втратою інтересу до житла.
		Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов Макарівської КЕЧ району послався на наявність доказів вибуття відповідачів і як наслідок їх сина зі спірної квартири до іншого постійного місця проживання, нового місця служби ОСОБА_1 , що відповідно до статті 107 ЖК України могло бути підставою для визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням за умови доведеності таких позовних вимог. При цьому суд не дослідив поважності причин не проживання відповідачів та їх сина у спірній квартирі, оскільки постійна зміна місця проживання у звязку із виконанням військового обовязку може свідчити про тимчасовий характер перебування в кожному із місць служби.
		Підстава, на якій місце проживання малолітнього сина відповідачів було зареєстроване у спірній квартирі, не оспорювалася, тому він набув права користування цим житлом на законних підставах. Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.
		Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що малолітній син відповідачів набув право власності або право постійного користування іншим житлом, позивачем не надано. Несплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами, також не може бути підставою дія визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості стягнути їх із законних представників (батьків) малолітньої дитини.
		ОСОБА_1 наголошував, що іншого житла ні він, ні його дружина, ні їх малолітній син, крім спірної квартири не мають. Оцінюючи поважність причин відсутності відповідачів у спірній квартирі, апеляційний суд не звернув уваги на права їх сина, хоча з`ясування цього питання має важливе значення для правильного вирішення справи.
		У січні 2021 року від Макарівської КЕЧ району надійшов відзив на касаційну скаргу. Позивач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення  без змін.
		Крім того, позивач вказав, що висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 755/16152/16-ц, на який як на підставу оскарження постанови апеляційного суду у цій справі, зроблено судом за інших фактичних обставин, тому він не є релевантним.
		Доводи про те, що ОСОБА_5 позбавлено права на житло, 
		є безпідставними, оскільки предметом позову у цій справі є позбавлення права користування конкретним житловим приміщенням відповідно до статей 71, 
		72 ЖК Української РСР.
		Крім того, на думку позивача, ОСОБА_1 безпідставно зазначає про застосування апеляційним судом норм статті 405 ЦК України, оскільки апеляційний суд не посилався на цю норму.
		Рух справи
		Ухвалою Верховного Суду від 24 грудня 2020 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.
		Ухвалою Верховного Суду від 08 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
		Межі та підстави касаційного перегляду
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина першастатті 400 ЦПК України).
		В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
		В ухвалі Верховного Суду від 24 грудня 2020 року вказано, що доводи касаційної скарги ОСОБА_1 містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Зокрема у касаційній скарзі зазначено про неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та вказано, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 755/16152/16-ц.
		Фактичні обставини справи
		Суди встановили, що будинок АДРЕСА_2 перебуває на балансі будинкоуправління АДРЕСА_3 , основним видом економічної діяльності якої згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, є діяльність у сфері оборони.
		Квартира АДРЕСА_4 перебуває у відомчому житловому фонді позивача.
		29 листопада 2007 року ОСОБА_1 видано ордер № 518/35 на право зайняття спірної квартири із сім`єю, до якої належить дружина ОСОБА_2 .
		Відповідно до довідок будинкоуправління АДРЕСА_3 від 
		05 листопада 2019 року № 679 та № 682 ОСОБА_1 був зареєстрований та проживав у квартирі АДРЕСА_1 та знятий 
		з реєстрації 10 грудня 2013 року. ОСОБА_2 також проживала у вказаній квартирі, знята з реєстрації 06 лютого 2018 року. Ці обставини також підтверджуються відмітками у карточках прописки відповідачів.
		05 листопада 2018 року будинкоуправління АДРЕСА_3 видало ОСОБА_1 довідку № 683 про те, що він не зареєстрований і не проживає за адресою: АДРЕСА_5 , ОСОБА_3 та комунальні послуги з 13 листопада 2015 року не нараховуються та не сплачуються за цією адресою. Аналогічну довідку видано на ім`я ОСОБА_2 .
		Відповідно до актів про обстеження відомчої квартири АДРЕСА_1 , складених у 2016, 2017, 2018 роках, на момент обстежень в цій квартирі фактично проживає ОСОБА_4 з сином на підставі договорів піднайму житла, укладених між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (піднаймач) зі згоди наймодавця (будинкоуправління АДРЕСА_3 . Останній договір піднайму житлового приміщення № 163 укладений між сторонами 03 жовтня 2018 року на шість місяців з 02 жовтня 2018 року до 02 квітня 2019 року.
		ОСОБА_4 проживає у спірній квартирі, сплачує квартплату та комунальні послуги.
		Згідно з довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 
		22 червня 2015 року № 1818000230 фактичне місце перебування 
		ОСОБА_4 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_5 .
		Відповідно до копії паспорта місце проживання ОСОБА_1 з 01 лютого 2019 року зареєстровано за адресою: АДРЕСА_6 , а місце проживання ОСОБА_2 з 06 лютого 2018 року зареєстровано в АДРЕСА_7 .
		Згідно з довідкою Комунального підприємства «УЖКГ «Ірпінь» про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 25 червня 2019 року 
		№ 1333, яка видана ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 проживають без реєстрації за адресою: АДРЕСА_8 .
		Позиція Верховного Суду
		Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково з таких підстав.
		Відповідно до частини першої статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
		Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
		Відповідно до частин першої, другої статті 71 ЖК УкраїнськоїРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору  судом.
		У статті 72 ЖК УкраїнськоїРСР встановлено, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
		Системне тлумачення статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, яка втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
		Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		У постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі 
		№ 755/16152/16-ц (провадження № 61-11414св19) вказано, що «у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР). Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. Зазначені правила статей 71 та 107 ЖК Української РСР є різними за своєю правовою природою й кожна з них є окремою підставою для пред`явлення позову, оскільки перше з них регулює збереження житла за тимчасово відсутніми громадянами, а правило другої статті передбачає втрату членом сім`ї наймача права користування цим житловим приміщенням у разі його вибуття на постійне проживання в інше житлове приміщення […]
		Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року). Необхідно зазначити, що статтею 71 ЖК УРСР визначено умови відповідно до яких особу, може бути визнано такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Аналіз статті 71 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутністю поважних причин для такого не проживання. Відтак, на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні, а на відповідача довести, що така відсутність обумовлена поважними причинами. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності».
		Аналіз матеріалів справи свідчить, що апеляційний суд: 
		не надав належної оцінки договору найму житла в будинку державного і комунального житлового фонду від 27 грудня 2007 року, який укладений між будинкоуправлінням № 9 Макарівської КЕЧ району і ОСОБА_1 .
		Зокрема, відповідно до пункту 1.1 цього договору наймодавець надає наймачу і членам його сім`ї ( ОСОБА_2 ) у безстрокове користування житло  спірну квартиру;
		висновку щодо поважності причин відсутності відповідача ( ОСОБА_1 ) понад встановлені строки у спірній квартирі, зокрема чи є поважною причиною його не проживання у спірній квартирі в зв`язку із обов`язком військової служби, не зробив;
		не перевірив чи не буде визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням, становити для нього надмірний тягар, із урахуванням обставини наявності/відсутності у нього іншого житла;
		не з`ясував чи буде втручання у право відповідача ( ОСОБА_1 ) на повагу до його житла «необхідним у демократичному суспільстві», тобто співрозмірним із переслідуваною законною метою.
		За таких обставин апеляційний суд дійшов передчасного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог Макарівської КЕЧ району до ОСОБА_1 .
		Разом з цим, колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги 
		 ОСОБА_1 в частині задоволених позовних вимог щодо іншого відповідача ( ОСОБА_2 ), з таких мотивів.
		У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.
		Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
		Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
		У справі, що переглядається, інший відповідач ( ОСОБА_2 ) не реалізувала своє право на подання касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка іншого відповідача ( ОСОБА_2 ) свідчить про повну згоду з оскарженими судовими рішеннями в частині задоволених позовних вимог щодо неї.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку, що постанова апеляційного суду частково прийнята з порушенням норм процесуального права і неправильним застосуванням норм матеріального права. Тому колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог Макарівської КЕЧ району до ОСОБА_1 про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, скасувати, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанову апеляційного суду 
		в частині вирішення позовних вимог Макарівської КЕЧ району до 
		ОСОБА_2 про визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно залишити без змін.
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
		Постанову Житомирського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року в частині вирішення позовних вимог Макарівської квартирно-експлуатаційної частини району до ОСОБА_1 про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, скасувати та справу у цій частині позовних вимог направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Постанову Житомирського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року в частині задоволення позовних вимог Макарівської квартирно-експлуатаційної частини району до ОСОБА_2 про визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням, залишити без змін.
		З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Житомирського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року в скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		ГоловуючийВ. І. КратСудді:Н. О. АнтоненкоЄ. В. Краснощоков  М. М. Русинчук  М. Ю. Тітов

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...