Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/13969/18 : Господарські справи (до 01.01.2019); Захисту права власності; визнання незаконним акта, що порушує право власності.
Надіслано для оприлюднення: 29.06.2021. Зареєстровано: 30.06.2021. Забезпечено надання загального доступу: 30.06.2021.
Дата набрання законної сили: 15.06.2021
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		15 червня 2021 року 
		м. Київ
		 
		Справа №  910/13969/18 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
		Зуєва В. А. - головуючого, Дроботової Т. Б., Чумака Ю. Я.,
		за участю секретаря судового засідання - Дерлі І. І.,
		за участю представників сторін:
		позивача - Коваленко Н. В. (адвокат),
		відповідача - Гасяк Я. В. (самопредставництво), Євстратенко С. Ю. (адвокат),
		прокуратури - Гамор Н. В.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Львівської міської ради та заступника керівника Київської міської прокуратури
		на постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.01.2021 (судді: Буравльов С. І. - головуючий, Пашкіна С. А., Андрієнко В. В.)
		за позовом Львівської міської ради
		до Львівської обласної ради
		за участю на стороні позивача Прокуратури Львівської області
		про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними свідоцтв про право власності, скасування державної реєстрації права власності,
		 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		1. Короткий зміст і підстави позовних вимог
		1.1. У жовтні 2018 року Львівська міська рада (далі - Міська рада, Позивач) звернулася з позовом до Львівської обласної ради (далі - Обласна рада, Відповідач) про:
		- визнання незаконним та скасувати рішення Львівської обласної ради № 477 від 26.02.2008 "Про питання врегулювання прав власності на об`єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад Львівської області" із змінами та доповненнями відповідно до рішень Львівської обласної ради від 10.03.2009 № 833, від 30.06.2009 № 937 в частині п. 6 про оформлення права спільної власності територіальних громад Львівської області в особі Львівської обласної ради, зокрема, на будівлі, що розташовані за наступними адресами: вул. Й.Коциловського, 15а, вул. О. Басараб, 2, вул. Коциловського, 30/32; м. Львів, вул. Комаринця, 2а; м. Львів, вул. Антоновича, 117; м. Львів, вул. Житомирська, 8а; м.   Львів, вул. Гіпсова, 40б; м. Львів, вул. Антоновича, 80; м. Львів, вул. Коновальця, 116; м. Львів, вул. Коновальця, 114;
		- визнання недійсними: свідоцтва про право власності на нерухоме майно, видане Львівською обласною радою 18.10.2011, на будівлю за адресою вул. Й.Коциловського, 15а ; свідоцтва про право власності на нерухоме майно, видане Львівською обласною радою 10.06.2009, на будівлі за адресою вул. О. Басараб, 2 ; свідоцтва про право власності на нерухоме майно, видане Львівською обласною радою 07.07.2009, на будівлі за адресою вул. Й. Коциловського, 30 ; свідоцтва про право власності на нерухоме майно, видане Львівською обласною радою 17.10.2011, на будівлю за адресою вул. Й. Коциловського, 32 ; свідоцтва про право власності на нерухоме майно, видане Львівською обласною радою 25.03.2009, на будівлю за адресою вул. Т. Комаринця, 2а ; свідоцтва про право власності на нерухоме майно, видане Львівською обласною радою 06.07.2009, на будівлю за адресою вул. В. Антоновича, 117 ; свідоцтва про право власності на нерухоме майно, видане Львівською обласною радою 06.07.2009, на будівлю за адресою вул. Житомирська, 8а ; свідоцтва про право власності на нерухоме майно, видане Львівською обласною радою 06.07.2009, на будівлю за адресою вул. Гіпсова, 40б ; свідоцтва про право власності на нерухоме майно, видане Львівською обласною радою 06.07.2009, на будівлю за адресою вул. В.Антоновича, 80 ; свідоцтва про право власності на нерухоме майно, видане Львівською обласною радою 06.07.2009, на будівлю за адресою вул. Є.Коновальця, 116 ; свідоцтва про право власності на нерухоме майно, видане Львівською обласною радою 06.07.2009, на будівлю за адресою вул. Є.Коновальця, 114 ;
		- скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно відповідно до наведеного переліку із закриттям розділів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо об`єктів нерухомого майна.
		1.2. Вимоги Позивача обґрунтовані тим, що вказані рішення Львівської обласної ради було прийнято всупереч норм чинного законодавства та з перевищенням наданих законом повноважень.
		2. Короткий зміст судових рішень у справі
		2.1. Справа розглядалася судами неодноразово. За результатами нового розгляду рішенням Господарського суду міста Києва від 06.08.2020 у справі №910/13969/18 позовні вимоги Львівської міської ради задоволено повністю.
		2.2. Указане рішення обґрунтовано тим, що, створивши заклади охорони здоров`я, визначивши їх місцезнаходження та фізичне розташування (розміщення в об`єктах нерухомості, щодо яких виник спір), закріпивши за ними приміщення на відповідному правовому титулі (господарське відання/оперативне управління), орган місцевого самоврядування розпорядився цими закладами, передавши їх у спільну власність Львівської обласної ради. Тобто було здійснено передачу юридичних осіб комунальної власності, які надають послуги медичного характеру і виконають інші функції на основі професійної діяльності медичних працівників згідно з потребами об`єднаних територіальних громад області. Проте, рішення про передачу Відповідачу цілісних майнових комплексів закладів охорони здоров`я, яке б потягло за собою зміну форми власності об`єктів нерухомого майна, в яких розташовувалися такі заклади, органом місцевого самоврядування в межах компетенції та в установленому порядку не приймалося, що свідчить про відсутність необхідного для цього волевиявлення та, відповідно, неправомірність винесення Відповідачем рішення від 26.02.2008 № 477 у його оскаржуваній частині у зв`язку з відсутністю необхідної компетенції.
		Таким чином, за висновком місцевого суду, оскільки наслідком ухвалення спірного рішення від 26.02.2008 № 477 в оскаржуваній частині стало недотримання положень частини восьмої статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та порушення майнових прав територіальної громади міста Львова на об`єкти нерухомого майна, які Відповідач зареєстрував за собою, позов у цій справі підлягає задоволенню шляхом визнання вказаного рішення недійсним. Крім того, позовні вимоги про визнання недійсними і скасування свідоцтв про право власності на майно, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно також підлягають задоволенню, оскільки пов`язані з вимогою про визнання недійсним рішення Львівської обласної ради від 26.02.2008 №477.
		Щодо вимог Відповідача про застосування наслідків пропуску строку позовної давності місцевий суд дійшов висновку, що право Позивача на захист порушеного права підлягає захисту в порядку частини п`ятої статті 267 Цивільного кодексу України, оскільки про реєстрацію Відповідачем за собою права власності на спірні будівлі Львівській міській раді стало відомо у грудні 2016 року, тоді як, постановлюючи ухвалу від 10.07.2008 № 1939 "Про передачу закладів охорони здоров`я, що надають спеціалізовану медичну та санітарно-реабілітаційну допомогу", Позивач не сподівався та не міг знати, що Відповідач вживатиме дії з отримання у власність їх як цілісних майнових комплексів. При цьому з позовом про захист порушених прав Позивач звернувся 16.10.2018, тобто у межах трирічного строку позовної давності, виходячи з дати, коли він дізнався про порушення своїх прав.
		2.3. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 14.01.2021 повністю скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 06.08.2020 у справі №910/13969/18 та прийнято нове рішення, яким відмовлено повністю у задоволенні позову Львівської міської ради.
		2.4. Ухвалюючи зазначене судове рішення, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову, оскільки наслідком ухвалення спірного рішення від 26.02.2008 № 477 в оспорюваній частині стало недотримання положень частини восьмої статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та порушення майнових прав територіальної громади міста Львова на спірні об`єкти нерухомого майна, які Відповідач зареєстрував за собою.
		Разом з тим, суд апеляційної інстанції зазначив, що загальний строк позовної давності для звернення Львівської міської ради до господарського суду сплив, оскільки Позивачу було відомо про існування оспорюваних рішень обласної ради з 05.07.2015 (тобто з моменту звернення міського голови м. Львова до голови Львівської обласної ради з листом № 1104-ВИХ-525 щодо свідоцтв про право власності на об`єкти, які є предметом цього позову), та враховуючи подання позову 16.10.2018. Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову Львівської міської ради у зв`язку із пропуском позовної давності без поважних причин.
		3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг
		3.1. У касаційній скарзі Львівська міська рада просить скасувати оскаржувану постанову, а рішення місцевого суду - залишити в силі.
		3.2. У якості підстави для подання вказаної скарги Міська рада посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду щодо застосування норм: статті 256 Цивільного кодексу України, викладених в постанові від 02.09.2014 у справі № 915/1437/13; статті 75 Господарського процесуального кодексу України, викладених в постановах від 01.09.2020 у справі № 907/29/19, від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17, від 22.10.2019 у справі № 910/2039/18.
		3.3. Крім того, скаржник зазначає, що, апеляційний господарський суд встановив обставини справи щодо обізнаності Позивача з реєстрацією Відповідачем права власності на спірні об`єкти нерухомого майна на підставі недопустимих доказів.
		3.4. У відзиві на вказану скаргу Львівська обласна рада просить відмовити в її задоволенні, а оскаржувану постанову залишити без змін.
		3.5. Не погоджуючись з постановою апеляційного суду, заступник керівника Київської міської прокуратури (далі - Прокурор) також подав касаційну скаргу в якій просить скасувати зазначену постанову та залишити в силі рішення місцевого суду.
		3.6. У якості підстави для подання своєї скарги Прокурор посилається на неврахування апеляційним судом висновків суду касаційної інстанції щодо застосування норм статей 257, 261 Цивільного кодексу України, викладених в постанові Верховного Суду України від 08.06.2016 у справі № 6-3089цс-15, постановах Верховного Суду від 30.09.2020 у справі № 346/968/17, від 17.10.2018 у справі №362/44/17, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15ц, від 30.01.2019 у справі №357/9328/15ц, у справах №910/27026/14, № 910/4749/16.
		3.7. Відзиву на зазначену касаційну скаргу не надходило.
		3.8. Крім того, від Львівської обласної ради надійшли письмові пояснення щодо суті вимог касаційних скарг.
		3.9. Від Львівської міської ради також надійшли додаткові пояснення щодо обставин, досліджених судами під час розгляду справи № 910/3581/17.
		3.10. Водночас, Львівською обласною радою подано заперечення на додаткові пояснення Львівської міської ради.
		3.11. У подальшому Львівською міською радою було подано ще додаткові пояснення, зокрема щодо преюдиційності обставин, встановлених у справі №910/3581/17.
		4. Обставини встановлені судами
		4.1. Господарськими судами встановлено, що 26.02.2008 Львівська обласна рада прийняла рішення № 477 "Про питання врегулювання прав власності на об`єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад Львівської області", яким, відповідно до пункту 20 частини першої статті 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", на підставі уточнених даних інвентаризації нерухомого майна, враховуючи висновок постійної комісії з питань комунального майна та приватизації, було вирішено оформити за Львівською обласною радою право спільної власності територіальних громад Львівської області на об`єкти нерухомого майна, які задовольняють потреби територіальних громад Львівської області (п. 6 рішення), зокрема на об`єкти закладів охорони здоров`я, в тому числі Психоневрологічний диспансер, адреси: м. Львів, вул. Коциловського, 30; м. Львів, вул. О. Басараб, 2 ; будівлі: диспансер 706,8 кв. м, гараж 61,5 кв. м, стаціонар 617,6 кв. м, пральня 32,2 кв. м, погріб 6,1 кв. м, гараж зі складом 89,6 кв. м.
		4.2. 08.07.2008 Львівською обласною радою, відповідно до пункту 20 частини першої статті 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", з метою виконання статті 90 Бюджетного кодексу України та належного функціонування закладів охорони здоров`я, з урахуванням розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації від 17.01.2001 № 29 "Про передачу установ" та висновків постійних комісій з питань охорони здоров`я, материнства та соціального захисту, з питань комунального майна та приватизації, прийнято рішення "Про прийняття у спільну власність територіальних громад Львівської області закладів охорони здоров`я" №669, яким вирішено надати згоду на прийняття у спільну власність територіальних громад Львівської області наступних лікувальних закладів: Комунальна інфекційна клінічна лікарня - м. Львова вул. Пекарська, 54, м. Львів; Львівське комунальне медичне об`єднання "Фтизіопульмонологія" - вул. Лемківська, 24, м.Львів; Львівський міський психоневрологічний диспансер - вул. Коциловського, 30, м. Львів; Комунальний Львівський шкірно-венерологічний диспансер - вул. Замарстинівська, 83, м. Львів; Комунальний дитячий туберкульозний санаторій - вул. Антоновича, 80, м. Львів; Комунальний дитячий ревмокардіологічний санаторій - вул. Коновальця, 116, м. Львів; Комунальний будинок № 1 м. Львова для дітей з порушенням центральної нервової системи і порушенням психіки - вул. Комаринця, 2-А, м. Львів; Комунальний будинок № 2 м. Львова для дітей з порушенням центральної нервової системи і порушенням психіки - вул. Антоновича, 117, м. Львів.
		4.3. Ухвалою Львівської міської ради від 10.07.2008 № 1939 було прийнято пропозицію Львівської обласної ради та погоджено передачу у спільну власність Львівської обласної ради таких закладів охорони здоров`я:
		1.1. Комунальний будинок дитини № 1 м. Львова для дітей з ураженням центральної нервової системи та порушенням психіки;
		1.2. Комунальний будинок дитини № 2 м. Львова для дітей з ураженням ЦНС і порушенням психіки;
		1.3. Комунальний дитячий туберкульозний санаторій м. Львова;
		1.4. Комунальний дитячий ревмокардіологічний санаторій;
		1.5. Комунальний Львівський міський шкірно-венерологічний диспансер;
		1.6. Львівське міське медичне об`єднання "Фтизіопульмонологія";
		1.7. Львівський міський психоневрологічний диспансер;
		1.8. Комунальна інфекційна клінічна лікарня.
		Забезпечення передачі закладів покладено на Управління охорони здоров`я департаменту гуманітарної політики у строк до 01.10.2008.
		4.4. На виконання рішення Львівської обласної ради № 669 від 08.07.2008 та ухвали Львівської міської ради № 1939 від 10.07.2008 Управління охорони здоров`я Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради та Управління майном спільної власності Львівської міської ради складено акт приймання-передачі закладів охорони здоров`я, що надають спеціалізовану медичну та санітарно-реабілітаційну допомогу від 19.09.2008.
		4.5. 10.03.2009 Львівською обласною радою було прийнято рішення № 883 "Про внесення змін та доповнень до рішень Львівської обласної ради", яким, зокрема, внесено зміни до пункту 6 рішення Львівської обласної ради від 26.02.2008 №477 "Про питання врегулювання прав власності на об`єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад Львівської області" та доповнено його підпунктами 31, 32, 33, 34, 35, 36.
		4.6. Рішенням Львівської обласної ради від 30.06.2009 № 937 "Про внесення змін та доповнень до рішень обласної ради" внесено зміни до рішення Львівської обласної ради від 26.02.2008 № 477 "Про питання врегулювання прав власності на об`єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад Львівської області".
		4.7. Господарськими судами встановлено, що на підставі рішення Львівської обласної ради від 26.02.2008 № 477 "Про питання врегулювання прав власності на об`єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад Львівської області" за Львівською обласною радою зареєстровано право власності на нерухоме майно, а саме об`єкти охорони здоров`я за адресами у місті Львові: вул. Коциловського, 15а; вул. О. Басараб, 2; вул. Коциловського, 30; вул. Комаринця, 2а; вул. Антоновича, 117; вул. Житомирська, 8а; вул. Гіпсова, 40б; вул. Антоновича, 80; вул. Є.   Коновальця, 116; вул. Є. Коновальця, 114.
		4.8. Спір у цій справі виник у зв`язку з тим, що, на думку Позивача, рішення Львівської обласної ради "Про питання врегулювання прав власності на об`єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад Львівської області" № 477 від 26.02.2008 із змінами та доповненнями відповідно до рішень Львівської обласної ради від 10.03.2009 № 833, від 30.06.2009 № 937, в частині п. 6 про оформлення права спільної власності територіальних громад Львівської області в особі Львівської обласної ради, зокрема, на будівлі, що розташовуються у місті Львові за адресами: вул. Й. Коциловського, 15а; вул. О.Басараб, 2; вул. Коциловського, 30; вул. Комаринця, 2а; вул. Антоновича, 117; вул. Житомирська, 8а; вул. Гіпсова, 40б; вул. Антоновича, 80; вул. Є. Коновальця, 116; вул. Є. Коновальця, 114, є таким, що прийнято всупереч вимог чинного законодавства та з перевищенням наданих Відповідачу повноважень, у зв`язку з чим підлягає скасуванню.
		5. Позиція Верховного Суду
		5.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційних скаргах та відзиві доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга Львівської міської ради не підлягає задоволенню, а касаційне провадження, відкрите за касаційною скаргою заступника керівника Київської міської прокуратури, - закриттю з таких підстав.
		5.2. Відповідно до частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		5.3. Як вбачається зі змісту касаційних скарг, підставами їх подання стала, зокрема, незгода заявників з висновками суду апеляційної інстанції щодо застосування наслідків спливу строку позовної давності до заявлених позовних вимог.
		5.4. Статтею 256 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		5.5. Відповідно до частини першої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		5.6. Згідно з частиною першою статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
		5.7. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом строку позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
		5.8. Колегія суддів зауважує, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення ЄСПЛ у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; рішення ЄСПЛ у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
		5.9. З огляду на викладене, суд зобов`язаний у будь-якому випадку, в разі подання заяви про застосування наслідків спливу строку позовної давності, розглянути її, і якщо позовна давність спливла - відмовити в позові у зв`язку зі її закінчення за відсутності наведених позивачем поважних причин пропуску вказаного строку.
		5.10. Водночас позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але, враховуючи право позивача згідно з нормами частини п`ятої статті 267 Цивільного кодексу України отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску строку позовної давності, саме на позивача покладено обов`язок доведення тієї обставини, що зазначений строк було пропущено з поважних причин. Це також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести відсутність об`єктивних перешкод для своєчасного звернення позивача з вимогою про захист порушеного права.
		Подібна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц та від 21.08.2019 у справі №911/3681/17.
		5.11. У свою чергу, аналіз наведених норм Глави 19 Цивільного кодексу України щодо "інституту позовної давності" в сукупності із нормами Господарського процесуального кодексу України(які обмежують повноваження суду касаційної інстанції в частині здійснення додаткової оцінки доказів та обставин) не дає Верховному Суду підстав та можливостей для самостійного дослідження такої заяви щодо визначення обставин початку перебігу строку позовної давності, однак не обмежує його у перевірці правильності встановлення судами попередніх інстанцій початку відліку такого строку.
		Подібний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 17.09.2019 у справі № 910/14469/18, від 22.10.2019 у справі № 910/2968/18, від 23.01.2020 у справі №916/2128/18.
		5.12. Іншими словами, касаційний суд має право лише здійснити перевірку застосування судами правових норм Глави 19 Цивільного кодексу України на предмет правильності такого застосування з урахуванням встановлених фактичних обставин.
		5.13. Як встановлено судом апеляційної інстанції та вбачається з матеріалів справи, 05.07.2015 міський голова м. Львова звертався до голови Львівської обласної ради з листом № 1104-ВИХ-525, в якому зазначав, що за інформацією відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції свідоцтва про право власності на об`єкти (які є предметом позову у цій справі) видані на підставі рішень обласної ради № 477 від 26.02.2008, №833 від 10.03.2009 та № 937 від 30.06.2009.
		5.14. Таким чином, за висновками апеляційного суду, Львівській міській раді було відомо про існування оспорюваних рішень обласної ради, починаючи з 05.07.2015.
		5.15. Разом з тим, відповідно до трекер-номеру Укрпошти Експерес з даним позовом Рада звернулася до суду 16.10.2018, тобто з пропуском строку позовної давності.
		5.16. Як обґрунтовано зазначив суд апеляційної інстанції, Позивач упродовж тривалого часу був обізнаний про існування оспорюваних рішень обласної ради та мав можливість звернутися до суду за захистом порушеного права, але нею не скористався.
		5.17. Отже, встановивши вказані фактичні обставини справи (щодо надсилання листа від 05.07.2015), апеляційний господарський суд в межах наданих процесуальним законодавством повноважень дійшов обґрунтованих висновків про наявність підстав для відмови в задоволенні позову Львівської міської ради у зв`язку із пропуском строку позовної давності, оскільки визнав неповажними причини його пропуску.
		5.18. При цьому, враховуючи відсутність у матеріалах справи листа Управління майном спільної власності Львівської обласної ради від 10.12.2016, на який послався у своєму рішенні суд першої інстанції, апеляційний суд цілком правомірно спростував його висновки про те, що Позивач дізнався про порушення свого права лише у грудні 2016 року, тобто не пропустив строк позовної давності за вимогами, що є предметом позову у цій справі.
		5.19. За таких обставин колегія суддів вважає безпідставними доводи Ради про неврахування судом апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови висновків Верховного Суду щодо застосування норм статті 256 Цивільного кодексу України.
		5.20. Посилання заявника на те, що апеляційний господарський суд встановив обставин справи, які стосуються обізнаності Позивача з реєстрацією Відповідачем права власності на спірні об`єкти нерухомого майна, на підставі недопустимих доказів (листа від 05.07.2015), не врахувавши, при цьому, обставини, встановлені у справі № 910/3581/17, які, відповідно до правової позиції Верховного Суду, підлягають обов`язковому врахуванню в силу норм статті 75 Господарського процесуального кодексу України як преюдиційні, колегія суддів також вважає необґрунтованими з огляду на наступне.
		5.21. Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
		5.22. Згідно з частинами першою та третьою статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
		5.23. Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.
		5.24. При цьому відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
		5.25. Згідно зі статтею 77 Господарського процесуального кодексу України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
		5.26. Одночасно статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		5.27. Таким чином, з`ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 Господарського процесуального кодексу України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.
		5.28. При цьому у пунктах 1 - 3 частини першої статті 237 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
		5.29. Відповідно до статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
		5.30. Як убачається зі змісту оскаржуваного судового рішення, апеляційним господарськими судами надавалась оцінка доводам сторін у справі, якими вони обґрунтовували наявність чи відсутність підстав для задоволення позову.
		Обставини справи щодо обізнаності Позивача з реєстрацією Відповідачем права власності на спірні об`єкти нерухомого майна було встановлено апеляційним судом на підставі оцінки поданих сторонами доказів, зокрема поданого Відповідачем разом з відзивом на позовну заяву листа Львівського міського голови від 05.07.2015 №1104-ВИХ-525 (т. 1 а.с. 193), тобто ще під час першого розгляду справи.
		5.31. У свою чергу, скаржником не доведено наявності передбачених чинним законодавством обставин, які б зумовлювали визнання вказаного доказу недопустимими. Доводи заявника фактично зводяться до необхідності вирішення питання щодо достовірності та вірогідності доказів, що, як вже зазначалося, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції та, відповідно до норм частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України, не може бути підставою для скасування оскаржуваної постанови.
		5.32. При цьому у справі № 910/3581/17 (на яку посилається скаржник, обґрунтовуючи наявність преюдиційних обставин щодо поважності причин пропуску строку позовної давності у цій справі) правовідносини хоча і є аналогічними до спірних, однак суди попередніх інстанцій з огляду на подані сторонами докази на підставі частини п`ятої статті 267 Цивільний кодекс України навпаки дійшли висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності і необхідність захисту порушеного права позивача у вказаній справі.
		5.33. Таким чином, колегія суддів звертає увагу, що встановлення судами у певній справі конкретних фактичних обставин в залежності від обсягу та змісту поданих сторонами доказів не створює преюдиційності вказаних обставин, що повинна враховуватися під час розгляду іншої справи, незважаючи на склад сторін та зміст спірних правовідносин.
		5.34. З огляду на викладене доводи заявника про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду щодо застосування норм статті 75 Господарського процесуального кодексу України є безпідставними, враховуючи відсутність в даному випадку преюдиційних обставин.
		5.35. Оскільки інших підстав для касаційного оскарження у касаційній скарзі Львівської міської ради наведено не було, а решта її доводів є такими, що не спростовують висновки суду апеляційної інстанцій, не підтверджують порушення апеляційним судом норм матеріального чи процесуального права та фактично спрямовані на необхідність переоцінки доказів, які містяться у справі, то Суд доходить висновку, що вказана скарга задоволенню не підлягає.
		5.36. Що стосується касаційної скарги Прокурора, то, як зазначалося вище, підставами для її подання стало неврахування апеляційним судом, на думку заявника, висновків суду касаційної інстанції щодо застосування норм статей 257, 261 Цивільного кодексу України, викладених в постанові Верховного Суду України від 08.06.2016 у справі № 6-3089цс-15, постановах Верховного Суду від 30.09.2020 у справі № 346/968/17, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 22.05.2018 у справі №369/6892/15ц, від 30.01.2019 у справі №357/9328/15ц, у справах № 910/27026/14, № 910/4749/16.
		5.37. Відповідно до частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
		1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
		2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
		3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
		4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.
		5.38. Таким чином, за змістом пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної у пункті 1 частини другої цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
		5.39. При цьому згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
		5.40. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
		5.41. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де є схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).
		5.42. Отже, подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).
		5.43. Разом з тим, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
		5.44. Так, у справі № 6-3089цс-15 розглядалися позовні вимоги Бердянського міжрайонного прокурора в інтересах держави про визнання незаконним та скасування рішення Бердянської міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування запису та повернення земельної ділянки. Вказані вимоги було обґрунтовано тим, що проект відведення спірної земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва погоджено та затверджено з порушенням водного, земельного та містобудівного законодавства; земельна ділянка знаходиться в межах м. Бердянська, на території Бердянської коси, в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря та згідно з положеннями статті 51 Земельного кодексу України відноситься до земель рекреаційного призначення; проектна документація із землеустрою щодо відведення зазначеної земельної ділянки затверджена оскаржуваним рішенням Бердянської міської ради без проведення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації; позитивні висновки про погодження проекту землеустрою щодо відведення у власність цієї земельної ділянки відкликані управлінням Держкомзему у м. Бердянську й управлінням архітектури та земельних відносин Бердянської міської ради.
		5.45. У справі № 346/968/17 розглядалися позовні вимоги Першого заступника керівника Коломийської місцевої прокуратури в інтересах П`ядицької об`єднаної територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області до ОСОБА_1 про визнання недійсним державного акта та повернення земельної ділянки. Зазначений позов було обґрунтовано тим, що спірна земельна ділянка надана відповідачу у вказаній справі незаконно внаслідок злочинних дій ОСОБА_2 , який видав ОСОБА_1 завідомо неправдивий документ, а саме рішення 24 сесії Великокам`янської сільської ради 4 демократичного скликання від 24.01.2006 "Про затвердження технічного звіту по складанню кадастрового плану земельної ділянки". Вироком Коломийського міськрайонного суду від 17.03.2016 ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні злочину та призначено відповідне покарання.
		5.46. У справі № 362/44/17 розглядалися позовні вимоги Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Іванковичівської сільської ради Васильківського району Київської області до ОСОБА_3 й ОСОБА_4 про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння. Зазначені вимоги було обґрунтовано тим, що Іванковичівський сільський голова Кудренко І. С., достовірно знаючи, що на 17 сесії 24 скликання Іванковичівської сільської ради, яка відбулася 30.09.2004, питання про затвердження проектів землеустрою щодо відведення спірних земельних ділянок відповідачам не обговорювалося та не вирішувалося, склав і підписав завідомо підроблені рішення 17 сесії 24 скликання Іванковичівської сільської ради від 30.09.2004 без номерів "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та для ведення особистого селянського господарства", завірив їх печаткою сільської ради та видав, зокрема, відповідачам. На підставі вказаних рішень Іванковичівської сільської ради були виготовлені та видані відповідачам державні акти на право власності на земельні ділянки, внаслідок чого порушені вимоги земельного законодавства й інтереси територіальної громади.
		5.47. У справі № 369/6892/15ц розглядались позовні вимоги прокурора Києво-Святошинського району Київської області, який діяв в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації та Державного підприємства "Київське лісове господарство" до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , треті особи: ОСОБА_10 , реєстраційна служба Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, Державна інспекція сільського господарства у Київській області, про скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки та витребування їх з чужого незаконного володіння. Вказані вимоги було обґрунтовано тим, що прокуратурою Києво-Святошинського району встановлено порушення вимог земельного та лісового законодавства під час набуття у власність громадянами земельних ділянок на території Гореницької сільської ради.
		5.48. У справі № 357/9328/15ц розглядались позовні вимоги Білоцерківської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Державної інспекції сільського господарства Київської області та Київської обласної державної адміністрації до Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , Управління Держгеокадастру в Білоцерківському районі Київської області про визнання незаконним та скасування розпорядження Білоцерківської РДА, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку та застосування наслідків недійсності правочину у вигляді повернення земельних ділянок. Зазначені вимоги було обґрунтовано тим, що прокуратурою Києво-Святошинського району встановлено порушення вимог земельного та лісового законодавства під час набуття у власність громадянами земельних ділянок на території Гореницької сільської ради.
		5.49. У справі № 910/27026/14 розглядалися позовні вимоги заступника прокурора міста Києва звернувся в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до Федерації професійних спілок України про визнання права власності держави в особі Фонду державного майна України та витребування нерухомого майна, а саме: учбово-спортивної бази "Спартак" на вул. Фрунзе, 105 у м. Києві , яка складається з таких об`єктів: готель (літера "А") площею 921,6 кв.м, гаражі (літера "Д") площею 476,4 кв.м, філія готелю (літера "Б") площею 182,3 кв.м, басейн (літера "В") площею 922,0 кв.м, побутове приміщення (літера "К") площею 107,5 кв.м, спортивний комплекс з трибунами та адмінкорпусом (літера "Г") площею 4 095,9 кв.м, прохідна (літера "Е") площею 27,2 кв.м, будівля (білетні каси) (літера "Л") площею 138,2 кв.м, склад (роздягальня, душові) (літера "Ж") площею 117,6 кв.м, сауна (літера "З") площею 125,4 кв.м, дворовий туалет (літера "И") площею 106,7 кв.м, трансформаторна підстанція (літера "М") площею 34,8 кв.м. Позовні вимоги було обґрунтовано тим, що спірне майно є державною власністю та у визначеному законодавством порядку Федерації професійних спілок України не передавалося, проте відповідач у зазначеній справі неправомірно володіє державним майном та оспорює право власності держави на нього, що, на думку прокурора, є підставою для визнання права державної власності на спірне майно та витребування цього майна у державну власність.
		5.50. У справі № 910/4749/16 розглядалися позовні вимоги заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Міністерства культури України, Київської міської ради та Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до Малого приватного підприємства "Аквадон" та Комунального підприємства "Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт" про визнання недійсною додаткової угоди від 25.12.2008 №3 до інвестиційного договору від 07.04.2006 № 9 про реконструкцію нежилого будинку на вул. П. Сагайдачного у м. Києві ; зобов`язання відповідача-1 повернути майно - нежитлові будинки площею 1 979,80 кв.м (літ. А) та 500,80 кв.м (літ. Б) на вул. П.   Сагайдачного, 20/2 у м. Києві територіальній громаді м. Києва в особі відповідача-3.Позовні вимоги було обґрунтовані тим, що спірна додаткова угода укладена на виконання рішення Київської міської ради від 28.08.2008 № 95/95, яке визнано недійсним судовим рішенням у справі № 910/16562/14. При цьому внаслідок укладення спірної додаткової угоди відповідач-1 набув у власність комунальне майно, яке є пам`яткою архітектури, в обхід установленого чинним на момент укладення договору законодавством порядку приватизації такого майна та без погодження уповноваженого органу охорони культурної спадщини.
		5.51. Отже, правовідносини у вказаних справах, на які посилається Прокурор, та у справі, що переглядається, не є подібними, оскільки вони відрізняються предметом чи підставами позовів, а також правовим регулюванням спірних правовідносин і обставинами, що встановлені судами.
		Водночас прокуратура у вказаних справах ініціювала позовне провадження самостійно (тобто набувала статусу позивача) чи в інтересах відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, в той час як у справі, яка переглядається, прокуратура лише вступила у вже ініційоване Позивачем провадження, що, відповідно до усталеної практики Верховного Суду, також свідчить про неподібність правовідносин та спростовує доводи заявника щодо необхідності початку обрахування строку позовної давності з моменту обізнаності прокурора.
		5.52. При цьому колегія суддів звертає увагу, що відповідно до усталеної практики Верховного Суду позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів."
		Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16.
		5.53. Таким чином, оскільки наведена Прокурором підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 910/13969/18 за касаційною скаргою заступника керівника Київської міської прокуратури.
		6. Висновки Верховного Суду
		6.1. Відповідно до частин першої - п`ятої статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		6.2. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
		6.3. За змістом пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
		6.4. Одночасно згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
		6.5. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
		6.6. За змістом частини першої статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		6.7. Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційних скаргах, про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права не отримали підтвердження, не спростовують висновків апеляційного господарського суду, а тому касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Київської міської прокуратури, відкрите з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу, необхідно закрити. У свою чергу касаційна скарга Львівської міської ради не підлягає задоволенню, а оскаржуване судове рішення необхідно залишити без змін.
		7. Розподіл судових витрат
		7.1. Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (частина чотирнадцята статті 129 Господарського процесуального кодексу України).
		Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
		ПОСТАНОВИВ:
		1. Касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Київської міської прокуратури, відкрите з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.
		2. Касаційну скаргу Львівської міської ради залишити без задоволення.
		3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.01.2021 у справі №910/13969/18 залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                          В. А. Зуєв
		 
		Судді                                                                                                    Т. Б. Дроботова
		 
		                                                                                                    Ю. Я. Чумак

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...