Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 520/6823/2020 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема щодо; біженців.
Надіслано для оприлюднення: 08.07.2021. Зареєстровано: 09.07.2021. Забезпечено надання загального доступу: 09.07.2021.
Дата набрання законної сили: 07.07.2021
Номер судового провадження: К/9901/5446/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		07 липня 2021 року 
		м. Київ
		справа № 520/6823/2020
		провадження № К/9901/5446/21
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
		головуючого - Смоковича М. І.,
		суддів: Кашпур О. В., Шевцової Н. В.,
		розглянув у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу 
		за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення і наказу, зобов`язання вчинити певні дії, провадження по якій відкрито
		за касаційною скаргою  ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 04 серпня 2020 року, прийняте у складі головуючого судді - Зінченко А. В., та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 19 січня 2021 року, ухвалену у складі колегії суддів: головуючого судді - Бартош Н. С., суддів: Григорова А. М., Подобайло З. Г.,
		І. Суть спору
		1. У травні 2020 року ОСОБА_1 (надалі також ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (надалі також ДМС України), Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (надалі також ГУ ДМС України в Харківській області), в якому просив:
		1.1. скасувати рішення ДМС України від 23 квітня 2020 року № 66-20 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
		1.2. скасувати наказ ГУ ДМС України у Харківській області від 06 лютого 2020 року № 54 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту;
		1.3. зобов`язати Головне Управління Державної міграційної служби України у Харківській області прийняти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		2. Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначив, що 06 лютого 2020 року він звернувся до ГУ ДМС України в Харківській із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		3. Того ж дня він отримав повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 9 від 06 лютого 2020 року, відповідно до якого на підставі наказу ГУ ДМС України в Харківській області № 54 від 06 лютого 2020 року згідно з частиною шостою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (надалі - Закон № 3671-VI), відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		4. Скаржник наголошує, що оскаржувані рішення та наказ відповідачів є незаконними та необґрунтованими, прийнятими в порушення вимог чинного законодавства та без дійсного вивчення обставин справи та ситуації, що склалась в країні походження, оскільки не враховано Рекомендації УВКБ ООН з питання міжнародного захисту осіб, що залишають Єменську Республіку, практику Європейського суду з прав людини. Указує, що ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими.
		5. ДМС України позов не визнала. Заперечуючи проти позовних вимог, посилалася на наявність розбіжностей в ідентифікаційних даних позивача , а також на наявність позитивних зрушень щодо врегулювання конфлікту в Ємені, який триває з серпня 2014 року, за участю міжнародного співтовариства. Зазначає, що значна частина країни перебуває під контролем офіційно визнаного уряду Ємену.
		ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи
		6. Позивач є громадянином Єменської Республіки, прибув до України у жовтні 2013 року з метою навчання у вищому навчальному закладі з території Королівства Саудівська Аравія.
		7. 20 серпня 2018 року позивач звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		8. Рішенням ДМС України від 25 лютого 2019 року №40-19 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		9. Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач оскаржив його у судовому порядку.
		10. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2019 року по справі №520/2352/19, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 року та постановою Верховного Суду від 05 грудня 2019 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
		11. 06 лютого 2020 року позивач повторно звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		12. Того ж дня позивач отримав повідомлення ГУ ДМС України в Харківській області про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 9 від 06 лютого 2020 року, яким останнього поінформовано, що згідно з частиною 6 статті 5 Закону № 3671-VI наказом ГУ ДМС України в Харківській області № 54 від 06 лютого 2020 року позивачу відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		13. Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 направив скаргу до ДМС України, у якій просив скасувати вищевказаний наказ про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		14. 26 травня 2020 року позивачем отримано повідомлення ГУ ДМС України у Харківській області № 40 від 12 травня 2020 року, в якому зазначено, що ДМС України прийнято рішення від 23 квітня 2020 року № 60-20 про відхилення його скарги на рішення ГУ ДМС України у Харківській області про відмову особі в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		15. Не погодившись із вказаними рішеннями, позивач звернувся до суду із даним позовом.
		ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
		16. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 04 серпня 2020 року, залишеною без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 19 січня 2021 року, адміністративний позов залишено без задоволення.
		17. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що обставини існування на території Республіки Ємен збройного конфлікту є загальновідомими у розумінні частини третьої статті 78 КАС України, однак, загальновідомість цих обставин не створює автоматично підстав для набуття особою статусу шукача захисту. Наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивача не може бути винятковою підставою для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у відповідності до Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року статті 15 (с) особи, котрі піддаються «серйозній особистій загрозі їх цивільному життю чи особі, з причин не диференційного насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту» не підпадають під додатковий захист у відповідності до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
		18. Суд першої інстанції виснував про відсутність у випадку заявника ознак, передбачених пунктом 1 статті першої Закону № 3671-VI за критерієм політичних переконань, расової належності, релігійних уподобань, національності, громадянства, соціального статусу.
		19. Також суд наголосив, що позивач не перебував членом політичної, релігійної, військової або громадської організації. До інцидентів з застосуванням фізичного насилля, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, ані заявник ані члени його родини не були причетними. Жодних належних та допустимих доказів ведення іноземцем (не лише помітної, а взагалі будь-якої) політичної, суспільної або релігійної діяльності як на території Батьківщини, так і на території інших країн, а також доказів належності останнього до певних політичних партій, суспільних рухів, соціальних прошарків не надано.
		20. Суд апеляційної інстанції, в свою чергу, наголосив на тому, що згідно з положеннями статті 40 Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС №2013/32/ЕU від 26 червня 2013 року «Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту (перероблена)» з метою прийняття рішення щодо прийнятності розгляду повторної заяви про надання міжнародного захисту, таку заяву має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей, що виникли або були подані заявником. Якщо після попереднього вивчення відповідних фактів заявником будуть надані нові відомості, які значно підвищують ймовірність того, що він може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається по суті. При цьому, Директива регламентує, що якщо заявник подає повторну заяву без надання нових доказів або аргументів, недоцільно було б вимагати від держав-членів ЄС проведення нової процедури в повному обсязі. У таких випадках держави-члени повинні мати право відхилити заяву як неприйнятну для розгляду відповідно до принципу неприпустимості повторного розгляду.
		21. Із посиланням на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 20 травня 2020 року у справі №826/11556/17, суд апеляційної інстанції наголосив, що «повторна заява» означає подальшу заяву, подану особою, якій відмовлено у наданні захисту на підставі відсутності умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, після прийняття остаточного рішення за попередньою заявою, у зв`язку з виникненням зазначених обставин.
		22. Поняття «нові обставини» може застосовуватись лише за умови коли заявник, у ході проведення попередньої процедури, не з власної вини був не в змозі обґрунтувати факти, зазначені в пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, включаючи процедуру оскарження відповідного рішення.
		23. Судом апеляційної інстанції встановлено, що у повторній заяві позивач наводить факти і підтверджує їх матеріальними елементами, які тотожні відомостям, що спростовні під час судового розгляду в межах розгляду справи № 520/2352/19 під час провадження за попередньою заявою. Будь-яких інших посилань або доказів про обґрунтованість побоювань за особисту небезпеку та переслідувань на батьківщині заявником не наведено. 
		IV. Провадження в суді касаційної інстанції 
		24. У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їхні рішення та направити справу до суду першої інстанції на новий розгляд.
		25. В обґрунтування касаційної скарги зазначає, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що наявність збройного конфлікту у Республіці Ємен не може бути винятковою підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, суперечать положенням статті 1 Закону № 3671-VI та статті 15 Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації і статусу громадян третіх країн або осіб без громадянства як біженців або як осіб, іншим чином потребують міжнародного захисту, і суті захисту, що надається» та практиці Верховного Суду.
		26. Скаржник указує, що судами попередніх інстанцій не досліджено актуальну інформацію по країні його громадянської належності, яка, на його переконання, свідчить про існування ситуації загальнопоширеного насильства та систематичного порушення прав людини, що створює нові умови для розгляду по суті поданої ним повторно заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та виключає можливість відмови в прийнятті такої заяви на підставі частини шостої статті 5 Закону № 3671-VI.
		27. Автор покликається на значне погіршення з серпня 2018 року ситуації в Республіці Ємен. Зазначає, що під час його повторного звернення ним указані побоювання, які не були зазначені під час первинного звернення (ризик примусового вербування до збройних формувань, можливість стати жертвою примусового рекрутування, загибель родичів та докази значного погіршення ситуації у сфері безпеки та ситуації із правами людини в Ємені).
		28. ДМС України у своєму відзиві наполягає на правомірності вчинених нею дій щодо відмови позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, посилаючись на ідентичність повідомлених позивачем побоювань повернення до країни громадянської належності із побоюваннями, повідомленими ним під час первинного звернення за захистом в Україні - побоювання зазнати переслідування з боку повстанців-хуситів, побоювання постраждати в ситуації збройного конфлікту між останніми та урядовими силами країни.
		29. Відповідач зазначає, що ним проведено дослідження ситуації в Республіці Ємен, за результатами якого виявлено факти позитивних зрушень щодо врегулювання конфлікту в Ємені за участі міжнародного співтовариства. Так, значна частина країни перебуває під контролем офіційно визнаного уряду Ємену. Зазначене, на думку ДМС України свідчить про відсутність підстав уважати, що позивач зазнає серйозної та індивідуальної загрози життю в ситуації збройного конфлікту.
		V. Джерела права й акти їх застосування
		30. Згідно частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
		31. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
		1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
		2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
		3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
		4) безсторонньо (неупереджено);
		5) добросовісно;
		6) розсудливо;
		7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
		8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
		9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
		10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		32. Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		33. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом № 3671-VI (надалі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
		34. Згідно зі статтею 2 Закону № 3671-VI питання, пов`язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору.
		35. Згідно з визначенням пункту 1 частини першої статті першої Закону №  3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
		36. Додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті (пункт 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI).
		37. Особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону №  3671-VI);
		38. У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також дано поняття «біженець» - особа, що внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 р., і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
		39. Згідно з частиною п`ятою статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
		40. Положенням частини першої статті 7 Закону № 3671-VI установлено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
		41. Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону № 3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
		42. За правилами частини п`ятої статті 10 Закону № 3671-VI  за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		43. Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначено Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05 жовтня 2011 року за № 1146/19884.
		44. Частиною першої статті 17 Закону №  3671-VI обумовлено, що особа, якій відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, у разі виникнення зазначених умов може повторно звернутися із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		45. Згідно підпункту 2 пункту А Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року (далі - Конвенція) у цій Конвенції термін «біженець» означає особу, яка: внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 р., і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
		46. Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництво) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
		47. Пунктом 45 Керівництва обумовлено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
		48. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункт 66 Керівництва).
		49. Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» зі змінами обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
		50. Пунктом 195 Керівництва визначено, що у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
		51. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
		VI. Висновок Верховного Суду
		52. Верховний Суд наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, згідно зі статтею 341 КАС України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права.
		53. Вирішуючи питання про обґрунтованість касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить з такого.
		54. При розгляді цієї справи Верховний Суд ураховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо надання статусу біженця.
		55. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним станом у країні та інформацією, що стосується особисто заявника.
		56. Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
		57. Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації: із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
		58. Як уже зазначалося вище, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач вперше звернувся 20 серпня 2018 року. Рішенням ДМС України від 25 лютого 2019 року №40-19 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач оскаржив його у судовому порядку. 
		59. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2019 року у справі №520/2352/19, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 року та постановою Верховного Суду від 05 грудня 2019 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
		60. При цьому Верховний Суд, залишаючи рішення судів попередніх інстанції без змін, указав, що позивачем ні під час співбесіди, ні під час розгляду справи судом не зазначено на чому саме ґрунтуються його побоювання щодо можливої загрози його життю, не надано до суду належних та допустимих доказів ведення ним (не лише помітної, а взагалі будь-якої) політичної, суспільної або релігійної діяльності як на території країни походження, так і на території інших країн, не надано доказів належності до певних політичних партій, суспільних рухів, соціальних прошарків тощо. Також, Суд зазначив про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту.
		61. Верховний Суд зауважив, що наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивача не може бути винятковою підставою для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у відповідності до Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року статті 15 (с) особи, котрі піддаються «серйозній особистій загрозі їх цивільному життю чи особі, з причин не диференційного насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту» не підпадають під додатковий захист у відповідності до Закону № 3671-VI. 
		62. Верховний Суд виснував, що побоювання, які виникли у позивача мають суто суб`єктивний характер і не підтвердженні жодними документальними даними, заявник не має речових доказів наявності погроз у його бік, як і не має інших документальних підтверджень щодо його слів. Позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно.
		63. Як вже зазначалося вище, приписами частини першої статті 17 Закону №  3671-VI закріплено право особи повторно звернутися із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо їй було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, у разі виникнення зазначених умов.
		64. Отже, оцінку стосовно правомірності рішення ДМС України від 25 лютого 2019 року № 40-19 щодо відмови ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за наслідками розгляду поданої ним первинної заяви, надано Харківським окружним адміністративним судом під час розгляду справи № 520/2352/19, рішення якого (від 09 квітня 2019 року) про відмову у задоволенні адміністративного позову залишено без змін судам апеляційної та касаційної інстанцій.
		65. Що стосується даної справи, то обставини у ній розглядаються в контексті наявності нових умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, які виникли після прийняття остаточного рішення за попередньою заявою позивача.
		66. Так, згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести правомірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
		67. Згідно з положеннями статті 40 Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС №2013/32/ЕU від 26 червня 2013 року «Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту (перероблена)» з метою прийняття рішення щодо прийнятності розгляду повторної заяви про надання міжнародного захисту, таку заяву має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей, що виникли або були подані заявником. Якщо після попереднього вивчення відповідних фактів заявником будуть надані нові відомості, які значно підвищують ймовірність того, що він може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається по суті. При цьому, Директива регламентує, що якщо заявник подає повторну заяву без надання нових доказів або аргументів, недоцільно було б вимагати від держав-членів ЄС проведення нової процедури в повному обсязі. У таких випадках держави-члени повинні мати право відхилити заяву як неприйнятну для розгляду відповідно до принципу неприпустимості повторного розгляду
		68. Отже, «повторною заявою» в розумінні Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС «Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту» №2013/32/ЕU від 26 червня 2013 року та норм національного законодавства у вказаній сфері є подальша заява, подана особою, якій відмовлено у наданні захисту на підставі відсутності умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону №  3671-VI, після прийняття остаточного рішення за попередньою заявою, у зв`язку з виникненням зазначених обставин.
		69. Поняття «нові обставини» може застосовуватись лише за умови коли заявник, у ході проведення попередньої процедури, не з власної вини був не в змозі обґрунтувати факти, зазначені в пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, включаючи процедуру оскарження відповідного рішення.
		70. Так, судом апеляційної інстанції констатовано, що у повторній заяві позивачем наведено факти і підтверджено їх матеріальними елементами, які тотожні відомостям, спростованим під час судового розгляду в межах розгляду справи № 520/2352/19 під час провадження за попередньою заявою.
		71. При цьому суд зазначає, що будь-яких посилань або доказів про обґрунтованість побоювань за особисту небезпеку та переслідувань на батьківщині заявником не наведено; нові умови, які з`явилися у правовій дефініції «додатковий захист» можуть бути застосовані лише у випадку наявності загрози життю, безпеці чи свободі заявника, оскільки вони є похідними від вказаних обставин. Проте, наведений елемент (наявність особистої загрози життю, безпеці чи свободі заявника) визнано недостовірним, тому він не може бути взятим до уваги.
		72. Суд касаційної інстанції не приймає до уваги висновки суду касаційної інстанції, викладені у постановах від 27 квітня 2020 року у справі №813/1455/17, від 24 липня 2019 року у справі № 820/987/17, від 10 травня 2019 року у справі № 816/1120/16 та від 19 лютого 2020 року у справі №820/6533/16, які, за твердженням позивача, не ураховано судом апеляційної інстанції під час ухвалення судового рішення, та на які скаржник посилається як на підставу касаційного оскарження, оскільки умови застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин) у зазначених справах та у цій справі не є тотожними, а правовідносини не є подібними.
		73. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
		74. Так, у справах № 820/987/17, № 816/1120/16 та №820/6533/16 особами, які зверталися за захистом на території України (позивачі) є громадянами Сирійської Арабської Республіки. 
		75. Що стосується справи № 813/1455/17, то предметом спору у ній є рішення міграційного органу про відмову у визнанні громадянина Республіки Ємен біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте за результатами розгляду заяви про надання такого статусу, поданої останнім вперше.
		76. Таким чином, відсутні підстави стверджувати про подібність правовідносин у вказаних справах та у цій справі з огляду на відмінність умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).
		77. Отже, судами попередніх інстанцій правильно встановлені обставини про безпідставність вимог позивача про скасування рішення ДМС України від 23 квітня 2020 року № 66-20 щодо відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наказу ГУ ДМС України у Харківській області від 06 лютого 2020 року № 54 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання ГУ ДМС України у Харківській області прийняти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		78. Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
		79. З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.
		80. Доводи касаційної скарги висновків судів та обставин справи не спростовують.
		VII. Судові витрати
		81. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.
		Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд
		п о с т а н о в и в :
		1.          Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		2.          Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 04 серпня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 19 січня 2021 року в цій справі залишити без змін.  
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. 
		 
		Головуючий                                                                                М. І. Смокович 
		Судді                                                                                          О. В. Кашпур
		                                                                                                              Н. В. Шевцова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...