Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/14104/17 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: 16.07.2021. Зареєстровано: 16.07.2021. Забезпечено надання загального доступу: 19.07.2021.
Дата набрання законної сили: 15.07.2021
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		УХВАЛА
		 
		15 липня 2021 року 
		м. Київ
		 
		Справа №  910/14104/17 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: 
		Бенедисюка І.М. (головуючий), Малашенкової Т.М., Селіваненка В.П.,
		за участю  секретаря судового засідання Ковалівської О.М.,
		представників учасників справи:
		позивача за первісним позовом -  Невмержицький В.П. (адвокат),
		відповідача за первісним позовом -  Бабенко А.М. (адвокат),
		третьої особи - не з`явився,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні 
		касаційну скаргу акціонерного товариства "Українська залізниця"
		на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.03.2021
		за позовом компанії ВІЕР Глобал Партнерс, Л.П. (VR Global Partners, L.P.)
		до акціонерного товариства "Українська Залізниця"
		про стягнення 12   522   187,50   дол. США та 115   325   602,42   грн,
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - державне територіально-галузеве об`єднання "Південно-Західна залізниця",
		та зустрічним позовом акціонерного товариства "Українська залізниця"
		до компанії ВІЕР Глобал Партнерс, Л.П. (VR Global Partners, L.P.)
		про визнання зобов`язання припиненим та зобов`язання вчинити дії,
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача за зустрічним позовом - державне територіально-галузеве об`єднання "Південно-Західна залізниця",
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ПАТ АК "Промінвестбанк") звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - АТ   "Українська залізниця", відповідач за первісним позовом, скаржник) про стягнення заборгованості у розмірі 12  522 187, 50 дол. США та 116  389 620, 14 грн, з яких: заборгованість по кредиту - 12  500 000,00 дол. США, заборгованість по процентах - 22 187,50 дол. США, пеня по тілу кредиту - 91  052 483,12 грн, пеня по процентах - 495 752,94 грн, 3 % річних по тілу кредиту - 23  874 174, 33 грн, 3 % річних по процентах - 337 209,75 грн та штраф - 630 000,00 грн (з урахуванням заяви про зменшення та уточнення розміру позовних вимог).
		 
		В обґрунтування своїх позовних вимог ПАТ АК "Промінвестбанк" вказувало про неналежне виконання АТ  "Українська залізниця" своїх зобов`язань за кредитним договором про відкриття кредитної лінії №20-3761/2-1 від 29.12.2011 щодо своєчасного повернення кредитних коштів та сплати процентів.
		 
		Ухвалою господарського суду міста Києва від 24.01.2019 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача -  Державне територіально-галузеве об`єднання "Південно-Західна залізниця" (далі - ДТГО "Південно-Західна залізниця", третя особа).
		 
		У березні 2019 року АТ "Українська залізниця" звернулось до господарського суду міста Києва із зустрічною позовною заявою до ПАТ АК "Промінвестбанк", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ДТГО "Південно-Західна залізниця", про визнання зобов`язання АТ "Українська залізниця" припиненим у частині сплати відсотків за користування кредитними коштами згідно з пунктом 3.2 кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3761/2-1 від 29.12.2011 (далі - кредитний договір) з дати закінчення терміну повернення кредиту - 22.12.2014 та зобов`язання ПАТ АК "Промінвестбанк" направити кошти, сплачені ДТГО "Південно-Західна залізниця" та АТ "Українська залізниця" після 22.12.2014, на погашення простроченої до сплати суми кредиту.
		 
		Ухвалою господарського суду міста Києва від 01.04.2019 зустрічну позовну заяву АТ "Українська залізниця"  прийнято до спільного розгляду з первісним позовом. Зустрічний позов АТ "Українська залізниця" до ПАТ АК "Промінвестбанк" про визнання зобов`язання припиненим та зобов`язання вчинити дії об`єднано в одне провадження з первісним позовом у справі №910/14104/17.
		 
		Ухвалою господарського суду міста Києва від 07.05.2019 замінено позивача за первісним позовом у справі №910/14104/17 - ПАТ АК "Промінвестбанк" на його правонаступника - Компанію ВІЕР Глобал Партнерс, Л.П. (далі - Компанія, позивач за первісним позовом).
		 
		Ухвалою господарського суду міста Києва від 13.06.2019 також замінено відповідача за зустрічним позовом у справі №910/14104/17 -                                     ПАТ АК "Промінвестбанк" на його правонаступника - Компанію ВІЕР Глобал Партнерс, Л.П.; залучено до участі у розгляді справи як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача (за зустрічним позовом) - ДТГО "Південно-Західна залізниця".  
		 
		Рішенням господарського суду міста Києва від 23.07.2020 (суддя - Щербаков С.О.) у справі №910/14104/17 (з урахуванням ухвали суду про виправлення описки                 від 17.08.2020) первісні позовні вимоги Компанії задоволено частково. Суд стягнув з АТ "Українська залізниця" на користь Компанії заборгованість за кредитом у сумі 12 500 000,00 дол. США;  заборгованість за процентами у сумі 22  187,50 дол. США;  пеню за кредитом у сумі  87  354 615, 63 грн; пеню за процентами у сумі                               12 488, 07 грн; 3 % річних за процентами у сумі 6 104,6 грн  та судовий збір. В іншій частині первісних позовних вимог відмовлено. У задоволенні зустрічних позовних вимог АТ "Українська залізниця" про визнання зобов`язання припиненим та зобов`язання вчинити дії відмовлено в повному обсязі.
		 
		Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що відповідач за первісним позовом на порушення покладеного кредитним договором обов`язку своє зобов`язання щодо погашення кредиту та сплати процентів у визначені договором строки не виконав, у зв`язку з чим суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково. Зокрема, задовольняючи позовну вимогу щодо стягнення заборгованості за процентами у розмірі 22  187,50 дол. США, суд першої інстанції зазначив, що банк не позбавляється права на отримання належних йому процентів за неправомірне користування кредитом, нарахованих у розмірі, встановленому пунктом 3.2 кредитного договору (в редакції договору про внесення змін та доповнень №20-3386/2-1 від 28.09.2012) у зв`язку з простроченням виконання позичальником грошового зобов`язання, оскільки ці проценти охоплюються диспозицією норми частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
		 
		Постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.03.2021 (колегія суддів у складі: Дикунська С.Я., Тарасенко К.В., Тищенко О.В.) рішення господарського суду міста Києва від 23.07.2020 змінено, викладено резолютивну частину у редакції, відповідно до якої позовні вимоги Компанії задоволено частково. Суд стягнув з АТ "Українська залізниця" на користь Компанії                      12  500 000,00 дол. США заборгованості за кредитом, 159  527, 36 грн  3% річних, нарахованих на тіло кредиту, 87 354  615, 63 грн пені за кредитом, 127,17 грн 3 % річних за процентами, 224  472, 00 грн судового збору за подання позову. В іншій частині позовних вимог за первісним позовом відмовлено. В частині відмови у задоволенні зустрічного позову рішення господарського суду міста Києва від 23.07.2020 у справі   №910/14104/17  залишено без змін.
		Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що Компанія за договором купівлі-продажу прав вимоги від 22.02.2019 отримала право вимоги до АТ  "Українська залізниця" за тілом кредиту у сумі 12 500  000,00 дол. США. Оскільки поняття "права вимоги" у цьому випадку не охоплює жодних прав та обов`язків щодо надмірно сплачених коштів у рахунок погашення процентів, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог у цій частині.
		Приймаючи оскаржувану постанову, апеляційний господарський суд виходив з такого:
		-          у частині позовних вимог про стягнення заборгованості за процентами у розмірі 22  187,50 дол. США за період з 01.08.2017 по 06.08.2017 суд апеляційної інстанції   не погодився з висновками місцевого суду про те, що сторони у пункті 3.2 кредитного договору відповідно до статті 625 ЦК України погодили інший розмір процентів (10,65 % річних)   за неправомірне користування грошовими коштами, аніж 3%; апеляційний суд зазначив, що умовами кредитного договору не передбачено інший розмір процентів після прострочення грошового зобов`язання, тому відповідно до статті 625 ЦК України підлягають стягненню 3% річних, а не 10,65 % річних у межах вимог, задоволених судом першої інстанції, за період з 01.08.2017 по 06.08.2017 у сумі 159  527,36 грн; у зв`язку з неправомірністю нарахування процентів за користування кредитом після 22.12.2014 (закінчення строку кредитування) апеляційний суд дійшов висновку   щодо   відмови у стягненні пені за прострочення сплати таких процентів з 05.07.2017 по 13.11.2017;
		-            у частині позовних вимог про стягнення з відповідача за первісним позовом 3% річних на підставі статті 625 ЦК України за період з 05.11.2014 по 09.07.2017 як на прострочені проценти за користування кредитом,  нараховані банком до кінцевого терміну повернення кредиту (за період з 05.11.2014 по 22.12.2014), так і на проценти за неправомірне користування кредитом (за період з 23.12.2014 по 09.07.2017), апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що проценти за користування кредитними коштами є складовою грошового зобов`язання за правомірне користування цими коштами, яке відповідач взяв на себе, укладаючи кредитний договір, та зобов`язався сплачувати до настання строку його погашення. У свою чергу, заявлені до стягнення проценти за неправомірне користування кредитом за своєю правовою природою є платою за прострочення виконання грошового зобов`язання в розумінні частини другої статті 625 ЦК України, а тому правомірним є нарахування 3% річних на суму процентів за користування кредитом за період з 05.11.2014 по 22.12.2014. Водночас з огляду на нарахування кредитором після закінчення терміну повернення кредиту (після 22.12.2014) саме процентів за неправомірне користування кредитом відповідно до частини другої статті 625 ЦК України заявлені позивачем вимоги про стягнення  3 % річних на підставі статті 625 ЦК України, нараховані на такі проценти за період з 23.12.2014 по 09.07.2017, не підлягають задоволенню, натомість стягненню з відповідача за первісним позовом підлягають 3% річних, що нараховані на прострочені до сплати договірні проценти по 22.12.2021, які, за розрахунком суду апеляційної інстанції, підлягають стягненню за 05.11.2014  у сумі 127,17 грн;
		-          у частині позовних вимог про стягнення пені за тілом кредиту, нарахованої позивачем за первісним позовом за період з 07.08.2016 по 20.08.2016, суд апеляційної інстанції   погодився з висновком суду першої інстанції, що до даних вимог підлягає застосуванню спеціальна позовна давність за заявою АТ "Українська залізниця" та визнав обґрунтованими висновки суду першої інстанції про стягнення пені (в межах заявленого позивачем за первісним позовом періоду), нарахованої на заборгованість з повернення кредитних коштів, а саме: з 21.08.2016 по 06.08.2017 на суму 87  354  615,63 грн;
		-          у частині позовних вимог про стягнення штрафу в розмірі 310  000,00 грн суд апеляційної інстанції визнав обґрунтованими висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні вказаних вимог з огляду на те, що позивачем за первісним позовом не доведено належними та допустимими доказами правомірності нарахування штрафу в розмірі 240 000,00 грн. Встановив відсутність обов`язку АТ "Українська залізниця" надавати розшифровки статті "Чистий прибуток", у зв`язку з чим дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення 20  000,00 грн штрафу, передбаченого у пункті 4.23 кредитного договору, також не підлягають задоволенню. Суд також встановив, що штраф у розмірі 50  000,00 грн за невиконання умов договору застави майнових прав №20-3767/3-1 від 29.12.2011 не може бути застосований до правовідносин за кредитним договором;
		-          водночас суд апеляційної інстанції відхилив доводи АТ "Українська залізниця"   про необхідність зменшення тіла кредиту (за рахунок надмірно сплачених боржником коштів на погашення процентів), яке є базою нарахування для інших заявлених вимог, пославшись на те, що на момент звернення до суду та на момент відступлення права вимоги на користь Компанії кошти, сплачені на погашення процентів за користування кредитом, не були зараховані на погашення суми тіла кредиту. При цьому у матеріалах справи відсутні докази, що позичальник звертався до банку з вимогою зарахувати кошти, сплачені як погашення процентів, у рахунок погашення простроченої заборгованості за тілом кредиту. Також апеляційний суд зазначив, що матеріали справи не містять доказів того, що банк самостійно здійснив зарахування коштів, сплачених як погашення процентів за користування кредитом, у рахунок погашення простроченої заборгованості за тілом кредиту, водночас з умов договору не вбачається положень про автоматичне здійснення такого зарахування коштів;
		-          також апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду щодо відсутності підстав для зменшення   розміру штрафних санкцій.
		 
		Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, АТ "Українська залізниця" звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.03.2021 в частині залишення в силі рішення господарського суду міста Києва від 23.07.2020 щодо стягнення основної суми заборгованості (тіла кредиту) у розмірі 12 500 000,00 дол. США, пені за кредитом у розмірі 87  354  615,63 грн та в частині відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог зі справи №910/14104/17; прийняти в цій частині нове рішення, яким у задоволенні первісних позовних вимог Компанії відмовити повністю, а зустрічні позовні вимоги АТ "Українська залізниця" задовольнити.
		 
		АТ "Українська залізниця" 09.06.2021 звернулось до Верховного Суду з клопотанням про зупинення провадження у справі №910/14104/17 на підставі пункту 5 частини першої статті  227 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) до набрання законної сили судовим рішенням у справі №910/5617/21.  
		 
		У відзиві на касаційну скаргу Компанія доводи касаційної скарги не визнає і погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, а також просить оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
		 
		Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України, з обґрунтуванням того, в чому полягає порушення норм матеріального та процесуального права судом першої інстанції після апеляційного перегляду справи апеляційною інстанцією, з урахуванням вимог пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України та пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.
		 
		Зокрема, скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції вибірково застосував до первісних позовних вимог та не застосував до зустрічних позовних вимог                        АТ "Українська залізниця" практику Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладену у постановах від 28.03.2018 у справі №444/9519/12, від 23.05.2018 у справі №910/1238/17, від 04.02.2020 у справі №912/1120/16.
		 
		Згідно з доводами касаційної скарги, суд апеляційної інстанції безпідставно відхилив доводи АТ "Українська залізниця" щодо необхідності зменшення тіла кредиту на суму сплачених після 22.12.2014 відсотків за користування кредитом. На думку скаржника, зважаючи на те, що після закінчення строку кредитування банк втратив право нараховувати відсотки, кошти, сплачені в межах кредитної лінії після 22.12.2014, повинні враховуватися у погашення основної заборгованості (тіла кредиту). У випадку зарахування вказаних коштів на погашення основної суми кредиту заборгованість по тілу кредиту становитиме замість заявлених та неправомірно стягнутих судами першої та апеляційної інстанцій 12 500 000 дол. США - лише 8 898 229,15 дол. США (на чому наполягав відповідач за первісним позовом). Суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки зазначеним доводам (контррозрахунок позовних вимог міститься в матеріалах справи). 
		 
		Також, за доводами АТ "Українська залізниця", розмір основної заборгованості за кредитним договором є базою для нарахування штрафних санкцій, а саме пені, тому, на думку скаржника, і розмір пені на тіло кредиту судом апеляційної інстанції також розраховано невірно.
		 
		Зокрема, скаржник вказує, що ним до суду апеляційної інстанції було подано контррозрахунок заявленої до стягнення пені на основну заборгованість, розрахунок якої здійснений відповідно до умов кредитного договору та з урахуванням практики Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, а саме: на основну суму заборгованості після зарахування сплачених боржником після закінчення терміну кредитування відсотків за користування кредитними коштами в рахунок погашення такої основної суми заборгованості за кредитом. Відповідно до поданого скаржником контррозрахунку сума пені, що підлягає стягненню становить, 65  869 295,23 грн, проте суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки таким доводам відповідача.
		 
		Крім того, скаржник не погоджується з висновком суду щодо стягнення пені за кредитом, зазначаючи про невірне застосування статті 549 ЦК України та статті 230 Господарського кодексу України (далі - ГК України), зокрема, зазначає, що постанову суду прийнято в цій частині без урахування положень Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" та відповідної судової практики, викладеної у постановах Верховного Суду від 24.09.2020 зі справи №905/2852/16 та від 12.11.2020 зі справи №905/86/15.
		Згідно з частиною першою статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		 
		Відповідно до пункту 1 частини другої  статті 287 ГПК України (у редакції чинній з 08.02.2020)  підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
		 
		Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої  статті 287 ГПК України  у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом у оскаржуваному судовому рішенні.
		Суд зазначає, що тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником у касаційній скарзі), покладається на скаржника. 
		Дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі                 №910/14104/17 (у частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України) на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, з огляду на таке.
		Так, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
		Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
		Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16.
		При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
		Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі №305/1180/15-ц (абзац 18), від 19.06.2018 у справі  №922/2383/16 (пункт 5.5), від 12.12.2018 у справі №2-3007/11(абзац 20), від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц (абзац 18).
		Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі №910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).
		Як свідчить зміст касаційної скарги, АТ "Українська залізниця" не погоджується із постановою суду апеляційної інстанції у частині стягнення заборгованості за кредитом у сумі 12 500 000,00 дол. США, пені за кредитом у сумі 87  354  615,63 грн, а також у частині відмови у задоволенні зустрічного позову та зазначає про вибіркове застосування судом апеляційної інстанції до первісних позовних вимог та не застосування судом до зустрічних позовних вимог правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постановах від 28.03.2018 у справі №444/9519/12, від 23.05.2018 у справі №910/1238/17, від 04.02.2020 у справі №912/1120/16.
		Зі змісту касаційної скарги АТ "Українська залізниця" вбачається, що відповідач за первісним позовом не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції в частині стягнення з нього основної заборгованості за кредитним договором у розмірі 12 500  000,00 дол. США, а також пені за кредитом, що нарахована саме на такий розмір основної заборгованості за кредитом, посилаючись на те, що судами не враховано необхідності зменшення тіла кредиту на суму сплачених після 22.12.2014 (закінчення строку кредитування) відсотків за користування кредитом. Скаржник стверджує, що суд апеляційної інстанції, приймаючи рішення саме в цій частині не врахував практики Великої Палати Верховного Суду щодо правильності застосування статті 1048 ЦК України, викладену у наведених вище постановах.
		Колегія суддів зазначає про помилковість таких доводів з огляду на  таке.
		Так, зокрема, у пунктах 6.18- 6.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у справі №912/1120/16 зазначене таке: "6.18. У постанові від 23.05. 2018 року у справі №910/1238/17 з приводу застосування приписів статті 1048 Цивільного кодексу України у разі неправомірного, незаконного користуванням боржником грошовими коштами через прострочення виконання грошового зобов`язання Велика Палата Верховного Суду вказала на таке. Правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають із права позикодавця на проценти за час дії договору позики, та правовідносин, які склалися між сторонами цього спору внаслідок припинення договору депозиту і невиконання відповідачем обов`язку повернути грошові кошти у визначений строк, не дає підстав для висновку, що такі правовідносини подібні за змістом. Плата за прострочення виконання грошового зобов`язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Тобто законодавство встановлює наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу в межах дії договору, так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, тому підстави для застосування аналогії закону відсутні".
		У постанові від 28.03.2018 у справі №444/9519/12 Велика Палата Верховного Суду вказала, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
		Тобто, у постановах Великої Палати Верховного Суду неодноразово наголошено на тому, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно.
		Колегія суддів зазначає, що у наведених скаржником постановах Верховного Суду (від 28.03.2018 у справі №444/9519/12, від 23.05.2018 у справі №910/1238/17, від 04.02.2020 у справі №912/1120/16) викладено правовий висновок щодо застосування статті 1048 ЦК України. Зокрема, за його змістом: "За період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання".
		Зміст оскаржуваної постанови у справі №910/14104/17 свідчить, що суд апеляційної інстанції у даній справі застосував вказані правові позиції при частковому задоволенні позовних вимог та дійшов висновку, що після закінчення строку кредитування (22.12.2014) підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
		Зазначені вище висновки суду апеляційної інстанції також не заперечуються і  АТ "Українська залізниця" у касаційній скарзі. Доводи АТ "Українська залізниця", викладені у касаційній скарзі, зводяться лише до встановлення обставин необхідності зарахування добровільно сплачених процентів після закінчення строку кредитування саме в рахунок погашення основного боргу.
		Колегія суддів зазначає про помилковість доводів відповідача за первісним позовом, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції у справі №910/14104/17 у цій частині ухвалена без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №444/9519/12, від 23.05.2018 у справі №910/1238/17, від 04.02.2020 у справі №912/1120/16, оскільки такі доводи скаржника фактично зводяться до заперечення обставин, встановлених судом апеляційної інстанції.
		Зокрема, як свідчить зміст оскаржуваної постанови, суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення заборгованості за кредитом у сумі 12  500 000,00 дол. США, установив, що згідно з висновком експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз за результатами проведення в цій справі комісійної судово-економічної експертизи від 30.11.2018 №6818/18-45/25951/25952/18-72 підтверджено, що, згідно з наданими на дослідження документами, отримання ДТГО "Південно - західна залізниця" кредитних коштів за кредитним договором про відкриття кредитної лінії від 29.12.2011 №20-3761/2-1 документально підтверджується в сумі 12 500 000,00 дол. США. 
		Судовою експертизою підтверджено, що 29.12.2016 банком було проведено операцію сторнування "Сторно док №2489446 від 28.12.2016" та грошові кошти у сумі 14 791,69 дол. США було зараховано в рахунок погашення процентів за користування кредитом. 
		Щодо проведеної операції сторнування суд установив, що за умовами договору (пункту 3.5) банк має право самостійно зараховувати кошти, які направлені позичальником на погашення заборгованості, згідно із встановленою черговістю; з підписанням договору, у відповідності з чинним законодавством України банку надано право самостійно приймати рішення щодо зміни черговості погашення заборгованості позичальника за цим договором.
		Суд встановив, що згідно з меморіальним валютним ордером від 28.12.2016 № 89 від 28.12.2016 ДТГО "Південно - західна залізниця" було здійснено платіж саме з призначенням платежу "сплата % грудень 2016, нарахованих на кредитну заборгованість за кредитним договором", нарахованих за період з 01.12.2016 по 31.12.2016 у сумі 114 635,42 дол. США", який згідно з випискою по рахунку  № НОМЕР_1 було зараховано банком на погашення заборгованості за процентами, у сумі 14 791,69 дол. США - на погашення кредиту.
		Приймаючи рішення, суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки операція сторнування є способом виправлення помилок, то, вона відповідно до встановлених обставин (умови пункту 3.5 договору) не свідчить про неправомірну зміну черговості порядку погашення заборгованості позичальника.
		Зокрема, суд встановив, що з огляду на положення пункту 3.5 договору проведення банком 29.12.2016 операції сторнування із направленням зарахованої по кредиту частини вказаної суми (14 791,69 дол. США) в рахунок погашення процентів, нарахованих за період 28- 31 грудня 2016 року є правомірним.
		Також судом апеляційної інстанції встановлено, що позичальник самостійно здійснював платежі в рахунок погашення процентів, а не в рахунок погашення простроченої заборгованості за тілом кредиту. При цьому в матеріалах справи відсутні докази, що позичальник звертався до банку (первісного кредитора) з вимогою зарахувати кошти, сплачені як погашення процентів, у рахунок погашення простроченої заборгованості за тілом кредиту. Матеріали справи також не містять доказів, що банк самостійно здійснив зарахування коштів, сплачених як погашення процентів за користування кредитом, у рахунок погашення простроченої заборгованості за тілом кредиту.
		Крім того, відхиляючи доводи відповідача за первісним позовом, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позичальник самостійно здійснював платежі в рахунок погашення процентів, а не в рахунок погашення простроченої заборгованості за тілом кредиту. Водночас з умов договору не вбачається положень про автоматичне здійснення зарахування коштів, сплачених позичальником як процентів за користування кредитом, на погашення тіла кредиту.
		Зміст оскаржуваної постанови свідчить, що суд апеляційної інстанції, керуючись принципом свободи договору та встановивши  ті обставини, що на момент звернення до суду та на момент відступлення права вимоги на користь Компанії кошти, сплачені на погашення процентів за користування кредитом, не були зараховані на погашення суми тіла кредиту, дійшов висновку про обгрунтованість позовних вимог у частині стягнення заборгованості за тілом кредиту саме у розмірі 12 500  000,00 дол. США. Відповідно, саме на вказану суму і підлягає нарахування пені. Суд також зазначив, що питання щодо зарахування коштів, сплачених на погашення відсотків, у рахунок погашення суми тіла кредиту не може розглядатися в рамках даного судового процесу.
		Отже, зміст оскаржуваної постанови свідчить, що рішення суду апеляційної інстанції в цій частині прийнято з урахуванням умов погодженого сторонами в договорі порядку зарахування сплачених позикодавцем коштів та за фактичних встановлених обставин справи. Такі висновки суду не суперечать висновкам Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладеним у постановах від 20.04.2021 у справах №910/7252/17, №910/19925/17, №910/20947/17 та №910/21454/17.
		У контексті доводів касаційної скарги та обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, колегія суддів зазначає, що відповідно до частини третьої статті 311 ГПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
		З огляду на зміст вимог процесуального закону, при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити формулювання застосованого судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норми права, з яким не погоджується скаржник, із зазначенням цієї норми права та змісту правовідносин, у яких ця норма права застосована, а також посилання на постанови Верховного Суду, в яких зроблено інший (який саме) висновок щодо застосування цієї ж норми права та в яких (подібних) правовідносинах, із зазначенням, в чому саме полягає невідповідність оскарженого судового рішення сформованій правозастосовчій практиці у подібних правовідносинах.
		Водночас зміст касаційної скарги свідчить про те, що фактично відповідач за первісним позовом, посилаючись на зазначені в касаційній скарзі постанови Верховного Суду не наводить посилань, які саме норми права порушено судом апеляційної інстанції в частині відхилення доводів щодо необхідності зменшення розміру позовних вимог про стягнення основної заборгованості, шляхом зарахування добровільно сплачених після закінчення строку кредитування процентів у рахунок погашення основної заборгованості.
		Наведені скаржником у касаційній скарзі доводи в контексті встановлених судом обставин справи, про що свідчить зміст оскаржуваного судового рішення, не є достатньо переконливими і обґрунтовано аргументованими щодо іншого формування правозастосовчої практики положень статті 1048 ЦК України, аніж застосовано судами під час розгляду цієї справи, враховуючи умови конкретних правовідносин, які виникли у ній, і фактично-доказової бази.
		Колегія суддів зазначає, що предметом позову у справі № 912/1120/16 є визнання боржника банкрутом, у справі №444/9519/12 - стягнення заборгованості за кредитним договором, у справі №910/1238/17 - стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами.
		Поряд з тим зміст постанов Верховного Суду, на які посилається скаржник, взагалі не містить жодного висновку на підтвердження підстав касаційної скарги АТ "Українська залізниця", зокрема, щодо необхідності здійснення зарахування добровільно сплачених після закінчення строку кредитування процентів у рахунок погашення основної заборгованості (тіла кредиту).
		Отже, враховуючи наведене вище, колегія суддів відхиляє помилкові доводи АТ "Українська залізниця", що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції у справі №910/14104/17 ухвалена без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №444/9519/12, від 23.05.2018 у справі №910/1238/17, від 04.02.2020 у справі №912/1120/16, оскільки рішення у даній справі та у справах, на які скаржник посилається, хоча і прийняті за матеріально-правового регулювання спірних правовідносин, схожого з тим, що має місце у справі  №910/14104/17, однак за іншої фактично-доказової бази (обставин справи та зібраних у ній доказів, їх оцінки судами попередніх інстанцій), тобто зазначені справи і ця справа по-перше, є відмінними за істотними правовими ознаками, по-друге, взагалі не містять висновків, на які вказує скаржник. 
		Також АТ "Українська залізниця" зазначає, що судом апеляційної інстанції застосовано норми статті 549 ЦК України та статті 230 ГК України без врахування положень Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" від 02.09.2014 №1669-VII (далі - Закон №1669-VII), з посиланням на відповідну правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 24.09.2020 у справі №905/2852/16, від 12.11.2020 у справі №905/86/15.
		Так, за результатами розгляду справи №905/2852/16 відмовлено в задоволенні вимог про стягнення пені у зв`язку із їх пред`явленням до юридичної особи (боржника), що здійснює свою господарську діяльність у зоні проведення АТО. Судами встановлено, що місто Маріуполь, що є місцезнаходженням боржника, входить до переліку населених пунктів, на території яких проводиться антитерористична операція.
		У справі №905/86/15 суди відмовили у задоволенні вимог про стягнення пені за несвоєчасну сплату відсотків за користування кредитом, оскільки м.  Донецьк, де здійснює свою господарську діяльність відповідач у справі, включено до переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція.
		З наведених постанов Верховного Суду вбачається, що для застосування положень Закону №1669-VII необхідно, щоб боржник був зареєстрований та/або здійснював господарську діяльність на території проведення антитерористичної операції.
		Водночас судом першої інстанції встановлено, що АТ "Українська залізниця" зареєстровано в місті Києві, а господарська діяльність товариства не обмежується територією проведення АТО (господарська діяльність провадиться на всій території України, доказів протилежного надано не було), тому відсутні підстави для застосування положень Закону №1669-VII. 
		Таким чином, у контексті наведеного колегія суддів також зазначає, що правовідносини у справах, на які посилається скаржник, не є подібними до правовідносин у справі, що розглядається, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а також їх правове регулювання є різними, що виключає подібність спірних правовідносин у цих справах.
		Як свідчать матеріали справи, за результатами апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції наведені вище висновки суду першої інстанції суд апеляційної інстанції не визнав необґрунтованими.  Водночас зміст наявного у матеріалах справи клопотання про зменшення розміру пені, поданого АТ "Українська залізниця" до суду апеляційної інстанції, свідчить, що такі доводи товариством у клопотанні взагалі зазначено не було та, відповідно, такі доводи не були предметом розгляду у суді апеляційної інстанції в частині застосування статті 549 ЦК України та статті 230 ГК України, отже, з огляду на вимоги положень статей 287 та 300 ГПК України не можуть бути предметом касаційного оскарження.
		Щодо доводів касаційної скарги в частині посилань на незастосування судом апеляційної інстанції до зустрічних позовних вимог АТ "Українська залізниця" практики Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладеної у постановах від 28.03.2018 у справі №444/9519/12, від 23.05.2018 у справі №910/1238/17, від 04.02.2020 у справі №912/1120/16, колегія суддів зазначає таке.
		Відповідно до пункту 8 статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. 
		Частина третя статті 3 ГПК України передбачає, що судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
		Частиною другої статті 282 ГПК України встановлено, що постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку у випадках, передбачених цим Кодексом.
		Таким чином, оскільки відповідно до основних засад судочинства забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення здійснюється у визначених законом випадках, виключно законом, а саме ГПК України, має бути встановлено випадки такого оскарження.
		Колегія суддів зазначає, що статтею 287 ГПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на, зокрема, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
		Водночас зміст оскаржуваної постанови суду та матеріали справи №910/14104/17 свідчать, що рішення господарського суду міста Києва від 23.07.2020 у частині відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог в апеляційному порядку сторонами не оскаржувалось.
		Оскільки суд апеляційної інстанції здійснив перегляд рішення суду першої інстанції лише в частині первісних позовних вимог (про що прямо зазначено в постанові суду та вбачається з мотивувальної частини цього документа), а рішення в частині відмови у задоволенні первісного позову не оскаржувалося в апеляційному порядку, і, як наслідок не переглядалося, то суд касаційної інстанції, зважаючи на вимоги статей 287, 300 ГПК України, здійснює касаційний перегляд оскаржуваних судових рішень лише в частині первісного позову.
		З огляду на наведене колегія суддів відхиляє як необгрунтовані посилання касаційної скарги на те, що суд апеляційної інстанції не забезпечив належного дослідження обставин справи та неповно з`ясував усі обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору.
		Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
		 
		При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених статтею 287 ГПК України, покладається на скаржника.
		 
		Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої  статті 287 ГПК України  (у редакції, чинній з 08.02.2020), не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів на підставі пункту 5 частини першої  статті 296 цього Кодексу  дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою АТ "Українська залізниця" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.03.2021 у справі №910/14104/17.
		  Відповідно до частини другої статті 296 ГПК України про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.
		Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ у справі "Пелевін проти України" (Pelevin v. Ukraine), заява № 24402/02, § 27, 20.05.2010).
		Таким чином, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №910/4647/18).
		Отже, із встановленням законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду право на касаційне оскарження в Україні не є безумовним, що є передбачуваними для учасників судового процесу виходячи із наведених вище норм ГПК України.
		Клопотання відповідача за зустрічним позовом про зупинення провадження у справі №910/14104/17 до набрання законної сили судовим рішенням у справі №910/5617/21 не підлягає задоволенню з огляду на таке.
		Пунктом 5 частини першої статті 227 ГПК України визначено, що суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадках об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі.
		Під неможливістю розгляду справи необхідно розуміти неможливість господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі.
		З наведених у зазначеній нормі підстав вбачається, що провадження у справі може бути зупинено лише до закінчення її розгляду по суті, і для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарському суду слід у кожному випадку з`ясовувати: як саме пов`язана справа, що розглядається господарським судом, зі справою, яка розглядається іншим судом, чим саме обумовлюється неможливість розгляду справи.
		 
		Колегія суддів зазначає, що відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		 
		Імперативними приписами частини другої статті 300 ГПК України чітко встановлено межі перегляду справи судом касаційної інстанції а саме: суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
		 
		Отже, з огляду імперативні приписи частини другої статті 300 ГПК України, оскільки суд касаційної інстанції не розглядає справу по суті спору, а лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, клопотання АТ "Українська залізниця" про зупинення провадження у справі №910/14104/17 до набрання законної сили судовим рішенням у справі №910/5617/21 на підставі пункту 5 частини першої статті  227 ГПК України не підлягає задоволенню.
		 
		Керуючись статтями 227, 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
		 
		УХВАЛИВ:
		 
		1.          У задоволенні клопотання АТ "Українська залізниця" про зупинення провадження у справі №910/14104/17 до набрання законної сили судовим рішенням у справі №910/5617/21 - відмовити.
		 
		2.          Касаційне провадження за касаційною скаргою акціонерного товариства "Українська залізниця"  на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.03.2021 у справі №910/14104/17 закрити.
		 
		Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя                                                                                          І. Бенедисюк 
		 
		Суддя                                                                                          Т. Малашенкова
		 
		Суддя                                                                                 В. Селіваненко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...