Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 607/3693/17 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із договорів.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 22.07.2021. Забезпечено надання загального доступу: 23.07.2021.
Дата набрання законної сили: 26.01.2021
Номер судового провадження: 14-151цс20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова 
		Іменем України
		26 січня 2021 року
		м. Київ
		Справа № 607/3693/17
		Провадження № 14-151цс20
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		судді-доповідача Пророка В. В.,
		суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
		розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України» до ОСОБА_1 про стягнення коштів за навчання,
		за касаційною скаргою Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України» на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року, ухвалене суддею Дзюбичем В. Л., та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 26 жовтня 2017 року, постановлену в складі колегії суддів: Сташківа Б. І., Дикун С. І., Костіва О. З., та
		УСТАНОВИЛА:
		Короткий зміст позовних вимог
		1.            У березні 2017 року Державний вищий навчальний заклад «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України» (нині - Тернопільський національний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України; далі - Медуніверситет або позивач) звернувся з позовом до ОСОБА_1 (далі - відповідач) про стягнення коштів за навчання.
		2.            Позов мотивований тим, що 01 вересня 2006 року між сторонами цього судового спору укладена типова угода № 06075 про підготовку фахівця з вищою освітою (далі - угода від 01 вересня 2006 року). Цією угодою передбачено обов`язок відповідача після закінчення навчання у Медуніверситеті відпрацювати три роки у закладі охорони здоров`я, куди випускник буде направлений за розподілом, а у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати до державного бюджету вартість цього навчання. Після закінчення навчання відповідача в Медуніверситеті, на підставі протоколу засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують Медуніверситет в червні 2012 року від 26 жовтня 2011 року, відповідач направлений на роботу в Збаразьку центральну районну комунальну лікарню Управління охорони здоров`я Тернопільської обласної державної адміністрації на посаді лікаря-хірурга. Наказом ректора Медуніверситету від 31 травня 2012 року на підставі результатів державних екзаменів відповідачу присвоєна кваліфікацію лікаря і виданий диплом.
		3.            Згідно з наказом начальника Головного управління охорони здоров`я Тернопільської обласної державної адміністрації від 21 червня 2012 року № 58-к «Про зарахування в інтернатуру та направлення на роботу після закінчення інтернатури» відповідача було прийнято в інтернатуру на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні. В подальшому відповідно до наказу в. о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні від 04 серпня 2015 року № 118-к відповідача було прийнято на роботу на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні, проте наказом в. о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні відповідача звільнено із займаної посади за власним бажанням згідно зі статтею 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Відповідно до розрахунку фактичних витрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2012 року вартість відповідного навчання відповідача становить 64 492,97 грн. Крім того, за період навчання в Медуніверситеті з вересня 2006 року по червень 2012 року відповідачу була нарахована та виплачена стипендію у сумі 8 460,07 грн.
		4.            Медуніверситет просив стягнути з ОСОБА_1 кошти у сумі 72 953,04 грн.
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		5.            Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області рішенням від 05 липня 2017 року у задоволенні позовних вимог Медуніверситету відмовив.
		6.            Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову  Медуніверситету , керувався тим, що позивач не довів невиконання ОСОБА_1 умов угоди від 01 вересня 2006 року, тобто порушення ним своїх зобов`язань перед цим навчальним закладом. Правових підстав для стягнення вартості навчання відповідача у Медуніверситеті немає у зв`язку з тим, що норми законів, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог під час звернення до суду, втратили чинність, а чинний на день звернення позивача з позовом до суду Закон України «Про освіту» не містить умов про обов`язковість трирічного відпрацювання та відшкодування ним в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання, якщо таке відпрацювання не здійснене в повному обсязі.
		7.            Суд першої інстанції встановив, що відповідно до угоди від 01 вересня 2006 року відповідач зобов`язаний після закінчення навчання у Медуніверситеті прибути на визначене йому за розподілом місце працевлаштування і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі. У разі відмови відповідача виконувати зазначене - він має відшкодувати до Державного бюджету відповідну вартість зазначеного навчання в установленому порядку. Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання її сторонами додаткових угод. Тобто умовами зазначеної угоди передбачена відповідальність студента за відмову виїхати на місце працевлаштування за призначенням. Відповідач був зарахований в інтернатуру на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні 21 червня 2012 року, 04 серпня 2015 року прийнятий на роботу на вказану посаду та звільнений із займаної посади 04 листопада 2016 року. Отже суд не встановив факт того, що відповідач відмовився виїхати на місце працевлаштування за призначенням після закінчення навчання у Медуніверситеті. Матеріали цієї справи не містять жодного письмового підтвердження цього. Окрім того, угодою від 01 вересня 2006 року передбачено відшкодування відповідачем вартості навчання в установленому порядку. Однак, як було зазначено вище, на момент звернення позивача до суду відсутній нормативно затверджений порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про навчання. Положення угоди від 01 вересня 2006 року формувались відповідно до чинної на момент її укладання статті 52 Закону України «Про освіту», яка нині виключена із відповідного Закону і відповідно до статті 58 Конституції України втратила свою чинність. Тому положення Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо відповідальності відповідача у формі відшкодування вартості навчання за невиконання договірних зобов`язань не можуть бути застосовані до спірних правовідносин. З урахуванням положень Конституції України, Міжнародної конвенції 1990 року № 105 «Про скасування примусової праці», Закону України «Про вищу освіту» суд вважає, що будь-які матеріальні претензії до випускника вищого навчального закладу, підготовка якого здійснювалась за державним замовленням, є неправомірними, оскільки не існує законних підстав, які б зобов`язали його відшкодувати вартість навчання.
		8.            Апеляційний суд Тернопільської області ухвалою від 26 жовтня 2017 року апеляційну скаргу позивача залишив без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року залишив без змін.
		9.            Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що згідно з угодою від 01 вересня 2006 року, відповідач зобов`язується прибути після закінчення вищого навчального закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання її сторонами додаткових угод. Тобто умовами угоди передбачено відповідальність студента лише за відмову їхати за призначенням. Відповідач не відмовлявся їхати за призначенням (ця обставина позивачем не заперечується і підтверджена матеріалами цієї справи). За невідпрацювання студентом трьох років за направленням жодної відповідальності зазначеною угодою не передбачено. Зміни та доповнення до цієї угоди не вносились. В Рішенні Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп-2004 зазначається, що справедливість - одна з основаних засад права та є вирішальною у визначенні права, як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Стягнення коштів за навчання ставить в істотно нерівні права студентів, які закінчили навчальні заклади до прийняття Закону України від 01 липня 2014 року № 1556-VІІ «Про вищу освіту», і які продовжують навчання після його прийняття, а також порушують норму конституційного права на вільний вибір місця подальшої роботи осіб, які закінчили вищі навчальні заклади. Позивачем не доведено, що відповідач ОСОБА_1 не виконав умови угоди від 01 вересня 2006 рокута порушив свої зобов`язання перед Медуніверситетом .
		Встановлені судами обставини справи
		10.         Суди попередніх інстанцій встановили, що 30 червня 2006 року ОСОБА_1 звернувся до ректора Медуніверситету із заявою про допуск його до участі у конкурсному відборі на денну форму навчання медичного факультету цього університету. У заяві відповідач зобов`язався в разі вступу до університету поїхати на роботу за державним розподілом, а у разі відмови від державного розподілу або неприбуття на місце роботи за розподілом - повернути витрачені Державою кошти на навчання.
		11.         Відповідно до угоди від 01 вересня 2006 року позивач зобов`язується оформити відповідачу направлення на працевлаштування. Натомість відповідний студент зобов`язується прибути після закінчення Медуніверситету на місце працевлаштування відповідно до направлення і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати до Державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання її сторонами додаткових угод.
		12.         Згідно з протоколом від 26 жовтня 2011 року засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують Медуніверситет у червні 2012 року, ОСОБА_1 направлено на роботу на посаді лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні Управління охорони здоров`я Тернопільської обласної державної адміністрації.
		13.         Наказом ректора Медуніверситету від 31 травня 2012 року на підставі результатів державних екзаменів відповідачу присвоєно кваліфікацію лікаря і видано диплом. 
		14.         Відповідно до наказу начальника Головного управління охорони здоров`я Тернопільської обласної державної адміністрації від 21 червня 2012 року № 58-к «Про зарахування в інтернатуру та направлення на роботу після закінчення інтернатури» ОСОБА_1 було прийнято в інтернатуру на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні.
		15.         Відповідно до наказу в. о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні від 04 серпня 2015 року № 118-к відповідача було прийнято на роботу на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні.
		16.         Наказом в. о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні від 04 листопада 2016 року № 107-к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за власним бажанням згідно зі статтею 38 КЗпП України.
		17.         Відповідно до розрахунку фактичних витрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2012 року, зробленого позивачем, вартість навчання відповідача становила 64 492,97 грн.
		18.         За період навчання в Медуніверситеті з вересня 2006 року до червня 2012 року ОСОБА_1 було нараховано та виплачено стипендію у загальній сумі 8 460,07 грн.
		19.         Загальна сума коштів, витрачених на навчання ОСОБА_1 , за розрахунками позивача становить 72 953,04 грн.
		20.         При відмові в задоволенні позовних вимог суди вважали, що правових підстав для стягнення вартості навчання немає у зв`язку з тим, що норми законів, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог під час звернення до суду, втратили чинність, а чинний на день звернення з позовом Закон України «Про освіту» не містить умов про обов`язковість трирічного відпрацювання та відшкодування в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання.
		Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
		21.         У листопаді 2017 року Медуніверситет подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 26 жовтня 2017 року, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
		Рух справи в суді касаційної інстанції
		22.         Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 листопада 2017 року відкрите касаційне провадження в цій справі.
		23.         Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією ЦПК України, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією ЦПК України.
		24.         Згідно із частиною першою статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
		25.         Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2019 року справа призначена до судового розгляду.
		26.         07 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалив передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, передбаченої частиною п`ятою статті 403 ЦПК України.
		27.         Ухвала обґрунтована наявністю виключної правової проблеми у справах про стягнення коштів за навчання, що пов`язана з вирішенням питання, чи входить стипендія до витрат на навчання, які особа зобов`язана компенсувати у випадку невиконання нею обов`язку відпрацювати протягом трьох років, а також наявність у судах першої та апеляційної інстанцій значної кількості справ про стягнення витрат на навчання (у тому числі й стипендії), які розглядаються як в порядку цивільної, так і в порядку адміністративної юрисдикції.
		28.            Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року ця справа прийнята та призначена до судового розгляду Великої Палати Верховного Суду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи за наявними у справі матеріалами у порядку письмового провадження.
		АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		29.         Касаційна скарга обґрунтована тим, що при ухваленні судових рішень зазначені суди не врахували частину третю статті 5 ЦК України, а тому дійшли помилкового висновку про те, що норма Закону (частина друга статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року № 1060-XII «Про освіту»), на яку посилається позивач у позовній заяві, на час його звернення із позовом до суду вже не була чинною. Також позивач не погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про неможливість застосування до спірних правовідносин положень Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 квітня 1998 року за № 246/2686 (зокрема пункту 21), як такого, що суперечить статтям 43, 53 Конституції України та статті 64 Закону України «Про вищу освіту».
		(2) Позиція інших учасників справи
		30.         Своїм правом на подання заперечень (відзиву) на касаційну скаргу відповідач не скористався.
		ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		(1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів у цій справі
		31.            Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звернув увагу, що необхідність вирішення виключної правової проблеми у цій справі Великою Палатою Верховного Суду обумовлена кількома аспектами.
		31.1.    По-перше, у судах першої та апеляційної інстанцій перебуває значна кількість справ про стягнення витрат на навчання (у тому числі й стипендії), а у практиці касаційних судів існує різний підхід щодо вирішення спорів у справах про стягнення стипендії із випускника в тому випадку, коли він отримував академічну (державну) стипендію та не відпрацював 3 роки.
		31.2.    По-друге, оскільки у переважній більшості випадків справи цієї категорії є малозначними в силу закону, то рішення Великої Палати Верховного Суду за наслідкам вирішення цієї правової проблеми має стати орієнтиром при вирішенні подібних справ судами першої та апеляційної інстанцій.
		32.            На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду існує необхідність визначення такого.
		32.1.    Чи слід вважати отриману випускником вищого навчального закладу під час навчання академічну стипендію такою, що входить до складу витрат, які випускник цього закладу має компенсувати відповідно до умов його навчаннязамовникові цього навчання у разі неприбуття відповідного випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом).
		32.2.    Яка цивільно-правова природа зобов`язання випускника вищого навчального закладу щодо повернення понесених на навчання витрат, які випускник цього закладу має компенсувати відповідно до умов його навчання замовникові цього навчання у разі неприбуття відповідного випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом).
		32.3.    Чи підлягає застосуванню до спірних правовідносин між випускником вищого навчального закладу та замовником його навчання, які виникають щодо повернення понесених на навчання цього випускника витрат відповідна норма статті 52 Закону України «Про освіту», чинна на момент укладання угоди про підготовку відповідного фахівця з вищою освітою, але скасована на момент невиконання цим випускником своїх відповідних зобов`язань - неприбуття за направленням або відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом).
		33.            Велика Палата Верховного Суду з цього приводу зазначає таке.
		(1.1) Визначення поняття стипендії
		34.            Згідно із статтею 53 Конституції України кожен має право на освіту. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам (частина третя статті 53 Конституції України).
		35.         Відповідно до частини першої статті 54 Закону України від 17 січня 2002 року № 2984-III «Про вищу освіту» (в редакції, чинній на дату укладення угоди від 01 вересня 2006 року, далі -Закон про вищу освіту 2002 року) особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, мають право на призначення стипендій. Абзац другий частини другої цієї ж статті передбачав, що студенти вищих навчальних закладів мають право на отримання стипендій, призначених юридичними та фізичними особами, які направили їх на навчання, а також інших стипендій відповідно до законодавства.
		36.         Абзац п`ятий частини шостої статті 64 Закону про вищу освіту 2002 року визначав, що особи, які успішно навчаються у вищих навчальних закладах державної або комунальної форми власності за денною (очною) формою навчання за кошти державного або місцевого бюджету, забезпечуються стипендіями у розмірі не менше ніж два неоподатковуваних мінімуми доходів громадян. Порядок призначення і виплати стипендій встановлюється Кабінетом Міністрів України.
		37.         Відповідно до частини першої статті 62 Закону України від 01 липня 2014 року № 1556-VII «Про вищу освіту» (в чинній редакції далі - Закон про вищу освіту 2014 року) особи, які навчаються у закладах вищої освіти, мають право на призначення стипендій (пункт 11).
		38.         Частина друга цієї ж статті Закону про вищу освіту 2014 року визначає, що особи, які навчаються у закладах вищої освіти за денною формою навчання за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів, мають право на отримання академічних та соціальних стипендій у встановленому законодавством порядку.
		39.         Відповідно до частини четвертої цієї ж статті Закон про вищу освіту 2014 року соціальні стипендії призначаються студентам (курсантам) закладу вищої освіти в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Академічні стипендії призначаються особам, які досягли значних успіхів у навчанні та/або науковій діяльності згідно з критеріями, встановленими Кабінетом Міністрів України. Частка студентів (курсантів), які мають право на отримання академічних стипендій, встановлюється вченою радою закладу вищої освіти у межах визначеного Кабінетом Міністрів України загального відсотка студентів (курсантів), які мають право на отримання академічних стипендій, та стипендіального фонду. Студентам (курсантам) закладів вищої освіти, які мають право на отримання соціальної стипендії і набувають право на отримання академічної стипендії, надається один вид стипендії за їхнім вибором.
		40.         Частина п`ята статті 62 Закон про вищу освіту 2014 року визначає, що розмір академічної та соціальної стипендій, порядок їх призначення і виплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.
		41.         Стаття 51 Закону України від 23 травня 1991 року № 1060-XII «Про освіту» (в редакції, чинній на дату укладення угоди від 01 вересня 2006 року, далі - Закон про освіту 1991 року) передбачала, що вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти відповідно мають гарантоване державою право на призначення стипендій; забезпечення стипендіями, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		42.         Частина перша статті 53 Закону України від 05 вересня 2017 року № 2145-VIII «Про освіту» (в чинній редакції далі - Закон про освіту 2017 року) передбачає, що здобувачі освіти мають право на забезпечення стипендіями у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		43.         Відповідно до пункту 4 Порядку призначення і виплати стипендій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2004 року № 882 «Питання стипендіального забезпечення» (в редакції, чинній на дату укладення угоди від 01 вересня 2006 року, далі -Порядок призначення і виплати стипендій) особам, зазначеним у пункті 1 Порядку призначення і виплати стипендій, можуть призначатися академічні або соціальні стипендії, а окремим категоріям цих осіб можуть призначатися одночасно академічні і соціальні стипендії.
		44.         Відповідно до пункту 1 Порядку призначення і виплати стипендій його дія поширюється на осіб, які навчаються у навчальних закладах та наукових установах за рахунок коштів загального фонду державного бюджету, у навчальних закладах, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим, та комунальних навчальних закладах за рахунок коштів відповідних бюджетів.
		45.         Пункт 6 Порядку призначення і виплати стипендій передбачав, що соціальні стипендії призначаються студентам і курсантам, які потребують соціального захисту та яким за підсумками навчання не призначена академічна стипендія. Підставою для призначення соціальної стипендії є наявність в особи права на отримання державних пільг і гарантій, установлених законами для відповідних категорій громадян.
		46.         Пункт 1 Порядку призначення і виплати стипендій (в чинній редакції, далі - чинна редакція Порядку призначення і виплати стипендій) передбачає, що його дія поширюється на осіб, які навчаються у навчальних закладах або наукових установах (далі - навчальні заклади) за державним (регіональним) замовленням за рахунок коштів загального фонду державного (відповідного місцевого) бюджету, зокрема, студентів денної форми навчання вищих навчальних закладів I-IV рівня акредитації (наукових установ) (далі - студенти) (підпункт 2).
		47.         Відповідно до пункту 4 чинної редакції Порядку призначення і виплати стипендій особам, визначеним пунктом 1 цього Порядку, призначаються такі стипендії:
		1) академічні, зокрема, особам, зазначеним у підпункті 2 пункту 1 цього Порядку - за результатами навчання у закладах вищої освіти (наукових установах);
		2) соціальні - на підставі законів, що встановлюють державні пільги і гарантії щодо призначення соціальних стипендій для окремих категорій громадян.
		48.         З наведених норм випливає, що студентам, які навчаються за державним замовленням у закладах вищої освіти державної або комунальної власності, призначається академічна стипендія за результатами навчання з урахуванням критеріїв, визначених Кабінетом Міністрів України, або соціальна стипендія - як частина державних пільг і гарантій.
		49.         Таким чином, витрати на виплату академічної стипендії включаються до витрат на підготовку за державним замовленням одного фахівця.
		50.         Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1215 ЦК України не підлягають поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.
		51.         Отже, стипендія, надана фізичній особі як засіб до існування, належить до особистих майнових виплат, яка виплачується громадянинові і не підлягає поверненню.
		52.         Водночас академічна стипендія призначається студентам як засіб заохочення академічної успішності і не ставить на меті забезпечення студента засобами для існування, на відміну від соціальної стипендії, яка призначається студенту саме як частина державної допомоги, тобто надається саме як засіб до існування.
		53.         Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що академічні стипендії, які сплачуються студентам закладів вищої освіти, належать до категорії витрат на навчання таких студентів, які за наявності на те підстав підлягають компенсації замовникові відповідного навчання.
		(1.2) Цивільно-правова природа зобов`язання випускника вищого навчального закладу щодо повернення понесених на навчання витрат
		54.         Постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, було затверджено Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Порядок працевлаштування випускників ВНЗ), підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, пунктом 3 якого передбачено, що цей Порядок поширюється на осіб, які навчаються за спеціальністю медичного профілю.
		55.         Згідно з пунктом 4 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду за формою згідно з додатком № 1.
		56.         Згідно з Указом Президента України від 23 січня 1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Указ Президента № 77/96) особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов`язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства не менше ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до Державного бюджету повну вартість навчання.
		57.         Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367 затверджено Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Порядок працевлаштування № 367), пунктом 6 цього Порядку передбачено, що випускники, які уклали угоду з вищим закладом освіти після зарахування на навчання, зобов`язані відпрацювати за місцем призначення не менше ніж три роки.
		58.         Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що договірне зобов`язання - це відносне правовідношення між юридично рівними і майново самостійними особами, що виникає на підставі укладеного договору, який виражає їх загальну волю на досягнення цивільно-правових результатів майнового чи немайнового характеру, настання яких відбувається у разі здійснення боржником певних активних дій, що відповідають праву вимоги кредитора і не зачіпають прав і законних інтересів третіх осіб, що не є учасниками зазначеного правовідношення. Оскільки метою договірних зобов`язань є досягнення їх сторонами певних правових результатів, особливого значення набуває їх виконання. Виконання зобов`язання - це вчинення кредитором і боржником дій, що становлять його предмет. При виконанні різноманітних договірних зобов`язань суб`єкти мусять керуватися загальними засадами, що йменуються принципами виконання зобов`язання. І в сучасних умовах до них відносять принципи належного та реального виконання зобов`язання, які, до речі, традиційно вважались такими.
		59.         Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
		60.         Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
		61.         Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
		62.         Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
		63.         Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
		64.         За змістом статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.
		65.         Відповідно до частини другої статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року «Про освіту» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		66.         Велика Палата Верховного Суду вважає, що, вирішуючи аналогічні спори, судам слід керуватись таким. Якщо між сторонами укладеної угоди про підготовку фахівця з вищою освітою передбачений обов`язок цього фахівця після закінчення відповідного навчання відпрацювати три роки, наприклад, в закладі охорони здоров`я, куди цей фахівець (випускник) буде направлений за розподілом, а також його обов`язок компенсувати (відшкодувати) замовнику його навчання вартість витрат цього замовника на це навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (наприклад, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом), то зазначене зобов`язання з відшкодування витрат на навчання є цивільно-правовим договірним зобов`язанням.
		67.         Велика Палата Верховного Суду вважає розумним та справедливим відповідне договірне зобов`язання щодо відпрацювання фахівцем після закінчення відповідного навчання трьох років за направленням замовника такого навчання, який оплатив навчання фахівця.
		68.         На переконання Великої Палати Верховного Суду покладення на фахівців, які отримали вищу освіту безкоштовно за державним замовленням, обов`язку щодо оплатного відпрацювання (на умовах не гірших, ніж ті які надаються іншим працівниками державного сектора економіки) за направленням держави протягом визначеного періоду часу (трьох років) не суперечить самій суті конституційного права на безкоштовну вищу освіту і в сучасник умовах економічного розвитку країни відповідає інтересам суспільства, щодо отримання від держави якісних послуг у відповідних секторах.
		(1.3) Вирішення питання щодо дії застосовуваних до спірних правовідносин норм права
		69.         Якщо частина друга статті 52 Закону України про освіту 1991 року була чинною на час вступу студента до вищого навчального закладу, та особа, яка претендує на отримання вищої освіти, добровільно підписала угоду про підготовку фахівця з вищою освітою, навчалася за кошти державного бюджету, погодилася відшкодувати вартість цього навчання, погодилася на працевлаштування її відповідним навчальним закладом на умовах зазначеної угоди та отримала направлення на роботу, то у разі відмови цієї особи відпрацювати відповідно до умов зазначеної угоди встановлений термін відпрацювання заклад освіти, який забезпечив відповідне навчання цієї особи, може в судовому порядку стягнути з неї кошти за навчання.
		70.         Як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
		71.         Оскільки частина друга статті 52 Закону України про освіту 1991 року у редакції, чинній на час виникнення правовідносин сторін цього спору щодо здобуття відповідачем зазначеної освіти, була чинною, то такі цивільні правовідносини, що виникли між сторонами з моменту укладення угоди від 01 вересня 2006 року, регулюються саме нею.
		72.         Положення частини першої статті 58 Конституції України та частини другої статті 5 ЦК України щодо зворотної дії в часі закону, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, в даному разі потрібно розуміти так, що особа звільняється від встановленої законом цивільної відповідальності, в тому разі коли така відповідальність закріплена лише скасованим законом, однак скасування закону, який передбачає цивільну відповідальність особи, за загальним правилом не звільняє її від цивільної відповідальності на користь контрагента, якщо така відповідальність закріплена і в чинному цивільно-правовому договорі, украденому цією особою.
		(1.4) Практика Європейського суду з прав людини
		73.         Щодо обв`язку особи відшкодувати вартість навчання у разі відмови відпрацювати визначену договором ро навчання кількість років Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) висловлювався в ряді справ.
		74.         У справі Chitos проти Греції (рішення від 04 червня 2015 року, заява № 51637/12) ЄСПЛ зазначав, що заявник не може правомірно стверджувати, що не знав принципу і обсягу зобов`язання, яке він взяв на себе, обравши кар`єру офіцера і військового лікаря. Однією з головних переваг вступу до армії було безкоштовне навчання. Дійсно, збройні сили беруть на себе вартість усього навчання такої особи, сплачують їй платню і надають соціальне забезпечення як кадровому офіцеру. Натомість від офіцера після отримання диплома вимагається взяти на себе зобов`язання служити у відповідному званні певну кількість років.
		75.         ЄСПЛ вважає, що накладене на кадрових офіцерів зобов`язання після завершення навчання нести службу протягом певного строку є невід`ємним від покладеного на них завдання. Обчислення строку дії контрактів офіцерів, які отримали освіту коштом армії, і умови розірвання таких контрактів належать до розсуду держави.
		76.         Вимога держави повернути кошти, витрачені на навчання офіцерів і військових медиків, а також на їх забезпечення відповідно до потреб, виправдовують заборону розривати контракт протягом певного строку і встановлення відшкодування витрат, яких зазнала держава протягом років навчання. Зобов`язання військових лікарів, які бажають піти у відставку до завершення контракту, сплатити державі певну суму на відшкодування витрат, понесених на їх навчання, цілком виправдовується перевагами, яких не мають цивільні студенти у сфері медицини, зокрема забезпеченим працевлаштуванням, отриманням платні тощо. Сам принцип відкупу років, які залишається відслужити, не становить порушення принципу пропорційності. 
		77.         У справі Lazaridis проти Греції (рішення від 12 січня 2016 року, заява № 61838/14) заявник (лікар, підполковник армії) подав клопотання про його дострокове відрахування з армії. Генеральний штаб армії зобов`язав заявника виплатити державі відшкодування у сумі  121 321,72 Євро як компенсацію за дострокове звільнення. Заявник оскаржив таке рішення до суду. Суд відхилив його скаргу, у зв`язку із тим, що заявник, отримавши відповідну освіту, зобов`язався відслужити в армії дев`ятнадцять років і вісімнадцять днів, але він прослужив лише чотирнадцять років, два місяці та шість днів. Заявник оскаржив це рішення національного суду. 
		78.         ЄСПЛ дійшов висновку, що зобов`язання військових лікарів, які бажали залишити армію до закінчення строку виконання обов`язку, відшкодувати державі витрати, понесені на їх навчання, було цілком виправданим з огляду на привілеї, якими вони користувалися порівняно із цивільними студентами-медиками. Особа, яка вступає на навчання до Військової академії, усвідомлює, що аналогом безкоштовної освіти, винагороди та соціальних переваг, якими користується така особа в силу свого військового статусу, є зобов`язання служити в рядах армії протягом визначеного періоду після закінчення навчання. 
		79.         Обов`язок офіцерів армії нести службу протягом визначеного періоду після завершення їх підготовки відповідає встановленій меті, а тривалість цього періоду визначається на розсуд держав. Саме за допомогою військових установ особи отримують загальну медичну освіту, відповідну спеціалізацію, а також мають можливість займатися приватною медициною в неробочий час. Таким чином, сам принцип викупу решти років служби не порушує принцип пропорційності.
		80.         В аналогічній справі Charalambos Pierrakos проти Греції (рішення від 26 травня 2020 року, заява № 51743/17) суд постановив, що обов`язок медичних працівників, які хотіли б покинути збройні сили держави до закінчення терміну служби, виплачувати державі певні суми відшкодування витрат на навчання є повністю виправданим з урахуванням привілеїв, якими вони користуються в порівнянні зі студентами в галузі цивільної медицини. Особі, яка зараховується на навчання до військового закладу освіти, відомо, що у разі безкоштовного навчання, виплати винагороди за службу та у зв`язку з військовим статусом, вона зобов`язується служити в армії протягом відповідного періоду після закінчення навчання. Такий обов`язок відповідає загальновизнаній меті, а тривалість цього періоду визначається на розсуд держав. Саме військові абітурієнти, які вивчали медицину та здобували відповідну спеціалізацію мали можливість займатися приватною медичною практикою. Таким чином, принцип відшкодування (викупу) решти років служби не порушує принцип пропорційності (дивитись згадувану вище справуChitos проти Греції, п.п. 92-100). Ці міркування застосовні і в даному випадку.
		81.         У справі Yanas?k проти Туреччини (рішення від 06 січня 1993 року заява № 14524/89) щодо права на освіту ЄСПЛ зазначив, що гарантування права на освіту не виключає застосування дисциплінарних стягнень; встановлені обмеження у справі заявника щодо права на освіту у Військовій академії не обмежують його право на освіту у цивільних навчальних закладах.
		82.         Щодо захисту права власності у рішенні ЄСПЛ вказано, що у заявника виник борг перед державою щодо відшкодування плати за навчання, харчування, проживання у разі невиконання обов`язку стосовно проходження військової служби в армії у встановлений законодавством період. Комісія вважає, що обов`язок здійснити такі відшкодування після відрахування з навчального закладу не порушує права заявника відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
		(1.5) Загальні висновки в контексті проаналізованих вище справ
		83.         Обов`язок особи, яка зобов`язалась відпрацювати за направленням після завершення її навчання за рахунок коштів держави, не передбачає втручання у її права, гарантовані статтею 4 Конвенції щодо заборони примусової чи обов`язкової праці. ЄСПЛ підкреслює, що не кожна праця, яку вимагають від особи під загрозою «покарання», становить заборонену цим положенням «примусову чи обов`язкову працю». Слід врахувати, зокрема, характер і обсяг даної діяльності, вільне укладення відповідних домовленостей (угод) у зв`язку із чим особа усвідомлює принцип і обсяг свого зобов`язання, яке вона бере, отримуючи безкоштовну освіту тощо. Такі обставини дозволяють відрізнити «примусову працю» від роботи, якої можна розумно вимагати за відповідних обставин. В протилежному випадку ЄСПЛ застосовує поняття «непропорційний тягар» та перевіряє, чи на особу було накладено такий тягар, що є єдиним чинником, на підставі якого ЄСПЛ може встановити порушення пункту 2 статті 4 Конвенції.
		84.         Обов`язок особи відшкодувати на користь держави кошти, витрачені на її навчання (пов`язані із цим витрати, їх окремі види тощо) за невиконання вимоги про відпрацювання за направленням не є втручанням у право власності особи, гарантоване статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, та не становить порушення принципу пропорційності. Відповідно до практики ЄСПЛ такі суми відшкодування на корить держави можуть визначатись з урахуванням вартості навчання, виплат на утримання особи, яка навчається (наприклад, вартість проживання, їжі та обладнання, наданих особі під час навчання), субсидованої державою стипендії особі, яка навчається.
		85.         Стаття 2 Протоколу № 1 до Конвенції захищає та гарантує загальне особисте право особи на освіту. Держави не зобов`язуються організовувати за власний кошт або субсидувати освіту визначеного виду або рівня. Водночас, держава не зобов`язана виключно утримуватись від порушень цього права, а несе й відповідні позитивні зобов`язання, аби забезпечити дотримання права, захищеного статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції. Відповідні обмеження не повинні звужувати згадане право настільки, щоб порушити його сутність і позбавити його ефективності. Такі обмеження мають бути передбачуваними для зацікавленої особи і переслідувати законну мету.
		86.         Враховуючи вищенаведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що за аналогічного підходу Верховного Суду у справах щодо відшкодування навчання фахівцями військово-облікових спеціальностей (дивитись постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 1.380.2019.002683) підхід до вирішення спорів щодо відшкодування особами, які навчаються за рахунок Державного бюджету за цивільними спеціальностями, витрат на їх навчання у зв`язку з невиконанням ними умов угоди з вищим навчальним закладом має бути однаковим, інший підхід може призвести до дискримінації.
		(1.6) Щодо суті спору
		87.         08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності тим Законом.
		88.         Оскільки Медуніверситет подав касаційну скаргу у листопаді 2017 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржувані рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
		89.         Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. 
		(1.6.1) Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		90.         Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів відповідно до Глави 5 ЦПК України.
		91.         Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
		92.         Відповідно до частин першої, другої, третьої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		93.         Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		94.         Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
		95.         Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		96.         Зазначеним вимогам закону оскаржені судові рішення не відповідають.
		97.         Так не у всіх відносинах за участю держави держава виступає саме як апарат примусу. В значній частині своїх правовідносин держава діє і як суб`єкт цивільних правовідносин, вступаючи в тому числі і у договірні правовідносини у сфері навчання.
		98.         Той факт, що держава є завжди сильнішим суб`єктом у правовідносинах з фізичною особою, не може слугувати виправданням невиконання фізичною особою своїх цивільно-правових зобов`язань перед державою, коли вони є зрозумілими і очевидними.
		99.         В судовому засіданні апеляційного суду у цій справі 26 жовтня 2017 року представниця відповідача пояснила, що мотивом звільнення позивача з займаної посади за власним бажанням був недостатній розмір оплати праці. Разом з тим жодних доводів щодо дискримінації відповідача в оплаті праці порівняно з іншими працівниками медичної сфери рівнозначної кваліфікації, посади та досвіду представниця відповідача не наводила.
		100.      Якщо б зі схожим позовом звернулася приватна особа, яка на підставі відповідної угоди оплатила навчання випускника під зобов`язання подальшого відпрацювання, навряд чи в кого б виникли сумніви щодо обов`язку такого випускника відшкодувати понесені на його навчання витрати.
		101.      Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
		102.      Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
		103.      Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
		104.      Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.
		105.      Відповідно до частини другої статті 52 Закону України про освіту 1991 року випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		106.      Відповідно до частини другої статті 52 Закону України «Про освіту» (в редакції, чинній з 23 березня 1996 року по 06 вересня 2014 року, у тому числі на час укладення угоди від 01 вересня 2006 року), пункту 2 Указу Президента № 77/96, пункту 14 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ (редакція чинна на час укладення угоди від 01 вересня 2006 року) та пункту 21 Порядку працевлаштування № 367 (редакція чинна на час укладення угоди від 01 вересня 2006 року) випускник має обов`язок відшкодувати у всатновленому порядку до Державного або місцевого бюджетів вартість його навчання та компенсувати замовникові його навчання всі витрати цього замовника на це навчання за наступних умов, погоджених між ним та відповідним навчальним закладом, який здійснив відповідне навчання за рахунок Державного бюджету, а саме: випускник після отримання вищої освіти повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні його на роботу, та відпрацювати обумовлений угодою на його навчання термін; цього випускника звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої. При цьому незгода цього випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов`язку прибути на роботу за відповідним призначенням.
		107.      У разі неприбуття молодого фахівця за направленням або його відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати (відповідно до пункту 14 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ).
		108.      Крім того, пунктом 21 чинного Порядку працевлаштування № 367, передбачено обов`язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк, компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати на освіту, тобто і виплати академічної стипендії.
		109.      Такий правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 23 січня 2018 року (справа № 607/9099/15-ц), від 19 вересня 2018 року (справа № 607/3690/17), від 31 жовтня 2018 року (справа № 607/3681/17-ц), від 15 травня 2019 року (справа № 598/760/17), від 30 січня 2019 року (справа № 607/3682/17), від 26 червня 2019 року (справа № 607/7122/17-ц).
		110.       ОСОБА_1 добровільно підписуючи угоду від 01 вересня 2006 року, погодився на працевлаштування його навчальним закладом, отримав направлення на роботу та, навчаючись за кошти Державного бюджету, погодився відшкодувати вартість свого навчання у разі відмови відпрацювати не менше трьох років.
		111.      Вирішуючи цей спір, суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідачем не було дотримано вимог законодавства України та угоди від 01 вересня 2006 року в частині його зобов`язання відпрацювати після закінчення Медуніверситету три роки (відповідно до направлення на роботу) та дійшли неправильного висновку про звільнення ОСОБА_1 від відповідальності щодо відшкодування вартості його навчання у Медуніверситеті.
		(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		(2.1) Щодо суті касаційної скарги
		112.      Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
		113.      З огляду на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою в тій мірі, в якій це вимагає її часткового задоволення.
		(2.2) Щодо судових витрат
		114.      Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
		115.      Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		116.      Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (частина восьма статті 141 ЦПК України).
		117.      Позивач заявив вимоги про відшкодування судових витрат.
		118.      У матеріалах справи містяться докази оплати судового збору за подання позову, апеляційної та касаційної скарг, доказів інших понесених позивачем судових витрат матеріали справи не містять.
		119.      З огляду на часткове задоволення касаційної скарги та позовних вимог у повному обсязі, судовий збір, сплачений позивачем за подання позову, та перегляд справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій, підлягає компенсації за рахунок відповідача.
		120.      Відповідно до квитанцій від 06 березня 2017 року № 556 позивач сплатив судовий збір у сумі 1 600,00 грн за подання позову; відповідно до квитанцій від 10 липня 2017 року № 2297 позивач сплатив судовий збір у сумі 1 760,00 грн за перегляд справи в суді апеляційної інстанції; відповідно до квитанцій від 26 жовтня 2017 року № 3817 позивач сплатив судовий збір у сумі 1 920,00 грн за перегляд справи в суді касаційної інстанції. Позивач не надав інших розрахунків документально підтверджених судових витрат.
		121.      Отже, з урахуванням встановлених обставин справи та зазначеного вище позивач має право на відшкодування йому ОСОБА_1 5 280,00 грн витрат на сплату судового збору, сплаченого позивачем за подання позову, та перегляд справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій.
		(3) Висновки щодо застосування норм права
		122.      Отриману випускником вищого навчального закладу під час навчання академічну стипендію слід вважати такою, що входить до складу витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові його навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом).
		123.      Зобов`язання випускника вищого навчального закладу щодо повернення здійснених на навчання витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові його навчання у разі його неприбуття за направленням або відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом) є мірою цивільно-правової відповідальності цього випускника і водночас, способом захисту майнових прав та інтересів замовника навчання.
		124.      До спірних правовідносин між випускником вищого навчального закладу та замовником його навчання щодо повернення здійснених витрат на це навчання підлягає застосуванню відповідна норма статті 52 Закону України «Про освіту», чинна на момент виникнення між відповідними випускником та вищим навчальним закладом правовідносин щодо навчання випускника, якщо відповідна міра цивільно-правової відповідальності передбачена укладеним договором про надання освітніх послуг.
		Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду,
		постановила:
		1.            Задовольнити частковокасаційну скаргу Тернопільського національного медичного університету імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України.
		2.            Скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 26 жовтня 2017 року.
		3.            Задовольнити позов Тернопільського національного медичного університету імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України про стягнення коштів за навчання.
		4.            Стягнути з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь Тернопільського національного медичного університету імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України кошти, витрачені на його навчання в цьому університеті, у сумі 72 953,04 грн.
		5.            Стягнути з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь Тернопільського національного медичного університету імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України витрати зі сплати судового збору у сумі 5 280,00 грн.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття,є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Суддя-доповідач  /підпис/В. В. ПророкСудді: /підпис/Т. О. Анцупова /підпис/Г.Р. Крет /підпис/В. В. Британчук /підпис/Л. М. Лобойко /підпис/Ю. Л. Власов /підпис/К. М.Пільков /підпис/І. В. Григор`єва /підпис/О. Б. Прокопенко /підпис/М. І. Гриців /підпис/Л. І. Рогач /підпис/В. І. Данішевська /підпис/О. М. Ситнік /підпис/Ж. М. Єленіна /підпис/В. М. Сімоненко /підпис/Л. Й. Катеринчук /підпис/І. В. Ткач /підпис/В. С. Князєв /підпис/С. П. ШтеликПовний текст постанови складений 02 липня 2021 року.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...