Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 754/15542/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 02.08.2021. Забезпечено надання загального доступу: 04.08.2021.
Дата набрання законної сили: 28.07.2021
Номер судового провадження: 61-6752ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України                             
		28 липня 2021 року                                                            
		м. Київ
		справа № 754/15542/19
		провадження № 61-6752св21
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Висоцької В. С.,
		суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В.,                        Ткачука 0. С.,
		учасники справи:
		позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,
		відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,
		треті особи: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
		розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київськогоапеляційного суду від 23 березня 2021 року у складі колегії суддів: Іванової І. В., Сліпченка О. І., Пікуль А. А. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання особи такою, що втратила право користування житлом та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом вселення,
		ВСТАНОВИВ:
		ОПИСОВА ЧАСТИНА
		Короткий зміст позовних вимог
		ОСОБА_1 24 жовтня 2019 року звернулася до суду з позовом в якому просила суд визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .
		Свої позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що вона проживає в квартирі              АДРЕСА_1 . 
		Вказану квартиру вона отримала 03 жовтня 1983 року на підставі ордеру № 31612 Серія Б. 
		На даний час в квартирі зареєстровані і проживають: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Також в спірній квартирі зареєстрована але ніколи не проживала ОСОБА_2 - її онука та донька ОСОБА_3 . 
		З моменту народження ОСОБА_2 проживала та проживає на даний час в квартирі АДРЕСА_2 . 
		ОСОБА_1 зазначає, що реєстрація ОСОБА_2 в квартирі створює незручності у користуванні житлом, оскільки остання ніколи не сплачувала комунальні послуги, а вона має мізерну пенсію і їй доводиться оформляти субсидію. У відділі субсидій у неї вимагають докази того, що ОСОБА_2 в квартирі не проживає і доводиться складати акти про її проживання в квартирі № 579 .
		У січні 2020 року  ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом в якому просила суд зобов`язати ОСОБА_1 усунути перешкоди в користуванні квартирою                    АДРЕСА_1 шляхом її вселення до квартири.
		Свої зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 обґрунтовувала тим, що у листопаді            1999 року, після народження, вона була зареєстрована в спірній квартирі. На той час батьки були одружені, тому проживали разом в квартирі № 579 в цьому ж будинку. 
		В 2003 році між батьками виникли непорозуміння, що призвело до фактичного припинення шлюбних відносин і в подальшому в 2009 році вони розірвали шлюб. На той час між батьками була досягнута домовленість щодо її проживання разом з матір`ю. 
		Зазначає, що після досягнення 18 років вона неодноразово зверталася до ОСОБА_1 з проханням надати можливість проживати в квартирі, в тому числі, прийняти участь в її утриманні, але вона кожного разу відмовляла. Крім того, у неї не має ключів від спірної квартири і вона не має можливості самостійно зайти в квартиру та зайняти одну з кімнат.
		Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Деснянський районний суд м. Києва під головуванням судді Галась І. А. рішенням                                                   від 09 листопада 2020 року у задоволенні позову  ОСОБА_1 відмовив.
		Зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнив, зобов`язав вселити ОСОБА_2 у квартиру АДРЕСА_1 . Вирішив питання розподілу судових витрат.
		Відмовляючи у задоволенні первісних позовних вимог та задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив з наявності перешкод у ОСОБА_2 в користуванні спірною квартирою.
		Київський апеляційний суд постановою від 23 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив.
		Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 09 листопада 2020 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив.
		Визнав ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .
		Зустрічний позов ОСОБА_2 залишив без задоволення. Вирішив питання розподілу судових витрат.
		Постанова апеляційного суд мотивована тим, що ОСОБА_2 ніколи не цікавилася спірною квартирою, оскільки до моменту звернення ОСОБА_1 до суду, ОСОБА_2 не зверталася до суду з приводу порушення її прав.
		Водночас, з матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом у жовтні 2019 року та просила визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування спірної квартирою понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки без поважних причин, тобто, за період її непроживання у спірній квартирі понад два роки після того, як відповідачу виповнилось 18 років.
		Апеляційний суд врахував, що відповідач ніколи не проживала і не проживає дотепер в спірній квартирі, не сплачує комунальні послуги, не виявляла наміру проживати у ній ні після досягнення 14 років, ні після досягнення повноліття, тобто, ОСОБА_1 довела факт непроживання відповідача у спірній квартирі понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки (понад 6 місяців) без поважних причин, а тому вважав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування жилим приміщенням і задоволення зустрічного позову про вселення її в спірну квартиру.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		ОСОБА_2 у квітні 2021 року подала касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 23 березня 2021 року, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. 
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Касаційна скарга  ОСОБА_2 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції застосував норми права, а саме: статті 71, 72 ЖК Української РСР без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі                             № 490/12384/16-ц, відповідно до якого, особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців; відсутність поважних причин.
		Разом з тим, наявність поважних причин відсутності  ОСОБА_2 в спірному жилому приміщенні була встановлена в суді першої інстанції, не заперечувалася позивачем під час розгляду справи в апеляційному суді та підтверджена належними доказами, які були долучені до матеріалів справи.
		Також, заявник посилається на постанову Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, згідно з якою, незважаючи на те, що з 2005 року неповнолітній не проживає у спірній квартирі, його місце проживання батьками не визначено, а тому він має право користуватися житлом обох батьків, що не суперечить вимогам частини шостої статті 29 ЦК України. Оскільки дитина не досягла повноліття, а відтак не набула повної цивільної дієздатності, причини його непроживання у квартирі є поважними, а тому і відсутні підстави для визнання його таким, що втратив право користування цією квартирою з підстав, передбачених статтями 71, 72 ЖК Української РСР.
		Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що             ОСОБА_2 ніколи не цікавилася спірною квартирою, оскільки остання неодноразово зверталася до ОСОБА_1 з проханням надати їй можливість проживати в зазначеній квартирі. 
		Вважає висновок апеляційного суду про появу у неї інтересу до спірного житла лише після звернення ОСОБА_1 із позовом неправильним, адже 11 жовтня 2019 року  вона зверталася з приводу отримання ключів та можливості проживати у ній, однак отримала відмову. За результатами звернення ОСОБА_2 співробітниками поліції було проведено перевірку та складено довідку в якій було зазначено, що дільничний офіцер поліції намагався поспілкуватися з ОСОБА_1 проте двері йому ніхто не відкрив. Звернення із позовом, ініційованим ОСОБА_1 , мало місце лише 24 жовтня 2019 року.
		Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
		ОСОБА_1 у травні 2021 року подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін, посилаючись на те, що вона відповідно до статей 71, 72 ЖК Української РСР довела, що ОСОБА_2 не проживала в квартирі АДРЕСА_1 понад 6 місяців без поважних причин, їй ніхто не чинив перешкод в користуванні житлом, вона не цікавилась вказаною квартирою. Крім того, батьки визначили місце проживання ОСОБА_2 і зазначена квартира ніколи не розглядалась як місце проживання ОСОБА_2 .
		Разом з тим, посилання на висновок, викладений у постанові Верховного Суду                   від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17 є безпідставним, оскільки обставини даної справи відрізняються від встановлених обставин справи, яка переглядається.
		Крім того у травні 2021 року ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 подали заяви в яких вказували, що проти задоволення касаційної скарги вони заперечують та підтримують відзив на касаційну скаргу, поданий ОСОБА_1 . Постанову суду апеляційної інстанції просили залишити без змін.
		Рух справи в суді касаційної інстанції
		Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2021 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Деснянського районного суду м. Києва.
		11 травня 2021 року справа № 754/15542/19 надійшла до Верховного Суду.
		Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 липня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Судами встановлено, що спірним житловим приміщенням є квартира АДРЕСА_1 , яка була надана ОСОБА_1 на підставі ордеру                            № 31612 серії Б від 05 жовтня 1983 року на сім`ю з п`яти осіб, в тому числі позивача та її дітей, третіх осіб у справі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , які зареєстровані в квартирі по теперішній час.
		Син позивача - ОСОБА_3 23 квітня 1999 року одружився з ОСОБА_4 . 
		Під час перебування у шлюбі в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась дочка -                             ОСОБА_2 , яка з 30 листопада 1999 року і по в теперішній час зареєстрована в спірній квартирі.
		14 травня 2009 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було розірвано.
		З акта, складеного мешканцями будинків АДРЕСА_1 та АДРЕСА_5 ОСОБА_10 та ОСОБА_11 від 04 жовтня 2019 року встановлено, що ОСОБА_2 зареєстрована, але не проживає в квартирі АДРЕСА_1 .
		Відповідно до акта комісії у складі майстрів ЖЕД - 305 ОСОБА_6, ОСОБА_12 , ОСОБА_13 від 31 жовтня 2018 року встановлено, що ОСОБА_2 проживає в квартирі АДРЕСА_2 , яка належить бабі                       ОСОБА_2 - ОСОБА_14 та її матері ОСОБА_4 в рівних долях.
		Відповідно до довідки, наданої Деснянським УП ГУНП у м. Києві від 01 листопада          2019 року про проведення перевірки ЄО № 72827 від 11 жовтня 2019 року, 13 жовтня 2019 року до Деснянського УП ГУНП у м. Києві звернулась ОСОБА_2 із заявою з приводу протиправних дій своєї баби ОСОБА_1 щодо квартири АДРЕСА_1 , в якій зазначила, що баба не впускає її до квартири.
		Перевірка даного звернення не була проведена працівниками Деснянського УП ГУНП у м. Києва у зв`язку з тим, що двері квартири ніхто не відчинив.
		З відповіді Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 31 березня  2020 року № 102105/30-2213 встановлено, що за відомостями Управління житлово-комунального господарства інформація стосовно перешкод у користуванні спірною квартирою відсутня.
		На виконання вимог ухвали суду про витребування доказів, Деснянською районною в місті Києві державною адміністрацією було надано інформацію про реєстрацію відповідача за адресою - квартира АДРЕСА_1 з 30 листопада 1999 року по теперішній час.
		Коледж хореографічного мистецтва «Київська муніципальна академія танцю імені Сержа Лифаря» надав інформацію про домашню адресу відповідача - квартира АДРЕСА_1 . 
		Комунальне некомерційне підприємство «Центр медико - санітарної допомоги № 1» Деснянського району міста Києва надало копію Декларації № 0001-65Х5-5К00 про вибір лікаря, з якої встановлено місце реєстрації відповідача за адресою - квартира АДРЕСА_1 .
		Допитані в судовому засіданні суду першої інстанції свідки ОСОБА_10 ,            ОСОБА_15 повідомили про неприязне відношення ОСОБА_2 до своєї баби ОСОБА_1 . Також, зазначили про непроживання ОСОБА_2 в спірній квартирі без поважних причин.
		МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
		Позиція Верховного Суду 
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
		1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
		2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
		3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
		4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
		Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
		Згідно з статтею 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.
		Відповідно до статті 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.
		Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
		Порядок користування жилими приміщеннями у будинках державного та громадського житлового фонду регулюють положення статей 71, 72 ЖК Української РСР.
		Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
		Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
		Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку про те, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
		Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року).
		У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею               71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення.
		У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
		Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, в зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.
		Колегія суддів звертає увагу на те, що при тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності, а також ставлення відповідача до спірного житла.
		Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18 лютого 1999 року).
		ЄСПЛ неодноразово зазначав про те, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому, чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків із конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства»                       від 11 січня 1995 року, пункт 63).
		Умовою реалізації принципу верховенства права при вирішенні спорів, у тому числі, щодо визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є принцип пропорційності.
		ЄСПЛ розглядає принцип «пропорційності» як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема, й у питаннях захисту права власності.
		Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.
		З урахуванням зазначених норм права та практики ЄСПЛ можна зробити висновок про те, що принцип пропорційності втручання в право особи на користування житлом шляхом визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, не буде порушено у випадку, якщо особа тривалий час не проживає у спірному житловому приміщенні без поважних причин, не ставиться до нього, як до свого постійного місця проживання, а тому не має з ним достатніх триваючих зв`язків.
		Згідно з статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України.
		Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
		У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.
		Апеляційним судом скасовано рішення суду першої інстанції з посиланням на те, що на думку колегії суддів, позивачем ОСОБА_1 доведено перед судом належними і допустимими доказами обставини, на які вона посилається в обґрунтування своїх позовних вимог, а саме матеріали справи містять докази на підтвердження факту відсутності ОСОБА_2 понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
		Проте оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції не містить мотивів незгоди із оцінкою суду першої інстанції, наданою наявним у справі доказам, та, відповідно, встановленим судом першої інстанції на підставі цих доказів обставинам справи. Апеляційним судом не обґрунтовано, у чому помилковість чи неправильність оцінки суду першої інстанції.
		Висновки апеляційного суду про те, що позивачем доведено належними та допустимими доказами факт відсутності відповідачів понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, є безпідставними, оскільки непроживання ОСОБА_2 у спірній квартирі протягом тривалого часу було зумовлено саме наявністю у неї перешкод з боку ОСОБА_1 .
		Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні первісного позову та про задоволення зустрічного, суд першої інстанції критично оцінив наданий стороною позивача акт, складений мешканцями будинків АДРЕСА_1 та АДРЕСА_5 ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , від 04 жовтня 2019 року, оскільки ці особи є подругами позивача, про що повідомили під час допиту в судовому засіданні в якості свідків.
		Крім того місцевим судом було встановлено, що сторонами не оспорюється факт існування конфлікту між ними щодо питання користування спірною квартирою 11 жовтня 2019 року. Перевірка даного звернення не була проведена працівниками Деснянського УП ГУНП у м. Києва у зв`язку з тим, що двері квартири ніхто не відчинив. 
		Вказана обставина мала місце до звернення ОСОБА_1 із первісним позовом (24 жовтня                             2019 року).
		Одночасно звертаючись з зустрічним позовом ОСОБА_2 посилалась на те, що після досягнення 18 років вона неодноразово зверталася до ОСОБА_1 з проханням надати можливість проживати в квартирі, в тому числі, прийняти участь в її утриманні, але остання кожного разу відмовляла.
		Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_4 (мати відповідача) зауважила про неприязне відношення до онуки з боку ОСОБА_1 та агресивне ставлення ОСОБА_3 .
		Таким чином, з огляду на вищенаведене колегія суддів вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги про помилковість висновків суду апеляційної інстанції про відсутність у ОСОБА_2 інтересу до спірного житла та його появу після звернення ОСОБА_1 із позовом.
		Місцевим судом було встановлено факт існування перешкод у ОСОБА_2 в користуванні спірною квартирою, а тому його висновок про необхідність усунення перешкод шляхом вселення та відсутність підстав для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням є правильним.
		З огляду на вищенаведене колегія суддів приймає аналогічні за змістом доводи касаційної скарги.
		Також Верховний Суд вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції прийняв оскаржувану постанову без урахування висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі                             № 490/12384/16-ц, відповідно до якого, особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців; відсутність поважних причин, адже  ОСОБА_2 була відсутня у спірному приміщенні через поважні причини, що було встановлено судом  першої інстанції.
		Крім того колегія суддів вказує, що як правильно встановив місцевий суд місцем свого проживання ОСОБА_2 вказувала спірну квартиру, що підтверджується витребуваними судом першої інстанції доказами - довідками Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, Коледжу хореографічного мистецтва «Київська муніципальна академія танцю імені Сержа Лифаря» та довідкою Комунального некомерційного підприємства «Центр медико - санітарної допомоги № 1» Деснянського району міста Києва.
		Статтею 376 ЦПК України визначено підстави для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
		Із зазначеного вбачається, що апеляційним судом безпідставно скасовано рішення суду першої інстанції внаслідок переоцінки доказів, наявних у справі, яким надана належна оцінка судом першої інстанції. Проте у своєму рішенні апеляційний суд не мотивував у чому полягає неправильність оцінки, здійсненої судом першої інстанції.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо у передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
		Таким чином, Верховний Суд на підставі статті 413 ЦПК України дійшов висновку про задоволення касаційної скарги та скасування постанови апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.
		Щодо судових витрат
		Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню, то з ОСОБА_1 на користь                    ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір за розгляд касаційної скарги у розмірі  1 681,60 грн.
		Керуючись статтями 141, 400, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_2  задовольнити.
		Постанову Київськогоапеляційного суду від 23 березня 2021 року скасувати, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 09 листопада 2020 року залишити в силі.
		Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2  судовий збір за розгляд касаційної скарги у розмірі 1 681,60 грн.
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                     В. С. Висоцька
		Судді                                                                                                  А. І. Грушицький 
		                                                                                                            І. В. Литвиненко
		Є. В. Петров 
		О. С. Ткачук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...