Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 136/2828/14-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:; про приватну власність, з них:; визнання права власності.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 11.08.2021. Забезпечено надання загального доступу: 11.08.2021.
Дата набрання законної сили: 05.08.2021
Номер судового провадження: 61-1181ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		Постанова
		Іменем України                                            
		 
		05 серпня 2021 року
		м. Київ
		 
		справа № 136/2828/14
		провадження № 61-1181св21
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач),  Калараша А. А., Ткачука О. С.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 ,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу  ОСОБА_1 на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 25 вересня 2020 року в складі судді Кривенка Д. Т. та постанову Вінницького апеляційного суду                                 від 22 грудня 2020 року в складі Войтка Ю. Б. , Міхасішина І. В., Стадника І. М., у  справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю об`єкта нерухомого майна,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Описова частина
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю об`єкта нерухомого майна та визнання права власності на 1/2 його частки за кожною із сторін.
		Позовна заява мотивована тим, що з 10 серпня 1999 року позивач проживала разом однією сім`єю з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу, а з 27 грудня 2001 року у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 01 грудня 2011 року рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області. У період спільного проживання ними відповідно до договору купівлі - продажу від 09 серпня 2001 року було придбано квартиру АДРЕСА_1 (далі - квартира). Ціна вказаної нерухомості була визначена у договорі в розмірі 12 220,00 грн, частину яких було оплачено відповідачем, а решту вони виплачували спільно, як члени сім`ї.
		 
		Ураховуючи те, що вказана квартира є об`єктом їх спільної сумісної власності, оскільки майно придбане внаслідок їх спільної праці та спільних трудових зусиль, позивач просила суд визнати спільною сумісною власністю об`єкт нерухомого майна та визнати право власності на 1/2 частку квартири за кожною із сторін.
		 
		02 травня 2019 року представником позивача подана уточнена позовна заява, відповідно до якої він просив суд визнати спільною сумісною власністю сторін спірну квартиру.
		 
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		 
		Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 25 вересня                    2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю об`єкта нерухомого майна відмовлено.
		 
		Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що на підтвердження позовних вимог про визнання права власності на частину спірної квартири позивач не надала жодних належних та допустимих доказів, в розумінні приписів ЦПК України щодо факту спільного проживання їх із відповідачем, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці, яка частка в такому майні відповідно до розміру фактичного внеску кожного із сторін та яка була внесена особисто позивачем у придбання (набуття) майна, наявність чи відсутність домовленостей між сторонами щодо створення спільної сумісної власності. Суд не прийняв до уваги надані позивачем докази, зокрема індивідуальна картка вагітної (породіллі), у якій зазначено прізвища, ім`я та по батькові батька вагітної та адресу проживання вагітної, оскільки такі докази не підтверджують вказаних обставин та не стосуються предмету доказування.
		 
		Постановою Вінницького апеляційного суду від 22 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
		 
		Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 25 вересня                2020 року залишено без змін.
		 
		Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що висновки суду першої інстанції є обґрунтованими, прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.
		 
		Короткий зміст вимог та доводів наведених у касаційній скарзі
		 
		У січні 2021 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати рішення  Липовецького  районного  суду  Вінницької  області  від  25  вересня  2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 22 грудня 2020 року,  ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що висновки, викладені в оскаржуваних судових рішеннях, не відповідають діючим правилам доказування обставин, необхідних для спростування спільності майна, що покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
		 
		Підставою касаційного оскарження заявник визначає відсутність у подібних правовідносинах висновку Верховного Суду щодо презумпції спільності права власності осіб, що проживали спільно однією сім`єю в незареєстрованому шлюбі на майно, набуте такими особами до 01 січня 2004 року (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
		 
		Доводи інших учасників справи
		 
		Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
		 
		 
		Рух касаційної скарги та матеріалів справи
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Липовецького районного суду Вінницької області.
		 
		Справа надійшла до Верховного Суду у березні 2021 року
		 
		Фактичні обставини, встановлені судами
		 
		Суди встановили, що ОСОБА_2 є власником спірної трьохкімнатної квартири                    АДРЕСА_1 , загальною площею 62, 80 кв. м, житловою площею 38, 60 кв. м на підставі договору купівлі-продажу квартири від 09 серпня 2001 року, який був посвідчений приватним нотаріусом Іллінецького районного нотаріального округу та зареєстрований в реєстрі за № 117. Вартість квартири визначена в розмірі                            12 220, 00 грн, які сплачено покупцем до підписання вказаного договору (а. с. 5). 
		 
		Відповідно до розпорядження від 30 грудня 2015 року № 81-01.7 Іллінецької міської ради Вінницької області вулицю АДРЕСА_1 перейменовано на вулицю АДРЕСА_2 (а. с. 30).
		 
		Суди встановили, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 27 грудня 2001 року, який було розірвано рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області від 01 грудня 2011 року (а. с. 4).
		 
		Встановлені судом обставини сторонами визнавались.
		 
		МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;                  2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		 
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		 
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону.
		 
		Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги з огляду на таке.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
		Згідно із частиною першою Прикінцевих положень СК України цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.
		Відповідно до пункту 12 постанови Пленуму Верховного Суду України                                      від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». 
		За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону «Про власність», стаття 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 стаття 17, стаття 18, пункт 2 стаття 17 Закону України «Про власність»).
		Частиною другою статті 112 ЦК Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток. Аналогічне положення містить і частина перша статті 368 чинного ЦК України.
		Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
		Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
		У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, необхідно установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.
		Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.
		Виключно в разі встановлення цих фактів положення частини 1 статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим.
		Вказані правові висновки викладені Верховним Судом України у постанові                       від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15.
		Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
		Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
		 
		Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
		Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
		Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
		Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів)
		Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив з того, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами факту її спільного проживання із відповідачем, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету, яка частка в такому майні відповідно до розміру фактичного внеску кожного із сторін та яка була внесена особисто позивачем у придбання (набуття) майна, наявність чи відсутність домовленостей між сторонами щодо створення спільної сумісної власності.
		Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій.
		На підтвердження своїх вимог про визнання спільною сумісною власністю спірну квартиру позивач мала надати докази, з яких можливо було б встановити факт внесення нею певних коштів на купівлю квартири чи обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету.
		Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що надані позивачем докази, зокрема індивідуальна картка вагітної (породіллі), у якій зазначено прізвища, ім`я та по батькові батька вагітної та адресу проживання вагітної не підтверджують вказаних обставин та не стосуються предмету доказування.
		Зважаючи на вищевикладене, дослідивши докази у справі та давши їм належну оцінку, врахувавши обставини справи, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив з безпідставності позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання спірного нерухомого майна спільною сумісною власністю, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що зазначене спірне майно було набуте сторонами внаслідок їх спільної праці, або доказів укладення між ними письмової угоди про створення спільної сумісної власності, тому відсутні правові підстави для задоволення позову.
		Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-80, 89 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
		Касаційна скарга не містить доводів на спростування висновків судів попередніх інстанцій.
		Посилання в касаційній скарзі на відсутність у подібних правовідносинах висновку Верховного Суду щодо презумпції спільності права власності осіб, що проживали спільно однією сім`єю в незареєстрованому шлюбі на майно, набуте такими особами до 01 січня 2004 року є безпідставними та спростовуються висновками Верховного Суду у постановах від 23 вересня 2015 року у справі                    № 6-1026цс15, від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16-ц (провадження                    № 61-36178св18).
		Висновки за результатом розгляду касаційної скарги
		Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішення не впливають.
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.
		Щодо судових витрат
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 25 вересня                         2020 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 22 грудня 2020 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Судді:                                                                                     Є. В. Петров
		А. А. Калараш
		О. С. Ткачук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...