Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 295/10751/15-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 11.08.2021. Забезпечено надання загального доступу: 12.08.2021.
Дата набрання законної сили: 09.08.2021
Номер судового провадження: 61-14220ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		09 серпня 2021 року
		м. Київ
		справа № 295/10751/15-ц
		провадження № 61-14220св20
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,відповідач - ОСОБА_2 ,третя особа -  ОСОБА_3 ,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , 
		в інтересах якого діє адвокат Ляшенко Ружена Вікторівна, на рішення Богунського районного суду міста Житомира від 20 березня 2020 року у складі судді Чішман Л. М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Шевчук А. М., Талько О. Б., 
		Коломієць О. С.,
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог
		У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом 
		до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю, поділ майна та вселення.
		Позовна заява мотивована тим, що 23 квітня 1993 року ОСОБА_1 зареєструвала шлюб із ОСОБА_2 . Через деякий час ОСОБА_2 , лікар за спеціальністю, виїхав на роботу за кордон до Держави Лівія, де працював до 30 квітня 1995 року.
		20 травня 1994 року, у період перебування ОСОБА_2 за кордоном, без згоди відповідача, шлюб було розірвано. Однак, розірвання шлюбу мало формальний характер, без втрати сімейних відносин. Після повернення з Держави Лівія сторони продовжили проживати однією сім`єю у квартирі матері позивача за адресою: АДРЕСА_1 . За час спільного проживання сторони всі свої кошти відкладали на будівництво будинку на АДРЕСА_2 . Між сторонами склалися притаманні подружжю відносини: спільний побут та інтереси, взаємні обов`язки, ведення спільного господарства, що тривало до 06 травня 2015 року. За час спільного проживання сторонами було набуто нерухоме та рухоме майно, а також грошові кошти. У вказаний період позивач та відповідач в інших зареєстрованих шлюбах не перебували, тому ОСОБА_1 вважає, що майно, набуте за час спільного проживання, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Також позивач вказувала, що ОСОБА_2 06 травня 2015 року вигнав її із спільного будинку АДРЕСА_2 .
		Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просила суд:
		- встановити факт проживання її та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період із травня 1995 року по 06 травня 2015 року;
		- визнати об`єктами права спільної сумісної власності подружжя: житловий будинок АДРЕСА_3 , до складу якого входить квартира АДРЕСА_4 , що складається з двох кімнат житловою площею 26,6 кв. м та підсобних приміщень площею 157,80 кв. м; земельні ділянки площами 0,1000 га та 0,0757 га, які розташовані на АДРЕСА_2 , з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; грошові вклади 
		в АТ «Укрексімбанк» у розмірі 4 096 доларів США, АТ КБ «ПриватБанк» - 227 738,13 грн, АТ «Райффайзен Банк Аваль» - 840 доларів США; транспортний засіб Renault Laguna, державний номерний знак НОМЕР_1 ;
		- визнати за нею право власності на Ѕ частину вищевказаного майна та грошових коштів;
		- вселити її до житлового будинку АДРЕСА_2 , зобов`язавши відповідача не чинити їй перешкоди в користуванні житловим будинком та надати ключі від будинку за вказаною адресою.
		Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 20 березня 
		2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
		Встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 06 травня 2015 року .
		Визнано земельні ділянки площами 0,1000 га та 0,0757 га, які розташовані 
		на АДРЕСА_2 , з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель 
		і споруд, та квартиру АДРЕСА_5 , житловою площею 26,6 кв. м, загальною площею 184,40 кв. м, спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
		Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину двокімнатної квартири АДРЕСА_5 , житловою площею 26,6 кв. м, загальною площею 184,40 кв. м.
		Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину земельної ділянки, яка розташована на АДРЕСА_2 , площею 0,1000 га, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
		Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину земельної ділянки, яка розташована на АДРЕСА_2 , площею 0,0757 га, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
		Вселено ОСОБА_1 до квартири АДРЕСА_5 .
		Зобов`язано ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_5 та надати ключі від квартири за вказаною адресою.
		У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
		Стягнуто з ОСОБА_2 судовий збір на користь держави у розмірі 12 191,60 грн.
		Постановою Житомирського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року рішення Богунського районного суду міста Житомира від 20 березня 
		2020 року в частині стягнення з ОСОБА_2 судового збору на користь держави у розмірі 12 191,60 грн скасовано та ухвалено у цій частині нове судове рішення.
		Компенсовано судовий збір у розмірі 12 191,60 грн за рахунок держави 
		у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		Судові рішення мотивовані тим, що позивачем доведено належними та допустимими доказами, що спірне майно належить сторонам у справі на праві спільної сумісної власності подружжя, тому наявні підстави для визнання за позивачем права власності на Ѕ частину вказаного майна.
		Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачем права власності на Ѕ частину грошових вкладів у банках, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, 
		що депозитний рахунок, який було відкрито 04 березня 2009 року 
		в АТ «Райффайзен Банк Аваль» на ім`я ОСОБА_2 було закрито 
		26 листопада 2013 року, тобто у період проживання сторін однією сім`єю, та доказів того, що вказані кошти було використано ОСОБА_2 не в інтересах сім`ї, матеріали справи не містять. Разом з тим, щодо грошових коштів, які зберігаються на рахунку, який було відкрито на ім`я 
		ОСОБА_2 у АТ «Укрексімбанк», то з наданих суду доказів неможливо встановити розмір, строк внесення та зняття коштів із вказаного рахунку, а також те, що станом на 05 червня 2015 року вказані кошти зберігались на рахунку відповідача. Також доказів про наявність відкритого рахунку на ім`я ОСОБА_2 в АТ КБ «ПриватБанк» та наявність на рахунку коштів суду не надано, за таких обставин вимога про визнання права власності 
		на Ѕ частину грошового вкладу, який зберігається в АТ КБ «ПриватБанк» задоволенню не підлягає.
		Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на Ѕ частину автомобіля марки Renault Laguna, державний номерний знак НОМЕР_1 , суди виходили з того, що вказаний транспортний засіб зареєстрований за ОСОБА_2 в 2002 році, що вказує на те, що автомобіль набутий поза межами періоду встановленого судом факту проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Крім того, позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що придбання автомобіля відбулось внаслідок спільної праці членів сім`ї, або спільної діяльності.
		Отже, підстави для визнання за позивачем права власності на Ѕ частину грошових коштів, які зберігаються в банківських установах, та автомобіль марки Renault Laguna, державний номерний знак НОМЕР_1 , відсутні.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		У касаційній скарзі, поданій 24 вересня 2020 року,  ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Ляшенко Р. В., просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове судове рішення про відмову 
		у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявник послався на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені 
		у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі 
		№ 6-2641цс15, від 07 вересня 2016 рок у справі № 6-801цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1568цс16, від 05 квітня 2017 року у справі 
		№ 6-399цс17 та від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
		Також як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявник послався на пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України, а саме зазначив, що суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
		Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій безпідставно задовольнили позовні вимоги про вселення ОСОБА_1 у спірний житловий будинок, оскільки остання ніколи у ньому не проживала на постійній основі та не була там зареєстрована, її місце проживання є відмінним від відповідача.
		Крім того, на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень спірна квартира та вказані земельні ділянки були зареєстровані на праві власності за ОСОБА_3 у зв`язку з реалізацією права звернення стягнення на нерухоме майно за договором іпотеки.
		Доводи інших учасників справи
		У жовтні 2020 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат 
		Янчук М. О., подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними 
		і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.
		У листопаді 2020 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат 
		Ляшенко Р. В., подав заперечення на відзив, вказуючи на те, що доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу, є необґрунтованими та такими, що не спростовують викладені у касаційній скарзі обставини справи.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Суди встановили, що з 23 квітня 1993 року по 20 травня 1994 року 
		ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі.
		Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку 
		від 17 січня 2007 року ОСОБА_2 є власником земельної ділянки, 
		яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , площею 0,0757 га, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
		Згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельні ділянки, які розташована за адресою: АДРЕСА_2 , площами 0,0757 га та площею 0,1 га, 
		з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
		Згідно з довідкою Центру надання послуг, пов`язаних з використанням транспортних засобів від 19 серпня 2015 року, за ОСОБА_2 у 2002 році зареєстровано транспортний засіб марки Renault Laguna, державний номерний знак НОМЕР_1 .
		Відповідно до копії інвентаризаційної справи № 18201 на житловий будинок АДРЕСА_2 , рішенням Житомирської міської ради від 14 лютого 2002 року попередньо погоджено місце розташування об`єктів архітектури: двоповерхової споруди приватної медичної клініки з житловою квартирою на АДРЕСА_2 .
		01 жовтня 2002 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю надано ОСОБА_2 дозвіл на виконання будівельних робіт з будівництва двоповерхової споруди приватної медичної клініки з житловою квартирою на АДРЕСА_2 .
		05 жовтня 2004 року ОСОБА_2 звернувся до Житомирського обласного державного комунального підприємства по технічній інвентаризації із замовленням, у якому просив провести інвентаризацію закінченого будівництвом жилого будинку, який розташований на АДРЕСА_2 , 
		та зареєструвати право власності.
		Рішенням Житомирської міської ради від 09 червня 2005 року затверджено акт державної комісії про прийняття закінчених будівництвом в експлуатацію частини індивідуального житлового будинку на АДРЕСА_2 , загальною площею 184,40 кв. м, що складається з двох житлових кімнат площею 26,60 кв. м та підсобних приміщень площею 157,80 кв. м 
		на ім`я ОСОБА_2 .
		13 жовтня 2005 року ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_5 , яка складається з двох жилих кімнат та службових приміщень.
		Відповідно до інформації, наданої АТ «Райффайзен Банк Аваль», 
		за ОСОБА_2 обліковувався депозитний рахунок, який було відкрито 04 березня 2009 року та закрито 26 листопада 2013 року, на якому обліковувалися кошти у сумі 5 112,30 доларів США.
		Згідно з відомостями, наданими ПАТ «Укрексімбанк», на ім`я ОСОБА_2 відкрито рахунок, на якому станом на 09 березня 2017 року обліковуються кошти у сумі 4 096 доларів США.
		Відповідно до копії паспорта ОСОБА_2 у період з 18 вересня 1996 року по 17 грудня 1997 року місцем проживання останнього було зареєстровано у квартирі АДРЕСА_6 ; у період з 17 грудня 1997 року по 16 березня 2001 рік - у квартирі АДРЕСА_7 ; 
		у період з 30 березня 2001 року по 08 квітня 2004 року - у квартирі АДРЕСА_8 ; 
		з 10 квітня 2004 року - за адресою: АДРЕСА_2 .
		Згідно з копією паспорта ОСОБА_1 , її місце проживання 
		з 25 вересня 1991 року зареєстровано у квартирі АДРЕСА_8 . 
		Відповідно до довідок про заробітну плату та доходи, які видані Обласною клінічною лікарнею імені О. Ф. Гербачевського Житомирської обласної ради від 09 лютого 2016 року та від 16 січня 2015 року, а також із індивідуальних відомостей про застраховану особу форми ОК-5, ОСОБА_1 у період 
		з січня 1995 року по грудень 2015 року безперервно працювала та отримувала доходи.
		Мотивувальна частина
		Позиція Верховного Суду
		Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження 
		в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно з пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
		Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
		Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		Згідно з частиною першою, другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог 
		і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Зазначеним вимогам закону судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
		Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , як на підставу своїх позовних вимог вказувала, що майно, набуте за час спільного проживання, 
		є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, тому підлягає поділу. Також просила встановити факт спільного проживання її та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період із травня 1995 року 
		по 06 травня 2015 року.
		Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України (далі - СК України) зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. 
		За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.
		Отже, спірні правовідносини регулюються нормами Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України (тут і далі - у редакції Закону 
		2002 року)), оскільки вони виникли до 01 січня 2004 року.
		На правовідносини, які виникли між сторонами з приводу набуття спільного майна й продовжили існувати після 01 січня 2004 року, поширюється 
		дія СК України. Інститут спільного проживання осіб як чоловіка і жінки, який породжує юридичні наслідки, передбачений Цивільним кодексом 2004 року. Оскільки інститут спільного проживання осіб як чоловіка і жінки було введено в національне законодавство СК України, який набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільного кодексу України 
		(далі - ЦК України). КпШС Української РСР, який діяв до 01 січня 2004 року, таких положень не містив. Тому вказаний факт може бути встановлений лише з 01 січня 2004 року.
		Вирішуючи спір в частині позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції, 
		з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивачем доведено належними та допустимими доказами, що між позивачем та відповідачем мали місце усталені відносини, що притаманні подружжю у розумінні статті 74 СК України, тому дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту проживання її та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу 
		з 01 січня 2004 року по 06 травня 2015 року .
		Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		Згідно зі статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
		Отже, за змістом наведеної норми правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України.
		Пунктом 3 частини першої статті 57 СК України передбачено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
		У зв`язку з викладеним в разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.
		Викладене узгоджується з правовими висновками, викладеними 
		у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі 
		№ 6-2641цс15, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1568цс16, від 05 квітня 2017 року у справі 
		№ 6-399цс17.
		За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. 
		Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
		У справі, яка переглядається, презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно не спростована.
		Відповідно до частини четвертої статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
		Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.
		Частинами першою-третьою статті 372 ЦК України встановлено, що майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
		Законом України від 17 травня 2012 року № 4766-VI «Про внесення змін до СК України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності з 13 червня 2012 року, режим майна подружжя, набутого внаслідок приватизації, було змінено. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 51 СК України земельна ділянка, набута на час шлюбу внаслідок приватизації, є особистою приватною власністю дружини, чоловіка. Частину п`яту статті 61 СК України виключено.
		Отже, з урахуванням змін до СК України правовий режим приватизованої земельної ділянки змінювався. Виключно протягом періоду з 08 лютого 2011 року до 13 червня 2012 року приватизована одним із подружжя земельна ділянка вважалася об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		Разом із тим, за загальним правилом відповідно до положень статей 81, 116 ЗК України окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.
		Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статей 120 ЗК, 377 ЦК України.
		За таких обставин, у порядку поділу майна між сторонами до позивача переходить право власності на Ѕ частини земельних ділянок площами 
		0,10 га та 0,0757 га, які належали відповідачу на праві особистої приватної власності та на яких знаходиться квартира та нежитлове приміщення, які визнані спільною сумісною власністю сторін, що відповідає частці позивача в них.
		Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 06 травня 2015 року, та врахувавши, що вказане майно набуте ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в результаті спільної праці за спільні кошти під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суди дійшли вірного висновку про те, що їх спільним сумісним майном є земельні ділянки площами 0,1000 га та 0,0757 га, які розташовані на АДРЕСА_2 , з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та квартира АДРЕСА_5 , житловою площею 26,6 кв. м, загальною площею 184,40 кв. м.
		Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачем права власності на Ѕ частину грошових вкладів банках та на Ѕ частину транспортного засобу Renault Laguna, державний номерний знак НОМЕР_1 , суди виходили з наступного.
		Встановлено, що депозитний рахунок № НОМЕР_2 , який було відкрито 
		04 березня 2009 року в АТ «Райффайзен Банк Аваль» на ім`я ОСОБА_2 , було закрито 26 листопада 2013 року, тобто у період проживання сторін однією сім`єю, та доказів того, що вказані кошти було використано ОСОБА_2 не в інтересах сім`ї, матеріали справи не містять.
		Щодо грошових коштів, які зберігаються на рахунку, який було відкрито на ім`я ОСОБА_2 у АТ «Укрексімбанк», то з наданих суду доказів неможливо встановити розмір, строк внесення та зняття коштів із вказаного рахунку, а також те, що станом на 05 червня 2015 року вказані кошти зберігались на рахунку відповідача.
		Доказів про наявність відкритого рахунку на ім`я ОСОБА_2 
		в АТ КБ «ПриватБанк» та наявність на рахунку коштів суду не надано, за таких обставин вимога про визнання права власності на Ѕ частину грошового вкладу, який зберігається в АТ КБ «ПриватБанк» задоволенню не підлягає.
		Разом з тим, згідно з роз`ясненнями, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» 
		(у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК Української РСР 1963 року та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».
		Відповідно до пункту постанови Пленуму Верховного Суду України 
		від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, статті 18, пункт 2 статті 17 Закону України «Про власність»).
		Частиною другою статті 112 ЦК Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток. Аналогічне положення містить і частина перша статті 368 чинного ЦК України.
		Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
		Суди встановили, що автомобіль марки Renault Laguna, державний номерний знак НОМЕР_1 , зареєстрований за ОСОБА_2 в 2002 році, що вказує на те, що автомобіль набутий поза межами періоду встановленого судом факту проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а доказів, що майно придбане спільною працею сторін, що об`єдналися для спільної діяльності, судом не здобуто.
		Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що придбання автомобіля відбулось внаслідок спільної праці членів сім`ї, або спільної діяльності, так само як і не надано суду доказів про укладання між сторонами письмової угоди, якою визначено, що транспортний засіб є спільною сумісною власністю, суди дійшли обґрунтованого висновку, що позовні вимоги про визнання за позивачем права власності на Ѕ частину грошових коштів, які зберігаються в банківських установах, та автомобіль марки Renault Laguna, державний номерний знак НОМЕР_1 , задоволенню не підлягають.
		Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявник послався на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року 
		у справі № 6-2641цс15, від 07 вересня 2016 рок у справі № 6-801цс16, 
		від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1568цс16, від 05 квітня 2017 року 
		у справі № 6-399цс17 та від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
		Як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
		Посилання в касаційній скарзі про неврахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених 
		у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року 
		у справі № 6-2641цс15, від 07 вересня 2016 рок у справі № 6-801цс16, 
		від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1568цс16, від 05 квітня 2017 року 
		у справі № 6-399цс17 та від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 колегія суддів відхиляє, оскільки вказані постанови була предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
		Доводи касаційної скарги про безпідставне вселення ОСОБА_1 
		у спірний житловий будинок, оскільки остання ніколи у ньому не проживала на постійній основі та не була там зареєстрована, її місце проживання 
		є відмінним від відповідача, спростовуються матеріалами справи.
		З матеріалів справи вбачається, що висновком міліції від 14 травня 
		2015 року встановлено, що 06 травня 2015 року до чергової частини Житомирського МВ УМВС України в Житомирській області надійшло звернення громадянки ОСОБА_1 щодо неправомірних дій цивільного чоловіка ОСОБА_2 . Опитана громадянка ОСОБА_1 пояснила, що 06 травня 2015 року, коли вона перебувала на роботі, цивільний чоловік ОСОБА_2 повідомив, що зібрав її речі та перевіз до матері за адресою: АДРЕСА_1 , без її згоди, після чого замінив замки до вхідних дверей будинку. Внаслідок чого, вона не може потрапити до свого будинку, який будувався під час їх спільного проживання та в якому вона постійно проживала з 2004 року. Опитаний громадянин ОСОБА_2 пояснив, що з 1994 року розлучений з ОСОБА_1 , але продовжував з останньою проживати в одному будинку за адресою: 
		АДРЕСА_2 .
		Отже, з 2004 року ОСОБА_1 постійно проживала у квартирі 
		АДРЕСА_5 . Порушене право підлягає захисту в спосіб, який просить позивач. Реєстрація позивача не за місцем проживання не перешкоджає у поновленні порушеного права. 
		За позивачем визнається право власності на Ѕ частину спірної квартири, 
		а право власності має бути непорушним (статті 321 ЦК України).
		Також доводи касаційної скарги про те, що на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень спірна квартира та вказані земельні ділянки були зареєстровані на праві власності за ОСОБА_3 у зв`язку з реалізацією права звернення стягнення на нерухоме майно за договором іпотеки, колегія суддів не бере до уваги з огляду на наступне.
		Так, підставою для державної реєстрації за ОСОБА_3 права власності на квартиру та двох земельних ділянок є рішення Богунського районного суду міста Житомира від 27 жовтня 2015 року у справі № 295/14256/15-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, яким у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 
		за договором позики від 08 січня 2014 року звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 08 січня 2014 року шляхом визнання права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_5 ; земельні ділянки площами 0,1000 га та 0,0757 га, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.
		Постановою Житомирського апеляційного суду від 04 червня 2019 року рішення Богунського районного суду міста Житомира від 27 жовтня 
		2015 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Постанова апеляційного суду в касаційному порядку не оскаржувалася.
		Отже, вказане не є перешкодою для задоволення вимоги позивача про визнання за нею права власності на Ѕ частину майна відповідно до положень глави 8 СК України. Крім того, ОСОБА_3 , який є третьою особою у справі, не оскаржив рішення судів у справі, що переглядається.
		Аналізуючи доводи касаційної скарги з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, які виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, доводи скарги не спростовують вказаних висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами 
		статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
		Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
		Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
		Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
		На думку судової колегії судові рішення, що переглядаються, є достатньо мотивованими.
		Щодо судових витрат
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Ляшенко Ружена Вікторівна, залишити без задоволення.
		Рішення Богунського районного суду міста Житомира від 20 березня 
		2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року залишити без змін. 
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною 
		і оскарженню не підлягає.
		Судді:І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...