Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 263/401/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них; про позбавлення батьківських прав.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 14.08.2021. Забезпечено надання загального доступу: 16.08.2021.
Дата набрання законної сили: 12.08.2021
Номер судового провадження: 61-8118ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		12 серпня 2021 року
		м. Київ
		 
		справа № 263/401/20
		провадження № 61-8118св21
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 ,
		відповідач - ОСОБА_3 , 
		третя особа - Орган опіки та піклування Центральної районної адміністрації Маріупольської міської ради,
		 
		провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 05 лютого 2021 року у складі судді Музики О. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 08 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Мальцевої Є. Є., Биліни Т. І., Лопатіної М. Ю.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позовну заяву і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
		 
		У січні 2020 року ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа - Орган опіки та піклування Центральної районної адміністрації Маріупольської міської ради, про позбавлення батьківських прав та відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з  ОСОБА_3 , під час якого ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народилася дочка ОСОБА_2 . З 2014 року відповідач не займається вихованням дочки, не цікавиться її життям, має заборгованість зі сплати аліментів. У 2019 році ОСОБА_3 звертався до суду з позовом до неї про оспорювання батьківства та виключення відомостей про нього як батька з актового запису про народження дитини, яким хотів довести, що не є батьком ОСОБА_2 . Після проведення судової генетичної експертизи, якою підтверджений факт його батьківства, ОСОБА_3 подав до суду заяву про залишення його позову без розгляду. У зв`язку з такими обставинами дочка нервувала, переживала, відчувала образу і розчарування, внаслідок чого у ОСОБА_2 виникло психіатричне захворювання і вона була поставлена на облік у психіатричній лікарні, де неодноразово змушена була проходити лікування. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: позбавити ОСОБА_3 батьківських прав стосовно неповнолітньої дочки ОСОБА_2 ; стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 50 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
		 
		У квітні 2020 року ОСОБА_3 подав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити в задоволенні позову, посилаючись на те, що викладені позивачем обставини не відповідають дійсності та не підтверджені належними доказами. З 22 червня 1996 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з  ОСОБА_1 , під час якого в них народилося троє дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 19 вересня 2013 року у справі № 263/2401/13-ц шлюб між ним та ОСОБА_1 розірваний. В подальшому у провадженні суду перебували позови ОСОБА_1 до нього про стягнення аліментів, поділ майна подружжя, що вказує на бажання ініціювати різні позови проти нього. Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який повинен застосовуватися у випадках свідомого та умисного ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків та з урахуванням того, що такий захід буде застосований в інтересах дітей. Однак позивач не довела належними та допустимими доказами свідомого нехтування ним своїми батьківськими обов`язками відносно дочки ОСОБА_2 та ухилення від її виховання. Позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди також не підлягають задоволенню, оскільки позивач не зазначила, які саме протиправні дії він вчинив, що могло викликати душевні страждання у дочки ОСОБА_2 . Долучена до матеріалів справи довідка Комунальної установи «Обласна клінічна психіатрична лікарня Запорізької обласної ради» від 04 грудня 2019 року № 5943/20 не може бути належним та допустимим доказом того, що ОСОБА_2 змушена була неодноразово проходити лікування у психіатричній лікарні.
		 
		Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 05 лютого 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
		 
		Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач не надала належних та допустимих доказів винної поведінки відповідача щодо ухилення від виконання своїх обов`язків з виховання неповнолітньої дитини, а позбавлення його батьківських прав є крайнім заходом впливу на відповідача, до якого раніше не застосовувалося попередження про необхідність змінити ставлення до виховання дочки. Висновок Виконавчого комітету Маріупольської міської ради Донецької області від 08 липня 2020 року про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_3 відносно неповнолітньої дитини ОСОБА_2 ґрунтується виключно на тому, що ОСОБА_3 має заборгованість зі сплати аліментів, матір ОСОБА_2 - ОСОБА_1 повідомила комісії, що відповідач усунувся від виконання батьківських обов`язків з виховання, навчання та утримання дочки, неповнолітня ОСОБА_2 також висловила свою думку з приводу доцільності позбавлення батька його прав відносно неї, однак сам ОСОБА_3 зазначив, що бажає брати участь у вихованні дочки та наголосив на тому, що на його стосунки з дочкою впливає її матір ОСОБА_1 , переконуючи дочку в його негативному ставленні до неї. Тобто орган опіки та піклування у своєму висновку формально послався на пояснення матері, дитини та довідку про заборгованість зі сплати аліментів, у зв`язку з чим вважав за доцільне позбавити батьківських прав батька, не врахувавши його логічну і послідовну позицію про наміри та бажання брати участь у житті дитини, а також причини, за яких він позбавлений можливості спілкуватися з дочкою. Посилання у висновку на те, що з 2014 року ОСОБА_3 не займається вихованням дочки та не цікавиться її життям, ґрунтуються на формальному підході, без зазначення, з яких підстав такі обставини встановлені. Тому суд не взяв до уваги вказаний висновок органу опіки та піклування. ОСОБА_1 обґрунтовувала підстави для відшкодування моральної шкоди пред`явленням ОСОБА_3 позову про оспорювання батьківства та виключення відомостей про нього як батька з актового запису про народження дитини, а сама неповнолітня ОСОБА_2 - приходом батька у нетверезому стані, боязню темноти та її сльозами в дитинстві, що є різними обставинами, які підлягають окремому доведенню. Відшкодування моральної шкоди можливе за сукупності таких умов: шкоду завдано особистим немайновим або майновим правам; дії або бездіяльність, якими завдана шкода, є неправомірними; наявний причинний зв`язок між діями (бездіяльністю) і такою шкодою; вина завдавача шкоди. Однак позивач не довела наявності усіх зазначених умов для покладення на відповідача обов`язку з відшкодування заявленої моральної шкоди, зокрема відсутні беззаперечні дані, що в діях ОСОБА_3 є вина, його дії були неправомірними та наявний причинний зв`язок між діями (бездіяльністю) та тими стражданнями, про які вказує як сама неповнолітня ОСОБА_2 , так і її законний представник.
		 
		Постановою Донецького апеляційного суду від 08 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 05 лютого 2021 року - без змін.
		 
		Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. 
		 
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
		 
		11 травня 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 05 лютого 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 08 квітня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
		 
		Касаційна скарга подана на підставі пункту 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування пункту 2 частини першої статті 164 Сімейного кодексу України (далі - СК України) у подібних правовідносинах стосовно активної участі батька в судових засіданнях, але відсутності під час виховання у житті дитини, поза межами розгляду спору в судах.
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 24 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області.
		 
		07 червня 2021 року справа № 263/401/20 надійшла до Верховного Суду.
		 
		Позиція Верховного Суду.
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
		 
		Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
		 
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
		 
		Судами встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 є батьками неповнолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . 
		 
		За розрахунком від 24 вересня 2019 року вих. № 18/55526931, складеним головним державним виконавцем Центрального відділу державної виконавчої служби міста Маріуполя Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, заборгованість зі сплати аліментів на підставі виконавчого листа № 2/263/3997/13, виданого 13 листопада 2013 року Жовтневим районним судом міста Маріуполя Донецької області, про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання дочок ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , складає 28 625,18 грн. 
		 
		ОСОБА_3 надав суду першої інстанції квитанції про перерахування різних сум коштів на ім`я ОСОБА_6 , а також довідки з місць роботи про відрахування коштів з його заробітної плати, починаючи з 01 липня 2015 року, на сплату аліментів як на ОСОБА_2 , так і на інших дітей. 
		 
		25 лютого 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про оспорювання батьківства, в якому просив виключити відомості про нього як батька з актового запису про народження дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . 
		 
		За заявою ОСОБА_3 ухвалою Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 25 вересня 2019 року у справі № 263/2861/19 позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про оспорювання батьківства та виключення відомостей про нього як батька з актового запису про народження дитини залишено без розгляду. 
		 
		Довідкою Комунальної установи «Обласна клінічна психіатрична лікарня Запорізької обласної ради» від 04 грудня 2019 року № 5943/20 підтверджено, що ОСОБА_2 перебувала на стаціонарному лікуванні з 27 листопада 2019 року по 03 грудня 2019 року. 
		 
		Також судами встановлено, що в медичній картці амбулаторного хворого ОСОБА_2 № 31 на 20 аркуші вчинено записи: від 28 вересня 2016 року про побутове полімедикоментозне отруєння невідомими ліками середнього ступеня тяжкості; від 27 листопада 2019 року - про порушення емоційно-вольової регуляції за істероїдно-демонстративним типом, порушення внаслідок сімейних відносин.
		 
		Виконавчим комітетом Маріупольської міської ради Донецької області було складено висновок від 08 липня 2020 року № 011-01.23-96, в якому зазначено про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_3 відносно неповнолітньої дочки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . 
		 
		Також в суді першої інстанції були допитані свідки як зі сторони позивача: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , так і зі сторони відповідача: ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 . Однак суди не взяли до уваги показання цих свідків, так як жоден з них не вказав на конкретні факти щодо невиконання відповідачем своїх батьківських обов`язків.
		 
		Крім того, під час розгляду справи судом першої інстанції була заслухана думка неповнолітньої ОСОБА_2 , яка пояснила, що бажає позбавити ОСОБА_3 батьківських прав щодо неї, оскільки він змусив її здати тест ДНК, що викликало в неї сумнів стосовно його батьківських почуттів та заподіяло їй моральну шкоду. Батько ображав її та матір, не спілкується з нею, і вона не бажає підтримувати з ним контакт, звертатися до нього за допомогою.
		 
		Частиною першою статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
		 
		Відповідно до пункту 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 21 грудня 1995 року (далі - Конвенція про права дитини), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
		 
		Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою, десятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.
		 
		За змістом статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.
		 
		Відповідно до пункту 1 статті 18 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
		 
		Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (стаття 153 СК України).
		 
		Згідно з частинами першою, другою статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
		 
		Пунктами 1, 3 статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
		 
		Згідно з частинами другою, третьою статті 157 СК України той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
		 
		У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення у справі «Johansen v. Norway» від 07 серпня 1996 року, § 78).
		 
		Відповідно до частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
		 
		Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори як кожен окремо, так і в сукупності можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
		 
		Такі правові висновки викладено в постановах Верховного Суду від 13 листопада 2020 року у справі № 760/6835/18 (провадження № 61-19550св19), від 24 грудня 2020 року у справі № 676/3740/19 (провадження № 61-8098св20), від 28 липня 2021 року у справі № 225/134/20 (провадження № 61-18248св20).
		 
		Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).
		 
		Статтею 171 СК України передбачено, що дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.
		 
		ЄСПЛ в рішенні у справі «Хант проти України» вказав, що питання позбавлення батьківських прав мають ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача та його поведінці. Факт заперечення відповідачем проти позбавлення його батьківських прав може свідчити про його інтерес до дитини.
		 
		Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
		 
		Згідно з частиною першою, пунктом 2 частини другої, частиною третьою статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
		 
		Частиною першою статті 1167 ЦК України передбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
		 
		Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 3, 5 постанови від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
		 
		Отже, наявність шкоди ще не породжує абсолютного права на її відшкодування будь-якою особою, так як необхідно довести наявність усіх складових цивільно-правової відповідальності.
		 
		Згідно з частинами першою-четвертою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
		 
		Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
		 
		Відповідно до частин першої, шостої, сьомої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
		 
		Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
		 
		Відмовляючи в задоволенні позовних вимог  ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , про позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав відносно його дочки ОСОБА_2 , суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, необхідність застосування якого за обставин цієї справи позивач не довела, і матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про винну та свідому поведінку  ОСОБА_3 щодо ухилення від виконання своїх батьківських обов`язків. Крім того, відповідач категорично заперечував проти позбавлення його батьківських прав.
		 
		При цьому суди правильно не взяли до уваги висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав з огляду на те, що його складено, виходячи з пояснень матері, дитини та довідки про заборгованість зі сплати аліментів, однак без врахування всіх обставин справи, зокрема без з`ясування причини, за яких відповідач позбавлений можливості спілкуватися з дочкою, без перевірки обставин, які можуть створювати перешкоди відповідачу у виконанні ним своїх батьківських обов`язків та без зазначення проведеної органом опіки та піклування роботи з відповідачем щодо врегулювання конфлікту. Вказаний висновок має рекомендаційний характер, не є обов`язковим для суду та суперечить інтересам дитини.
		 
		Заслухавши думку неповнолітньої ОСОБА_2 , суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно застосував положення частини третьої статті 171 СК України та виходив з того, що бажання дитини про позбавлення її батька батьківських прав не може бути абсолютним для суду, так як позбавлення відповідача батьківських прав не відповідатиме інтересам самої дитини. 
		 
		В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями (бездіяльністю) ОСОБА_3 та моральною шкодою, яка, за твердженням позивача, заподіяна дочці ОСОБА_2 .
		 
		Сам факт перебування ОСОБА_2 з 27 листопада 2019 року по 03 грудня 2019 року на стаціонарному лікуванні в Комунальної установі «Обласна клінічна психіатрична лікарня Запорізької обласної ради» не свідчить про протиправність дій ОСОБА_3 та завдання моральної шкоди ОСОБА_2 .
		 
		За таких обставин, оскільки позивач не довела наявності усіх складових цивільно-правової відповідальності, зокрема протиправної поведінки (дій чи бездіяльності) відповідача, причинного зв`язку між протиправною поведінкою та шкодою, а також вини  ОСОБА_3 в заподіянні шкоди, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , про відшкодування моральної шкоди.
		 
		Касаційна скарга не містить доводів на спростування висновків судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.
		 
		Аргументи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування пункту 2 частини першої статті 164 СК України у подібних правовідносинах, не заслуговують на увагу, оскільки, з урахуванням встановлених в цій справі обставин, не вбачається неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права. 
		 
		Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
		 
		Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
		 
		Вказані правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20).
		 
		У справі, яка переглядається, Верховний Суд, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшов висновку, що судами були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, їх висновки узгоджуються з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у вищезгаданих постановах від 13 листопада 2020 року у справі № 760/6835/18 (провадження № 61-19550св19), від 24 грудня 2020 року у справі № 676/3740/19 (провадження № 61-8098св20), від 28 липня 2021 року у справі № 225/134/20 (провадження № 61-18248св20).
		 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
		 
		Згідно з частиною третьою статті 401 та статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		 
		Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		 
		Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 05 лютого 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 08 квітня 2021 рокузалишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:В. А. Стрільчук   В. М. Ігнатенко    С. О. Карпенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...