Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 201/3240/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: 10.09.2021. Зареєстровано: 10.09.2021. Забезпечено надання загального доступу: 13.09.2021.
Дата набрання законної сили: 07.10.2021
Номер судового провадження: 2/201/1996/2021

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		УКРАЇНА
		ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА
		 
		Справа № 201/3240/21
		Провадження № 2/201/1996/2021
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		(заочне)
		06 вересня 2021 року                                                                 м. Дніпро
		 
		       Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська
		у складі: головуючого судді Федоріщева С.С,
		при секретарі Максимовій О.В.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1  до ОСОБА_2 ,  ОСОБА_3 про визнання угоди недійсною, про поділ майна подружжя,-
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		В квітні 2021 р. позивачка ОСОБА_1 звернулась до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування автомобіля, визнання автомобіля спільним сумісним майном та його поділ.
		Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05.04.2021 р. позовну заяву  ОСОБА_1  було залишено без руху з наданням строку на усунення недоліків (а.с. 11-12).
		В травні 2021 р. на адресу суду від позивачки надійшла позовна заява з усуненими недоліками в уточненій редакції щодо позовних вимог.
		Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 31 травня 2021 р. було відкрито провадження у справі (а.с. 25-26).
		В обґрунтування позовних вимог позивачка посилається на ту обставину, що в період перебування у шлюбі позивачки ОСОБА_1 та Відповідача ОСОБА_2 , 28.12.2017 року, ними було придбано автомобіль марки Mersedes-Benz G 63 AMG, держ. номер НОМЕР_1 , номер кузову НОМЕР_2 , 2017 року випуску, який був зареєстрований за відповідачем і знаходився у його постійному користуванні.
		Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02.04.2018 р. шлюб між ними було розірвано.
		       В березні 2021 р. позивачка випадково дізналася, що вищевказаний автомобіль ОСОБА_2 було продано ОСОБА_3 , згідно договору купівлі-продажу транспортного засобу №5341/2018/857206 від 14.03.2018 року, що було зроблено без її згоди, як співвласника транспортного засобу.
		При вчиененні оспорюваного правочину - договору купівлі-продажу транспортного засобу № 5341/2018/857206 від 14.03.2018 року, ні своєї усної ні письмової згоди, як фактичної співвласниці автомобіля, позивачка нікому не надавала. Вважає, що відчуження автомобіля Відповідачем ОСОБА_2 здійснено з метою його виключення з об`єктів спільної сумісної власності подружжя, що підлягають поділу, у зв`язку із чим порушені її права власника, що є підставою для звернення до суду для визнання угоди недійсною.
		Крім того, позивачка вважає, що оскільки автомобіль був придбаний під час шлюбу, то належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності, що є підставою для визнання автомобіля Mersedes-Benz G 63 AMG, держ. номер НОМЕР_1 , номер кузову НОМЕР_2 , 2017 року випуску, спільним сумісним майном подружжя шляхом визнання за нею права власності на 1/2 ідеальної частки автомобіля. 
		По справі тричі призначалися судові засідання: на 22.06.2021 року, 23.07.2021 року та на 06.09.2021 року, сторони повідомлялися про місце, дати та час судового розгляду належним чином. 
		06 вересня 2021 р. представник позивачки надав до суду заяву, у якій просив розгляд справи проводити без його участі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі, проти заочного розгляду справи не заперечував.
		Відповідачі у судове засідання не з`явились, про час і місце розгляду справи повідомлялись належним чином, про причини неявки суд не повідомили (а.с.34-37, 47-49).
		Зважаючи на ці обставини, суд керується ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
		Строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, є обов`язковими для судів та учасників судових процесів, оскільки визначають тривалість кожної стадії процесу або час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію (наприклад, строк оскарження судового рішення, строк подачі зауважень щодо журналу судового засідання). Зазначене є завданням цивільного судочинства та кримінального провадження (стаття 1 ЦПК,стаття 2 КПК). Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
		Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про дотримання права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, у контексті оцінки дій сторони в справі, спрямованих на захист свого права, або її бездіяльності, дійшов з урахуванням принципів, що випливають з прецедентної практики Суду, висновків про те, що: одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності; «право на суд» не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави; сторона в розумні інтервали часу має вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їй судового провадження; право на вчинення процесуальних дій стороною або щодо певної сторони не є необмеженим, позаяк обмежується, зокрема, необхідністю дотримання прав іншої сторони в процесі та власне необхідністю забезпечити дотримання права на справедливий суд у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (п.п. 52, 53, 57 та ін.); рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (п.п. 40, 41, 42 та ін.). У рішенні Європейського Суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьова проти України» зазначено, що сторони мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження.
		Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).
		Таким чином, суд вважає за можливе на підставі ст.ст.280, 281, 282 ЦПК України ухвалити у справі заочне рішення суду в судовому засіданні за відсутності сторін та без фіксування процесу технічними засобами відповідно до положень ч.2 ст.247 ЦПК.
		Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, дійшов до таких висновків.
		Судом встановлено, що 03.10.2009 між позивачкою ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 був укладений шлюб, який рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02.04.2018 був розірваний (а.с. 23). 
		За час перебування у шлюбі, 28.12.2017 року, ними було придбано автомобіль Mersedes-Benz G 63 AMG, держ. номер НОМЕР_1 , номер кузову НОМЕР_2 , 2017 року випуску. Вказаний автомобіль був зареєстрований за відповідачем і знаходився у його постійному користуванні.
		       14 березня 2018 р. згідно договору купівлі-продажу транспортного засобу №5341/2018/857206 ОСОБА_2 продав ОСОБА_3 автомобіль марки Mersedes-Benz G 63 AMG, держ. номер НОМЕР_1 , номер кузову НОМЕР_2 , 2017 року випуску без згоди позивачки, як співвласника транспортного засобу (а.с. 24).
		 
		 
		 
		 
		 
		       Надаючи оцінку наданим по справі доказам, суд виходить з наступного.
		З приводу обраного стороною позивача способу захисту шляхом визнання недійсним правочину щодо відчуження майна одним з подружжя, за відсутності згоди іншого, суд зазначає наступне.
		В постанові від 12.10.2016 року у справі №522/2038/14, вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходила з такого.
		«…Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		За статтею 65 СК України, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
		За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України, правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.
		Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.
		Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України, до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
		Відповідно до абзацу 2 частини 1 статті 31 ЦК України, правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість».
		В даному випадку, як вбачається із Договору купівлі-продажу транспортного засобу №5341/2018/857206 від 14.03. 2018 р., вартість автомобіля марки Mersedes-Benz G 63 AMG, держ. номер НОМЕР_1 , номер кузову НОМЕР_2 , 2017 року випуску, за яку його було продано, становить 1 500 000 грн., що засвідчує про її високу вартість. З врахуванням ціни автомобіля, договір по його відчуженню виходить за межі дрібного побутового.
		Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, шостою статті 203 цього Кодексу.
		Відповідно до положень статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
		Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України, правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
		Суду не надано доказів отримання згоди на відчуження автомобіля, який є об`єктом права спільної сумісної власності, відповідачем ОСОБА_2 від позивачки ОСОБА_1 , навіть в будь якій формі усній чи письмовій, що є підставою вважати доведеним факт відчуження спірного транспортного засобу із порушенням інтересів позивачки.
		З огляду на наведене суд дійшов переконання про обґрунтованість позовних вимог, адже позивачем належними, допустимим та достатніми доказами за європейським стандартом доказування «поза розумним сумнівом» доведено, що спірний правочин було вчинено внаслідок недобросовісної поведінки відповідачів з метою уникнення поділу спільного майна подружжя і за відсутності згоди позивачки, як співвласника транспортного засобу.
		Аналогічна правова позиція викладена у рішенні Верховного суду від 06 квітня 2021 р. у справі № 607/21745/18 (провадження № 61-3017св20). 
		За змістом ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
		Відповідно до ч. 1 ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
		Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
		Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в п. 23 Постанови від 21.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право власності на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділу спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
		Отже, при вирішенні даного спору, встановлюючи обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства суд приходить до висновку, що вищевказаний об`єкт рухомого майна набутий за час шлюбу та є об`єктам спільної сумісної власності подружжя. Незважаючи на те, що відповідач ОСОБА_2 був титульним власником рухомого майна, вказаний автомобіль набутий колишнім подружжям за час шлюбу і, згідно приписів ст. 60, ч. 1 ст. 61, ч. 1 ст. 68 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України, належать позивачу та відповідачу на праві спільної сумісної власності.
		За положеннями статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 319, 358 ЦК України усі громадяни є рівними у своїх правах, усім забезпечуються рівні умови здійснення своїх, у тому числі майнових прав, а відтак правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням інтересів усіх співвласників.
		Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується ст. 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
		Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплене у ст. 69 СК України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначене домовленістю між ними (ч. ч. 1, 2 ст. 71 СК України).
		Таким чином, враховуючи вищенаведене, а також приймаючи до уваги обсяг набутого майна, суд приходить до висновку про доцільність поділу спільного сумісного майна сторін шляхом його реального поділу, визнавши за сторонами право власності на конкретний об`єкт.
		При цьому, суд вважає обґрунтованими доводи позивачки стосовно визнання за нею права власності на 1/2 ідеальної частки автомобіля Mersedes-Benz G 63 AMG, держ. номер НОМЕР_1 , номер кузову НОМЕР_2 , 2017 року випуску. 
		Згідно із ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. 
		Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
		Таким чином, оцінюючи здобуті по справі докази за своїм внутрішнім переконанням щодо їх належності, допустимості, достовірності, а також достатності і взаємності зв`язку у сукупності, суд, розглядаючи даний спір в межах заявлених позовних вимог, вважає що вимоги позову підлягають задоволенню.
		Вирішуючи питання щодо судових витрат, в силу ст. 141 ЦПК України, суд вважає за необхідне стягнути із відповідачів на користь позивачки судові витрати в розмірі 12 258,00 гривень, які складаються із витрат по сплаті судового збору.
		Враховуючи викладене, керуючись ст. 202, 203, 215, 216, 236, 287, 364, 369, 388, 1212 ЦК України, ст. 60, ч. 1 ст. 61, 69, ч. 1 ст. 70, 74 СК України, ч. 6 ст. 124, 133, ч. 1, 4 ст. 174, 175, п. 2 ч. 1 ст. 176, ч. 1, 4, 5, 7 ст. 177, 184, ч. 1, 2, 4, 5 ст. 187, ч. 1 ст. 293, п. 5 ч. 2 ст. 293, 294, п. 5 ч. 1 ст. 315, 318 ЦПК України, суд, -
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		       Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання угоди недійсною, про поділ майна подружжя задовольнити.
		       Визнати недійсним договір купівлі - продажу № 5341/2018/857206 легкового автомобіля марки Mersedes-Benz G 63 AMG, держ. номер НОМЕР_1 , номер кузову НОМЕР_2 , 2017 року випуску, укладеного 14.03.2018 року між продавцем ОСОБА_2 та покупцем ОСОБА_3 .
		       Визнати автомобіль Mersedes-Benz G 63 AMG, держ. номер НОМЕР_1 , номер кузову НОМЕР_2 , 2017 року випуску, спільним сумісним майном подружжя.
		       В порядку розподілу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП: НОМЕР_3 ) право власності на 1/2 ідеальної частки автомобіля Mersedes-Benz G 63 AMG, держ. номер НОМЕР_1 , номер кузову НОМЕР_2 , 2017 року випуску.
		       Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП: НОМЕР_3 ) в рахунок відшкодування судових витрат по 6129 (по шість тисяч сто двадцять дев`ять тисяч грн.) з кожного.
		 
		       Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
		       Відповідач має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
		       Заочне рішення суду може бути оскаржене позивачем протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська.
		 
		 
		 
		Суддя                                                                   С.С. Федоріщев

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...