Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 205/5044/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 15.09.2021. Забезпечено надання загального доступу: 15.09.2021.
Дата набрання законної сили: 09.09.2021
Номер судового провадження: 61-2490ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		09 вересня 2021 року
		м. Київ
		 
		справа № 205/5044/19
		 
		провадження № 61-2490св21
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є.,
		 
		учасники справи:
		позивач - акціонерне товариство «Альфа-Банк»,
		відповідачі: ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
		третя особа - управління-служба у справах дітей Новокодацької районної у місті Дніпрі ради,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства «Альфа-Банк» на постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		ІСТОРІЯ СПРАВИ
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У червні 2019 року акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Управління-служба у справах дітей Новокодацької районної у м. Дніпрі ради, про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зняття з реєстраційного обліку.
		 
		Позов мотивовано тим, що 18 лютого 2008 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку нерухоме майно - житлову квартиру 
		АДРЕСА_1 , загальною площею 64,0 кв.м., житловою 
		47,6 кв.м. Відповідно до положень статей 37, 38 Закону України «Про іпотеку», за позивачем було у встановленому законом порядку здійснено реєстрацію права власності на спірну квартиру. Позивач звертався до відповідачів з вимогою звільнити житлове приміщення, проте, відповідачі, за відсутності правових підстав, продовжують користуватися квартирою, чим порушують права законного власника. Позивач позбавлений можливості вільно, на власний розсуд розпоряджатися житловим приміщенням. Позивач у своїх позовних вимогах просив суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою та зняти відповідачів з реєстраційного обліку.
		 
		Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій 
		 
		Рішенням Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 17 жовтня 
		2019 року позовні вимоги задоволено частково.
		 
		Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 , що є підставою для зняття її з реєстраційного обліку.
		 
		Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 , що є підставою для зняття його з реєстраційного обліку.
		 
		Визнано ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 , що є підставою для зняття його з реєстраційного обліку.
		 
		Визнано ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 , що є підставою для зняття його з реєстраційного обліку.
		 
		У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
		 
		Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
		 
		Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі не є власниками (співвласниками) квартири 
		АДРЕСА_1 , належній позивачеві на праві власності, у зв`язку з чим, відповідачі втратили право користування спірною квартирою, а відтак і про достатність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, що є достатньою підставою для зняття цих осіб з реєстрації.
		 
		Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
		 
		Рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 17 жовтня 
		2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
		 
		Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
		 
		Постанова апеляційного суд умотивована відсутністю підстав для задоволення вимог позивача, оскільки задоволення позову та позбавлення відповідачів права на житло без надання іншого житла не буде відповідати принципу пропорційності.
		 
		Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
		 
		16 лютого 2021 року АТ «Альфа-Банк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 
		23 грудня 2020 року та залишити в силі рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 17 жовтня 2019 року.
		 
		Касаційна скарга, мотивована тим, що власником нерухомого майна є банк, однак він позбавлений можливості розпоряджатися власним майном. Спірна квартира вже не є предметом іпотеки, а є предметом права власності АТ «Альфа-Банк». Заявник вказує, що підставою та предметом спору не є виселення осіб з предмету іпотеки, а визнання колишніх власників такими, що втратили право користування приміщенням та зняття їх з реєстраційного обліку, тобто стаття 109 ЖК України не може бути застосована до спірних правовідносин.
		 
		Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 229/3757/15-ц, постанові Верховного суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі 
		№ 653/1096/16-ц, постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі 
		№ 759/12425/18, постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі 
		№ 638/13030/13-ц, постанові Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі 
		№ 595/1271/16-ц, постанові Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі 
		№ 357/7940/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
		 
		Доводи інших учасників справи
		 
		11 червня 2021 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв?язку подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 грудня 2020 року залишити без змін.
		 
		Рух касаційної скарги та матеріалів справи
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2021 року поновлено АТ «Альфа-Банк» строк на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 
		23 грудня 2020 року.Відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Ленінського районного суду міста Дніпропетровська.
		 
		25 травня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
		 
		ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ 
		 
		Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
		 
		Фактичні обставини справи
		 
		18 лютого 2008 року між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк» і ОСОБА_2 укладено іпотечний договір № 800003176-И, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Чернишовим С. О. і зареєстрований у реєстрі за № 352/13, за умовами якого ОСОБА_2 , у забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 64,0 кв.м., житловою 47,6 кв.м., яка належала ОСОБА_2 на праві власності на підставі договору дарування від 13 вересня 2001 року.
		 
		26 листопада 2018 року право власності на спірну квартиру у встановленому законом порядку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстровано за АТ «Альфа-Банк». Підставою виникнення права власності стало іпотечний договір, серія та номер: 800003176-И, виданий 18 лютого 2008 року. Підставою внесення запису стало рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу0, індексний номер 44346624 від 30 листопада 
		2018 року. 
		 
		Згідно з довідкою про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому будинку осіб 
		№ 3018 від 06 березня 2019 року, виданої Департаментом адмінпослуг та дозвільних процедур Дніпровської міськради, у спірній квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані відповідачі.
		 
		16 травня 2019 року АТ «Альфа-Банк» на адресу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 направлено вимогу про виселення та зняття з реєстраційного обліку, яку відповідачами залишено без задоволення. 
		 
		Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права
		 
		У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. 
		 
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		 
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.
		 
		Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
		 
		Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
		 
		Надаючи оцінку аргументам касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.
		 
		Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
		 
		Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
		 
		Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
		 
		Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
		 
		Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		 
		Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
		 
		Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 5 ЦПК України).
		 
		Усталена практика Верховного Суду засвідчує, що вирішення питання про виселення особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 Житлового кодексу Української РСР.
		 
		Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення   статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР (постанови Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15). Такий правовий висновок підтриманий Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року по справі № 643/18788/15-ц, провадження № 14-93цс19. У цій постанові, зокрема зазначено, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню вказані норми. Обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статті 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону України «Про іпотеку» є передбачуваними.
		 
		Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
		 
		Законом України від 22 вересня 2011 року  № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до  статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
		 
		Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні  стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
		 
		Отже, за змістом статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.
		 
		У справі, що розглядається, кредитодавець, який набув право власності на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення у позасудовому порядку, заявив про наявність перешкод у користуванні своєю власністю, оскільки в спірній квартирі зареєстровані відповідачі, які відмовляються виселятися з квартири. 
		 
		При зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя банк був обізнаний про наявність обтяжень спірної квартири, яка належала на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_2 , зокрема про наявність відповідних речових прав ОСОБА_2 , яка з 25 вересня 2001 року зареєстрована і проживає у житловому приміщенні. Банк мавможливість виявити ризики, пов`язані з набуттям права власності на спірну нерухомість у зв`язку із невиконанням боргових зобов`язань, забезпечених іпотекою, а також мав усвідомлювати, що права власника спірної квартири обмежуються у зв`язку із наявністю прав осіб, які мають право користування вказаною квартирою.
		 
		Наявність права осіб, місце проживання яких зареєстровано у набутій позивачем на підставі іпотечного договору квартирі, обмежує право останнього на користування майном. Частина друга  статті 109 ЖК    УРСР на час реалізації прав іпотекодержателя містила заборону виселення осіб без надання іншого житлового приміщення у випадку, якщо квартира придбана не за рахунок коштів, отриманих у позику.
		 
		Таким чином, іпотекодержатель, як потенційний (у разі невиконання боргових зобов`язань, забезпечених іпотекою) новий власник спірного житлового приміщення, мав об`єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у квартирі й право користування житлом.
		 
		Вказані висновки узгоджуються із правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі 
		№ 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) та від 05 червня  2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19). 
		 
		Подібні висновки висловлені Верховний Судом у постанові від 06 травня  2020 року у справі № 640/15833/16-ц, провадження № 61-44536св18.
		 
		Відповідно до статті 81ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		 
		У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		 
		Враховуючи вимоги як міжнародних договорів, так і національного законодавства, зміст правовідносин сторін, позицію, неодноразово підтриману Великою Палатою Верховного Суду, дотримуючись балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції, у повному обсязі встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог із урахуванням гарантій, передбачених частиною другою статті 109 ЖК Української РСР, за відсутності відомостей про інше постійне жиле приміщення, яке підлягає наданню відповідачам у зв`язку із виселенням.
		 
		Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 
		16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18). 
		 
		Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. 
		 
		Посилання касаційної скарги на неврахування судами висновків викладених у постановах суду касаційної інстанції, є необґрунтованими, оскільки висновки у наведених заявником судових рішеннях, не суперечать висновкам, яких дійшов апеляційний суд у справі, яка переглядається. 
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		 
		Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 грудня 2020 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу акціонерного товариства «Альфа-Банк»залишити без задоволення.
		 
		Постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 грудня 2020 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:                                                                                                             В. М. Коротун
		 
		 
		С. Ю. Бурлаков
		 
		 
		М. Є. Червинська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...