Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 320/5007/20 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи з приводу регулюванню містобудівної діяльності та землекористування, зокрема у сфері; землеустрою; державної експертизи землевпорядної документації; регулювання земельних відносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: 14.09.2021. Зареєстровано: 15.09.2021. Забезпечено надання загального доступу: 15.09.2021.
Дата набрання законної сили: 14.09.2021
Номер судового провадження: К/9901/15429/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		14 вересня 2021 року 
		м. Київ
		справа № 320/5007/20
		адміністративне провадження № К/9901/15429/21 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Бучик А.Ю., судді Желєзного І.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про зобов`язання вчинити певні дії за касаційною скаргою Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.   Київ) на рішення Київського окружного адміністративного суду у складі судді Лисенко В.І. від 23 листопада 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Коротких А.Ю., Єгорової Н.М., Чаку Є.В. від 29 березня 2021 року,
		В С Т А Н О В И В :
		ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Короткий зміст позовних вимог
		У червні 2020 року ОСОБА_1 (далі також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся з позовом до Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі - відповідач, ЦМУ МЮ), в якому просить зобов`язати ЦМУ МЮ (м. Київ) здійснити державну реєстрацію припинення права оренди ТОВ «Роза-Л» на земельну ділянку з кадастровим номером 3223186200:05:005:0020, площею 3,5875 га, що виникло на підставі договору оренди № 43 від 28 березня 2019 року, укладеного між орендарем - ТОВ «Роза-Л» та орендодавцем - Нещерівською сільською радою Обухівського району Київської області (запис про інше речове право 30981840 від 28 березня 2019 року).
		В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що державний реєстратор відповідно до вимог статті 31 Закону України «Про оренду землі» та статті 148-1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) зобов`язаний одночасно з реєстрацією права власності на земельну ділянку позивача здійснити реєстрацію припинення права оренди ТОВ «Роза-Л», що виникло на підставі договору оренди між ТОВ «Роза-Л» та Нещерівською сільською радою. 
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2020 рокe, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 березня 2021 року, адміністративний позов задоволено.
		Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що на виконання пункту 3 наказу № 230/6 від 7 липня 2020 року державний реєстратор ЦМУ МЮ (м. Київ) 11 лютого 2020 року зареєстрував право власності позивача на земельну ділянку з кадастровим номером 3223186200:05:005:0020 (номер запису про право власності: 35433491), що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, однак всупереч нормам законодавства державна реєстрація припинення права оренди, яка проводиться одночасно з державною реєстрацією права власності, здійснена не була.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, ЦМУ МЮ звернулося із касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нову постанову, якою відмовити у задоволенні позову.
		ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		Касаційну скаргу подано до суду 28 квітня 2021 року.
		Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №     320/5007/20, витребувано матеріали адміністративної справи та надано сторонам строк для подання відзиву на касаційну скаргу ЦМУ МЮ (м. Київ). 
		Представником ЦМУ МЮ (м. Київ) та ОСОБА_1 подані клопотання про участь у судовому засіданні під час розгляду справи у касаційному порядку, у задоволенні яких відмовлено ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2021 року.
		ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		У касаційній скарзі представник ЦМУ МЮ (м. Київ) зазначає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували статтю 19 Конституції України, а також протиправно не застосували положення пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», пунктів 8, 81-1, 81-2 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок № 1127) та пункту 14 Порядку розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1128 (далі - Порядок № 1128).
		На думку скаржника, внаслідок неправильного застосування норм матеріального права суди попередніх інстанцій дійшли необґрунтованого висновку про необхідності виходу ЦМУ МЮ (м. Київ) за межі наданих йому повноважень та вчинення реєстраційних дій у спосіб непередбачений законом та положеннями.
		Крім того, у касаційній скарзі скаржник наголошує, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно обрано спосіб захисту порушеного права у зв`язку з тим, що під час розгляду справи протиправно не враховано висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені, зокрема, у постанові від 22 серпня 2018 року у справі №     925/1265/16 (власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним частиною третьою статті 152 Земельного кодексу України, або ж іншим способом, який передбачено законом), та висновки Верховного Суду, висловлені у постанові від 23 червня 2020 року у справі №     922/2589/19 (під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів. Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування), а також без урахування подібних до вищевказаних висновків, висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі №     338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №     905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №     569/17272/15-ц.
		Від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу ЦМУ МЮ (м. Київ), в якому зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій прийняли законні та обґрунтовані рішення, оскільки правильно встановили факт невиконання відповідачем під час здійснення державної реєстрації права власності на земельну ділянку вимог статті 30 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» про те, що державний реєстратор зобов`язаний одночасно з реєстрацією права власності на земельну ділянку здійснити реєстрацію припинення права оренди. Зазначає, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими та безпідставними, оскільки не підтверджуються встановленими обставинами справи та не відповідають положенням законодавства; просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін. 
		СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
		Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, що рішенням позачергової 28 сесії Нещерівської сільської ради VII скликання від 28 березня 2019 року № 360/45-28-VII передано в оренду ТОВ «Роза-Л» земельну ділянку з кадастровим номером 223186200:05:005:0020, площею 3,5875 га, яка є невитребуваним паєм на строк до дня державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку особою, яка має відповідне право, але не довше ніж до 1 січня 2026 року.
		На підставі зазначеного рішення 28 березня 2019 року між ТОВ «Роза-Л» та Нещерівською сільською радою укладено договір оренди земельної ділянки № 43, відповідно до пункту 3.1 якого договір укладено до дня державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку особою, яка має відповідне право, але не довше ніж до 1 січня 2026 року.
		З відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно судами попередніх інстанцій також встановлено, що за ТОВ «Роза-Л» зареєстровано право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3223186200:05:005:0020, площею 3,5875 га на підставі зазначеного вище договору оренди.
		Наказом Держгеокадастру ГУ Київської області «Про надання земельної ділянки у власність» від 13 вересня 2019 року № 10-6б94/15-19-сг надано громадянину ОСОБА_1 у власність земельну ділянку (кадастровий номер 3223186200:05:005:0020), загальною площею 3,5875 га, яка знаходиться на території Нещерівської сільської ради Обухівського району Київської області.
		З метою проведення державної реєстрації права власності на вказану земельну ділянку ОСОБА_1 звернувся до державного реєстратора Виконавчого комітету Обухівської міської ради Литовченко Т.О. із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийнятою 12 грудня 2019 року за реєстраційним номером 37469336.
		Рішенням державного реєстратора від 18 грудня 2019 року № 50309984 позивачу відмовлено в державній реєстрації права власності на зазначену земельну ділянку з мотивів наявності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно, а саме, у зв`язку із наявністю суперечності щодо власника земельної ділянки та орендодавця.
		Не погоджуючись із рішенням державного реєстратора ОСОБА_1 через свого представника 24    січня 2020 року звернувся із скаргою про скасування рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень до ЦМУ МЮ (м. Київ). У скарзі представник скаржника зазначив, що земельна ділянка з кадастровим номером 3223186200:05:005:0020 перебувала як невитребуваний пай в оренді ТОВ «Роза-Л» на підставі договору оренди між ТОВ «Роза-Л» та Нещерівською сільською радою. У подальшому земельна ділянка передана йому у власність, будь-які суперечності щодо земельної ділянки відсутні, а тому у державного реєстратора були відсутні правові підстави для відмови у реєстрації права власності. Крім того, вказав, що договір був укладений до дня державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку особою, яка має відповідне право.
		ЦМУ МЮ (м. Київ) на підставі висновку Колегії з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції ЦМУ МЮ (м. Київ) від 30 січня 2020 року винесено наказ № 230/6 від 7 лютого 2020 року про задоволення скарги адвоката Квітіна Р.В. в інтересах ОСОБА_1 .
		Висновок Колегії мотивований тим, що власником земельної ділянки з кадастровим номером 3223186200:05:005:0020, був ГУ Держгеокадастру у Київській області. На підставі наказу ГУ Держгеокадастру у Київській області від 13 вересня 2020 року вказана земельна ділянка передана скаржнику у власність. Пунктом 3 наказу № 230/6 від 7 лютого 2020 року наказано провести державну реєстрацію прав та їх обтяжень на земельну ділянку з кадастровим номером 3223186200:05:005:0020 за ОСОБА_1 , виконання покласти на Управління державної реєстрації ЦМУ МЮ (м. Київ).
		У подальшому державний реєстратор ЦМУ МЮ (м. Київ) 11 лютого 2020 року зареєстрував право власності позивача на земельну ділянку з кадастровим номером 3223186200:05:005:0020 (номер запису про право власності: 35433491), що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
		Проте під час державної реєстрації за ним права власності на зазначену земельну ділянку державним реєстратором не скасовано запис про інше речове право 30981840 від 28 березня 2019 року, відповідно до якого зареєстровано право оренди ТОВ «Роза-Л» код ЄДРНОУ: 39633783, що виникло на підставі договору оренди № 43 від 28 березня 2019 року, укладеного між орендарем ТОВ «Роза-Л» (код ЄДРПОУ 39633783) та орендодавцем Нещерівською сільською радою Обухівського району Київської області (код ЄДРПОУ 04812924), що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
		ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, в якій зазначено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів зазначає наступне.
		Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		Зазначеним вимогам процесуального закону рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2020 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 березня 2021 року відповідають, а доводи касаційної скарги є неприйнятними з огляду на наступне. 
		Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Відповідно до частини другої статті 2 КАС України в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		Одним із доводів касаційної скарги є неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, яке виявилось, на думку скаржника, у безпідставному незастосуванні до спірних правовідносин положень пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», пунктів 8, 81-1, 81-2 Порядку № 1127 та пункту 14 Порядку № 1128.
		З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.
		Відповідно до частини першої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.
		Згідно з частиною шостою статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» за результатами розгляду скарги Міністерство юстиції України та його територіальні органи приймають мотивоване рішення, зокрема, про: 1) відмову у задоволенні скарги; 2) задоволення (повне чи часткове) скарги шляхом прийняття рішення про: а) скасування рішення про державну реєстрацію прав; б) скасування рішення про відмову в державній реєстрації прав та проведення державної реєстрації прав; в) внесення змін до записів Державного реєстру прав та виправлення помилки, допущеної державним реєстратором; г) тимчасове блокування доступу державного реєстратора до Державного реєстру прав; ґ) анулювання доступу державного реєстратора до Державного реєстру прав; д) скасування акредитації суб`єкта державної реєстрації; е) притягнення до дисциплінарної відповідальності посадової особи територіального органу Міністерства юстиції України.
		Рішення, передбачені підпунктами «а», «г», «ґ» «і» «е» пункту 2 цієї частини, приймаються виключно Міністерством юстиції України.
		Згідно з частиною сьомою цієї ж статті рішення, передбачені підпунктами «а» - «в» пункту 2 частини шостої цієї статті, виконуються не пізніше наступного робочого дня після прийняття такого рішення шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Для виконання таких рішень повторне подання документів для проведення державної реєстрації прав та сплата адміністративного збору не вимагаються.
		Технічний адміністратор Державного реєстру прав у день надходження рішень, передбачених підпунктами «г» та «ґ» пункту 2 частини шостої цієї статті, забезпечує їх негайне виконання.
		Рішення, дії чи бездіяльність Мін`юсту чи його територіальних органів можуть бути оскаржені до суду.
		Статтею 30 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлені особливості державної реєстрації права оренди на нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки.
		Зокрема, визначено, що право оренди на нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки, надані в оренду органами державної влади, органами місцевого самоврядування в порядку, визначеному     статтею 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», здійснюється без державної реєстрації права власності на такі земельні ділянки в Державному реєстрі прав.
		Відповідно до статті 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» перозподілені (невитребувані) земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участь у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі, у разі якщо відоме їх місцезнаходження.
		При цьому, з моменту державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку договір оренди припиняється, а державна реєстрація припинення права оренди проводиться одночасно з державною реєстрацією права власності. У разі якщо договір оренди невитребуваної (нерозподіленої) земельної ділянки, переданої в оренду в порядку, визначеному цією статтею, закінчився у зв`язку з набуттям права власності на неї до збирання врожаю, посіяного орендарем на земельній ділянці, орендар має право на збирання такого врожаю. Власник земельної ділянки має право на відшкодування збитків, пов`язаних із тимчасовим зайняттям земельної ділянки колишнім орендарем, у розмірі пропорційно до орендної плати з дня припинення договору до дня збирання врожаю.
		Із аналізу вищезазначених норм законодавства вбачається, що особа, яка не погоджується з рішенням державного реєстратора, може оскаржити таке рішення до територіального органу Мін`юсту, який за наслідками розгляду заяви приймає відповідне рішення, яке є обов`язковим для виконання. При цьому, у випадку задоволення скарги скаржника та скасування рішення про відмову в державній реєстрації прав та проведення державної реєстрації прав, таке рішення виконується не пізніше наступного робочого дня після прийняття такого рішення шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру прав технічним реєстратором Державного реєстру прав.
		Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, що відповідно до висновку Колегії з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції ЦМУ МЮ ( м. Київ) від 30 січня 2020 року власником земельної ділянки з кадастровим номером 3223186200:05:005:0020 було ГУ Держгеокадастру у Київській області. На підставі наказу ГУ Держгеокадастру у Київській області від 13 вересня 2020 року вказана земельна ділянка передана у власність позивачу.
		Пунктом 3 наказу № 230/6 від 7 лютого 2020 року, який прийнято на підставі висновку Колегії, наказано провести державну реєстрацію прав та їх обтяжень на земельну ділянку з кадастровим номером 3223186200:05:005:0020 за ОСОБА_1 , виконання покласти на Управління державної реєстрації ЦМУ МЮ (м. Київ).
		Окрім того, судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, що на виконання пункту 3 наказу № 230/6 від 7 лютого 2020 року державний реєстратор ЦМУ МЮ (м. Київ) 11 лютого 2020 року зареєстрував право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3223186200:05:005:0020 (номер запису про право власності: 35433491), що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
		При цьому суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що всупереч нормам законодавства, а саме - положенням статті 30 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та статті 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», державна реєстрація припинення права оренди, яка має проводиться одночасно з державною реєстрацією права власності, здійснена не була. 
		Колегія суддів погоджується з таким висновком судів попередніх інстанцій, оскільки статтею 30 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначена особлива процедура реєстрації права на земельну ділянку, яка перебувала в оренді як невитребуваний пай. Зокрема, передбачено, що з моменту державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку договір оренди припиняється, а державна реєстрація припинення права оренди проводиться одночасно з державною реєстрацією права власності. При цьому, подання окремої заяви для здійснення реєстрації припинення права оренди, чинним законодавством не передбачено.
		На цій підставі колегія суддів вважає необґрунтованими доводи скаржника про те, що судами попередніх інстанцій безпідставно незастосовані до спірних правовідносин положення пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», пунктів 8, 81-1, 81-2 Порядку № 1127 та пункту 14 Порядку № 1128.
		Зокрема, положення пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачають здійснення державної реєстрації права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно. У справі, що розглядається, спірні правовідносини не стосуються здійснення державної реєстрації на підставі судового рішення.
		У свою чергу пункти 8, 81-1, 81-2 Порядку № 1127 стосуються формування та реєстрації державним реєстратором заяви про вчинення реєстраційної дії, здійснення державної реєстрації права власності на земельну ділянку, реєстрацію якого проведено до 1 січня 2013 року, а також здійснення державної реєстрації права власності та права постійного користування на земельну ділянку, права на яку набуваються шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у постійне користування із земель державної або комунальної власності, на підставі рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність чи надання у постійне користування або про затвердження документації із землеустрою щодо формування земельної ділянки та передачу її у власність чи надання у постійне користування.
		При цьому згідно з пунктом 14 Порядку № 1128 за результатами розгляду скарги у сфері державної реєстрації, у тому числі колегіально, Мін`юст чи відповідний територіальний орган приймає рішення про задоволення скарги у сфері державної реєстрації або про відмову в її задоволенні з підстав, передбачених законом.
		У справі, що розглядаються, спірні правовідносини стосуються обов`язку державного реєстратора здійснити реєстрацію припинення права оренди одночасно з державною реєстрацією права власності на відповідну земельну ділянку. При цьому спеціальною нормою - статтею 30 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що така реєстрація здійснюється без подання окремої заяви. 
		Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, що згідно з умовами пункту 3.1 договору оренди від 28 березня 2019 року № 43 цей договір було укладено до дня державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку особою, яка має відповідне право, але не довше ніж до 1 січня 2026 року.
		З огляду на вищезазначене, правильним є застосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин положень статті 30 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та статті 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)». При цьому спірні правовідносин не урегульовано нормами, на які посилається скаржник, а саме - пунктом 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», пунктами 8, 81-1, 81-2 Порядку № 1127 та пунктом 14 Порядку № 1128, а тому їх незастосування судами попередніх інстанцій є правильним.
		На цій підставі колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що відповідачем всупереч статті 30 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не здійснено державну реєстрацію припинення права оренди одночасно з державною реєстрацією права власності, позаяк задоволення позовної вимоги про зобов`язання відповідача здійснити таку реєстрацію є обґрунтованим. 
		Стосовно посилання скаржника на правові позиції Великої Палати Верховного Суду, що містяться у постановах від 22 серпня 2018 року у справі №     925/1265/16, від 5 червня 2018 року у справі №     338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №     905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №     569/17272/15-ц, та висновки Верховного Суду, висловлені у постанові від 23 червня 2020 року у справі №     922/2589/19, колегія суддів зазначає наступне.
		Вищезазначені справи стосуються захисту майнових прав у цивільних правовідносинах, зокрема, справа № 925/1265/16 - оспорювання права постійного користування земельними ділянками, справа № 338/180/17 - оспорювання факту укладення договору підряду, справа № 905/1926/16 - порушення строків надання актів приймання-передачі за договором купівлі-продажу електричної енергії, справа № 569/17272/15-ц - порушення авторських прав та стягнення компенсації.
		На думку скаржника, Велика Палата Верховного Суду у цих справах звернула увагу, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного цивільного права не відповідає нормам процесуального законодавства, а у справі № 925/1265/16 також зазначається, що власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним частиною третьою статті 152 ЗК України, або ж іншим способом, який передбачено законом.
		Крім того, з посиланням на правову позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 23 червня 2020 року у справі №     922/2589/19, відповідно до якої під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права, скаржник стверджує, що спірні правовідносини у справі, що розглядається, є цивільно-правовими.
		Колегія суддів вважає такі доводи скаржника необґрунтованими з огляду на наступне.
		Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод     від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
		Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
		Згідно із частиною першою     статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		На підставі пункту 7 частини першої     статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
		Пунктом 1 частини першої     статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
		Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
		Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
		Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
		Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
		Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.
		Аналогічний висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 0540/6280/18-а, а також постановах Верховного Суду від 8 квітня 2020 року у справі № 440/777/19, від 29 липня 2020 року у справах № 821/642/16 та № 711/8774/12, від 23 жовтня 2020 року у справі № 810/3553/17, від 27 липня 2021 року у справі № 914/1992/20.
		У справі, що розглядається спірні правовідносини виникли стосовно бездіяльності МЦУ МЮ (м. Київ) щодо проведення державної реєстрації припинення права оренди одночасно з державною реєстрацією права власності на відповідну земельну ділянку. При цьому спір стосовно наявності у позивача права на відповідну земельну ділянку відсутній. 
		Крім того, оскільки згідно з умовами договору оренди від 28 березня 2019 року № 43 та положеннями статті 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» право оренди земельної ділянки за ТОВ «Роза-Л» автоматично припинено у силу закону, у межах розгляду цієї справи відсутній спір про право, а тому спір належить до публічно-правового, який в силу положень статті 125 Конституції України, статті 19 КАС України підлягає вирішенню адміністративними судами.
		Стосовно правильності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права колегія суддів зазначає наступне.
		Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:
		1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;
		2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;
		3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій;
		4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії;
		5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень;
		6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
		Частиною другою цієї ж статті передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		Згідно з частинами першої та другою статті 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
		У разі задоволення позову суд може прийняти, зокрема рішення про:
		1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;
		2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;
		3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій;
		4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії;
		5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень;
		6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю;
		7) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об`єднання громадян;
		8) примусовий розпуск (ліквідацію) об`єднання громадян;
		9) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України;
		10) інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
		Згідно з частиною четвертою статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
		У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
		При цьому адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
		Колегія суддів також звертає увагу, що Конституційний Суд України в своєму     рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські     та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
		При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
		Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
		У цій справі позивач просив суд зобов`язати ЦМУ МЮ (м. Київ) здійснити державну реєстрацію припинення права оренди ТОВ «Роза-Л» на земельну ділянку з кадастровим номером 3223186200:05:005:0020,, площею 3,5875 га, що виникло на підставі договору оренди № 43 від 28 березня 2019 року, укладеного між орендарем - ТОВ «Роза-Л» та орендодавцем - Нещерівською сільською радою Обухівського району Київської області (запис про інше речове право 30981840 від 28 березня 2019 року). 
		Колегія суддів зазначає, що обраний позивачем спосіб захисту свого порушеного права є сумісним з вимогами статті 2 та частини першої статті 5 КАС України.
		При цьому посилання скаржника на невідповідність обраного позивачем способу захисту статті152 ЗК України є необґрунтованим, оскільки пунктом «д» частини третьої цієї статті захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки може здійснюватися шляхом застосування інших, передбачених законом, способів.
		Колегія суддів зазначає, що, приймаючи рішення про задоволення позовних вимог та зобов`язання відповідача здійснити реєстрацію припинення права оренди на підставі статті 30 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та статті 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», суди попередніх інстанцій дотримались вимог статті 2 та статті 245 КАС України, оскільки таке рішення відповідає завданням адміністративного судочинства.
		При цьому за даних обставин втручання у дискреційні повноваження МЦУ МЮ (м. Київ) не мало місця з огляду на наступне.
		Зокрема, поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
		Тобто, дискреційними є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».
		При цьому згідно з позицією Верховного Суду, яка сформована, зокрема, у постановах від 13 лютого 2018 року у справі № 361/7567/15-а, від 7 березня 2018 року у справі № 569/15527/16-а, від 20 березня 2018 року у справа № 461/2579/17, від 20 березня 2018 року у справі № 820/4554/17, від 3 квітня 2018 року у справі № 569/16681/16-а, від 12 квітня 2018 року справа № 826/8803/15, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними); відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею; завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади; принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності; перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі адміністративного судочинства; адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.
		Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
		Суд також враховує правову позицію, що міститься, зокрема у постанові Верховного Суду від 10 вересня 2020 року у справі №     806/965/17, відповідно до якої у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому особою дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення. Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання особою усіх визначених     законом     умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
		У справі, що переглядається, повноваження відповідача у спірних правовідносинах визначені, зокрема Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
		Відповідно до статті 11 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення державної реєстрації прав забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.
		У той же час, відповідно до статті 8 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» територіальні органи Міністерства юстиції України в межах території, на якій вони здійснюють свою діяльність: 1) здійснюють контроль за діяльністю у сфері державної реєстрації прав; 2) розглядають скарги на рішення, дії або бездіяльність державних реєстраторів, суб`єктів державної реєстрації прав та приймають обов`язкові до виконання рішення, передбачені цим Законом; 3) складають протоколи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених     Кодексом України про адміністративні правопорушення; 4) організовують роботу з підготовки та підвищення кваліфікації державних реєстраторів; 5) забезпечують доступ державних реєстраторів до Державного реєстру прав та приймають рішення про блокування такого доступу у випадках, передбачених цим Законом; 6) здійснюють інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
		Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, що наказом № 230/6 від 7 лютого 2020 року саме відповідача зобов`язано здійснити державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223186200:05:005:0020,, площею 3,5875 га за позивачем, однак ЦМУ МЮ (м. Києва) не виконало вимоги статті 30 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», яка зобов`язує державного реєстратора одночасно з проведенням державної реєстрації права власності на земельну ділянку здійснити реєстрацію припинення права оренди на цю земельну ділянку.
		У цій справі Суд також бере до уваги позицію Європейської комісії за демократію через право (Доповідь Венеціанської комісії № 512/2009 «Про верховенство права» (Venice Commission: the Rule of Law), що була прийнята на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року; пункти 11, 12 та 45), яка виходить з того, що у першій половині ХХ ст. верховенство права стало надзвичайно спірною концепцією тому, що архітектори «держави загального добробуту» тлумачили заперечення дискреційних повноважень влади, як заперечення ним державного втручання. В умовах суспільства, що стає все складнішим, дискреція розглядається як необхідний чинник прийняття рішень. Від середини ХХ ст. досягнуто порозуміння між концепцією верховенства права та питанням дискреційних повноважень. Дискрецію як таку було сприйнято. Проте її слід обмежувати буквою та метою закону, яким повноваження надаються, а так само іншими елементами верховенства права, приміром, шляхом забезпечення кожному доступу до справедливих процедур у безсторонньому та незалежному суді та шляхом застосування закону послідовно і однаково до всіх і у спосіб, позбавлений свавільності та не позбавлений здорового глузду.
		Комісія зауважує, що застосовуючи формулу «accordance to the law» («відповідність закону»), ЄСПЛ загалом вимагає лише того, щоб владна дія держави спиралася на юридичну норму, існуючий зв`язок між демократією та верховенством права гарантував те, що певні дискреційні повноваження держави щодо обмеження прав людини були визначені законом (див.: Case of Iordachi and Others v. Moldova, заява № 25198/02).
		Також Комісія виходить з того, що потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними; у цьому контексті закон (a law), яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції; не відповідатиме верховенству права, якщо надана законом виконавчій владі дискреція матиме характер необмеженої влади; отже, закон повинен вказати на обсяг будь якої такої дискреції та на спосіб її здійснення із достатньою чіткістю, аби особа мала змогу відповідним чином захистити себе від свавільних дій влади.
		Отже, у справі, що розглядається, покладення на ЦМУ МЮ (м. Київ) зобов`язання здійснити державну реєстрацію припинення права оренди ТОВ «Роза-Л» на земельну ділянку з кадастровим номером 223186200:05:005:0020, площею 3,5875 га, що виникло на підставі договору оренди № 43 від 28 березня 2019 року, не є втручанням у дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень, оскільки, як правильно встановлено судами, таке зобов`язання виникає у державного реєстратора у силу вимог статті 30 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». При цьому виконано усі умови, визначені цією статтею, а саме - проведено державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за позивачем, у договорі оренди визначено, що моментом його припинення є, зокрема державна реєстрація права власності на таку земельну ділянку особою, яка має відповідне право. 
		Касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведені висновки судів першої та апеляційної інстанцій. У ній також не наведено інших міркувань, які б не були предметом перевірки судів попередніх інстанцій та щодо яких не наведено мотивів відхилення відповідного аргументу.
		Відповідно до статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), у якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою, і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
		При цьому зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
		Крім того, у пункті 80 рішення у справі «Перес проти Франції» («Perez v. France», заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (див. рішення у справі «Артіко проти Італії» (Artico v. Italy), заява № 6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (див. рішення у справі «Ван де Хурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. Netherlands), заява № 16034/90, пункт 59). 
		Також у пункті 71 рішення у справі «Пелекі проти Греції» (Peleki v. Greece, заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» (Moreira Ferreira v. Portugal (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в рішеннях судів повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.
		Враховуючи, що касаційний суд залишає в силі рішення судів попередніх інстанцій, то в силу частини шостої статті 139 КАС України судові витрати новому розподілу не підлягають.
		Керуючись статтями 3, 238, 239, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,
		П О С Т А Н О В И В:
		Касаційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) залишити без задоволення.
		Рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 березня 2021 року залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя-доповідач                                                                                   Я.О. Берназюк 
		Судді:               А.Ю. Бучик
		                                                                                                                  І.В. Желєзний

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...