Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 816/4406/14 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з відносин публічної служби, зокрема справи щодо:; звільнення з публічної служби.
Надіслано для оприлюднення: 20.09.2021. Зареєстровано: 22.09.2021. Забезпечено надання загального доступу: 23.09.2021.
Дата набрання законної сили: 21.02.2022 (частково)
Результат оскарження 21.02.2022 Другий апеляційний адміністративний суд: скасовано судове рішення частково і ухвалено нове судове рішення у відповідній частині
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		15 вересня 2021 року м. ПолтаваСправа № 816/4406/14
		Полтавський окружний адміністративний суд у складі:
		головуючого судді  Петрової Л.М., 
		за участю:
		секретаря судового засідання  Голубенко В.В., 
		представника позивача  Моторного Ю.С.,
		представника відповідача-1  Гуленко О.П.,
		представника відповідача-2  Ткаченко А.М.,
		розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні за справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Полтавської обласної державної адміністрації, Головного управління Державної казначейської служби України у Полтавській області, третя особа: Голова Полтавської обласної Державної адміністрації Бугайчук Віктор Михайлович про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на посаді, стягнення втраченого заробітку та моральної шкоди, -
		 
		В С Т А Н О В И В:
		 
		07 листопада 2014 року ОСОБА_1 /надалі  ОСОБА_1 , позивач/ звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Полтавської обласної державної адміністрації /надалі  Полтавської ОДА, відповідач-1/, Управління Державного казначейства в Полтавській області /надалі  відповідач-2/, третя особа: Голова Полтавської обласної Державної адміністрації Бугайчук Віктор Михайлович /надалі  третя особа/ про визнання протиправним та скасування розпорядження від 24 жовтня 2014 року №475-к, поновлення на посаді директора Департаменту економічного розвитку Полтавської ОДА та врахування в стаж термін вимушеного прогулу, стягнення втраченого заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди у розмірі 5000,00 грн. 
		В обґрунтування позову зазначає, що її звільнено розпорядженням від 24 жовтня 2014 року №475-к всупереч принципам та вимогам, закріпленим положеннями Конституції України, з порушенням гарантованого Конституцією України права на працю і доступу до державної служби, вимог міжнародних договорів, які є частиною національного законодавства України, міжнародних принципів проведення люстрації, без встановлення вини у вчиненні діянь, передбачених частиною другою статті 1 Закону України "Про очищення влади". 
		Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 10.11.2014 відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про забезпечення позову у справі №816/4406/14.
		Ухвалами Полтавського окружного адміністративного суду від 10 листопада 2014 року провадження у справі відкрито, від 02 грудня 2014 року допущено заміну відповідача Управління Державного казначейства в Полтавській області його правонаступником Головним управління Державної казначейської служби України у Полтавській області.
		18.11.2014 до суду надійшли заперечення на позов відповідача-1 в яких указано, що відповідно до пункту 9 статті 3 Закону України "Про очищення влади" до заступника голови облдержадміністрації застосовується заборона, передбачена частиною першою статті 1 цього Закону, якщо останній обіймав сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25.02.2010 по 22.02.2014. Зазначено, що позивачка була призначена на посаду заступника голови облдержадміністрації 27.01.2011, а 30.08.2013 позивача було звільнено з посади заступника голови облдержадміністрації у порядку переведення до Департаменту економічного розвитку Полтавської ОДА. Таким чином, ОСОБА_1 перебувала на посаді протягом 2 років 7 місяців 3 днів саме в той період, що зазначений в частині 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади». Крім того, зазначено, що позивач не подала заяву у якій би повідомлялося про те, що до неї застосовуються заборони, визначені Законом України «Про очищення влади» і тому була звільнена на 10 робочий день, як встановлено законом. 
		Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 27.01.2015 клопотання позивача задоволено; провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Полтавської обласної державної адміністрації, Головного управління Державної казначейської служби України у Полтавській області, третя особа: Голова Полтавської обласної Державної адміністрації Бугайчук Віктор Михайлович про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на посаді, стягнення втраченого заробітку та моральної шкоди зупинено до вирішення Верховним Судом України питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності положень Закону України "Про очищення влади" Конституції України, питання щодо чого порушено відповідно до ухвали Полтавського окружного адміністративного суду від 27 січня 2015 року у справі №816/4406/14, та прийняття відповідного рішення Конституційним Судом України. 
		27.07.2021 до суду надійшло клопотання позивача про поновлення провадження у справі № 816/4406/14.
		Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 06.08.2021 поновлено провадження справі, призначено справу до судового розгляду у відкритому судовому засіданні в приміщенні Полтавського окружного адміністративного суду на 09 вересня 2021 року.
		03.09.2021 до суду надійшли додаткові пояснення відповідача-1 на позов в яких зазначено, що сукупний строк перебування позивачки на посаді щодо якої встановлено заборону становить більше ніж один рік, у зв`язку з чим особа підлягає звільненню із займаної посади керівником органу відповідно до Закону України «Про очищення влади». Крім того, відповідач-1 заперечує щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди у розмірі 5000,00 грн, оскільки позивачем не надано достатніх доказів заподіяння їй душевних страждань протиправними діями Полтавської обласної державної адміністрації. 
		09.09.2021 судове засідання відкладено за клопотанням відповідача -1. 
		15.09.2021 до суду надійшли пояснення представника позивач на додаткові пояснення відповідача-1 в яких представник позивача зазначив про безпідставність тверджень відповідача-1 щодо правомірності оспорюваного розпорядження.
		15.09.2021 до суду надано додаткові пояснення відповідача-1 в яких зазначено, що покладення обов`язку на відповідача-1 щодо відшкодування позивачу середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу суперечить принципу пропорційності, який передбачений пунктом 8 частини 1 статті КАС України.
		У судовому засіданні 15.09.2021 представник позивача позовні вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити.
		Водночас представники відповідачів-1,2 проти задоволення позову заперечували.
		Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
		З матеріалів справи вбачається, що розпорядженням голови Полтавської ОДА від 24.06.2010 № 171-к призначено ОСОБА_1 на посаду начальника Головного управління економіки Полтавської облдержадміністрації з 24.06.2010, у порядку переведення з представництва Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва у Полтавській області, з посадовим окладом згідно з штатним розписом /а.с. 8/.
		Розпорядженням голови Полтавської ОДА від 27.01.2011 №23-к призначено ОСОБА_1 на посаду заступника голови облдержадміністрації, звільнивши з посади начальника Головного управління економіки облдержадміністрації /а.с. 9/.
		Розпорядженням голови Полтавської ОДА від 30.08.2013 №383-к призначено ОСОБА_1 з 02.09.2013 на посаду директора Департаменту економічного розвитку Полтавської ОДА /а.с. 10/.
		Згідно записів 30-31 в трудовій книжці з 02.09.2013 по 24.10.2014 позивач перебувала на посаді директора Департаменту економічного розвитку Полтавської ОДА.
		16.10.2014 набрав чинності Закон України від 16.09.2014 № 1682-VII "Про очищення влади", яким передбачені підстави та порядок проведення процедури люстрації щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування.
		Розпорядженням голови обласної державної адміністрації від 24.10.2014 № 475-к "Про звільнення ОСОБА_1 " відповідно до пункту 9 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади» та пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України ОСОБА_1 , директора Департаменту економічного розвитку Полтавської ОДА, звільнено із займаної посади.
		Не погоджуючись із зазначеним розпорядженням, позивач звернулася до суду з адміністративним позовом.
		Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
		Статтею 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
		Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).
		Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознакам (стаття 24 Конституції України).
		Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).
		Частина друга статті 61 Конституції України встановлює, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
		Відповідно до частини першої статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.Стаття 9 Конституції України передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
		Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17.07.1997 № 475/97-ВР, який набрав чинності з 03.08.1997, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі  Конвенція), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
		Статтею 8 Конвенції (набрала чинності 11.09.1997) кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14.04.1986 № 2077-11 та яка набрала чинності для України з 13.06.1986 (далі  Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
		Стаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.
		Відповідно до статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29.06.2009 № 1906-IV чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
		Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
		За приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Частиною першою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		Відповідно до статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
		За приписами частини другої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
		16.10.2014 набрав чинності Закон України "Про очищення влади" від 16.09.2014 №1682-VII (далі  Закон №1682-VII).
		Очищення влади (люстрація)  це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі  посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (частина перша статті 1 Закону №1682-VII).
		Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону №1682-VII).
		Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону №1682-VII).
		Статтею 2 Закону №1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації). 
		Відповідно до пункту сьомого частини першої статті 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо:
		1) Прем`єр-міністра України, Першого віце-прем`єр-міністра України, віце-прем`єр-міністра України, а також міністра, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, їх перших заступників, заступників;
		2) Генерального прокурора, Голови Служби безпеки України, Голови Служби зовнішньої розвідки України, начальника Управління державної охорони України, керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, керівника податкової міліції, керівника центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, їх перших заступників, заступників;
		3) військових посадових осіб Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації;
		4) членів Вищої ради правосуддя, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, суддів, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника;
		5) Глави Адміністрації Президента України, Керівника Державного управління справами, Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, їх перших заступників, заступників;
		6) начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту;
		7) посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України;
		8) членів Центральної виборчої комісії, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голів та членів національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, державне регулювання у сферах зв`язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг;
		9) керівників державних, у тому числі казенних, підприємств оборонно-промислового комплексу, а також державних підприємств, що належать до сфери управління суб`єкта надання адміністративних послуг;
		10) інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування;
		11) осіб, які претендують на зайняття посад, зазначених у пунктах 1-10 цієї частини.
		Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону №1682-VII.
		Закон № 1682-VII був предметом оцінки Європейської комісії "За демократію через право" (далі  Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі  Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21.04.015) (далі  Остаточний висновок № 788/2014).
		У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:
		1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;
		2) прецедентного права національних конституційних судів;
		3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:
		- "Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів" №1481 (2006) (далі  Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006));
		- "Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем" №1096 (1996) (далі  Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі  Керівні принципи ПАРЄ).
		Відповідно до пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є, зокрема, з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади".
		Відповідачем -1 зазначено, що позивача звільнено із займаної посади відповідно до пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, оскільки позивач перебувала на посаді заступника голови облдержадміністрації сукупно не менше одного року у період з 25.02.2010 по 22.02.2014, таким чином,  ОСОБА_1 перебувала на зазначеній посаді протягом 2 років 7 місяців 3 днів /а.с. 37/.
		Відповідно до частини першої статті 3 Закону України "Про очищення влади" заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року:
		1) Президента України, Прем`єр-міністра України, Першого віце-прем`єр-міністра України, віце-прем`єр-міністра України;
		2) міністра, керівника центрального органу виконавчої влади, який не входить до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, їх першого заступника, голови або члена національної комісії, що здійснює відповідно державне регулювання природних монополій, державне регулювання у сферах зв`язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг;
		3) Генерального прокурора України, Голови Служби безпеки України, Голови Служби зовнішньої розвідки України, начальника Управління державної охорони України, керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, їх першого заступника чи заступника, заступника Міністра внутрішніх справ України;
		4) Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, його першого заступника, заступника;
		5) Глави Адміністрації Президента України, Керівника Державного управління справами, Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, їх першого заступника, заступника;
		6) члена Вищої ради юстиції (крім Голови Верховного Суду України), члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника;
		7) керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції;
		8) керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі;
		9) Голови Ради міністрів Автономної Республіки Крим, голови обласної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації, їх перших заступників, заступників, голови районної державної адміністрації, районної в місті Києві державної адміністрації;
		10) Начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України, Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України, Командувача Повітряних Сил Збройних Сил України, Командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України, їх першого заступника.
		Підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.
		Виходячи з системного аналізу вищезазначених норм, суд дійшов висновку, що звільнення особи з посади є правомірним лише у разі наявності критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону.
		Таким чином, застосовані до позивача заходи відповідали вимогам Закону, оскільки були передбачені частиною другою Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1682-VII.
		Водночас, суд оцінюючи спірне розпорядження, виходить з наступного.
		Питання конституційності, зокрема положень пунктів 7, 8, 9 частини першої пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1682-VII на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.
		На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України "Про очищення влади", 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.
		На момент розгляду цієї справи судом рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено.
		Суд зазначає, що Верховний Суд у рішенні від 18.09.2018 у справі № 800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31.01.2019 у справі № 800/186/17.
		У справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за неналежне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).
		Як підсумок, у справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.
		Суд застосовує вказані правові висновки у цій справі.
		Водночас необхідно врахувати, що на необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону №1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
		Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються, а захист молодих демократій.
		Також необхідно враховувати, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.
		Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.
		Суди зобов`язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, зокрема, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини (далі  ЄСПЛ) як мінімальних стандартів демократичного суспільства.Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів "згідно із законом" означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.
		Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов`язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.
		Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
		17.10.2019 ЄСПЛ прийняв рішення у справі "Полях та інші проти України" (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24.02.2020 набуло статусу остаточного (далі  рішення у справі "Полях та інші проти України"), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону №1682-VII.
		У цьому рішенні ЄСПЛ, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.
		У пункті 208 цього рішення щодо підходу, заснованого на наслідках, Суд зазначив, що Закон №1682-VII вплинув на заявників у трьох аспектах:
		1) їх звільнили з державної служби;
		2) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років;
		3) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону №1682-VII.
		За оцінкою ЄСПЛ, поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 209).
		У вказаній справі ЄСПЛ визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII, проте продовжив розгляд скарг, призюмуючи, що цілі Закону №1682-VII можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. ЄСПЛ зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони "необхідні у демократичному суспільстві" у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення законної мети, якщо воно відповідає "нагальній суспільній необхідності", та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.
		В основу підходу ЄСПЛ до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією "демократії, здатної себе захистити", що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців ("демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована") та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.
		За висновком ЄСПЛ, його попередні висновки у справах щодо посткомуністичної люстрації лише частково стосуються цієї справи, зокрема щодо перших чотирьох заявників, оскільки передбачені Законом №1682-VII заходи мають набагато ширшу сферу застосування та були застосовані до заявників за обставин, що відрізнялися від тих, які відбувалися у країнах Центральної та Східної Європи під час впровадження ними люстраційних програм, які були більш цільовими та вузькоспрямованими. Суд відмітив, що навіть у контексті справ, пов`язаних із переходом від тоталітаризму до демократії, а також пов`язаних зі (стверджуваними) співробітниками служб безпеки тоталітарних режимів, він ніколи не стикався з обмежувальними заходами такого широкого обсягу, застосованими до державних службовців лише на тій підставі, що вони залишались на своїх посадах під час діяльності уряду, який згодом був визнаний недемократичним.
		Зокрема, у розглянутих справах щодо посткомуністичної люстрації ЄСПЛ розглядав ситуації колишніх (як стверджувалося) працівників спецслужб тоталітарного режиму. Проте у цій справі заявники обіймали посади у державних установах, які принаймні принципово, ґрунтувалися на демократичних конституційних засадах, хоча і працювали за часів уряду Президента В.Януковича, який широко критикували через авторитарні тенденції та вважали причетним до широкомасштабної системної корупції. Крім того, вбачається, що їхнє звільнення ґрунтувалося на колективній відповідальності осіб, які працювали у державних установах, коли при владі був Президент В.Янукович, незалежно від конкретних виконуваних ними функцій та їхнього зв`язку з антидемократичними тенденціями і подіями, які відбувались у той період. Отже, стверджувана загроза, яку широке коло осіб, до якого застосовувалися передбачені Законом "Про очищення влади" заходи, становило для діяльності демократичних установ, не може прирівнюватися до загрози, яка виникає у випадках співпраці із спецслужбами тоталітарних режимів (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 275).
		ЄСПЛ на основі аналізу своєї практики погодився, що індивідуалізація люстраційних заходів, хоча загалом вважається необхідною, не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави (рішення у справі "Анчев проти Болгарії" (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункти 109 - 111). У зв`язку з цим ЄСПЛ наголосив, що особливо важливим фактором є якість парламентського і судового перегляду законодавчого механізму (mutatis mutandis, рішення у справі "Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства" [ВП] (Animal Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 113 - 116, ЄСПЛ 2013 (витяги). Іншими аспектами, які мають враховуватись, під час оцінки відповідності законодавчого механізму, який передбачає застосування обмежувальних заходів за відсутності індивідуальної оцінки поведінки особи, є суворість застосованого заходу (рішення у справі "Анчев проти Болгарії" (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункт 111), та чи розроблено законодавчий механізм достатньо чітко для вирішення нагальної суспільної потреби, яку він має задовольнити пропорційним чином (наприклад, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі "Жданока проти Латвії" [ВП] (Ћdanoka v. Latvia) [GC], заява № 58278/00, пункти 22 - 28, 116 - 136, ЄСПЛ 2006 IV). Утім, щоб обмежувальний захід відповідав статті 3 Першого протоколу до Конвенції, достатнім може бути менший рівень індивідуалізації, ніж у випадках стверджуваного порушення статей 8 і 11 Конвенції (рішення у справі "Жданока проти Латвії", пункт 115) (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 292-293).
		Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою ЄСПЛ у справі "Полях та інші проти України", ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_3 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.
		ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом №1682-VII заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_3 був Президентом України (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 294).
		ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення Верховною Радою України Закону №1682-VII. Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено "презумпцію невинуватості" та "індивідуальну відповідальність". На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 72, 297).
		У ситуації заявників у справі "Полях та інші проти України" ЄСПЛ констатував, що передбачені Законом №1682-VII заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан ОСОБА_3 став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана ОСОБА_4 . Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом №1682-VII, є прихід до влади пана ОСОБА_4 , а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд уважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 299-300).
		Також, на думку ЄСПЛ, немає переконливого пояснення часовим рамкам, установлених Законом №1682-VII, як основного критерію для застосування передбачених законом обмежувальних заходів. Як немає і пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування Закону №1682-VII (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 301-302).
		У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.
		Аналіз цього рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушенні статті 8 Конвенції щодо всіх заявників, дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом №1682, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.
		У цій справі до позивача, який обіймав посаду заступника Полтавської ОДА, був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону №1682-VII, законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні "Полях та інші проти України". Отже, при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі "Полях та інші проти України", оскільки за висновками Європейського суду сам Закон №1682, що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.
		Крім того, ніщо не вказує на те, що кар`єра позивача розвивалася якимось надзвичайним чином у зв`язку із приходом до влади Президента України ОСОБА_4 .Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що Закон №1682-VII виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація. Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону № 1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).
		Без встановлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону №1682-VII  недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.
		Тож заборона перебування на зазначених у Законі №1682-VII посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону №1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.
		Матеріали справи не містять відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а оспорюване розпорядження не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.
		Оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до позивача щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, суд вважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві.
		Суд також зазначає, що відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
		Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		Підсумовуючи наведене, суд дійшов висновку, що оскаржуване розпорядження не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції, а відтак підлягає визнанню як протиправний та скасуванню.
		Відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		Вирішуючи спірні правовідносини між сторонами, суд повинен керуватись принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
		При цьому закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235 та статті 240 - 1 Кодексу законів про працю України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.
		Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20 грудня 2019 року у справі №826/26823/15, від 28 жовтня 2020 року у справі № 826/7297/15.
		У зв`язку з тим, що встановлені у цій справі обставини свідчать про порушення прав позивача, то належним способом захисту порушеного права є приведення сторін у первісний стан, який існував до видання розпорядження про звільнення.
		При цьому суд зазначає, що обираючи саме такий спосіб захисту порушених прав та законних інтересів позивача, суд не підміняє державний орган та не втручається у його дискреційні повноваження щодо здійснення активних дій стосовно працевлаштування позивача.
		У пункті 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №58, зазначено, що днем звільнення вважається останній день роботи.
		Отже, день звільнення  це останній день, коли працівник перебуває у трудових відносинах із роботодавцем. 
		Таким чином, позивача слід поновити на посаді з наступного дня за днем звільнення, тобто з 25.10.2014.
		А відтак позовні вимоги в частині поновлення на роботі на посаді директора Департаменту економічного розвитку Полтавської ОДА з 25.10.2014, підлягають задоволенню шляхом поновлення на роботі на посаді директора Департаменту економічного розвитку Полтавської ОДА з 25.10.2014.
		Поновлення на посаді, яку позивач обіймав до звільнення, є достатнім та ефективним засобом захисту порушеного права позивача.
		Водночас суд зазначає, що позов не містить правового обґрунтування щодо вимог в частині зобов`язання відповідача врахувати в стаж термін вимушеного прогулу.
		Крім того, зазначена позовна вимога задоволенню не підлягає з огляду на її передчасність. 
		Суд, встановивши неправомірність спірного розпорядження, надає оцінку позовній вимозі про стягнення з відповідач-1 на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 25.10.2014.
		Існування в певній сфері суспільних правовідносин спеціальних нормативних актів не виключає можливості субсидіарного застосування загальних норм, у тому числі норм трудового законодавства. Зокрема, це стосується випадків, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано певні конкретні аспекти правовідносин або коли про це йдеться безпосередньо в спеціальному законі. Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Великої Палати ВС від 22.05.2018 у справі № П/9901/101/18, у постанові ВС від 28.03.2018 у справі № К/9901/13483/18.
		Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 №8-рп/202 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників.
		Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		При цьому, вимушеним прогулом є час, протягом якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції обумовлені трудовим договором.
		Таким чином, за відсутності вини незаконно звільненої особи у тому, що розгляд справи про поновлення її на посаді триває понад один рік, стягненню підлягає середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
		Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 13.03.2018 у справі № 2а-11888/10/1370 та від 05.11.2019 у справі № 2а-2243/11/1370.
		У зв`язку з протиправним звільненням позивача та відсутністю його вини у тому, що розгляд справи тривав понад один рік, на користь позивача підлягає стягненню з Полтавської обласної державної адміністрації середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, тобто з дати, з якої позивач підлягає поновленню на публічній службі відповідно до рішення суду по 15.09.2021 (дата ухвалення судом рішення про поновлення позивача на публічній службі).
		Згідно з вимогами статті 27 Закону України від 24.03.1995 № 108/95-ВР "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України. 
		Для обчислення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу застосовується Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (надалі  Порядок №100).
		З урахуванням цих норм, зокрема абзацу 3 пункту 2 Порядку №100 (у редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.
		Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 вказаного Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом 2-х місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.
		Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку №100).
		Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні 2 календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, установленим із дотриманням вимог законодавства. 
		Кількість робочих днів за період з 25.10.2014 по 15.09.2021 становить:
		- жовтень 2014 року  5 днів;
		- листопад 2014 року  20 днів;
		- грудень 2014 року  23 дні; 
		- 2015 рік - 251 робочих днів;
		- 2016 рік - 251 робочий день;
		- 2017 рік - 248 робочих днів;
		- 2018 рік - 250 робочих днів;
		- 2019 рік - 250 робочих днів;
		- 2020 рік  251 робочий день;
		- 2021 рік: 
		- січень 2021 року  19 робочих днів;
		- лютий 2021 року  20 робочих днів;
		- березень 2021 року  22 робочих дні;
		- квітень 2021 року - 22 робочих дні;
		- травень 2021 року  18 робочих дні;
		- червень 2021 року  20 робочих днів;
		- липень 2021 року - 22 робочих дні;
		- серпень 2021 року  21 робочий день;
		- вересень 2021 року - 11 робочих дні (по 15.09.2021  дата рішення суду).
		Виходячи з викладеного, період вимушеного прогулу з 25.10.2014 по 15.09.2021 становить 1724 дні.
		Відповідно до довідки Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій від 17.08.2021 № 05-46/1791 /а.с. 171/, середньоденна заробітна плата позивача становить 300,41 грн.
		Таким чином, стягненню з відповідача-1 на користь позивача підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.10.2014 по 15.09.2021 в сумі 517906,84 грн з проведенням необхідних відрахувань відповідно до вимог чинного законодавства.
		Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у постанові від 24.12.1999 №13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника.
		Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди у розмірі 5000,00 грн, суд зазначає наступне.
		За приписами частин першої-третьої статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
		Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
		Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
		Відповідно до статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
		Згідно із роз`ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (із змінами і доповненнями) під моральною шкодою необхідно розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
		Обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
		Отже, під моральною шкодою законодавець розуміє втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі.
		Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17.
		Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49).
		Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п. 52).
		Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56).
		У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (п. 57).
		Враховуючи те, що матеріали адміністративної справи не містять доказів заподіяння позивачеві моральних та фізичних страждань або втрат немайнового характеру, а також підтвердження причинного зв`язку між протиправними діями відповідача і завданням позивачеві від цього моральної шкоди, вимога позивача щодо стягнення моральної шкоди не підлягає задоволенню.
		Такий висновок суду відповідає позиції Верховного Суду, викладеній, зокрема у постановах від 21.02.2020 у справах №№ 363/3520/16-а та 628/3028/16-а.
		Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 слід задовольнити частково. 
		Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби  у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
		Отже, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
		Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		Всупереч наведеним вимогам відповідач - Полтавська ОДА, як суб`єкт владних повноважень, не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтується його заперечення, і не довів правомірності оскаржуваного наказу.
		Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, аналізу положень чинного законодавства України, практики Європейського Суду з прав людини, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача є такими, що підлягають задоволенню частково.
		Суд зазначає, що приймаючи рішення у цій справі, суд враховував правову позицію Верховного Суду, висловлену в постанові від 03.06.2020 у справі №817/3431/14.
		Зважаючи на те, що на момент подання позовної заяви позивач був звільнений від сплати судового збору, доказів на підтвердження інших судових витрат позивачем не надано, підстав для розподілу судових витрат суд не вбачає.
		Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України, 
		 
		В И Р І Ш И В:
		 
		Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Полтавської обласної державної адміністрації (вул. Жовтнева, 45, м. Полтава, 36000, код ЄДРПОУ 00022591), Головного управління Державної казначейської служби України у Полтавській області (вул. Шевченка, 1, м. Полтава, 36000, код ЄДРПОУ 37959255), третя особа: Голова Полтавської обласної Державної адміністрації Бугайчук Віктор Михайлович (вул. Жовтнева, 45, м. Полтава, 36000, код ЄДРПОУ 00022591) про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на посаді, стягнення втраченого заробітку та моральної шкоди задовольнити частково.
		Визнати протиправним та скасувати розпорядження голови Полтавської обласної державної адміністрації від 24 жовтня 2014 року №475-к "Про звільнення ОСОБА_1 ".
		Поновити ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту економічного розвитку Полтавської обласної державної адміністрації з 25.10.2014.
		Стягнути з Полтавської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.10.2014 по 15.09.2021 у сумі 517906,84 грн з проведенням необхідних відрахувань відповідно до вимог чинного законодавства.
		У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
		Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення з 25.10.2014 ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту економічного розвитку Полтавської обласної державної адміністрації та в частині стягнення з Полтавської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 середнього заробітку в межах суми стягнення за один місяць у розмірі 9012,30 грн.
		Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. 
		Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017.
		Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. 
		Повний текст рішення складено 20.09.2021.
		 
		 
		Суддя Л.М. Петрова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...