Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 916/2796/20 : Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин; про визнання недійсними господарських договорів, пов’язаних з реалізацією корпоративних прав.
Надіслано для оприлюднення: 22.09.2021. Зареєстровано: 22.09.2021. Забезпечено надання загального доступу: 23.09.2021.
Дата набрання законної сили: 16.09.2021
Результат оскарження 16.12.2021 Верховний Суд: залишено рішення першої та апеляційної інстанції без змін
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		           
		 
		ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
		_____________________________________________________________________________________________
		П О С Т А Н О В А
		ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ
		 
		16 вересня 2021 року  м. ОдесаСправа № 916/2796/20Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:  
		головуючого: Бєляновського В.В., суддів: Богатиря К.В., Філінюка І.Г. 
		 
		при секретарі - Чеголі Є.О.
		 
		за участю представників:
		від позивача: Ткач С.А.
		від відповідачів: Самодурова Н.В.
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі  
		апеляційну скаргу ОСОБА_1 
		на рішення господарського суду Одеської області від 09.03.2021, суддя в І інстанції Петренко Н.Д., повний текст якого складено 19.03.2021 в м. Одесі
		у справі № 916/2796/20
		за позовом: ОСОБА_1 
		до відповідачів: 
		1.            ОСОБА_2 
		2.           Товариства з обмеженою відповідальністю "ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО" 
		про визнання недійсними пунктів договору та стягнення коштів у розмірі                 840 000 грн. 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		 У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_2 та Товариства з обмеженою відповідальністю "ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО" (далі - Товариство), в якому просив суд:   
		- визнати недійсними пункти 2.2.2, 2.4.4, 6.1.2 корпоративного договору між учасниками та кредиторами товариства з обмеженою відповідальністю "ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО", укладеного 27.12.2019 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; 
		- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО" грошові кошти в сумі 560 000 грн.; 
		- стягнути з ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 280 000 грн.
		Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що спірний договір не відповідає нормам Цивільного кодексу України, іншим законодавчим актам України, його окремі умови порушують законні права та інтереси позивача, оскільки передбачають обов`язок позивача щомісячно сплачувати Товариству та особисто ОСОБА_2 грошові кошти; дохід, який відповідно до закону має розподілятися між учасниками, фактично сплачується відповідачу-1; протягом строку дії договору позивач належні йому за наслідками діяльності Товариства дивіденди спрямовує на розвиток діяльності Товариства, що суперечить вимогам ст. 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», якою встановлено безвідплатність корпоративного договору, ст. 203 ЦК України, якою передбачено, що зміст правочину не може суперечити інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, та ст. 3 ЦК України, а саме загальним засадам цивільного законодавства, зокрема принципам справедливості, добросовісності та розумності. 
		Відповідач-1 підписанням спірного договору підтвердив отримання від позивача валютних цінностей загальною сумою 9650 доларів США, що за курсом НБУ станом на дату укладення спірного договору становило 280  000 грн., крім того відповідач-2 отримав від позивача за спірним договором грошові кошти у сумі 560  000 грн., а тому вказані суми відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 1212 ЦК України підлягають стягненню з відповідачів у зв`язку з недійсністю п. 2.1.2 цього договору. 
		Рішенням господарського суду Одеської області від 09.03.2021 у задоволенні позову відмовлено у зв`язку з необґрунтованістю та недоведеністю позовних вимог.
		Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції на підставі встановлених обставин даної справи виходив із того, що оспорювані позивачем пункти договору від 27.12.2019 року повністю відповідають нормам статті 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» та не суперечать актам цивільного законодавства, а відтак відсутні підстави для визнання їх недійсними відповідно до частини першої статті 215 ЦК України. Враховуючи складну структуру договору, який є багатостороннім, а також застереження про те, що кошти отримані до укладення договору (без зазначення того, на підставі якого правочину/іншого юридичного факту), господарський суд відхилив посилання позивача на доведеність передачі грошових коштів у розмірі 840 000 грн. 
		ОСОБА_1 у поданих до Південно-західного апеляційного господарського суду апеляційній скарзі та доповненнях до неї просить зазначене рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
		Підставами для скасування оскаржуваного рішення скаржник зазначає не відповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального права, а саме: ст. 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», ст. ст. 636, 6, 627, 545, 1212, 1213, 203, 3 ЦК України.
		На думку скаржника, суд надав помилкове тлумачення терміну «безвідплатний», який застосовано у вказаній нормі. У даному випадку суд мав застосувати, але не застосував ст. 636 ЦК України, частиною першою якої передбачено, що договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.
		Висновок суду про те, що п. 2.4.4 договору не свідчить про відплатність корпоративного договору, а визначає лише домовленість сторін, що за учасником-1 зберігається право на одноособове отримання доходів від рекламної діяльності журналу «СУДНОПЛАВСТВО», доходів від підписки на журнал «СУДНОПЛАВСТВО» та будь-якого іншого доходу, пов`язаного з діяльністю журналу «СУДНОПЛАВСТВО», на наступні 28 місяців після підписання даного договору, є помилковим, оскільки вказаний пункт передбачає отримання ОСОБА_2  певного майнового задоволення у вигляді доходів Товариства за рахунок зменшення (позбавлення) права позивача на отримання частки доходу цього Товариства. Таким чином, судом надана помилкова правова оцінка положенням спірного договору та правовідносинам, що склалися між учасниками цього договору. При цьому, суд не зазначив, які саме відносини, не врегульовані актами цивільного законодавства, врегульовані спірним договором, і якими саме його пунктами (частинами).
		Суд першої інстанції неправильно застосував ст. 545ЦК України. Висновок суду не відповідає правовій позиції Великої палати Верховного Суду, яка була викладена у постанові від 02.11.2020 року у справі №916/667/18.
		Спірний корпоративний договір містить підтвердження отримання ОСОБА_2 грошових коштів до підписання цього договору. Тобто, сторони спірного договору зафіксували юридичний факт отримання грошових коштів. В цій частині положення спірного договору по суті є розпискою про отримання грошових коштів, тобто документом, яким підтверджується певний юридичний факт. Оскільки умови спірного договору (2.2.2., 2.4.4, 6.1.2), є нормами саме корпоративного договору, який є нікчемним, тобто недійсним в силу закону, відповідачі мають повернути усе отримане за цим нікчемним договором відповідно до вимог ст.ст.1212 ЦК України. Посилання суду на те, що позивач обґрунтував свої вимоги недійсністю саме п. 2.1.2  договору, який не оспорюється, не відповідає матеріалам справи, оскільки саме нікчемність договору та факт передання коштів позивачем відповідачу без достатніх правових підстав є підставою для вимоги про стягнення коштів відповідно до ст. 1212 ЦК України. 
		На думку скаржника, свобода договору не означає право встановлювати такі умови договору, які суперечать ст. 3 Цивільного кодексу України, а саме загальним засадам цивільного законодавства, зокрема принципам справедливості. добросовісності та розумності.
		У відзиві на апеляційну скаргу Товариство заперечує проти її задоволення посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів і просить оскаржуване рішення місцевого суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим. 
		Відповідач, зокрема, вказує те, що договір від 27.12.2019 було укладено між ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а ТОВ «Журнал судноплавство» не було стороною даного правочину, відповідно у нього і не може виникати будь яких зобов`язань згідно спірного договору, тому Товариство не є належним відповідачем по даній справі.
		Товариство грошової суми загальним обсягом у 560  000 грн. від ОСОБА_1 не отримувало, а викладені ОСОБА_1 у позові та апеляційній скарзі доводи про факт сплати ним на виконання вимог спірного корпоративного договору вказаної грошової суми на користь ТОВ «Журнал Судноплавство» спростовуються наявними у матеріалах справи доказами, зокрема, випискою щодо грошових надходжень з поточного банківського рахунку Товариства.
		ОСОБА_1 не здійснив внесення грошового вкладу до статутного капіталу ТОВ «Журнал Судноплавство», що підтверджується випискою щодо грошових надходжень з поточного банківського рахунку Товариства, а у травні 2020 взагалі виявив намір вийти зі складу учасників ТОВ «Судноплавство», у зв`язку з чим звернувся до ОСОБА_2 з проханням написати розписку, що ОСОБА_1 не має ніяких боргових зобов`язань перед ним та ТОВ «Журнал судноплавство», а також, що у нього відсутні будь-які претензії до ОСОБА_1 
		ОСОБА_2 не заперечував проти волевиявлення ОСОБА_1 щодо виходу зі складу учасників ТОВ «Журнал судноплавство» та погодився засвідчити розпискою від 15.06.2020 р., що ОСОБА_1 не має боргових зобов`язань перед ТОВ «Журнал судноплавство». В свою чергу, позивач погодився з тим, що підлягає виключенню зі складу учасників ТОВ «Журнал судноплавство» у зв`язку з відмовою сформувати статутний капітал, а також надав розписку щодо відсутності у нього претензій до ОСОБА_2 за корпоративним договором. При цьому, несплата ним грошового внеску до статутного капіталу лише свідчить про відсутність у нього намірів бути учасником даного Товариства та отримувати дивіденди від його господарської діяльності, а також про те, що положення оспорюваного ОСОБА_1 корпоративного договору ніким не були реалізовані та відповідно не виконувалися.
		Крім того, відповідач наголошує, що у зв`язку з необхідністю виключення ОСОБА_1 зі складу учасників ТОВ «Журнал судноплавство», 15.05.2020 позивачу була повернути сплачена ним поворотна фінансова допомога на користь ТОВ «Журнал судноплавство», у зв`язку з чим ОСОБА_1 було виключено зі складу учасників ТОВ «Журнал судноплавство».
		Відповідач зазначає, що в предмет доказування у даній справі входить наявність будь-яких належних та допустимих доказів, які б у своїй сукупності підтверджували, зокрема, обставини проведення розрахунків між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як директором ТОВ «Журнал Судноплавство». Однак, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів стосовно обставини передачі зазначених готівкових коштів.
		Колегія суддів з метою забезпечення принципів рівності всіх учасників перед законом та судом, а також створення сторонам необхідних умов для встановлення фактичних обставин справи та необхідності забезпечення всебічного, повного та об`єктивного дослідження усіх матеріалів справи та доказів на їх підтвердження, оголошувала перерву в судовому засіданні в порядку ч. ч. 2, 3 ст. 216 ГПК України на 16.09.2021р.
		Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні у справі матеріали, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
		Статтею 269 ГПК України унормовано, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. 
		Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 27.12.2020 року між ОСОБА_2 (учасник товариства 1), ОСОБА_1 (учасник товариства 2) з одного боку та ОСОБА_3 (кредитор 1), ОСОБА_4 (кредитор 2), враховуючи попередні домовленості, досягнуті між сторонами цього договору, з метою врегулювання правовідносин фінансування та управління товариством,  укладено корпоративний договір між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО», який відповідно до п. 1.1.1 договору, визначає порядок та особливості реалізації сторонами своїх прав, обов`язків та повноважень щодо товариства. 
		Згідно з п. 1.1.4 договору, жодне положення цього договору не може суперечити положенням Статуту. Якщо сторонам стане відомо про наявну суперечність між положеннями Статуту та положеннями цього договору, учасники зобов`язані негайно вчинити одну з наступних дій: 
		(1) Скликати Збори та включити у порядок денний таких Зборів питання щодо приведення у відповідність положень Статуту до положень цього договору;
		(2) Привести положення цього договору у відповідність до Статуту.
		Пунктом 1.2.2. договору визначено, що договір в частині фінансових зобов`язань діє протягом 28 місяців з дати його підписання. Якщо буде досягнуто угода між сторонами, термін дії договору може бути продовжений, про що буде укладена додаткова угода до даного договору.
		Розділом 2 договору урегульовані положення щодо зобов`язання сторін.
		Пунктом 2.1.1 договору передбачено, що для забезпечення діяльності товариства кредитори на поворотній основі щомісячно протягом строку договору надають ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 4 200 000 грн. 
		На безповоротній основі кредитори надають ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі  100 000 дол. США (п. 2.1.2 договору).
		Пунктом 2.2.1 договору визначено, що ОСОБА_1 зобов`язується повернути суму грошових коштів, отриманих від кредиторів за цим договором протягом 1 місяця після завершення строку договору або за першою вимогою кредиторів. 
		Згідно з п. 2.2.2 договору, ОСОБА_1 зобов`язується спрямовувати суму грошових коштів, зазначену в п. 2.1.1. договору, на забезпечення функціонування та розвитку товариства наступним чином: 
		-          Починаючи з січня 2020 року, вносити на рахунки товариства суму не меншу 140 000 грн. щомісячно, протягом наступних 28 місяців, якщо інше не буде змінено за домовленістю всіх сторін; 
		-          Вказану суму 140 000 грн. розподіляти між внесенням на рахунки товариства та видачі безпосередньо директору товариства - ОСОБА_2 ;
		-          Розмір розподілених сум буде узгоджуватися між сторонами в письмовому вигляді перед наступним платежем місяцем;
		-          Якщо учасниками, кредиторами буде вирішено збільшити суму необхідних платежів, вказану в підпункті першому даного пункту 2.2.2., то сплачені грошові кошти понад 140 000 грн. не враховуються у зменшенні суми, вказаної в частині першій пункту 2.3.1 (4 200 000 грн.) та пункту 2.3.5 (3 920 000 грн.).
		Щомісячно ОСОБА_1 надає кредиторам письмовий звіт про цільове використання грошових коштів, зазначених у п. 2.1.11 договору (п. 2.2.3 договору).
		Зобов`язання ОСОБА_1 перед ОСОБА_3 та ОСОБА_4 по п. 2.1.1. даного договору забезпечуються лише його часткою в Статутному капіталі ТОВ «Журнал Судноплавство», що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не заперечують та підтверджують, підписуючи даний договір (п. 2.2.5 договору).
		Пунктом 2.3 договору визначено зобов`язання ОСОБА_2 
		ОСОБА_2 підтверджує, що 21.11.2019 року, показуючи свій намір щодо укладання в майбутньому даного договору, отримав від Кредитора 1 та Кредитора 2, в рівних частках від кожного, 50 000 дол. США в рамках домовленостей, визначених в п.2.1.2 цього договору (п. 2.3.1 договору).
		Згідно з п. 2.3.2 договору, ОСОБА_2 підтверджує, що 26.12.2019 року, показуючи свій намір щодо укладання в майбутньому даного договору, отримав від Кредитора 1 та Кредитора 2, в рівних частках від кожного, другу частину суми, визначеної в п. 2.1.2 цього договору, 50 000 дол. США в рамках домовленостей, чим підтверджує повне виконання обов`язків Кредитора 1 та Кредитора 2 в частині п.2.1.2 цього договору.
		ОСОБА_2 підтверджує, що 05.12.2019 року, показуючи свій намір щодо укладання в майбутньому даного договору, отримав від ОСОБА_1 , який в свою чергу отримав від Кредитора 1 та Кредитора 2, в рівних частинах від кожного, 4650 дол. США, в рамках домовленостей (що складає еквівалент 140 000 грн., визначених в п. 2.2.2 договору), визначених в п.п. 2.1.1, 2.1.3 та 2.2.2 договору (п. 2.3.3 договору).
		ОСОБА_2 підтверджує, що 20.12.2019 року, показуючи свій намір щодо укладання в майбутньому даного договору, отримав від ОСОБА_1 , який в свою чергу отримав від Кредитора 1 та Кредитора 2, в рівних частинах від кожного, 5 000 дол. США, в рамках домовленостей (що складає еквівалент 140 000 грн., визначених в п. 2.2.2 договору), визначених в п.п. 2.1.3 та 2.2.2 договору (п. 2.3.4 договору).
		Відповідно до п. 2.3.5 договору, ОСОБА_2 даним підтверджує, що з урахуванням п.п. 2.1.1, 2.3.3 та 2.3.4 сума зобов`язань Кредитора 1 та Кредитора 2 в частині виконання умов п.п. 2.1.1, 2.3.3 та 2.3.4, яка підлягає виплаті ОСОБА_1 для виконання п. 2.2.2 договору протягом  наступних після підписання цього договору 28 місяців, складає 3 920 000 грн. 
		Згідно з п. 2.3.6 договору, ОСОБА_2 зобов`язується протягом десяти днів з дати укладання цього договору здійснити всі необхідні дії щодо переходу прав засновника на друкований засіб масової інформації «СУДНОПЛАВСТВО» від ПП «РІА «МедіаКомпас» до товариства.
		Пунктом 2.4 договору визначено спільні зобов`язання учасників.
		ОСОБА_1 зобов`язується вносити зазначену в п. 2.2.2 суму не пізніше 30 числа кожного місяця для того, щоб ОСОБА_2 виконував свої зобов`язання щодо підготовки та випуску тиражу журналу «СУДНОПЛАВСТВО» (п. 2.4.2 договору).
		У випадку не внесення зазначеної в п. 2.2.2 договору суми з прострочкою 110 днів, учасник 1 становиться власником ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО», шляхом безоплатного відчуження ОСОБА_1 ОСОБА_2 розміру своєї частки статутного капіталу товариства, у десятиденний строк, перебіг якого починається з наступного календарного дня, після закінчення 110 денного строку прострочки (п. 2.4.3 договору).
		Пунктом 2.4.4 договору визначено, що Кредитори та Учасник 2 погоджуються з тим, що за Учасником 1 зберігається право на одноособове отримання доходів від рекламної діяльності по Журналу «Судноплавство», дохід від підписки на Журнал «СУДНОПЛАВСТВО» та будь-якого іншого доходу, пов`язаного з діяльністю Журналу «СУДНОПЛАВСТВО», на наступні 28 місяців після підписання даного договору.
		Положеннями п. 6.1 договору врегульовані питання виплати дивідендів. 
		Так, п. 6.1.1 договору  визначено, що виплата дивідендів учасникам товариства відбувається у порядку, що передбачений Статутом та виключно на підставі рішень Зборів.
		Пунктом 6.1.2 договору визначено, що протягом строку договору ОСОБА_1 належні йому за наслідками діяльності товариства дивіденди, спрямовує на розвиток діяльності товариства, якщо інше не передбачено іншою угодою, узгодженою сторонами. 
		15.06.2020 року відповідач ОСОБА_2 видав розписку про відсутність претензій, якою підтвердив, що ОСОБА_1 виконав усі взяті на себе грошові зобов`язання щодо фінансового забезпечення функціонування та розвитку товариства за період з 01.01.2020 року по 01.07.2020 року на виконання п. 2.2.2 корпоративного договору від 30.12.2020 року, укладеного між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО». Згідно з цією розпискою, ОСОБА_2 своїм підписом підтверджує, що станом на сьогодні, фінансових претензій до ОСОБА_1 немає. Вказана розписка не стосується зобов`язань ОСОБА_1 у майбутньому періоді, що передбачені корпоративним договором, у рамках погодженого бюджету, відповідно до умов корпоративного договору.
		15.06.2020 року ОСОБА_1 видав розписку про відсутність претензій, якою підтвердив, що він не має претензій до ОСОБА_2 щодо виконання бюджетних зобов`язань щодо фінансового забезпечення функціонування та розвитку товариства за період з 01.01.2020 року по 15.06.2020 року на виконання п. 2.2.2 корпоративного договору від 30.12.2020 року, укладеного між учасниками та кредиторами ТОВ «Журнал Судноплавство». Вказана розписка не стосується зобов`язань ОСОБА_2 у майбутньому періоді, що передбачені корпоративним договором, у рамках погодженого бюджету, відповідно до умов корпоративного договору.
		Згідно з випискою з банківського рахунку ТОВ «Журнал судноплавство» за номером НОМЕР_1 за період з 10.01.2020р. по 19.10.2020р., 22.01.2020р. на банківський рахунок Товариства від ОСОБА_1 надійшли грошові кошти у розмірі 55 000 грн, а також 23.01.2020р. у розмірі 45 000 грн. з призначенням платежу: поворотна фінансова допомога ОСОБА_1 згідно дог. № 1 від 22.01.2020 року».
		Відповідно до довідки ТОВ «Журнал Судноплавство» № 19/10/3 від 19.10.2020р., за період з 01.01.2020 року до Товариства надійшли кошти: 290   400 грн. - оплата від покупців; 2 500 грн. - уставний капітал від засновника ОСОБА_2 ; 624 377,47 грн. - фінансово-поворотна допомога (з них 100 000 грн. - від ОСОБА_1 , 524  377,47 грн. - від ОСОБА_2 ).
		Згідно з довідкою ПАТ «Банк Восток» № 05/9458 від 23.09.2020р., за період дії рахунку (з 09.01.2020 року по 22.09.2020 року) на поточний рахунок ТОВ «Журнал Судноплавство» для поповнення Статутного капіталу надходили кошти у розмірі 2500 грн.
		Відповідно до довідки ТОВ «Журнал Судноплавство», розмір статутного капіталу товариства становить 5  000 грн., станом на 23.09.2020 року статутний капітал оплачений одним із засновників - ОСОБА_2 , що підтверджується платіжним дорученням № @PL393640 від 04.05.2020 року.
		При цьому, довідка ТОВ «Журнал Судноплавство» № 19/10/2 від 19.10.2020р. та платіжне доручення № 34 від 15.05.2020р. судом не прийняті до уваги, оскільки вказані документи мають посилання на договір № 1 від 22.01.2020 року, що не входить до предмета доказування по даній справі. 
		Позивачем ОСОБА_1 в порядку ст. 88 ГПК України подано до суду заяву свідка від 24.11.2020 року, в якій він вказав, що іншого корпоративного договору, аніж від 27.12.2020 року, в рамках ТОВ «Журнал Судноплавство» не укладалося. 05 грудня 2019 року в рахунок майбутнього корпоративного договору між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» він передав ОСОБА_2 4650 доларів США. 20 грудня 2019 року в рахунок майбутнього Корпоративного договору між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» він передав ОСОБА_2 5000 доларів США. 27 грудня 2019 року ОСОБА_2 , підписуючи корпоративний договір між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО», підтвердив отримання вказаних коштів своїм підписом у цьому договорі. Після підписання вказаного корпоративного договору між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» від 27.12.2019 року, він передав ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» через ОСОБА_2 , як директора вказаного Товариства, ще 560 000 грн. (по 140 000 грн. щомісяця в період з березня 2019 року по червень 2019 року включно). Розписка від 15.06.2020 року містить деякі неточності, які виникли внаслідок описки, які не змінюють суть відносин між учасниками корпоративного договору, в тому числі описка в даті договору (замість 27.12.2019 року вказано 30.12.2019 року).
		В заяві свідка від 11.01.2021р., ОСОБА_1 , окрім відомостей викладених у заяві свідка від 24.11.2020 року, вказав також, що розписка ОСОБА_2 від 15.06.2020 року стосується саме правовідносин, які виникли у зв`язку із укладанням і виконанням корпоративного договору між учасниками та кредиторами товариства від 27.12.2019 року.
		Предметом даного спору є вимоги ОСОБА_1 визнати недійсними пункти 2.2.2, 2.4.4, 6.1.2 корпоративного договору від  27.12.2019, укладеного між позивачем, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Обґрунтовуючи підстави позову позивач посилається на те, що спірний договір не відповідає нормам Цивільного кодексу України, іншим законодавчим актам України, його окремі умови порушують законні права та інтереси позивача, оскільки передбачають обов`язок позивача щомісячно сплачувати Товариству та особисто ОСОБА_2 грошові кошти; дохід, який відповідно до закону має розподілятися між учасниками, фактично сплачується відповідачу-1; протягом строку дії договору позивач належні йому за наслідками діяльності Товариства дивіденди спрямовує на розвиток діяльності Товариства, що суперечить вимогам ст. 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», якою встановлено безвідплатність корпоративного договору, ст. 203 ЦК України, якою передбачено, що зміст правочину не може суперечити інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, та ст. 3 ЦК України, а саме загальним засадам цивільного законодавства, зокрема принципам справедливості, добросовісності та розумності.
		А також позивач просив суд стягнути на свою користь з Товариства грошові кошти в сумі 560 000 грн. та з ОСОБА_2 - в сумі 280 000 грн. посилаючись на те, що відповідач-1 підписанням спірного договору підтвердив отримання від позивача валютних цінностей загальною сумою 9650 доларів США, що за курсом НБУ станом на дату укладення спірного договору становило 280 000 грн., крім того відповідач-2 отримав від позивача за спірним договором грошові кошти у сумі 560 000 грн., а тому вказані суми відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 1212 ЦК України підлягають стягненню з відповідачів у зв`язку з недійсністю п. 2.1.2 цього договору.
		Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції на підставі встановлених обставин даної справи виходив із того, що оспорювані позивачем пункти договору від 27.12.2019 року повністю відповідають нормам статті 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» та не суперечать актам цивільного законодавства, а відтак відсутні підстави для визнання їх недійсними відповідно до частини першої статті 215 ЦК України. Враховуючи складну структуру договору, який є багатостороннім, а також застереження про те, що кошти отримані до укладення договору (без зазначення того, на підставі якого правочину/іншого юридичного факту), господарський суд відхилив посилання позивача на доведеність передачі грошових коштів у розмірі 840 000 грн.
		Колегія суддів погоджується з правомірним та обґрунтованим висновком місцевого суду про відмову у задоволенні заявлених ОСОБА_1 позовних вимог, з огляду на таке.
		Частиною першою статті 11 ЦК України встановлено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки, зокрема, з договорів та інших правочинів.
		Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
		Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 7 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" договір, за яким учасники товариства зобов`язуються реалізовувати свої права та повноваження певним чином або утримуватися від їх реалізації (далі - корпоративний договір), є безвідплатним і вчиняється в письмовій формі. Корпоративний договір, який не відповідає цим вимогам, є нікчемним. Корпоративний договір може передбачати умови або порядок визначення умов, на яких учасник має право або зобов`язаний купити або продати частку у статутному капіталі (її частину), а також визначати випадки, коли таке право або обов`язок виникає.
		За приписами ст. 193 ГК України та статей 525, 526 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цих Кодексів, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
		Частиною 1 ст.  627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
		Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 6 ЦК України сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити  від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
		В силу ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.  
		Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
		Частинами першою, третю статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
		Колегія суддів враховує, що господарюючі суб`єкти вправі самостійно визначати свої взаємовідносини через договори, що містять елементи різних договорів, і навіть таких, що не передбачені чинним законодавством, але оптимально регулюють їх права і обов`язки. У таких випадках господарському суду необхідно дати оцінку усім умовам договору, з`ясувати законність застосування актів законодавства, елементи яких складають зміст договору, та обставини їх виконання, і, приймаючи рішення, застосувати законодавство, яке відповідає умовам договору та діям сторін й вирішити питання щодо законності частин договору за правилами, що стосуються визнання правочинів недійсними.
		За результатами аналізу умов спірного договору від 27.12.2019, господарський суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що вказаний договір є змішаним договором, тобто договором, зміст якого містить елементи різних договорів, у тому числі корпоративного договору, договору позики та договору дарування.
		Частиною 2 ст. 628 ЦК України визначено, що до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
		З огляду на те, що умовами п. 2.1.2 договору передбачено безумовне передання ОСОБА_2 на безповоротній основі валютних цінностей у сумі 100 000 доларів США, такий правочин має кваліфікуватись як дарування.
		Оспорюваний договір  від 27.12.2019 укладений не тільки між учасниками ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО», а між учасниками товариства та особами, які не є учасниками вказаного товариства (кредиторами), тобто передбачає виникнення зобов`язань у осіб, які не є учасниками вказаного товариства.
		Тому, суд першої інстанції правильно відхилив доводи відповідачів щодо нікчемності договору від 27.12.2019 з підстав його укладення не учасниками товариства, оскільки як встановлено судом, спірний договір є змішаним, що не суперечить положенням чинного законодавства, а відтак сторонами такого договору в частині умов, що не стосуються корпоративних прав, можуть бути не учасники товариства.
		Судом ураховано, що цивільне законодавство не містить визначення таких понять, як «оплатний договір» та «безоплатний договір». У цивілістичній літературі ці поняття також не визначаються та остаточно не з`ясовано питання про вплив оплатності чи безоплатності на побудову договірних конструкцій у цивільному праві України.
		Найважливішою ознакою оплатного договору є наявність зустрічного задоволення, яке повинно мати певну майнову цінність. При безоплатному договорі відбувається майнове зустрічне задоволення. Тому безоплатні відносини ведуть до істотного зменшення майнової маси на одній стороні (боржника) у кількісному та вартісному вираженні та до відповідного її збільшення на іншій стороні (кредитора), тоді як при еквівалентних відносинах такі зміни не відбуваються, а за оплатних відносин - відбуваються, але ці зміни є незначними, тобто не ведуть до істотного зменшення майнової маси, як у безоплатних відносинах.
		Оплатним є договір, за яким кредитор має право на отримання майнового чи немайнового зустрічного задоволення свого інтересу від боржника. 
		Безоплатним є договір, за яким кредитор не отримує від боржника майнового чи немайнового зустрічного задоволення свого інтересу. Наявність майнового чи немайнового інтересу у кредитора за безоплатним договором не впливає на його безоплатність.
		Умовами пунктів 2.1.2 та 2.2.2 спірного договору передбачено надання одному з учасників товариства, а саме особисто ОСОБА_2 грошових коштів. 
		Оспорювані положення п. 2.2.2 договору щодо зобов`язання ОСОБА_1 спрямовувати суму грошових коштів, зазначену в п. 2.1.1. договору, на забезпечення функціонування та розвитку товариства визначеним чином, не свідчать про оплатність корпоративного договору, оскільки регулюють саме питання забезпечення функціонування та розвитку Товариства.
		Аналіз п. 2.4.4 договору, разом з оцінкою усіх умов договору від 27.12.2020,  не свідчить про відплатність корпоративного договору, а визначає лише домовленість сторін, що за Учасником 1 зберігається право на одноособове отримання доходів від рекламної діяльності Журналу «СУДНОПЛАВСТВО», доходів від підписки на Журнал «СУДНОПЛАВСТВО» та будь-якого іншого доходу, пов`язаного з діяльністю Журналу «СУДНОПЛАВСТВО», на наступні 28 місяців після підписання даного Договору.
		Отже, вказана умова спірного договору не є такою, що суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, принципам справедливості, добросовісності та розумності, оскільки відповідно до ч. 1 ст.  627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
		Системний аналіз умов спірного договору, зокрема п. 2.4.3, свідчить про те, що між сторонами досягнуто згоди щодо безоплатного відчуження ОСОБА_1 ОСОБА_2 розміру своєї частки статутного капіталу товариства в чіткому хронологічно визначеному і послідовному порядку дій, а саме: у випадку не внесення зазначеної в п. 2.2.2 договору суми з прострочкою 110 днів, учасник 1 становиться власником ТОВ «Журнал Судноплавство».
		Тобто сторони договору досягли домовленості, згідно з якою корпоративні права внаслідок виконання його умов залишаться лише одному з них.
		Спірна умова п. 6.1.2 договору є саме положенням корпоративного договору та не містить умов щодо оплатності. Передбачений вказаним пунктом договору обов`язок ОСОБА_1 належні йому за наслідками діяльності Товариства дивіденди спрямовувати на розвиток діяльності Товариства свідчить лише про намір позивача забезпечити належний та достатній розвиток діяльності Товариства. При цьому, у  позивача не виникає майнового чи немайнового зустрічного задоволення свого інтересу від Товариства.
		Судом першої інстанції правильно ураховано, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. 
		Таким чином, оцінюючи правочин на предмет його відповідності вимогам актів Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, суд повинен враховувати, чи відповідають такі акти Конституції України та законам. 
		За змістом ст. 8 Конституції України, зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.
		Перевіряючи правочин на предмет відповідності його змісту актам цивільного законодавства, слід ураховувати також правила ч. 3 ст. 6 ЦК України, відповідно до якої сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
		Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (імперативні норми права).
		З огляду на наведене, правильним є висновок господарського суду першої інстанції про те, що оспорювані позивачем умови договору від 27.12.2019 відповідають нормам статті 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» та не суперечать актам цивільного законодавства, у зв`язку з чим відсутні підстави для визнання їх недійсними відповідно до частини першої статті 215 ЦК України. 
		Також, колегія суддів зазначає таке.
		Відповідно до частини 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		Положення частини 2 статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (господарської угоди).
		Згідно з статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Перелік вказаних вимог, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, є вичерпним.
		Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України).
		З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
		Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
		Для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов`язання) чи його окремих положень, необхідно встановити, що правочин або його окремі положення не відповідають вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.
		Разом з тим, у постанові Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17 наведено такий правовий висновок:
		"Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин".
		Постанова Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 904/2922/18 містить такий правовий висновок:
		"148. Тлумачення змісту статей 16, 203, 215 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: по-перше, пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; по-друге, наявність підстав для оспорення правочину; по-третє, встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду".
		Верховний Суд України у своїй постанові від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13 навів такий правовий висновок:
		"З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні".
		У постанові Верховного Суду України від 11.05.2016 у справі № 6-806ц16 міститься такий правовий висновок:
		"При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось".
		Так, у наведених вище постановах міститься правовий висновок, який зводиться до того, що для визнання в судовому порядку недійсним договору, окрім іншого, в обов`язковому порядку суд повинен установити чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб (учасників правочину, або заінтересованих осіб) у зв`язку з укладенням спірного правочину, а ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Зазначений висновок є загальним для спорів про визнання недійними договорів.
		Таким чином, при вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваних положень правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
		При цьому, відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
		Наведені висновки викладено у постановах Верховного Суду від 07.04.2021 у справі № 910/1255/20 та від 21.04.2021 у справі № 904/5480/19.
		Колегія суддів також зазначає, що зазначені вище позиції є сталими і знайшли своє відображення у постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14 (№ 3-449гс16), постановах Верховного Суду від 12.12.2019 у справі № 910/13266/18, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 та від 12.12.2019 у справі № 910/13266/18. 
		Як свідчать матеріали справи, позивач у позовній заяві жодним чином не обґрунтовує наявність порушених, невизнаних або оспорених прав, свобод чи його інтересів як учасника оскаржуваного правочину у зв`язку з його укладенням, який в свою чергу, як встановлено судом та не заперечується сторонами, виконувався в повному обсязі. 
		Так, з огляду на наведені вище висновки суду касаційної інстанції та враховуючи викладене у цій постанові, колегія суддів зазначає, що за відсутності належного обґрунтування з наданням відповідних доказів та встановлення в судових рішеннях наявності порушеного права позивача, як учасника оспорюваного правочину, незалежно від встановлених інших обставин справи, відсутні підстави для задоволення позову про визнання недійсними його окремих положень.
		Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що позов про визнання недійсними пунктів 2.2.2, 2.4.4, 6.1.2  договору від 27.12.2019 є необґрунтованим, оскільки позивач не довів порушення своїх прав за оспорюваним договором.
		Відповідно до положень ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
		Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
		Згідно ч. 3 ст. 1212 ЦК України, положення цієї глави застосовуються також до вимог про:
		1) повернення виконаного за недійсним правочином;
		2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;
		3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні;
		4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
		Із змісту позовної заяви вбачається, що позивач обґрунтовує позовні вимоги про стягнення з відповідачів грошових коштів загальною сумою 840  000 грн. на підставі п. 1 ч. 3 ст. 1212 ЦК України недійсністю саме пункту 2.1.2 договору від 27.12.2019. 
		Однак, суд не давав правової оцінки дійсності/недійсності умовам вказаного пункту договору, оскільки згідно з ч. 1 ст. 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненнями особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Водночас, вимог щодо недійсності пункту 2.1.2 договору позивачем заявлено не було. 
		За таких обставин, обґрунтованим є висновок місцевого господарського суду про те, що позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають, так як п. 2.1.2 договору не оспорювався позивачем, а є похідними від вимог про визнання недійсними пунктів 2.2.2, 2.4.4, 6.1.2 договору, стосовно яких суд прийшов до висновку про їх безпідставність. 
		Разом із тим, надаючи правову оцінку заявленим позивачем вимогам про стягнення коштів, судом першої інстанції доцільно враховано те, що зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України). 
		Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.
		Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
		Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним.
		Відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 23.01.2020 у справі № 910/3395/19, від 23.04.2019 у справі № 918/47/18, від 01.04.2019 у справі № 904/2444/18.
		А якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може застосовуватись тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена або припинена, у тому числі у виді розірвання договору. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 22.03.2016 у справі №6-2978цс15 та від 03.06.2016 у справі №6-100цс15.
		Відповідно до статті 1087 ЦК України розрахунки за участю фізичних осіб, не пов`язані зі здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді. Розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов`язані зі здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть провадитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом. Граничні суми розрахунків готівкою для фізичних та юридичних осіб, а також для фізичних осіб - підприємців відповідно до цієї статті встановлюються Національним банком України.
		Станом на 27.12.2019 року, тобто на дату укладення спірного договору, чинним було Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затверджене Постановою Правління Національного банку України 29.12.2017 року  № 148, п. 7 розділу ІІ якого визначено, що фізичні особи мають право здійснювати розрахунки готівкою: 
		1) із суб`єктами господарювання протягом одного дня за одним або кількома платіжними документами - у розмірі до 50 000 (п`ятдесяти тисяч) гривень включно. 
		Платежі на суму, що перевищує 50 000 гривень, проводяться через банки або небанківські фінансові установи, які в установленому законодавством України порядку отримали ліцензію на переказ коштів у національній валюті без відкриття рахунку, шляхом переказу коштів із поточного рахунку на поточний рахунок або внесення коштів до банку чи небанківської фінансової установи для подальшого їх переказу на поточні рахунки в банку;
		2) між собою за договорами купівлі-продажу, які підлягають нотаріальному посвідченню, у розмірі до 50 000 (п`ятдесяти тисяч) гривень включно.
		Платежі на суму, яка перевищує 50 000 гривень, здійснюються шляхом переказу коштів з поточного рахунку на поточний рахунок або внесення та/або переказу коштів на поточні рахунки (у тому числі на депозит нотаріуса на окремий поточний рахунок у національній валюті).
		Таким чином, оскільки сума розрахунків за спірним договором перевищувала 50 000 грн, то з урахуванням приписів цього Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні розрахунки за цим договором повинні були здійснюватися лише в безготівковій формі та підтверджуватися відповідними банківськими розрахунковими документами.
		Водночас, порушення приписів Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні може мати наслідком передбачені законодавством заходи відповідальності, але саме по собі не доводить того, що фактичні розрахунки сторонами не здійснювались. Разом з тим, враховуючи позицію відповідачів, щодо відсутності доказів проведених розрахунків, в предмет доказування у даній  справі входить наявність будь-яких інших належних та допустимих доказів на підтвердження обставини проведення розрахунків. 
		Проте, в матеріалах справи не міститься належних та допустимих доказів стосовно обставини передачі готівкових коштів у будь-якій сумі ані до укладення договору від 27.12.2020 року, ані після його укладення.
		Під розпискою на практиці, як правило, розуміється письмовий документ, який містить відомості про певні обставини, наприклад про отримання однією особою від іншої грошей, іншого майна тощо. Розписка у такому значенні є письмовим доказом згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 73 ГПК України. Таке розуміння узгоджується із законом.
		Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
		Відповідно до частини першої статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. 
		Водночас законом не встановлено, що факт отримання грошових коштів має бути підтверджений певними засобами доказування. Тому кожна зі сторін може доводити таку обставину або спростовувати її будь-якими доказами. Зокрема, таким доказом може бути положення договору про одержання однією стороною від іншої грошових коштів. Натомість заінтересована сторона може спростовувати цю обставину іншими доказами, які, наприклад, свідчать про підписання договору або розписки, якщо вона втілена в окремому документі, під впливом помилки, обману, насильства тощо. 
		Відповідно до частин першої, третьої статті 86 ГПК України суд має оцінити докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Оскільки договір як документ може містити у собі як зміст одного договору, так і вказувати на зміст інших правочинів, то жоден із оспорюваних пунктів спірного договору не є розпискою про одержання коштів, позаяк не містить притаманних розписці відомостей: яка особа, кому, коли, у якій сумі та згідно з яким правочином (або у зв`язку та перед укладенням якого правочину) передала грошові кошти.
		Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
		Отже, договір свідчить лише про намір виконання дій (операцій) в майбутньому, а не про їх фактичне виконання. Відповідно до наведеного визначення здійснення розрахунку пов`язується не з фактом підписання договору, а з фактом передання коштів від покупця до продавця, що має бути підтверджено належними доказами.
		Наявність договору не замінює собою наявність розрахункових документів, що свідчать про виконання сторонами умов такого договору.
		Окрім цього, погоджена сторонами у спірному договорі умова щодо здійсненого розрахунку за договором до моменту його укладення підпадає під визначення спростовної юридичної презумпції як припущення про існування факту до моменту його заперечення та, відповідно, необхідності надання належних доказів на підтвердження такого факту.
		Разом із тим, оскільки розрахунок між сторонами до укладення спірного договору міг бути проведений будь-яким способом, у тому числі зарахуванням зустрічних однорідних вимог, сама лише констатація про оформлення сторонами за невідомих обставин (часу, місця, підстав та способу) своїх правовідносин щодо грошових сум, без надання суду відповідних доказів складання цього правочину до укладення договору, не може вважатися розпискою у розумінні положень ЦК України.
		У зв`язку з цим, суд критично оцінив надану позивачем розписку ОСОБА_2 від 15.06.2020 року про відсутність претензій, що ОСОБА_1 виконав усі взяті на себе грошові зобов`язання щодо фінансового забезпечення функціонування та розвитку товариства за період з 01.01.2020 року по 01.07.2020 року на виконання п. 2.2.2 корпоративного договору від 30.12.2020 року, укладеного між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО», оскільки зміст вказаної розписки не містить конкретних даних щодо сум отриманих ОСОБА_2 від ОСОБА_1 . 
		Враховуючи складну структуру договору, який є багатостороннім, а також застереження про те, що кошти отримані до укладення договору (без зазначення того, на підставі якого правочину/іншого юридичного факту), господарський суд правильно відхилив посилання позивача на доведеність передачі грошових коштів у розмірі 840 000 грн. 
		Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.05.2011 у справі "Серявін та інші проти України" (Seryavin and Others v. Ukraine, заява № 4909/04) вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема судів, мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
		ЄСПЛ також зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення ЄСПЛ від 28.10.2010 у справі "Трофимчук проти України" (Trofimchuk v. Ukraine, заява № 4241/03).
		Оскільки позивач, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсними пунктів спірного договору, не довів порушення своїх прав, що є достатньою підставою для відмови в позові, колегія суддів відхиляє інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, оскільки вони висновків суду першої інстанції не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок. 
		Принцип змагальності (ст. 13 ГПК України) та принцип рівності сторін (ст. 7 ГПК України), які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною.
		Місцевим господарським судом при прийнятті рішення було дотримано вказаних принципів та забезпечено сторонам справедливий судовий розгляд, взято до уваги інтереси учасників справи та почуто їх, що відповідає вимогам ГПК України та п. 1 ст. 6 Конвенції.
		За змістом статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
		Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Устименко проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нелюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного й обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.
		Неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права чи істотного порушення норм процесуального права при вирішенні даного спору по суті, судом апеляційної інстанції не встановлено, а тому безпредметне посилання скаржника  в цій частині не приймається до уваги.
		З урахуванням наведених правових положень та встановлених обставин даної справи, колегія суддів вважає доводи викладені скаржником в апеляційній скарзі необґрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами та не відповідають вимогам закону, що регулює спірні правовідносини. За таких обставин колегія суддів не знаходить законних підстав для повного чи часткового задоволення вимог апеляційної скарги. 
		Враховуючи викладене та беручи до уваги унормовані статтею 269 ГПК України межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було повно та всебічно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку та винесено рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, що дає підстави для залишення його без змін.
		З огляду на те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає то в порядку  ст. 129 ГПК України судові витрати зі сплати судового збору за подання та розгляд апеляційної скарги 22 053 грн. покладаються на скаржника.
		 
		Керуючись ст.ст. 253, 269, 270, 275, 276, 281-284 ГПК України, Південно-західний апеляційний господарський суд
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Рішення господарського суду Одеської області від 09 березня 2021 року у справі № 916/2796/20 залишити без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення.
		Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення. 
		Повна постанова складена 22.09.2021р.
		 
		 
		Головуючий  суддя:                                                             Бєляновський В.В.
		 
		 
		          Судді:                                                                           Богатир К.В.
		 
		 
		                                                                                                 Філінюк І.Г.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...