Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/43705/19-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 24.09.2021. Забезпечено надання загального доступу: 28.09.2021.
Дата набрання законної сили: 22.09.2021
Номер судового провадження: 61-9538ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		22 вересня 2021 року
		місто Київ
		 
		справа № 757/43705/19-ц
		провадження № 61-9538св20
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Погрібного С. О. (суддя-доповідач),
		суддів: Білоконь О. В., Олійник А. С., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі: ОСОБА_2 , Політична партія «Європейська Солідарність», Товариство з обмеженою відповідальністю «Телеканал «Прямий»,
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 , Політичної партії «Європейська Солідарність», Товариства з обмеженою відповідальністю «Телеканал «Прямий» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 лютого 2020 року у складі судді Соколова О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року у складі колегії суддів: Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С., Поливач Л. Д.,
		ВСТАНОВИВ:
		І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Стислий виклад позиції позивача
		ОСОБА_1 у серпні 2019 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Політичної партії «Європейська Солідарність» (далі - ПП «ЄС»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Телеканал «Прямий» (далі - ТОВ «Телеканал «Прямий») про захист честі, гідності та ділової репутації.
		Позивач обґрунтовував пред`явлені вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на вебсайті ІНФОРМАЦІЯ_3 ПП «ЄС», лідером якої є ОСОБА_2 , за адресою в мережі Інтернет ІНФОРМАЦІЯ_4 розміщено публікацію під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_2», в якій ОСОБА_2 поширив про позивача недостовірну та негативну інформацію такого змісту: «…Матеріали «Справи моряків», не зважаючи на таємницю слідства, були передані ДБР пану ОСОБА_1, який потім передав цю інформацію Російській Федерації, а конкретно постійному представнику РФ в ООН ОСОБА_7».
		Крім того, ІНФОРМАЦІЯ_1 о 16:42 на вебсайті ІНФОРМАЦІЯ_5 телеканалу «Прямий» за адресою в мережі Інтернет ІНФОРМАЦІЯ_6 розміщено аналогічну публікацію під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_7 », у якій міститься посилання про те, що під час брифінгу лідер партії «ЄС» ОСОБА_2 , про що передає прес-служба партії, заявив: «…Матеріали «Справи моряків», не зважаючи на таємницю слідства, були передані ДБР пану ОСОБА_1, який потім передав цю інформацію Російській Федерації, а конкретно постійному представнику РФ в ООН ОСОБА_7».
		Зазначена інформація, поширена про позивача, є негативною та такою, що порушує його особисті немайнові права: принижує його честь, гідність та порочить ділову репутацію, у зв`язку із чим, зважаючи на доведеність факту її поширення, позивач просив суд визнати цю інформацію недостовірною та такою, що порушує його особисті немайнові права, та зобов`язати відповідачів протягом п`яти календарних днів з дня набрання рішенням у справі законної сили спростувати недостовірну інформацію, поширену про позивача, шляхом розміщення на вебсайті ПП «ЄС» та вебсайті ТОВ «Телеканал «Прямий» вступної та резолютивної частини рішення суду у цій справі під заголовком «Спростування».
		Стислий виклад заперечень відповідача
		Відповідачі не визнали пред`явлений до них позов, вважали його необґрунтованим та таким, у задоволенні якого необхідно відмовити. ОСОБА_2 посилався, зокрема на те, що він не є автором поширеної інформації, адже на брифінгу ІНФОРМАЦІЯ_1 він заявив про інше, ніж зазначає позивач. Крім того, на момент розгляду справи чинне законодавство не містить презумпції недостовірності інформації, отже сам позивач зобов`язаний був довести, що поширена інформація є недостовірною, однак позовна заява не містить обґрунтування її недостовірності та посилання на відповідні докази. 
		ПП «ЄС» також зазначила, що позивач не довів недостовірності поширеної інформації. 
		ТОВ «Телеканал «Прямий» посилалося на те, що товариство є засобом масової інформації і воно не несе відповідальності за поширення інформації, оскільки лише навело дослівне цитування з посиланням на першоджерело інформації, вже доведеної через інший вебсайт.
		Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 06 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.
		Визнано недостовірною та такою, що порушує особисті немайнові права ОСОБА_1 , інформацію, поширену ІНФОРМАЦІЯ_1 на вебсайті ІНФОРМАЦІЯ_3 ПП «ЄС» за адресою в мережі Інтернет ІНФОРМАЦІЯ_4 під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_2» такого змісту: «…Матеріали «Справи моряків» не зважаючи на таємницю слідства були передані ДБР пану ОСОБА_1, який потім передав цю інформацію Російській Федерації, а конкретно постійному представнику РФ в ООН ОСОБА_7».
		Визнано недостовірною та такою, що порушує особисті немайнові права ОСОБА_1 , інформацію, поширену ІНФОРМАЦІЯ_1 на вебсайті ІНФОРМАЦІЯ_5 телеканалу «Прямий» за адресою в мережі Інтернет ІНФОРМАЦІЯ_6 під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_7 » такого змісту: «…Матеріали «Справи моряків» не зважаючи на таємницю слідства були передані ДБР пану ОСОБА_1, який потім передав цю інформацію Російській Федерації, а конкретно постійному представнику РФ в ООН ОСОБА_7».
		Зобов`язано ПП «ЄС» та ОСОБА_2 протягом 5 (п`яти) календарних днів з дня набрання рішенням у справі законної сили спростувати недостовірну інформацію про ОСОБА_1 , поширену ІНФОРМАЦІЯ_1 на вебсайті ІНФОРМАЦІЯ_3 за адресою в мережі Інтернет ІНФОРМАЦІЯ_4 у публікації під назвою: « ІНФОРМАЦІЯ_2», шляхом розміщення вступної та резолютивної частини рішення суду в цій частині під заголовком «Спростування».
		Зобов`язано ТОВ «Телеканал «Прямий» протягом 5 (п`яти) календарних днів з дня набрання рішенням у справі законної сили спростувати недостовірну інформацію, поширену про ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 на вебсайті ІНФОРМАЦІЯ_5 телеканалу «Прямий», за адресою в мережі Інтернет ІНФОРМАЦІЯ_6 під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_7 », шляхом розміщення вступної та резолютивної частини рішення суду в цій частині під заголовком «Спростування».
		Здійснено розподіл судових витрат.
		Суд першої інстанції, задовольняючи позов, керувався тим, що позивач довів факт поширення відповідачами стосовно нього недостовірної інформації, яка порушує його особисті немайнові права, що є підставою для її спростування.
		Постановою Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_2 , ПП «ЄС» та ТОВ «Телеканал «Прямий» залишено без задоволення, рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 лютого 2020 року залишено без змін.
		Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначивши, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що він не є автором матеріалу, поширеного на вебсайті ІНФОРМАЦІЯ_3 ПП «ЄС», відхиляються, оскільки ОСОБА_2 є керівником і лідером ПП «ЄС», здійснює її поточне керівництво, представляє партію, робить заяви від її імені. Тобто відповідач ОСОБА_2 є належним відповідачем у справі, оскільки саме ПП «ЄС», лідером і керівником якої він є, розмістила на своєму вебсайті недостовірну інформацію щодо того, що ОСОБА_1 нібито передав матеріали «Справи моряків» Російській Федерації, вказавши автором інформації свого лідера ОСОБА_2 . Необґрунтованими є і доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що недостовірність поширеної інформації мав довести саме позивач.
		Відхилені апеляційним судом також і доводи апеляційної скарги ПП «ЄС» про доведеність достовірності оспорюваної у справі інформації фактом поширення ОСОБА_1 у мережі Інтернет його заяви до ДБР від 20 травня 2020 року про вчинені кримінальні правопорушення, на підставі якої до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості та розпочато розслідування у «Справі моряків», оскільки ця обставина підтверджує лише факт звернення позивача до ДБР із заявою про вчинення кримінальних правопорушень і жодним чином не підтверджує факт отримання ним від ДБР інформації, що становить таємницю слідства. Щодо посилання представника Російської Федерації В. Небензі на засіданні Ради безпеки ООН на заяву позивача, то цей факт жодним чином не підтверджує ту обставину, що саме ОСОБА_1 передано В. Небензі інформацію, яка становить таємницю слідства по «Справі моряків» і отримана ним від ДБР.
		Доводи апеляційної скарги ПП «ЄС» про те, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, зазначивши у резолютивній частині рішення про спростування недостовірної інформації на вебсайті політичної партії ІНФОРМАЦІЯ_3, тоді як інформацію було розміщено на вебсайті ІНФОРМАЦІЯ_8, законності та обґрунтованості рішення не спростовують, виходячи з того, що під час розгляду справи в суді першої інстанції стало відомо, що вебсайт ПП «ЄС» ІНФОРМАЦІЯ_8, на якому було поширено оспорювану інформацію, припинив роботу та більше не використовується партією, суд з метою ефективного захисту порушених прав позивача правомірно у рішенні зобов`язав відповідачів розмістити спростування на вебсайті партії ІНФОРМАЦІЯ_3, який використовується та функціонує у звичайному режимі.
		Необґрунтованими є і доводи апеляційної скарги ТОВ «Телеканал «Прямий» про те, що канал не є належним відповідачем, оскільки розмістив інформацію з іншого сайту, дослівно процитувавши текст оригіналу публікації, яка вже була доведена до відома необмеженого кола осіб з вебсайту ПП «ЄС». Враховуючи, що оспорювана у справі інформація була поширена на вебсайті, власником якого є ТОВ «Телеканал «Прямий», а не в ефірі Телеканалу «Прямий», не підлягає застосуванню норма статті 67 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» в частині звільнення телерадіоорганізації від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності.
		ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		Короткий зміст вимог касаційної скарги  ОСОБА_2 
		ОСОБА_2 у червні 2020 року звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову або направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Також просив постановити окрему ухвалу, якою звернути увагу судді Печерського районного суду міста Києва Соколова О. М. на неприпустимість розголошення персональних даних учасників справи під час проголошення судового рішення, незазначення у рішенні суду оцінки кожного аргументу сторін.
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Заявником як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначено, що:
		- оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права;
		- ОСОБА_2 не є належним відповідачем у справі, оскільки він не є автором спростовуваної інформації, а також власником сайтів, на яких розміщено інформацію;
		- поширена інформація не є негативною і не порушує особистих немайнових прав позивача;
		- в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, проте його протиправно визнано необґрунтованим;
		- необґрунтованим є відхилення клопотання про встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи;
		- судами першої та апеляційної інстанцій ухвалено рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 439/1469/15-ц (провадження № 61-5189св18); у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2019 року у справі № 904/4494/18 (провадження № 12-110гс19); у постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 761/7719/18 (провадження № 61-3311св20); у постанові Верховного Суду від 18 червня 2020 року у справі № 522/18103/14-ц (провадження № 61-15398св18), щодо належних відповідачів у зазначеній категорії справ.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги ТОВ «Телеканал «Прямий»
		ТОВ «Телеканал «Прямий» 10 серпня 2020 року звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову або направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Заявником як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначено, що:
		- оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права;
		- відповідач ТОВ «Телеканал «Прямий» не є належним відповідачем у справі, оскільки не є автором спростовуваної інформації;
		- судами першої та апеляційної інстанцій не застосовано частину першу статті 67 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», відповідно до якої відповідач звільнений від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності;
		- в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, який протиправно визнано необґрунтованим;
		- підготовче засідання 09 вересня 2019 року та судове засідання 24 вересня 2019 року проведено за відсутності представника ТОВ «Телеканал «Прямий»;
		- судами першої та апеляційної інстанцій ухвалені рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2019 року у справі № 904/4494/18 (провадження № 12-110гс19); у постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 761/7719/18 (провадження № 61-3311св20).
		Короткий зміст вимог касаційної скарги ПП «ЄС»
		ПП «ЄС» 03 серпня 2020 року звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року, направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Заявником як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначено, що:
		- оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права;
		- судами першої та апеляційної інстанцій не з`ясовано на підставі належних та допустимих доказів наявність всіх умов для задоволення позову, а також, чи відповідає дійсності оспорювана інформація;
		- оскаржувані рішення ухвалені без з`ясування всіх обставин, що мають значення для справи, без дослідження доказів, поданих сторонами;
		- предметом позову у цій справі є, зокрема, вимога про спростування інформації, поширеної про позивача, розміщеної на вебсайті ІНФОРМАЦІЯ_8, проте суд першої інстанції без заяви про зміну предмета позову чи способу спростування оспорюваної інформації зобов`язав відповідачів спростувати недостовірну інформацію про позивача, розміщену на вебсайті ІНФОРМАЦІЯ_3;
		- суд апеляційної інстанції за відсутності правових підстав застосував частину шосту статті 277 ЦК України;
		- суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків, що обов`язок доказування достовірності оспорюваної інформації покладено на відповідачів;
		- в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, який протиправно визнано необґрунтованим;
		- мало місце необґрунтоване відхилення клопотання про встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи;
		- судами першої та апеляційної інстанцій здійснено неправильний розподіл судових витрат;
		- судами першої та апеляційної інстанцій ухвалено рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18); у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 439/1469/15-ц (провадження № 61-5189св18); від 30 червня 2020 року у справі № 757/24148/17-ц (провадження № 61-3225св19); від 13 липня 2020 року у справі № 476/489/17 (провадження № 61-39866св18).
		Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 
		ОСОБА_1 у серпні та вересні 2020 року звернувся до Верховного Суду із відзивами, у яких просив відмовити у задоволенні касаційних скарг ОСОБА_2 , ПП «ЄС», ТОВ «Телеканал «Прямий», рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року просив залишити без змін. Посилався на те, що оскаржувані судові рішення ухвалено із дотриманням вимог закону, а доводи касаційних скарг є необґрунтованими.
		ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
		Ухвалами Верховного Суду від 20 липня 2020 року та від 31 серпня 2020 року відкрито касаційні провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_2 , ПП «ЄС», ТОВ «Телеканал «Прямий».
		Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
		Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на вебсайті ІНФОРМАЦІЯ_3 ПП «ЄС», лідером якої є ОСОБА_2 , за адресою у мережі Інтернет: ІНФОРМАЦІЯ_4 розміщено публікацію під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_2», в якій ОСОБА_2 поширив інформацію такого змісту: «…Матеріали «Справи моряків», не зважаючи на таємницю слідства, були передані ДБР пану ОСОБА_1, який потім передав цю інформацію Російській Федерації, а конкретно постійному представнику РФ в ООН ОСОБА_7».
		Крім того, ІНФОРМАЦІЯ_1 на вебсайті ІНФОРМАЦІЯ_5 телеканалу «Прямий» за адресою в мережі Інтернет ІНФОРМАЦІЯ_6 розміщено аналогічну публікацію під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_7 », у якій міститься посилання на те, що під час брифінгу лідер партії «ЄВРОПЕЙСЬКА СОЛІДАРНІСТЬ» ОСОБА_2 , про що передає прес-служба партії, заявив: «…Матеріали «Справи моряків», не зважаючи на таємницю слідства, були передані ДБР пану ОСОБА_1, який потім передав цю інформацію Російській Федерації, а конкретно постійному представнику РФ в ООН ОСОБА_7».
		Суди вважали, що факт поширення цієї інформації підтверджується матеріалами справи та відповідачами спростований не був.
		Право, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин
		Статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
		Водночас відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
		Отже, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
		Статтею 201 ЦК України передбачено, що честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.
		Главою 22 ЦК України визначено перелік особистих немайнових прав фізичної особи, серед яких право на повагу до гідності та честі (стаття 297 ЦК України) та право на недоторканність ділової репутації (стаття 299 ЦК України).
		Згідно з частиною першою статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
		Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання з використанням радіо, телебачення чи інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
		Поширенням інформації також є демонстрація в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, а так само поширення за допомогою електронних засобів, що за своїм змістом або формою ганьблять гідність, честь фізичної особи або ділову репутацію фізичної та юридичної особи.
		Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
		Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.
		Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
		Відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та їх правдивість не доводиться.
		Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 
		(далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.
		Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти.
		Як зазначено в рішеннях ЄСПЛ (справи Лінгенса, Де Гаєс і Гійзельс, Гудвіна, Прагер і Обершлік), свобода вираження поглядів, гарантована пунктом 1 статті 10 Конвенції, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов реалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе.
		Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку.
		Отже, коли робляться твердження про поведінку третьої особи, деколи може бути важко, як і в цій справі, віднайти різницю між оцінкою фактів та оціночними судженнями. Проте навіть оціночне судження може бути надмірним, якщо воно не має під собою фактичних підстав (Jerusalem v. Austria, no. 26958/95, n. 43, ECHR 2001-11).
		Оцінка аргументів, викладених у касаційних скаргах
		А. Стосовно касаційної скарги ОСОБА_2 .
		Задовольняючи позов у частині вимог до відповідача ОСОБА_2 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що ОСОБА_2 є належним відповідачем у справі, оскільки саме ПП «ЄС», лідером і керівником якої він є, розмістила на своєму вебсайті недостовірну інформацію стосовно того, що ОСОБА_1 нібито передав матеріали «Справи моряків» Російській Федерації.
		Верховний Суд не погоджується із наведеними висновками, з огляду на таке.
		Відповідно до статті 1 Закону України «Про інформацію» інформація - це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
		Згідно зі статтею 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» власник вебсайту - це особа, яка є володільцем облікового запису та встановлює порядок і умови використання вебсайту. За відсутності доказів іншого власником вебсайту вважається реєстрант відповідного доменного імені, за яким здійснюється доступ до вебсайту, і (або) отримувач послуг хостинг.
		Відповідно до правових висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2019 року у справі №904/4494/18, Верховним Судом у постанові від 13 лютого 2019 року у справі № 439/1469/15-ц (провадження № 61-5189св18), у постанові від 11 червня 2020 року у справі № 761/7719/18 (провадження № 61-3311св20), належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайту, особи, яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту - вільним, належним відповідачем є власник вебсайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника вебсайту можуть бути витребувані відповідно до положень процесуального законодавства в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.
		Отже, з урахуванням наведених положень Закону та правових висновків Верховного Суду у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет належним відповідачем у справі є власник вебсайту та автор відповідного інформаційного матеріалу, тобто особа, яка безпосередньо розмістила інформаційний матеріал на відповідному вебсайті.
		У справі, що переглядається, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав, порушених внаслідок розміщення, зокрема на вебсайті ІНФОРМАЦІЯ_3, недостовірної, на його переконання, інформації.
		Водночас судами першої та апеляційної інстанцій не було встановлено, що ОСОБА_2 є власником вебсайту або автором відповідного інформаційного матеріалу, про спростування якого просить позивач. Ті обставини, що ОСОБА_2 є лідером і керівником іншої особи - ПП «ЄС», не свідчать та не доводять той факт, що він є власником вебсайту або автором відповідного інформаційного матеріалу.
		Крім того, судами першої та апеляційної інстанцій не враховано та не надано належної оцінки доводам відповідача про те, що поширена інформація є висвітленням брифінгу ОСОБА_2 , який відбувся ІНФОРМАЦІЯ_1, на якому він не поширював саме тієї інформації, яка була розміщена в мережі Інтернет за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_4 під назвою: « ІНФОРМАЦІЯ_2».
		Водночас предметом спору є інформація, яка була поширена за адресою в мережі Інтернет ІНФОРМАЦІЯ_4, а не інформація, поширена на брифінгу ІНФОРМАЦІЯ_1. За твердженням відповідача, ці два повідомлення відрізнялися за своїм змістом, проте судами наведеним доводам оцінки не надано, відповідні докази не досліджувалися, хоча суди й не зробили висновок про те, що ці повідомлення збігаються.
		Отже, позивач у справі, що переглядається, посилався на поширення недостовірної інформації саме на вебсайтах за електронною адресою в мережі Інтернет ІНФОРМАЦІЯ_4 та ІНФОРМАЦІЯ_6, суди мають з`ясувати, чи була предметом спору поширена згаданим відповідачем на брифінгу ІНФОРМАЦІЯ_1 інформація.
		Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Визначення особи відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.
		Такий саме висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18).
		З огляду на наведене висновки судів у частині позовних вимог до ОСОБА_2 є передчасними, такими, що не відповідають вимогам закону, з огляду на що рішення підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд.
		Стосовно інших доводів скарги, то суд встановив факт поширення персональних даних про особу відповідача, що є грубим порушенням норм процесуального права, проте доводи касаційної скарги щодо наявності підстав для постановлення окремої ухвали Верховний Суд визнає необґрунтованими, адже заявник не навів та не обґрунтував наявність обставин, які у розумінні статті 262 ЦПК України можуть стати підставою для постановлення окремої ухвали.
		Б. Стосовно касаційних скарг ТОВ «Телеканал «Прямий» та ПП «ЄС»
		Згідно зі статтею 5 Закону України «Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
		Відповідно до частин першої та другої статті 22 Закону України «Про інформацію» масова інформація - це інформація, що поширюється з метою її доведення до необмеженого кола осіб. Засоби масової інформації - засоби, призначені для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації.
		Визначення поняття «аудіовізуальна інформація» міститься у статті 1 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», відповідно до якої аудіовізуальна інформація - це будь-які сигнали, що сприймаються зоровими і слуховими рецепторами людини та ідентифікуються як повідомлення про події, факти, явища, процеси, відомості про осіб, а також коментарі (думки) про них, що передаються за допомогою зображень та звуків.
		При цьому згідно зі статтею 1 Закону України «Про телекомунікації» Інтернет - це всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв`язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами. Пунктом 2 Прикінцевих положень Закону України «Про інформацію» визначено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
		Отже, інформація, яка поширюються через мережу Інтернет, орієнтована на необмежене коло осіб, відповідно, є масовою інформацією. Інтернет-видання (вебсайт) є засобом, призначеним для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації, а відтак є засобом масової інформації. Наведений правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 21 січня 2021 року у справі № 914/371/19
		Верховний Суд звертає увагу, що засоби масової інформації відіграють істотну роль у демократичному суспільстві. І хоча вони не можуть переступати певні межі, зокрема, щодо репутації, прав інших осіб і необхідності запобігання розголошенню конфіденційної інформації, тим не менш, їх обов`язком є передавати у спосіб, сумісний із їх обов`язками та відповідальністю, інформацію та ідеї з усіх питань суспільного інтересу, включно з тими, що стосуються правосуддя. Не тільки на них покладається завдання передавати таку інформацію та ідеї; громадськість також має право їх отримувати. Стаття 10 Конвенції захищає не лише суть висвітлених ідей та інформації, але також і форму, в якій вони надаються. 
		У рішенні ЄСПЛ у справі «Тома проти Люксембургу» від 29 березня 2001 року суд зазначив, що для обмеження поширення інформації, що вже була оприлюднена та широко обговорюється, повинні існувати переконливі підстави; покарання журналіста за те, що він допомагав поширювати твердження, зроблені іншою особою, серйозно перешкоджатиме участі преси у обговоренні проблем, які становлять громадський інтерес, і його не потрібно передбачати, хіба що за наявності особливо переконливих підстав для цього.
		ЄСПЛ у справі «Редакція газети «Правоє дело» та Штекель проти України» зауважив, що «публікація була дослівним відтворенням матеріалу, завантаженого із загальнодоступної Інтернет-газети. Вона містила посилання на джерело матеріалу та коментарі редакції, в яких вона формально дистанціювалася від змісту матеріалу. Українське законодавство, зокрема Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», надає журналістам імунітет від цивільної відповідальності за дослівне відтворення матеріалу, опублікованого у пресі. Суд звертає увагу на те, що це положення у загальному плані відповідає його підходу до свободи журналістів поширювати висловлювання, зроблені іншими. Проте відповідно до позиції національних судів такий імунітет журналістів не поширюється на відтворення матеріалу з Інтернет-джерел, які не зареєстровані згідно із Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні».
		При цьому ЄСПЛ зазначив, що Інтернет як інформаційний і комунікаційний інструмент дуже відрізняється від друкованих засобів масової інформації, особливо у тому, що стосується здатності зберігати та передавати інформацію. Електронна мережа, яка обслуговує мільярди користувачів у всьому світі, не є і потенційно не буде об`єктом такого ж регулювання та засобів контролю. Ризик завдання шкоди здійсненню та використанню прав людини і свобод, зокрема права на повагу до приватного життя, який становлять інформація з Інтернету та комунікація в ньому, є безумовно вищим, ніж ризик, який походить від преси.
		Отже, підходи, які регулюють відтворення матеріалу з друкованих засобів масової інформації та Інтернету, можуть відрізнятися. Останній, безперечно, має коригуватися з урахуванням притаманних цій технології рис для того, щоб забезпечити захист зазначених прав і свобод та сприяння їм. Проте, беручи до уваги роль, яку відіграє Інтернет у контексті професійної діяльності засобів масової інформації, та його важливість для загального здійснення права на свободу вираження поглядів, Суд вважає, що відсутність на національному рівні достатньої законодавчої бази, яка б дозволяла журналістам використовувати отриману з Інтернету інформацію без остраху наразитися на санкції, серйозно перешкоджає пресі відігравати свою роль «сторожового пса суспільства». На думку ЄСПЛ, повне виключення такої інформації зі сфери застосування законодавчих гарантій журналістських свобод може саме по собі спричинити неправомірне втручання у свободу преси, гарантовану статтею 10 Конвенції. Під час провадження в національних судах заявники чітко наводили на свій захист принцип «умовного імунітету від відповідальності», передбачений відповідним законодавчим положенням. Зокрема, вони доводили, що не мали злого умислу завдати шкоди честі, гідності та репутації позивача публікацією зазначеного матеріалу та що громадськість була зацікавлена в отриманні інформації (рішення у справі «Редакція газети «Правоє дело» та Штекель проти України» від 05 травня 2011 року).
		Ураховуючи наведену практику ЄСПЛ щодо застосування статті 10 Конвенції, Верховний Суд виходить з таких усталених позицій, висловлених у зазначених справах.
		Під час розгляду справ про захист ділової репутації шляхом визнання інформації недостовірною завданням суду є забезпечення балансу прав та свобод учасників інформаційних правовідносин щодо недопущення поширення інформації, яка не відповідає дійсності, - з одного боку (приватний інтерес), а з іншого - недопущення ситуації, коли такі позови використовуються з метою обмеження загальних засад свободи слова, права громадськості бути обізнаною (публічний інтерес).
		Розглядаючи зазначені спори, суд зобов`язаний виважено підійти до необхідності обмеження свободи вираження поглядів та ретельно обґрунтувати ухвалене рішення щодо наявності в інформації, яка визнається недостовірною, ознак реального завдання шкоди репутації, порушення прав інших осіб, з метою забезпечення професійного захисту журналістики та недопущення надмірного втручання в право громадськості на отримання інформації.
		Відповідно до усталеної судової практики, під час розгляду справ зазначеної категорії, суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право (пункт 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», постанова Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі 757/24148/17-ц).
		Верховний Суд у постанові від 09 жовтня 2019 року у справі № 369/1281/17 (провадження № 61-19135св18) зазначив таке: «Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява № 4909/04). Проте апеляційний суд, формально переписавши фактичні обставини, норми права і постанову Пленуму Верховного Суду, взагалі не дав належної правової оцінки поширеній інформації, а обмежився лише одним реченням про те, що вказана інформація є неправдива, взагалі не проаналізувавши цю інформацію. Таким чином, під час нового розгляду справи, суду необхідно врахувати вищенаведені вимоги норм права, надати належну правову оцінку доказам та ухвалити рішення згідно з вимогами закону».
		У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій так само не надали належної правової оцінки поширеній інформації, не зазначили, на підставі оцінки яких доказів дійшли висновків про недостовірність поширеної інформації.
		У зв`язку із внесенням з 27 березня 2014 року змін до ЦК України, зокрема до статті 277, принцип презумпції добропорядності (частина третя статті 277 ЦК України) було виключено, а тому доказування позивачем обґрунтованості свого позову, зокрема й недостовірності, неточності поширеної відповідачем інформації, має відбуватися у загальному порядку.
		Наведений правовий висновок викладений Верховним Судом у постановах від 17 липня 2019 року у справі № 757/49189/16-ц (провадження 
		№ 61-34417св18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/13556/18 та від 06 листопада 2019 року у справі № 165/2559/15-ц (провадження № 61-22465св18).
		Проте, задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій викладеного не врахували та не встановили шляхом належної оцінки наданих сторонами доказів, чи є поширена інформація недостовірною, зазначивши лише, що вона є такою за своїм змістом, що за умови недослідження наданих сторонами доказів, має характер припущення.
		Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Отже, з`ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 89 ЦПК України, щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.
		Верховний Суд під час касаційного перегляду судових рішень неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
		Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17.
		Такий підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, який у рішенні від 23 серпня 2016 року у справі «Дж. К.» та інші проти Швеції» зазначив, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника вимога цього заявника заслуговує довіри».
		Водночас судами не надано оцінки наданим відповідачем ПП «ЄС» доказам щодо достовірності поширеної інформації, зокрема: заяві позивача про вчинені кримінальне порушення у «Справі моряків», роздруківці тексту виступу В. Небензі на засіданні Ради Безпеки ООН, в якому він цитував заяву позивача з матеріалів «Справи моряків», роздруківці повідомлень позивача в телеграм-каналі щодо «Справи моряків» та його обізнаності з цією справою.
		Верховний Суд також зазначає, що у пунктах 1-3 частини першої статті 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.
		Відповідно до змісту оскаржуваних рішень твердження позивача стосовно доведеності наявності його порушених прав та/або охоронюваних законом інтересів, а також доводи відповідача про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог не були оцінені судом з урахуванням дослідження тих доказів, які були надані сторонами на підтвердження своїх вимог і заперечень.
		Розглядаючи справу, суди першої та апеляційної інстанцій не з`ясували істотні обставини із застосуванням передбачених статтею 89 ЦПК України критеріїв дослідження доказів щодо оцінки кожного такого доказу окремо і в їх сукупності та не забезпечили дотримання стандартів доказування, визначених процесуальним законом.
		Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.
		Частиною першою статті 400 ЦПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Ураховуючи, що суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи справу та вирішуючи позов у частині вимог до ПП «ЄС», ТОВ «Телеканал «Прямий», не надали належної оцінки доказам, наданим сторонами, у зв`язку із чим не встановили фактичні обставини, отже їх рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому відповідно до статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню у цій частині з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав нездійснення дослідження зібраних у справі доказів.
		Під час нового розгляду справи суду належить урахувати зазначене у цій постанові, надати відповідну правову оцінку наведеним доказам, і запереченням сторін, з`ясувати належний склад сторін, з`ясувати, хто є автором інформаційного матеріалу,та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.
		Верховним Судом також враховано, що у касаційній скарзі ТОВ «Телеканал «Прямий» посилався на те, що він не є належним відповідачем у справі із посиланням на правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2019 року у справі №904/4494/18, Верховним Судом у постанові від 11 червня 2020 року у справі № 761/7719/18 (провадження № 61-3311св20). Як зазначалося, відповідно до наведених висновків належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайту, а отже суди розглянули спір у наведеній частині з урахуванням висновків Верховного Суду.
		Стосовно посилання ПП «ЄС» на правовий висновок Верховного Суду у постанові від 13 липня 2020 року у справі № 476/489/17 (провадження № 61-39866св18) Верховний Суд вважає його необґрунтованим, оскільки предметом розгляду у цій справі є визнання договорів оренди землі недійсними та застосування наслідків недійсності правочинів.
		Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
		Резюмуючи, Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій необхідно скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України 
		«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).
		Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
		За правилом частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
		За правилами частин четвертої та п`ятої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
		Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційні скарги ОСОБА_2 , Політичної партії «Європейська Солідарність», Товариства з обмеженою відповідальністю «Телеканал «Прямий» задовольнити.
		Рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                                   С. О. Погрібний
		 
		 
		Судді                                                                                                О. В. Білоконь
		 
		 
		                                                                                                          А. С. Олійник
		 
		 
		О. М. Осіян
		 
		 
		Н. Ю. Сакара

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...