Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 642/5038/15-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 29.09.2021. Забезпечено надання загального доступу: 30.09.2021.
Дата набрання законної сили: 28.09.2021
Номер судового провадження: 61-18026ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		28 вересня 2021 року 
		м. Київ
		 
		справа № 642/5038/15-ц 
		провадження № 61-18026св20
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
		 
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 ,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 19 жовтня 2016 року в складі судді Гримайло А. М. та            постанову Харківського апеляційного суду від 19 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Яцини В. Б., Бурлака І. В., Котелевець А. В.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог і рішень судів 
		 
		У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, поділ спільного майна подружжя, визнання права власності, усунення перешкод у користуванні та вселення.
		 
		Позовні вимоги мотивовані тим, що 25 грудня 1993 року між ОСОБА_1 та            ОСОБА_2 укладено шлюб.
		 
		28 червня 1990 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу придбано домоволодіння АДРЕСА_1 . Домоволодіння складалось з будинку літ. «В-1», який складався з однієї жилої кімнати площею 17,2 кв. м, кухні площею 13,1 кв. м, сіней літ. «в» площею 8,4 кв. м, надвірних будівель до яких виходили: сарай літ. «И», вбиральня літ «З». Загальна площа житлового будинку складала 38,7 кв. м. У домоволодінні не було газу, опалення, води та каналізації.
		 
		За час шлюбу подружжям зроблено перебудову будинку. З 1998 по 2005 роки проведено наступні роботи: побудовано фундамент навколо будинку, проведено водопостачання та каналізацію, домоволодіння підключено до центрального водопостачання та водовідведення, до будинку проведено газ та газове опалення, знесені сарай літ. «И» та сіні літ. «В», на їх місці побудовано житлову прибудову 8 м на 8 м, поставлені металеві ворота для заїзду автотранспорту.
		 
		Після перебудови будинок складався вже з двох житлових кімнат площею 13,9 кв. м та 17,2 кв. м, котельної площею 5,1 кв. м, гардеробу площею 3,8 кв. м, вбиральні площею 1,1 кв. м, ванної кімнати площею 5,3 кв. м, коридору площею 9,1 кв. м, кухні площею 15,5 кв. м. Загальна площа будинку складає 71,0 кв. м. Будинок обладнано двоконтурним газовим котлом (тобто газовим опаленням та гарячою водою), має централізоване водопостачання та водовідведення. Тобто за час шлюбу сторін домоволодіння АДРЕСА_1 істотно збільшилось у своїй вартості внаслідок спільних трудових та грошових затрат подружжя.
		 
		Відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса (далі - ХНДІСЕ ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса) від 29 липня 2016 року № 3180/7670 частка майна побудованого подружжям за період шлюбу складає 70/100 частин від усього домоволодіння. Тому частка, яка повинна належати ОСОБА_1 , складає 35/100 часток із домоволодіння, а ОСОБА_2 65/100 частин, при цьому найбільш близьким до ідеальних часток та найбільш доцільним є другий з варіантів розподілу домоволодіння запропонований експертом. На цей час відповідач перешкоджає позивачу та їх спільній доньці ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 користуватися домоволодінням АДРЕСА_1 , посилаючись на те що він є єдиним власником будинку. Позивач та їх спільна донька зареєстровані та багато років проживали за вказаною адресою та у них немає іншого місця проживання.
		З урахуванням уточнень, ОСОБА_1 просила суд визнати домоволодіння АДРЕСА_1 об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ; поділити майно, яке є спільною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 : визнавши за ОСОБА_1 право власності на 35/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 (завершене будівництвом та не введене до експлуатації); виділивши ОСОБА_1 по житловому дому: кухню «5-9» площею 15,5 кв. м в літ. «В1-1», по надвірним спорудам: веранду літ. «в-2», погріб 0, паркан № 4, паркан № 3, хвіртка № 6; виділивши ОСОБА_2 по житловому дому: в літ. «В1» житлову кімнату «5-2» площею 13,9 кв. м та житлову кімната «5-3» площею 17,2 кв. м в літ. «В1-1» ванну «5-7» площею 5,3 кв. м, вбиральню «5-6» площею 1,1 кв. м, гардероб «5-5» площею 3,8 кв. м, коридор «5-8» площею 9,1 кв. м, котельню «5-4» площею 5,1 кв. м, по надвірним спорудам: вбиральню З, паркан № 4, паркан № 3, хвіртка № 6; усунути перешкоди з боку ОСОБА_2 у користуванні ОСОБА_1 домоволодінням АДРЕСА_1 ; вселити ОСОБА_1 у домоволодіння АДРЕСА_1 .
		 
		Справа розглядалася судами неодноразово.
		 
		Рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 19 жовтня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано домоволодіння АДРЕСА_1 об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Поділено майно, яке є спільною власністю позивача та відповідача, шляхом визнання за ОСОБА_1 права власності на 35/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 (завершеного будівництвом та не введеного до експлуатації). Виділено ОСОБА_1 по житловому дому: кухню «5-9» площею 15,5 кв. м в літ. «В1-1», по надвірним спорудам: веранда літ. «в-2», погріб 0, паркан № 4, паркан № 3, хвіртку № 6. Виділено ОСОБА_2 по житловому дому: в літ. «В1» житлову кімнату «5-2» площею 13,9 кв. м та житлову кімнату «5-3» площею 17,2 кв. м в літ. «В1-1» ванну «5-7» площею 5,3 кв. м, вбиральню «5-6»площею 1,1 кв. м, гардероб «5-5» площею 3,8 кв. м, коридор «5-8» площею 9,1 кв. м, котельню «5-4» площею 5,1 кв. м, по надвірним спорудам: вбиральню З, паркан № 4, паркан № 3, хвіртку № 6. Усунено перешкоди з боку відповідача ОСОБА_2 в користуванні ОСОБА_1 домоволодінням АДРЕСА_1 та вселено ОСОБА_1 у домоволодіння АДРЕСА_1 .
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що за час шлюбу сторін домоволодіння АДРЕСА_1 істотно збільшилось у своїй вартості внаслідок спільних трудових та грошових затрат подружжя.
		 
		Суд першої інстанції зазначив, що оскільки реконструкція будинку відбулась за час шлюбу, але його не було введено до експлуатації такий будинок (завершений будівництвом) може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя й частки такого майна є рівними. Згідно статей 60, 62, 69, 70 Сімейного кодексу України (далі - СК України), статей 316-319, 321, 325, 328, 364, 367, 368, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки фактично відбулась інвентаризація домоволодіння в органах БТІ, такий будинок може бути об`єктом права спільної сумісної власності та суд вправі провести поділ будинку (завершений будівництвом, не введеного до експлуатації), якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.
		 
		При поділі домоволодіння суд першої інстанції обрав другий варіант розподілу, оскільки він найбільш приближений до ідеальних часток, є технічно можливим та потребує мінімальних затрат з боку сторін.
		 
		Також суд першої інстанції визнав обґрунтованими вимоги позивача щодо усунення перешкод з боку ОСОБА_2 у користуванні позивачем домоволодінням АДРЕСА_1 та вселення ОСОБА_1 у це домоволодіння.
		 
		Рішення Апеляційного суду Харківської області від 09 серпня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 19 жовтня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
		 
		Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що позивачем не було надано доказів про наявність у сторін дозвільних документів на право виконання будівельних робіт з реконструкції спірного домоволодіння та вводу їх в експлуатацію у встановленому законодавством порядку, тому згідно статей 364, 376 ЦК України спірний об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції та добудови до вже існуючого домоволодіння АДРЕСА_1 є самочинним будівництвом. Самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 ЦК України, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.
		 
		Постановою Верховного Суду від 04 грудня 2019 року рішення Апеляційного суду Харківської області від 09 серпня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		 
		Підставою для скасування рішення суду апеляційної інстанції стало те, що матеріали справи місять рішення Ленінської райради у м. Харкові від 15 серпня 2003 року № 187/24 яким було надано дозвіл ОСОБА_2 на знесення малоцінних сараю літ. «И» і сіней літ. «в», та спорудження на їх місці житлової прибудови з мансардою (копія інвентаризаційної справи № 59700 на домоволодіння АДРЕСА_1 ), копію технічної документації про проведення водопостачання та каналізації (а. с. 36), копію проекту газопостачання.
		 
		Верховний Суд дійшов висновку про те, що суд апеляційної інстанції, зазначаючи, що позивачем не було надано доказів про наявність у сторін дозвільних документів на право виконання будівельних робіт з реконструкції спірного домоволодіння та вводу їх в експлуатацію у встановленому законодавством порядку, а тому спірний об`єкт нерухомості є самочинним будівництвом, не надав будь-якої оцінки зазначеним доказам та зробив передчасний висновок про те, що спірний будинок є самочинним будівництвом.
		 
		Останньою постановою Харківського апеляційного суду від 19 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 19 жовтня 2016 року змінено. Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано прибудову літ. «В1-1», веранду літ. «в-2» у домоволодінні АДРЕСА_1 , що складають 70/100 ідеальних часток, об`єктами права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . В іншій частині рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 19 жовтня 2016 року - залишено без змін.
		 
		Змінюючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходив із того, що спірне домоволодіння є об`єктом завершеного будівництва, а отже може бути об`єктом поділу спільного сумісного майна подружжя.
		 
		Також апеляційний суд зазначив, що не знайшли свого підтвердження при розгляді справи посилання ОСОБА_2 на існування певного відомого бренда, який забезпечував існування сім`ї учасників справи.
		 
		Крім того, апеляційний суд зазначив відповідачем суду не було надано доказів у розумінні статей 77-80 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) на підтвердження того, що всі роботи з покращення спірного домоволодіння були проведені виключно за його особисті приватні заощадження.
		 
		З огляду на викладене вище та з урахування висновків судової експертизи апеляційний суд дійшов висновку про те, що визнанню об`єктом права спільної сумісної власності подружжя підлягає тільки 70/100 частин спірного домоволодіння, а не 100/100 як вважав районний суд, оскільки 30/100 частин цього домоволодіння не були покращені та продовжують належати ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності, як придбані до шлюбу. 
		 
		Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
		 
		У грудні 2020 року ОСОБА_2 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 19 жовтня 2016 року та постанову Харківського апеляційного суду від 19 жовтня 2020 року,в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені вище судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог. Також до касаційна скарга містить клопотання заявника про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:
		 
		- не врахували те, що визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва чи реконструкцію, не прийнятих до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України, СК України чи іншими нормативними актами не передбачено;
		 
		- не звернули увагу на те, що домоволодіння АДРЕСА_1 перед проведенням судової будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи експертом не оглядалось, що свідчить про невідповідність висновку від  29 липня 2016 року № 3180/7670 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5; 
		 
		-  проігнорували те, що експерт допустив прорахунки у своєму висновку при визначенні часток у спільному майні сторін, оскільки частка позивачки була встановлена експертом у розмірі 35/100 частин, проте вона мала складати 28/100 частин;
		 
		-   не враховали висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від  25  березня 2020 року у справі № 307/3957/14-ц та постанові Верховного Суду від  16 вересня 2020 року у справі № 630/491/17.
		 
		Також у касаційній скарзі заявник вказав на те, що апеляційний суд:
		 
		- необґрунтовано відхилив клопотання представника заявника про виклик у судове засідання експерта ХНДІСЄ ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса Бута І. В., яким було виготовлено висновок судової будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи від  29  липня 2016 року № 3180/7670 для надання роз`яснень з приводу викладених у клопотанні питань;
		 
		-  послався на постанову Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-14цс16, хоча Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 березня 2020 року у справі № 307/3957/14 відійшла від висновків у цій справі щодо можливості визнання за подружжям права спільної сумісної власності на об`єкт незавершеного будівництва із визначенням часток кожного із подружжя, а також його поділу. 
		 
		Станом на момент розгляду справи Верховним Судом відзивів на касаційну скаргу ОСОБА_2 не надходило.
		 
		Рух справи у суді касаційної інстанції
		 
		Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 04 грудня 2020 року касаційну скаргу  ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 19 жовтня 2016 року та постанову Харківського апеляційного суду від 19 жовтня 2020 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року касаційну скаргу  ОСОБА_2 залишено без руху, з наданням строку для усунення недоліків до 14 січня 2021 року, але не більше десяти днів з дня отримання цієї ухвали. Зокрема запропоновано заявнику сплатити судовий збір у розмірі 7 795,20 грн. 
		 
		У строк визначений в ухвалі на адресу Верховного Суду надійшли матеріали про усунення недоліків, а саме квитанція про сплату судового збору від 14 січня 2021 року № 0.0.1974710118.1 у розмірі 7 795,20 грн.    
		Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2021 року  відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою  ОСОБА_2 з підстав визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389  ЦПК України; витребувано із Ленінського районного суду міста Харкова  матеріали справи № 642/5038/15-ц; відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 19 жовтня 2016 року та постанови Харківського апеляційного суду від 19 жовтня 2020 року; надано учасникам справи строк для подання відзиву. 
		 
		У лютому 2021 року матеріали справи № 642/5038/15-ц надійшли до Верховного Суду.
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,                          є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. 
		 
		Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи                                 з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		 
		Фактичні обставини справи
		 
		Судами попередніх інстанцій встановлено, що 25 грудня 1993 року зареєстровано шлюб між сторонами.
		 
		Рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 26 жовтня 2015 року у справі № 642/4997/15 цей шлюб розірвано.
		 
		28 червня 1990 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу придбано домоволодіння АДРЕСА_1 . Домоволодіння складалось з будинку літ. «В-1», який складався з однієї жилої кімнати площею 17,2 кв. м, кухні площею 13,1 кв. м, сіней літ. «в» площею 8,4 кв. м, надвірні будівлі сарай літ. «И», вбиральня літ. «З». Загальна площа житлового будинку складала 38,7 кв. м. Технічний стан домоволодіння незадовільний. Водопостачання, водовідведення та газопостачання відсуне, опалення пічне, що підтверджується матеріалами інвентарної справи № 59700.
		 
		У період з 1995 по 2005 роки було зроблено наступні роботи: проведено водопостачання та каналізацію (до матеріалів справи надано копію узгодженого проекту водопроводу № 356 від 31 липня 1995 року з посилання на технічні умови від  24 липня 1995 року № 490), до будинку проведено газ та газове опалення (до матеріалів справи надано копію узгодженого проекту від липня 2005 року), що підтверджено листом Публічного акціонерного товариства «Харківміськгаз» від  10  грудня 2015 року № 03/12/8102 у, згідно дозволу наданого рішенням Ленінської райради у м. Харкові від 15 серпня 2003 року № 187/24 знесені малоцінні сарай літ. «И» та сіні літ. «в» на їх місці побудовано житлову прибудову 8 м на 8 м, поставлені металеві ворота для заїзду автотранспорту.
		 
		Відповідно до даних інвентарної справи № 59700 домоволодіння АДРЕСА_1 , станом на 21 червня 2005 року Комунальним підприємством «Харківське міське БТІ» проведено інвентаризацію домоволодіння, складено технічних паспорт, згідно якого домоволодіння складається з житлового будинку літ. «В-1», житлової прибудови літ. «В1-1», веранди «в-2», вбиральні «З», погріба 0, паркан № 4, паркан № 3, хвіртка № 6. Житловий будинок літ. «В-1» та житлова прибудова літ. «В1-1» складаються з кухні «5-9» площею 15,5 кв. м,                  житлової кімнати «5-2» площею 13,9 кв. м та житлової кімнати «5-3» площею                      17,2 кв. м, ванни «5-7» площею 5,3 кв. м, вбиральні «5-6» площею 1,1 кв. м, гардеробу «5-5» площею 3,8 кв. м, коридору «5-8» площею 9,1 кв. м, котельної «5-4» площею                 5,1 кв. м.
		 
		Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи ХНДІСЕ ім. засл.           проф. М. С. Бокаріуса від 29 липня 2016 року № 3180/7670 частка побудованого подружжям за період шлюбу складає 70/100 частин від усього домоволодіння, при цьому частка, яка повинна належати ОСОБА_1 складає 35/100 часток із домоволодіння, а ОСОБА_2 65/100 частин. 
		 
		При цьому, відповідно до висновку експертизи вартість житлового будинку без урахування проведених вказаних робіт склала 395 086,00 грн, з урахуванням проведених ремонтних робіт 966 429,00 грн, різниця між вартістю домоволодіння з проведеними роботами та без таких складає 571 343,00 грн.
		 
		Нормативно-правове обґрунтування
		 
		У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. 
		 
		Згідно зі статтею 61 СК України спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.
		 
		У частині першій статті 62 СК України вказано, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		 
		Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. 
		 
		Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
		 
		Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
		 
		Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові                                      від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
		 
		Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
		 
		Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. 
		 
		Однак до цього, не будучи житловим будинку з юридичної точки зору, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними. 
		 
		Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду України                                    від 18 листопада 2015 року № 6-388цс15, від 27 травня 2015 року № 6-159цс15, та постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15.
		 
		Правовий аналіз статей 60, 63, 69 СК України та статей 328, 331, 368, 372 ЦК України дозволяє дійти висновку про те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток. За позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об`єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами. 
		 
		Схожих висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16.
		 
		Крім того, стаття 57 СК України визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 СК України встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності подружжя. 
		 
		Для застосування передбачених статтею 62 СК України правил збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об`єкта, його якісних характеристик. 
		Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з`ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об`єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об`єкта. 
		 
		Визначаючи правовий режим спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. 
		 
		Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю».
		 
		Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17.
		 
		Нормами частини першої статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		 
		У статті 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
		 
		Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
		 
		Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		 
		Відповідно до статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
		 
		Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Ухвалюючи рішення у справі про визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, розподіл спільного майна подружжя, визнання права власності, усунення перешкод у користуванні та вселення, суд першої інстанції, з висновками якого у незміненій частині рішення погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що за час шлюбу сторін домоволодіння АДРЕСА_1 істотно збільшилось у своїй вартості внаслідок спільних трудових та грошових затрат подружжя. 
		 
		Суд першої інстанції, з висновками якого у цій частині погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки реконструкція будинку відбулась за час шлюбу, але його не було введено до експлуатації такий будинок (завершений будівництвом) може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя й частки такого майна є рівними.
		 
		Крім того, враховуючи, що фактично відбулась інвентаризація домоволодіння в органах БТІ, суд першої інстанції, з висновками якого у цій частині погодився суд апеляційної інстанції,  дійшов правильного висновку про те, що такий будинок може бути об`єктом права спільної сумісної власності та є підстави провести поділ будинку (завершений будівництвом, не введеного до експлуатації), якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами. 
		 
		Також,  з урахуванням вище вказаного, суд правильно вважав обґрунтованими вимоги позивача, щодо усунення перешкод з боку відповідача ОСОБА_2 в користуванні позивачкою домоволодінням АДРЕСА_1 та вселення позивачки ОСОБА_1 у домоволодіння АДРЕСА_1 .
		 
		Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розгляду позовних вимог про визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, апеляційний суд, з урахуванням висновків Верховного Суду викладених у постанові від 04 грудня 2019 року у цій справі, дійшов правильного висновку про те, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя підлягає визнанню тільки 70/100 частин спірного домоволодіння, а не 100/100 як вважав районний суд, оскільки 30/100 частин цього домоволодіння не були покращені та продовжують належати ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності, як придбані до шлюбу. 
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України, СК України чи іншими нормативними актами не передбачено, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.
		 
		Новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними. 
		 
		Правовий аналіз статей 60, 63, 69 СК України та статей 328, 331, 368, 372 ЦК України дозволяє дійти висновку про те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток. 
		 
		За позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об`єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.
		 
		Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України від 07 вересня 2016 року у постанові у справі № 6-47цс16.
		 
		Посилання у касаційній скарзі на те, що Велика Палата Верховного Суду у              постанові від 25 березня 2020 року у справі № 307/3957/14 відійшла від позиції Верховного Суду України у справі № 6-47цс16 щодо можливості визнання за подружжям права спільної сумісної власності на об`єкт незавершеного будівництва із визначенням часток кожного із подружжя, а також його поділу, не відповідає дійсності.
		 
		З інформації, що наявна на сайті Єдиного державного реєстру судових рішень http://reestr.court.gov.ua/ за номером справи № 307/3957/14, вбачається, що Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 04 березня 2020 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених пунктом 7 Перехідних положень ЦПК України, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16, щодо можливості визнання за подружжям права спільної сумісної власності на об`єкт незавершеного будівництва із визначенням часток кожного з подружжя, а також його поділу, оскільки визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України, СК України чи іншими нормативними актами не передбачено.
		 
		Разом з тим ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 25 березня 2020 року справу № 307/3957/14 повернуто колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для розгляду, оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд.  
		 
		Тобто Велика Палата Верховного Суду 25  березня 2020 року не приймала постанови про відступ від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16.
		 
		Аргументи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не враховали висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від  16 вересня 2020 року у справі № 630/491/17, є безпідставними з урахуванням того, що у наведеній заявником постанові Верховного Суду та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини справ. 
		 
		Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив клопотання представника заявника про виклик у судове засідання експерта ХНДІСЄ ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса Бута І. В., яким було виготовлено висновок судової будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи від  29  липня 2016 року № 3180/7670 для надання роз`яснень з приводу викладених у клопотанні питань, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.
		 
		Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. 
		 
		Із матеріалів справи вбачається, що у листопаді 2016 року ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу на рішення Ленінського районного сулу м. Харкова (т. 1 а. с. 172-173).
		 
		Аналіз змісту указаної апеляційної скарги свідчить про те, що вона не містить доводів (мотивів) щодо незгоди позивача із висновками судової будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи від 29  липня 2016 року № 3180/7670 виготовленої у даній справі.
		 
		Натомість, 19 жовтня 2020 року (день судового засідання) представник                          ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подав до Харківського апеляційного суду клопотання про виклик у судове засідання експерта ХНДІСЄ ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса Бута І. В.
		 
		Клопотання обґрунтував тим, що висновок судової будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи від 29  липня 2016 року № 3180/7670, виготовлений Бутом І. В. , є незаконним, оскільки вказаний експерт звертався до суду із клопотанням від 28 березня 2016 року про надання технічного паспорта на домоволодіння АДРЕСА_1 станом на 2016 рік та повідомлення сторін про обстеження вказаного домоволодіння. Зазначив, що у випадку не задоволення клопотання протягом 45 календарних днів, ним буде складено повідомлення про неможливість надання висновку. Проте це клопотання судом не розглядалось та будь-яких рішень за результатами розгляду не приймалось. Отже, фактично домоволодіння експертом не оглядалось, що свідчить про невідповідність висновку експертизи від  29 липня 2016 року № 3180/7670 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5.
		 
		Верховний Суд вважає, що оскільки апеляційна скарга ОСОБА_2 не містила доводів (мотивів) щодо незгоди позивача із висновками судової будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи від 29  липня 2016 року № 3180/7670, то апеляційний суд, керуючись частиною першою статті 367 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні клопотання представника заявника про виклик у судове засідання експерта ХНДІСЄ ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса Бута І. В., з огляду на його безпідставність.
		 
		Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. 
		 
		Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
		 
		Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
		 
		Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. 
		 
		Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
		 
		Оскаржуване рішення суду першої інстанції у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині та постанова апеляційного суду відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
		 
		Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. 
		 
		Щодо розподілу судових витрат
		 
		Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.
		 
		Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу  ОСОБА_2 залишити без задоволення.
		 
		Рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 19 жовтня 2016 року у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині та постанову Харківського апеляційного суду від 19 жовтня 2020 року залишити без змін.  
		 
		 
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:І. Ю. Гулейков       О. В. Ступак       Г. І. Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...