Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 420/19677/21 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема щодо; біженців.
Надіслано для оприлюднення: 13.12.2022. Зареєстровано: 14.12.2022. Забезпечено надання загального доступу: 14.12.2022.
Дата набрання законної сили: 13.02.2023
Результат оскарження 06.01.2023 П'ятий апеляційний адміністративний суд: залишено без змін ухвалу (постанову) суду першої інстанції
Номер судового провадження: П/420/19729/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		    
		Справа № 420/19677/21 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		          29 листопада 2022 року                                                                                        м. Одеса
		Одеський окружний адміністративний суд під головуванням  судді Андрухіва В.В., за участю секретаря судового засідання Рижук В.І., представника позивача - адвоката Зуєвої А.І., відповідач - не з'явився, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,    
		ВСТАНОВИВ:
		ОСОБА_1 звернулася до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просить:  
		- визнати протиправним та скасувати наказ ГУ ДМСУ в Одеській області № 190 від 05.10.2021 р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
		- зобов'язати ГУ ДМСУ в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1.
		Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказує, що 08.10.2021 року вона отримала повідомлення №5/1-593 від 05.10.2021 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №190 від 05.10.2021 року.
		Позивач вказала, що Головне управління ДМС України в Одеській області не прийняло до уваги її реальні побоювання за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - Камеруну.
		Позивач вважає рішення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС України в Одеській області незаконним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, оскільки це рішення приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи.
		Ухвалою від 26.10.2021 року прийнято до розгляду вказану позовну заяву та відкрито загальне позовне провадження у справі з призначенням підготовчого засідання. 
		Ухвалою від 22.12.2021 року продовжено строк підготовчого провадження у справі на 30 днів. 
		Ухвалою від 22.12.2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
		У судове засідання, призначене на 29.11.2022 року на 14:00 годину, з'явився представник позивача.  
		Під час судового розгляду справи представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві.
		Під час судового розгляду справи у судовому засіданні 24.01.2022 року представники відповідача проти задоволення позову заперечували, вважали позов необґрунтованим.
		14.12.2021 року від відповідача надійшов письмовий відзив, в якому зазначено таке.
		Відповідач вказав, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з Камеруну з позиції надання міжнародного захисту в Україні ані під час перебування в країні громадянської належності, ані під час перебування поза її межами. Позивач не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме: у неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
		Відповідач зазначив, що перевіркою Головного управління ДМС України в Одеській області підтверджено також відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту, через недоведеність фактів побоювання застосування до позивача смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.  
		Заслухавши вступне слово представника позивача та представників відповідача, дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази, суд встановив такі обставини.
		Як вбачається з матеріалів особової справи №2021OD0202 (а.с. 66-244, т. 1), ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, є громадянкою Республіки Камерун, уродженкою м. Дуала, за етнічною належністю - бамілеке, за віросповіданням - християнка (протестант).
		31.07.2017 року ОСОБА_1 прибула на територію України легально, авіарейсом Дуала (Камерун) - Одеса, міжнародний аеропорт «Одеса» (Україна), на підставі паспортного документу гр. Камерун серії НОМЕР_1 та оформленої разової візи типу «С» серії НОМЕР_2. Мета приїзду в Україну - участь у навчальному семінарі на запрошення Державного університету «Одеська політехніка» у період з 31.07.2017 по 06.08.2017.
		08.08.2017 року о 03:30 год. ОСОБА_1 було виявлено та затримано прикордонним нарядом СП ВПС «Степанівка» Білгород-Дністровського прикордонного загону, в місцевості між Україною та Республікою Молдова на відстані 20 м від державного кордону в районі інформаційного знаку №1/84 - при спробі незаконного перетину державного кордону з України в Республіку Молдова, поза встановленим пунктом пропуску. На підставі рішення начальника Білгород-Дністровського ПЗ ПРУ ДПС України від 09.08.2017 року позивача було поміщено до Чернігівського ПТПІ ДМС України, де вона перебувала у період 11.08.2017 року - 08.02.2018 року.
		Під час перебування в Чернігівському ПТПІ ДМС України 06.09.2017 року позивач звернулася із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до УДМС України в Чернігівській області.
		Наказом УДМС України в Чернігівській області від 26.09.2017 року №76 позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначене рішення ОСОБА_1 оскаржила в судовому порядку.
		Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 13.12.2017 року по справі № 825/1906/17 відмовлено у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Управління ДМС України в Чернігівській області. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 13.02.2018 року по справі № 825/1906/17 апеляційну скаргу громадянки Камеруну ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 13.12.2017 року - без змін.
		16 вересня 2021 року позивач звернулася до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС України в Одеській області (а.с. 73-74, т. 1) та 23.09.2021 року подала анкету особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 109-114, т. 1).
		За результатами розгляду заяви та особової справи №2021OD0202 громадянки Республіки Камерун ОСОБА_1 Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі ч.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (а.с. 166-181, т. 1).
		Наказом заступника начальника Головного управління - начальника Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області №190 від 05.10.2021 року "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", відповідно до п.п. 4, 6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та п.п. 4.3, 4.4 Правил (затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 року №649), беручи до уваги письмовий висновок головного спеціаліста відділу по роботі з шукачами захисту стосовно матеріалів особової справи позивача №2021OD0202 - відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Камеруну ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 р.н. (а.с. 184, т. 1).
		08.10.2021 року позивач отримала повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області за №5/1-593 від 05.10.2021 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виданого на підставі наказу заступника начальника Головного управління - начальника Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області №190 від 05.10.2021 року (а.с. 182-183, т. 1).
		Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 
		Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі за текстом - Закон № 3671-VI) встановлено, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
		Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
		Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
		Статтею 6 Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
		За приписами частини 6 статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
		Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
		Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
		Пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
		Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.5 Закону Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Як вбачається з особової справи позивача, за результатами аналізу матеріалів звернення позивача було встановлено, що її заява є необґрунтованою, тобто, не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". 
		Зазначене підтверджується такими фактами.
		Стосовно причини звернення за міжнародним захистом, слід зазначити, що позивач пов'язує бажання отримати захист на території України виключно з метою легалізації на території України (а.с. 114, анкета від 23.09.2021; а.с.147, 153, протокол співбесіди від 05.10.2021).
		З анкети та протоколу співбесіди також вбачається, що позивач не зазнавала на території країни громадянської належності жодних утисків чи переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
		При цьому позивач вказує, що її родичі (батьки, донька, брат) залишилися проживати в Камеруні, їх життю нічого не загрожує, погроз вони не зазнають. Ані позивач, ані її родичі не є членами жодної політичної партії, релігійної, військової чи громадської організації.
		Причиною виїзду з Камеруну позивач називає конфлікт між англомовними та франкомовними регіонами, однак вказує, що особисто не була учасником цього конфлікту, особистих погроз та переслідувань не зазнавала, участі у мітингах не брала (а.с.148, 149,  протокол співбесіди).
		Відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 №8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; заявник заслуговує на довіру.
		Суд бере до уваги доводи відповідача, що твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації. Також позивач не змогла повідомити обставини, які б вказували, що причини неможливості її повернення до країни громадянської належності, пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Позивач не надала належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для її життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
		Вже звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилається на те, що вона належить до певної соціальної групи: самотня жінка без супроводу, однак під час звернення до органів міграційної служби України ані у заяві, ані під час анкетування чи співбесіди позивач такої підстави для надання захисту в Україні не наводила.
		З матеріалів особової справи позивача вбачається, що нею не були надані під час звернення до ГУ ДМС в Одеській області жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину. Також під час проведення співбесід позивач не надала жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу її життю, здоров'ю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину.
		Під час розгляду заяви позивачем не було надано аргументованих доводів чи важливих фактів, які б підтверджували її побоювання переслідувань і наявності загрози її життю, здоров'ю чи можливість застосування по відношенню до неї жодного фізичного насильства (а.с.114, анкета; а.с.155, протокол співбесіди).
		Крім того, з матеріалів особової справи позивача вбачаються розбіжності у твердженнях, які вона використовувала задля посилення власної історії для набуття міжнародного захисту, проте в свою чергу, це посилення лише спотворює її історію та вказує на зловживання процедурою набуття міжнародного захисту. 
		Так, наприклад, щодо жорстокості з боку військовослужбовців, позивачем було щоразу зазначено різну інформацію. При першому зверненні, позивачем зазначено, що вона піддавалась утриманню та катуванню з боку військовослужбовців (арк. 1 заяви від 06.09.2017). Проте, вказане є сумнівним, враховуючи що при повторному зверненні та під час проведення співбесід позивач не надала жодної інформації з приводу цієї ситуації. Так, вона вказувала, що її життю нічого не загрожувало, вона не зазнавала жодних погроз, обмежень, затримань або принижень з боку правоохоронних органів, по відношенню до неї не було здійснено жодного фізичного насильства або катування, особа не перебувала у полоні (арк.148, 149, 152, протокол співбесіди).
		Зазначений елемент переслідування викликає обґрунтовані сумніви, оскільки не містить належної аргументації та деталізації, інформаційні матеріали носять загальний характер (а.с.151, протокол співбесіди):
		- зі слів позивача, ані вона, ані члени її родини ніколи не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій (арк. 5 анкетування від 23.09.2021);
		- необґрунтованим виглядає твердження позивача щодо неможливості належної реалізації свого громадянського права на освіту (а.с.73, заява від 16.09.2021). Зазначене твердження, позивач аргументувала низьким рівнем безпеки у м. Кумба, а саме: постійними вибухами, які розпочались в середні 2016 року. 
		З матеріалів особової справи вбачається, що у період 2016-2017 роки позивач навчалася в торговому коледжі за спеціальністю «Торгівля», навчання припинила з особистих міркувань (а.с.111, анкета від 23.09.2021).
		Згідно доповіді ООН Комітету з ліквідації дискримінації відносно жінок, згідно ст.18 Конвенції ліквідації всіх форм дискримінації відносно жінок, в Камеруні було вжито заходи з метою забезпечення доступу до освіти жінок. 
		На території Камеруну існує 44 діючих вищих учбових заклади, серед яких є діючі вищі учбові заклади на території південно-західного регіону. 
		Зазначене свідчить, що особа матиме можливість вільного доступу до отримання належних освітніх послуг в Камеруні та реалізовувати свої громадянські права.
		Доводи позивача стосовно небезпеки життю у випадку повернення через нестабільну соціально-політичну ситуацію в країні спростовує обставина, що під час попереднього звернення позивач вказала, що на Батьківщині у неї з числа родичів залишилася лише матір, яка хвора на геміплегію (параліч рук та ніг). Інші родичі на Батьківщині у позивача не проживають, батько відсутній (арк. 2-3 протоколу співбесіди від 06.09.2017). При повторному зверненні позивач зазначила, що на території Камеруну залишилися проживати наступні близькі родичі, а саме: матір, батько, донька позивача та рідний брат, всі проживають у м. Дуала, адресу проживання змінено не було. За результатами опитування особи не встановлено фактів переслідування її близьких родичів на території країни громадянської належності, наразі їх життю нічого не загрожує, вони не зазнають обмежень або дискримінації у реалізації загальних прав, погроз, переслідувань, мають змогу безперешкодно переміщуватись країною. 
		Стосовно доньки позивача, яка проживає на Батьківщині, під час попереднього звернення позивач повідомила, що свою малолітню доньку ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 р.н., вона особисто віддала незнайомій особі, яка в подальшому мусила за нею догляди та передати на виховання до школи-інтернату у м. Ліко. Власні дії позивач аргументувала відсутністю фінансової можливості на виховання доньки та ускладненнями, які виникнуть в подальшому пересуванні територією країни громадянської належності, про що зазначено у протоколі співбесіди від 06.09.2017.
		При повторному зверненні позивач зазначила, що її малолітня донька наразі безперешкодно проживає із батьками позивача у рідному м. Дуала, де її життю нічого не загрожує, вона не зазнає пригнічень, обмежень або дискримінації у реалізації загальних прав, погроз, переслідувань, фізичного насильства, про що зазначено в анкеті від 23.09.2021 та протоколі співбесіди від 05.10.2021.
		Згідно з приписами ст.18 Конвенції ООН про права дитини (20.11.1989 р.), батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
		Стосовно посттравматичного стану позивача, як наслідок англо-французького конфлікту (заява від 16.09.2021), слід зазначити, що в ході опитування позивача висловлене твердження не було підкріплено відповідними фактами. Особа зазначила, що проживаючи на Батьківщині у рідному м. Дуала, вона не має жодного відношення до вищезазначеного конфлікту, не була учасником конфлікту на релігійному ґрунті, в зазначеному конфлікті не підтримує жодну із сторін, щодо неї не застосовувалось жодне фізичне або психологічне насилля з боку влади, не мала жодного відношення до політичних організацій, додавши про нерозуміння на політичних питаннях, а зазначений конфлікт жодним чином прямо на неї не впливає (протокол співбесіди від 06.09.2017, анкета від 23.09.2021, протокол співбесіди від 05.10.2021). 
		Суд зазначає, що у грудні 2016 року позивач оформила паспорт у відповідному державному органі на Батьківщині, не зазнаючи жодних проблем при відповідному зверненні та отриманні відповідних послуг. З її слів, вона самостійно займалась оформленням паспортного документу, паспорт було оформлено з метою подальших подорожей, а не з метою виїзду для збереження власного життя (анкета від 23.09.2021, протокол співбесіди від 05.10.2021.
		Зазначене свідчить, що особа продовжує користуватися захистом країни походження, що не сумісно з конвенційними ознаками визначення статусу біженця.
		Відповідно до ст. 99, 100 «Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців» під відмовою в захисті слід розуміти, що особі відмовлено в наданні послуг (тобто відмова видати національний паспорт, або продовжити термін його дії, або відмова в дозволі повернутись на свою територію), що зазвичай надаються його співгромадянами, то це може розцінюватись як відмова у захисті згідно його визначення. Термін «не бажає» відносить до біженців, котрі відмовляються прийняти захист країни своєї громадянської належності. Коли особа бажає скористатися захистом своєї країни, таке бажання, як правило незрівнянно з твердженням, що воно знаходиться поза своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». У кожному разі, якщо захист з боку країни громадянської належності доступний або немає ніяких підстав для відмови через цілком обґрунтовані побоювання від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем. Отже, оформлення паспортного документу свідчить про можливість та бажання позивача користуватись захистом країни своєї громадянської належності.
		Також суд зазначає, що факт наявності побоювання за власне життя та здоров'я на території Камеруну спростовується тим, що перебуваючи на території країни громадянської належності, позивач у липні 2017 року без перешкод здійснила виїзд за межі Батьківщини та відвідала столицю Нігерії, де звернулася до Посольства України в Нігерії задля оформлення візи для виїзду з метою навчання, про що свідчить віза на дев'ятій сторінці паспорту позивача, наданого до ГУ ДМС України в Одеській області. Зі слів особи, оформленням візи вона займалась особисто, не зазнаючи при цьому жодних проблем. Зазначене свідчить, що особа не потребує міжнародного захисту та вказує на відсутність конвенційних ознак ймовірного переслідування.
		Отже, суд погоджується з доводами відповідача, що позивач звернулася до ГУ ДМС України в Одеській області лише з метою легалізації свого перебування на території України.
		З матеріалів особової справи позивача вбачається твердження заявниці про відсутність побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
		З матеріалів особової справи позивача вбачається, що під час процедури набуття міжнародного захисту шукач захисту чітко зазначила, що не зазнавала переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи (анкета від 23.09.2021, протокол співбесіди від 05.10.2021).
		Безпідставним є посилання позивача на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у неї цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Камеруну, з огляду на таке.
		Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
		Вказана правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.082020 року у справі №420/3327/19, від 06.03.2019 року у справі №826/14576/16, від 06.03.2019 року у справі № 815/2505/17, від 04.03.2019 року у справі № 815/2505/17.
		Враховуючи необґрунтованість історії переслідування позивача та проаналізовану інформацію по країні походження, якою підтверджена відсутність існування серйозних ризиків життю та здоров'ю особи в країні громадянської належності, вбачається, що позивач має усі можливості для повернення до регіону постійного проживання.
		Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме: за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що, в свою чергу, не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п.1 ч.1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". 
		Також суд вважає доведеною відповідачем відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту, через недоведеність фактів побоювання застосування до позивача смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.
		За інформацією по країні походження (далі - ІКП) з сайту https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D1%80%D1%83%D0%BD, Камерун поділяється на 10 регіонів, у тому числі Північно-Західний (адміністративний центр - м.Баменда) та Південно-Західний (адміністративний центр - м.Буеа). Останні два регіони складають менше 10% від усієї площі країни. Саме ці два регіони (разом відомі як Південний Камерун) охоплені збройним конфліктом між англофонами та франкофонами.
		З матеріалів особової справи позивача вбачається, що вона народилася та до виїзду з Камеруну проживала у м.Дуала, що є адміністративним центром іншого регіону Камеруну - Прибережного.У період навчання в торговому коледжі проживала у м.Кумба. Сім'я позивача проживає у м.Дуала.
		Як вбачається з інформації по країні походження позивача, на яку посилається представник позивача, за посиланням https://www.state.gov/reports/2021-country-reports-on-human-rights-practices/cameroon/, у північно-західному та південно-західному регіонах під час англомовної кризи кількість жертв зросла. ІДІЛ-Західна Африка збільшила кількість атак у регіоні Крайньої Півночі.
		Також з цього джерела вбачається, що угруповання «Боко Харам» і ІДІЛ-Західна Африка (ІДІЛ-ЗА) продовжували вбивати мирних жителів, у тому числі членів комітетів пильності, які є організованими групами місцевих жителів, які співпрацюють з урядовими силами в регіоні Крайньої Півночі.
		Отже, окрім регіонів Північно-Західний та Південно-Західний наведена ІКП містить відомості про вбивства мирних жителів, у тому числі членів комітетів пильності, які є організованими групами місцевих жителів, які співпрацюють з урядовими силами ще в одному регіоні - в регіоні Крайньої Півночі.
		Згідно інформації по країні походження позивача за посиланням https://www.ecoi.net/en/document/2048653.html (Amnesty International Report 2020/21; Cameroon 2020, published 7 April 2021) розділ «Зловживання з боку озброєних груп», на яку позивач також посилається у позові, англомовні сепаратистські збройні групи продовжували серйозно порушувати права людини та нападали на людей, яких вважають прихильниками уряду в північно-західному та південно-західному регіонах.
		Надалі позивачем наводиться інформація з вказаного джерела щодо подій у містах Баменда та Кумба, що знаходяться у Північно-Західному та Південно-Західному регіонах відповідно, а також селах Ндох та Нгарбух, що також розташовані у цих же регіонах.
		Крім того, вказане джерело ІКП містить відомості про те, що у конфлікті на Крайній Півночі озброєні групи, пов'язані з Боко Харам, здійснили сотні нападів, серйозно порушуючи права людини. Деякі з них були визнані військовими злочинами. Згідно з даними органів ООН, засобів масової інформації та інших організацій, у період з січня по грудень щонайменше 312 цивільних осіб, включаючи дітей віком від 10 років, були вбиті в результаті щонайменше 412 нападів.
		Жертвами нападів стали внутрішньо переміщені особи (ВПО). У серпні щонайменше 18 людей загинули та 11 отримали поранення, коли зловмисники кинули вибуховий пристрій у тимчасовий табір, в якому вони спали, поблизу села Нгуетчеве. Вісім сотень ВПО знайшли притулок у цьому районі.
		Слід зазначити, що населений пункт Нгуетчеве знаходиться в регіоні Крайньої Півночі, що не є регіоном проживання родини позивача та власне позивача до виїзду з Камеруну.
		Третє наведене позивачем посилання на ІКП -  HRW, World Report 2021 - Cameroon, published 13 January 2021 (https://www.ecoi.net/en/document/2043533.html) також містить відомості про вбивства мирних жителів, зловживання з боку урядових сил та зловживання озброєних сепаратистів, які відбуваються у Північно-Західному та Південно-Західному регіонах, а окремі з них - у регіоні Крайньої Півночі.
		Суд зауважує, що решта ІКП, на яку посилається позивач у позовній заяві (https://www.ecoi.net/en/document/2028266.html; https://www.ecoi.net/en/document/2026402.html; https://www.ecoi.net/en/document/2022710.html; https://www.bbc.com/news/world-africa-46178620; https://www.aljazeera.com/videos/2018/10/17/cameroon-conflict-hundreds-killed-violence-181017103806520.html ) також містить відомості про зловживання з боку озброєних груп, вбивства, насильства, інші порушення прав людини у Північно-Західному, Південно-Західному регіонах та регіоні Крайньої Півночі.  
		Отже, наведена ІКП підтверджує наявність внутрішнього збройного конфлікту в Камеруні, який охоплює у переважній більшості саме Північно-Західний та Південно-Західний  регіони та регіон Крайньої Півночі.
		При цьому, суд наголошує на можливості внутрішнього переміщення осіб, які проживають у вищевказаних регіонах країни, та особливо зауважує на тому, що позивач походить з іншого регіону Камеруну, Прибережного регіону, та її родина (батьки, брат, дочка) залишаються проживати у м.Дуала, адміністративному центрі цього регіону, та не відчувають небезпеки для їхнього життя та здоров'я, як про це зазначила сама позивачка під час звернення до органів міграційної служби.
		Також суд бере до уваги, що позивач в період з 13.02.2018 року (набрання законної сили судовим рішенням у справі № 825/1906/17) продовжувала нелегально перебувати на території України до 16 вересня 2021 року, коли повторно звернулася до міграційних органів за захистом. Тим самим позивач порушила вимоги ст.5 Закону № 3671-VI щодо строків звернення до органів міграційної служби та зволікала з повторним зверненням більше трьох років.
		З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, враховуючи актуальну ІКП, суд дійшов висновку, що наказ ГУ ДМС України в Одеській області від 05.10.2021 №190 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи, актуальної інформації по країні походження позивача. 
		Наказ ГУ ДМС України в Одеській області від 05.10.2021 №190 року прийнято: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Таким чином, оскаржуваний наказ відповідає вимогам ч.2 ст.2 КАС України.
		Решта доводів та заперечень позивача висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
		Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
		Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
		Згідно з ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Частиною 2 ст.77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
		За таких обставин, суд дійшов висновку, що відповідач довів суду правомірність оскаржуваного наказу, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 є безпідставними та не підлягають задоволенню, і у позові їй слід відмовити.  
		Керуючись ст.ст. 2, 5-6, 9, 72, 77, 90, 241-246, 293 КАС України, суд,         
		 
		                                                      ВИРІШИВ:
		У задоволенні позову громадянки Камеруну ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1, паспорт № НОМЕР_3) до ГУ ДМС України в Одеській області (адреса: вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65014, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування наказу № 190 від 05.10.2021 року, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
		Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
		Повний текст рішення складено 12 грудня 2022 року через відключення  електропостачання в суді протягом періоду з 29 листопада по 12 грудня 2022 року. 
		Суддя                                                                                    В.В. Андрухів

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...