Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 420/19344/23 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо.
Надіслано для оприлюднення: 11.10.2023. Зареєстровано: 13.10.2023. Забезпечено надання загального доступу: 16.10.2023.
Дата набрання законної сили: 20.12.2023
Результат оскарження 20.12.2023 П'ятий апеляційний адміністративний суд: залишено судове рішення без змін
Номер судового провадження: П/420/20711/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Справа № 420/19344/23 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		 
		11 жовтня 2023 року м. Одеса
		 
		 
		Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Катаєвої Е.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області (вул. Бабеля, 2, м. Одеса, 65005), Державної судової адміністрації України (вул. Липська, 18/5, м. Київ, 01601), третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача Державна казначейська служба України (вул. Бастіонна, 6, м. Київ, 01601) про визнання протиправними дій та стягнення суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення,  
		 
		В С Т А Н О В И В:
		 
		До Одеського окружного адміністративного суду звернувся з позовом (а.с.19-26) ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області (далі ТУДСА), Державної судової адміністрації України (далі ДСАУ), третя особа без самостійних вимог Державна казначейська служба України (далі ДКСУ), в якому позивач просить суд: 
		- визнати протиправними дії ТУДСА щодо нарахування та виплати судді Іллічівського міського суду Одеської області йому - ОСОБА_1 , суддівської винагороди за період з 01.01.2021 по 21.07.2023 суддівської винагороди, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді у розмірі 2102 грн; 
		- стягнути з ДСАУ, третя особа ДКСУ, недонараховану та невиплачену суддівську винагороду та допомоги на оздоровлення за період з 1 січня 2021 року 21 липня 2023 року в розмірі 636 270,52 грн (шістсот тридцять шість тисяч двісті сімдесят гривень 52 копійки) з утриманням із цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті шляхом безспірного списання коштів з бюджетної програми КПКВК 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів». 
		В обгрунтування позовних вимог позивач зазначив, що Указом Президента України від 13.08.2002 року його призначено на посаду судді Іллічівського міського суду Одеської області строком на п`ять років, а Постановою Верховної Ради України від 05.06.2008 року на цю посаду - безстроково.
		За період з січня 2021 по березень 2023 йому нарахована суддівська винагорода та допомога на оздоровлення, для визначення сум яких використовувався прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, у розмірі 2102 грн, що суперечить ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Внаслідок цього, розмір винагороди та допомоги на оздоровлення не відповідав розміру, установленому спеціальним Законом.
		Позивач вважає, що відповідач повинен був нарахувати позивачу суддівську винагороду та допомогу на оздоровлення виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного року, зокрема: у 2021 році в розмірі 2270 грн, у 2022 році в розмірі 2481 грн та 2023 році в розмірі 2684 грн. 
		Вважаючи, що відповідачем порушено його право на належне матеріальне забезпечення, з метою ефективного захисту та відновлення його порушених прав, позивач просить задовольнити позовні вимоги.
		Ухвалою суду від 02.08.2023 року позов залишено без руху, надано строк на усунення недоліків позову (а.с.14).
		Ухвалою суду від 22.08.2023 року позовна заява прийнята до розгляду та відкрите провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами (а.с.34-35). 
		Представник ТУДСА подав до суду відзив на позов (а.с.45-52), в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки згідно ч.3 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Тобто Законом України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено лише кількісну складову прожиткових мінімумів.
		Розмір прожиткового мінімуму для визначення посадового окладу судді встановлюють Закони України «Про державний бюджет України на 2021 рік», «Про державний бюджет України на 2022 рік» та «Про державний бюджет України на 2023 рік», якими визначено його розмір на рівні 2102 грн.
		Представник вказує, що подібні правовідносини вже переглядались Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04.11.2020 року по справі №200/9195/19-а, згідно висновку якої розмір прожиткового мінімуму для визначення посадового окладу судді встановлюють інші закони, які доповнюють ч.3 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
		Отже, ТУДСА, діючи в рамках законодавства, нараховує та виплачує кошти в межах бюджетного року. Тому відповідач вважає правомірним нарахування та виплату позивачу суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді в розмірі 2102 грн.
		Також представник відповідача зазначив, що виконання судових рішень, ухвалених на користь суддів, здійснюється згідно з чинним законодавством України Державною судовою адміністрацією України за рахунок коштів бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів» у межах передбачених асигнувань на відповідний бюджетний період. Таким чином, територіальне управління ДСА України в Одеській області не є розпорядником вказаної бюджетної програми.
		Від представника ДСАУ надійшов відзив на позов (а.с.75-79), у якому просить відмовити у задоволенні позову, оскільки ТУДСА та ДСАУ діяли правомірно, на підставі, в межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 
		Закони України «Про державний бюджет України на 2021 рік», «Про державний бюджет України на 2022 рік» та «Про державний бюджет України на 2023 рік» неконституційними не визнавались та підлягают застосуванню як спеціальні до спірних правовідносин.
		Крім того, представник ДСАУ зазначив, що позивачем пропущено, встановлений ч.5 ст.122 КАС України, строк звернення до суду з цим позовом.
		До суду позивач подав відповідь на відзив (а.с.96-99), у якій зазначив про безпідставність доводів щодо пропуску ним строку звернення до суду, оскільки тримісячний строк звернення згідно ст.233 КЗпП України, що поширюється на спірні правовідносини, ним не пропущено.
		Представник третьої особи ДКСУ пояснень до суду не надав. 
		Справа розглянута у письмовому провадженні.
		Судом встановлено, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.27) Указом Президента України №712/2002 13.08.2002 року призначений на посаду судді Іллічівського міського суду Одеської області строком на п`ять років (а.с.8). 
		Постановою Верховної Ради України від 05.06.2008 року №333-VI позивача обрано на посаду судді безстроково Іллічівського міського суду Одеської області (а.с.9). Відповідно до наказу Іллічівського міського суду Одеської області від 16.07.2008 року №22-ос ОСОБА_1 приступив до обов`язків судді з 05.06.2008 року (а.с.10).
		Згідно з довідками про доходи від 03.08.2023 №1771/23-вих, №1772/23-вих, №1773/23-вих, виданих ТУДСА, позивачу за період з січня 2021 по липень 2023 нараховано та виплачено суддівську винагороду виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді у розмірі 2102 грн (а.с.31-33).
		Також позивачу виплачена матеріальна допомога на оздоровлення у липні 2021 року, квітні 2022 року та травні 2023 року, що підтверджується розрахунковими листами ТУДСА за 2021-2023 р.р. (а.с.87, 90, 93).
		Нарахування та виплату суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення, виходячи з прожиткового мінімуму у розмірі 2102 грн, позивач вважає протиправними з підстав того, що відповідно до приписів спеціального законодавства суддівська винагорода підлягає нарахуванню виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року.
		Відповідачі не заперечують факту здійснення відповідних виплат, однак не погоджуються із доводами позивача щодо неправомірності дій при нарахуванні суддівської винагороди з використанням величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру судового окладу судді 2102 грн. 
		Згідно ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
		Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
		Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
		Приписами статті 43 Конституції України визначено, зокрема, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
		Згідно ст.130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
		У преамбулі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII (далі Закон №1402-VIII) закріплено, що він визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
		Статтею 4 Закону №1402-VIII визначено, що судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
		Відповідно до ч.1 ст.135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
		За частиною 2 цієї правової норми суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
		Відповідно до ч.3 ст.135 Закону №1402-VIII, яка згідно з рішенням Конституційного Суду України № 4-р/2020 від 11.03.2020 діє в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 №1774-VIII, базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
		У разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання.
		Також суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів (ст.136 Закону № 1402-VІІІ).
		Питання гарантій незалежності суддів неоднаразо розглядалось Конституційним Судом України.
		Так, у рішенні від 08.04.2016 №4-рп/2016 у справі № 1-8/2016 Конституційний Суд України вкотре зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід`ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов`язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя.
		Конституційний Суд також у рішенні від 03.06.2013 №3-рп/2013 у справі №1-2/2013 України зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.
		Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15) обов`язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов`язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність. Така позиція Конституційного Суду України збігається з приписами Європейської хартії щодо статусу суддів від 10.07.1998, у підп. 6.1 п. 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність. Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.
		Статтею 7 Закону України від 15.12.2020 №1082-ІХ «Про Державний бюджет України на 2021 рік» (далі Закон №1082-ІХ) серед іншого, установлено у 2021 році прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2270 грн; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня - 2102 грн.
		Встановлений розмір прожиткового мінімуму для визначення базового розміру посадового окладу судді на рівні 2102,00 грн був визначений надалі статтями 7 Закону України від 02.12.2021 №1928-ІХ «Про Державний бюджет України на 2022 рік» (далі Закон №1928-ІХ) та Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» від 03.11.2022 №2710-ІХ (далі Закон №2710-ІХ). Також установлені прожиткові мінімуми для працездатних осіб з 1 січня 2022  2481 грн, з 1 січня 2023  2684 рн.
		Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 10.11.2021 по справі №400/2031/21 вказав, що Законом України «Про прожитковий мінімум» не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру судді». При цьому судді також цим Законом не віднесені до соціальної демографічної групи населення стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватись окремо.
		Окрім того, Верховний Суд України, зауважував що Закон України «Про державний бюджет» не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми.
		Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів. Тобто у національному законодавчому полі існує колізія положень трьох нормативно-правових актів рівня закону, подолати яку можливо застосувавши загальний принцип права «спеціальний закон скасовує дію загального закону». Такий підхід використовується у випадку конкуренції норм, коли на врегулювання суспільних відносин претендують загальні та спеціальні норми права.
		Отже, за таким правовим підходом, при конкуренції норм необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону, тобто Закону №1402-VIII, а положення Закону №966-XIV вважати загальними нормами.
		Верховний Суд, досліджуючи питання застосування ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в подібних правовідносинах у постановах від 30.11.2021 року у справі №360/503/21, від 10.11.2021 року у справі №400/2031/21, від 22.06.2023 року у справі №400/4904/21, від 24.07.2023 року у справі №280/9563/21, від 25.07.2023 року у справі №120/2006/22-а, від 26.07.2023 року у справі №240/2978/22, від 27.07.2023 року у справі №240/3795/22, від 21.09.2023 у справі №380/25627/21, дійшов наступного правового висновку.
		Законом України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Оскільки указана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, відповідач неправильно визначився із розрахунковою величиною посадового окладу застосувавши в розрахунку іншу величину, відмінну від тієї, що визначена спеціальним законом.
		Заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2021 року (2270,00 грн), на іншу розрахункову величину, яка Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн) у січні 2021 року, на підставі абз.5 ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» було неправомірним, тому суд вважає приправними дії ТУ ДСА щодо нарахування та виплату суддівської винагороди за період з січня 2021 по липень 2023 та матеріальної допомоги на оздоровлення, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2102 грн.
		В силу приписів ч.5 ст.242 КАС України суд враховує вищевикладений висновок Верховного Суду та вважає, що виплата суддівської винагороди, а також допомоги на оздоровлення регулюється ст.135, 136 Закону №1402-VІІІ, а норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.
		При цьому, посилання представника ТУ ДСА у відзиві на позов, що висновки, які наведені Великою Палатою Верховного Суду у зразковій справі №200/9195/19-а, повинні бути застосовані до спірних правовідносин, судом не приймаються, оскільки у справі № 200/9195/19-а правовідносини виникли за інших обставин, де предметом розгляду було питання щодо застосування розрахункової величини для визначення розміру посадового окладу суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання.
		Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		Тобто право вибору заявляти ті чи інші вимоги належить позивачу. В той же час, саме суд, який розглядає спір по суті, наділений повноваженнями щодо обрання із декілька можливих способів захисту права, одного, який відповідає суті спірним відносинам та який найбільш ефективно відновить порушене право.
		Суд, визнавши право позивача на суддівську винагороду саме у розмірі, який визначено статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», також встановив, що у спірному періоді позивачу суддівська винагорода не була нарахована ТУ ДСА у визначених Законом України «Про судоустрій і статус суддів» розмірах.
		ТУ ДСА як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які ДСАУ затвердила у його кошторисах на 2021-2023 роки.
		За вказаних обставин саме ТУ ДСА повинно нарахувати та виплатити недоплачену суму суддівської винагороди за період з 01.01.2021 по 21.07.2023 та матеріальної допомоги на оздоровлення за 2021, 2022, 2023 роки.
		Отже за умови того, що відповідачем суддівська винагорода у визначених Законом розмірах нарахована не була, а нарахування суддівської винагороди відноситься до повноваженгь ТУДСА, суд дійшов висновку, що належним способом захисту права у спірному випадку є саме зобов`язання ТУ ДСА нарахувати та виплатити позивачу суддівську винагороду та матеріальну допомогу на оздоровлення за 2021, 2022, 2023 роки у відповідності до вимог ч.2, 3 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
		Водночас позовні вимоги про стягнення з ДСАУ, третьої особи ДКСУ на користь позивача недонарахованої та невиплаченої суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за період з 1 січня 2021 року 21 липня 2023 року в розмірі 636 270,52 грн - не підлягають задоволенню, оскільки стягненню підлягають лише ті суми, які нараховані у належному розмірі, але не виплачені, а згідно з матеріалами справи суддівська винагорода позивачу у належному розмірі не була нарахована, що пов`язано з протиправними діями ТУ ДСА.
		Також представник відповідача зазначив, що виконання судових рішень, ухвалених на користь суддів, здійснюється згідно з чинним законодавством України Державною судовою адміністрацією України за рахунок коштів бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів» у межах передбачених асигнувань на відповідний бюджетний період. Таким чином, територіальне управління ДСА України в Одеській області не є розпорядником вказаної бюджетної програми.
		Посилання представника ТУДСА на те, що виконання рішення суду повинно здійснюватися за рахунок бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», головним розпорядником якої є ДСАУ, а не ТУ ДСА, не спростовують висновків суду щодо обраного судом спосіб захисту порушеного права позивача, а стосується саме виконання рішення суду.
		Також суд не приймає доводи ДСАУ, викладені у відзиві, відносно пропуску позивачем строку звернення до суду, з огляду на наступне.
		Відповідно до ч.2 ст.233 КЗпП України у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 року №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
		Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
		Відповідно до правових висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 27.04.2023 року у справі №300/4201/22 та від 25.04.2023 року у справі №380/15245/22, положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці. Положення ст.233 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед ч.5 ст.122 КАС України.
		При цьому, в постанові від 03.08.2023 року у справі №280/6779/22 Верховний Суд підтримав висловлену раніше правову позицію щодо строків звернення до суду у спірних правовідносинах, скасувавши судові рішення про залишення позову без розгляду з підстав пропуску строку звернення до суду з позовними вимогами про неправильне нарахування позивачу суддівської винагороди.
		Враховуючи ч.5 ст.242 КАС України та сформовану Верховним Судом правову позицію, суд вважає, що положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед ч.5 ст.122 КАС України.
		Крім того, відповідно до пункту першого глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
		Верховний Суд у постанові від 07.09.2023 у справі №620/1201/23 дійшов висновку, що запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.
		Постановою Кабінету Міністрів України №651 від 27.06.2023 року «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» такий карантин відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 року на всій території України.
		На підставі ч.5 ст.242 КАС України суд враховує правові висновки Верховного Суду та вважає, що оскільки у межах спірних правовідносин перебіг встановленого ч.2 ст.233 КЗпП України тримісячного строку звернення до суду із позовними вимогами, які виникли до встановлення у ч.2 ст.232 КЗпП України трьохмісячного строку звернення до суду з цим позовом, то після закінчення карантину з наступного дня (01 липня 2023 року).
		Таким чином, звертаючись до суду з цим позовом 28.07.2023, позивачем не пропущено трьохмісячний строк звернення, встановлений ч.2 ст.232 КЗпП України.
		Частиною 1 ст.72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
		Згідно зі ст.ст.73,74,75,76 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
		Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
		Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
		Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
		Враховуючи вищевикладене, оцінивши достовірність та достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню. 
		Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, підстави для вирішення питання щодо судових витрат відсутні.
		На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 5, 6, 7, 9, 242-246 КАС України, суд,-
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області (вул. Бабеля, 2, м. Одеса, 65005, код ЄДРПОУ 26302945), Державної судової адміністрації України (вул. Липська, 18/5, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 26255795), третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача Державна казначейська служба України (вул. Бастіонна, 6, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 37567646) про визнання протиправними дій та стягнення суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення - задовольнити частково.
		Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з січня 2021 по липень 2023 та матеріальної допомоги на оздоровлення за 2021, 2022, 2023 роки, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2102 грн
		Зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Одеській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з січня 2021 по липень 2023 та матеріальну допомогу на оздоровлення за 2021, 2022, 2023 роки у відповідності до вимог ч.2, 3 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого на 1 січня 2021 року складає 2270 грн, станом на 1 січня 2022 року складає 2481 грн та станом на 1 січня 2023 року складає 2684 грн, з урахуванням раніше виплачених сум.
		У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
		Рішення набирає законної сили у порядку ст.255 КАС України.
		Рішення може бути оскаржене у порядку та строки встановлені ст.295-297 КАС України.
		 
		Суддя Е.В.Катаєва

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...