Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 807/250/16 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема зі спорів щодо:; біженців.
Надіслано для оприлюднення: 27.03.2018. Зареєстровано: 28.03.2018. Забезпечено надання загального доступу: 30.03.2018.
Дата набрання законної сили: 19.06.2018
Результат оскарження 19.06.2018 Львівський апеляційний адміністративний суд: залишено без змін ухвалу (постанову) суду першої інстанції
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		Р І Ш Е Н Н Я
		і м е н е м  У к р а ї н и
		 
		19 березня 2018 року м. Ужгород№ 807/250/16 Закарпатський окружний адміністративний суд  у складі колегії суддів:
		головуючого судді Луцович М.М., суддів - Гаврилко С.Є., Рейті С.І.
		при секретарі судових засідань - ОСОБА_1
		та осіб, що беруть участь у справі:
		позивач - не з'явився  
		представника позивача - ОСОБА_2
		представника відповідача - ОСОБА_3
		розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовною заявою  ОСОБА_4 ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України  про оскарження рішення органу влади про позбавлення додаткового захисту, -
		В С Т А Н О В И В :
		ОСОБА_6 ОСОБА_5 звернулась до Закарпатського окружного адміністративного суду із позовною заявою  до Державної міграційної служби України  про оскарження рішення органу влади про позбавлення додаткового захисту.
		Свої позовні вимоги позивач мотивує тим, що 28 березня 2016 року позивач отримала повідомлення № 5.2/10 Головного управління ДМС України в Закарпатській області від 23 березня 2016р. про позбавлення її статусу біженця. У повідомленні зазначено, що відповідно до статті 11 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту відповідачем прийнято рішення від 25 лютого 2016р. № 99-16 про позбавлення ОСОБА_4 ОСОБА_5 статусу біженця у звязку з тим, що вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці. 
		ОСОБА_6 ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, гр.-ка ОСОБА_4, перебуває в Україні з 2002 року. Рішенням Державної міграційної служби України № 213-12 від 22.05.2012 року їй надано статус біженця. Позивач вивчає українську мову та здобула середню освіту в Україні. Позивач добропорядна, дотримується законодавства України, має відповідні права і обовязки. Зокрема, вільно переміщується територією України. ОСОБА_3 з тим, у липні місяці 2015 року, вона була затримана в таксі у Берегівському районі Закарпатської області представниками Державної прикордонної служби України, і звинувачена у спробі нелегального перетину державного кордону України. 
		Право на свободу пересування являє собою гарантовану державою, за допомогою закону, субєктивну можливість людини пересуватися (переміщатися) в необхідному напрямку, використовуючи всі допустимі шляхи та засоби, не порушуючи при цьому прав і свобод інших осіб. 
		Окрім цього, в позовних вимогах також послалася на норми міжнародного законодавства, зокрема на норми Загальної декларації прав людини та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також на норми Конституції України, Цивільного кодексу України, Закону України Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні та Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. 
		Додатково зазначила в позовних вимогах, що мотиви з яких виходила Державна міграційна служба, виносячи оскаржуване рішення їй не відомі так само, як і будь-які факти і обставини на яких ґрунтується висновок відповідача про загрозу національній безпеці України з її боку.  Тому, просила визнати незаконним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25 лютого 2016 року № 99-16 про позбавлення її статусу біженця. 
		Представник позивача в судовому засіданні заявлені позовні вимоги підтримав з підстав викладених у позовній заяві та просив суд даний адміністративний позов задовольнити повністю.
		Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення даного адміністративного позову заперечив з мотивів викладених у письмових запереченнях проти позову, при цьому пояснивши, що через можливу загрозу національній безпеці України, а саме безпеці державного кордону України через нелегальну міграцію, а тому відповідач в даному випадку діяв в межах та спосіб встановлений чинним законодавством.
		Розглянувши подані сторонами документи та проаналізувавши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно зясувавши всі фактичні обставини справи на яких ґрунтуються позовні вимоги, обєктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
		Як встановлено судом в ході судового розгляду та вбачається із матеріалів даної адміністративної справи, що Рішенням Державної міграційної служби України № 213-12 від 22.05.2012 року ОСОБА_4 ОСОБА_5 надано статус біженця.
		В подальшому, на підставі протоколу адміністративного затримання від 03.07.2015 року (а.с.59-60), листом Першого заступника Голови Державної прикордонної служби ОСОБА_7 було подано клопотання про позбавлення статусу біженця вищевказаної особи (а.с.57-58).
		Відтак, листом Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства Державної міграційної служби України Про ініціювання процедури позбавлення статусу біженця та додаткового захисту направлено відповідні матеріали щодо здійснення відносно вищенаведеної особи заходів, передбачених ст. 11 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, тобто щодо позбавлення особи статусу біженця (а.с.55-56).
		На підставі подання Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області про позбавлення статусу біженця від 22 січня 2016 року (а.с.65), Рішенням про позбавлення статусу біженця від 25 лютого 2016 року № 99-16, позбавлено громадянку ОСОБА_4, ОСОБА_6 ОСОБА_5  статусу біженця у звязку з тим, що вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці України (а.с.66-67). 
		Повідомленням начальника Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області ОСОБА_8 від 23 березня 2016 року № 5.2/10 позивача було повідомлено про позбавлення статусу біженця. 
		Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач оскаржила його в судовому порядку. 
		Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам у даній справі, а також, враховуючи предмет розгляду даної справи та вирішуючи спір по суті, суд виходить із наступного.
		Як вбачається з матеріалів справи, протоколом адміністративного затримання від 03 липня 2015 року о 22 год. 30 хв. в результаті проведення додаткових заходів з протидії нелегальній міграції прикордонним нарядом на околиці населеного пункту Гуняди Берегівського району Закарпатської області, на напрямку 172 прикордонного знаку на відстані 900 метрів до лінії державного кордону, в прикордонній смузі було зупинено легковий автомобіль марки ВАЗ, зеленого кольору, державний номерний знак НОМЕР_1, під керуванням громадянина України, ОСОБА_9. В салоні даного автомобіля була виявлена та в подальшому затримана громадянка ОСОБА_4 ОСОБА_5  разом з громадянами ОСОБА_10: ОСОБА_11 ОСОБА_11, ОСОБА_12 ОСОБА_13, ОСОБА_14 ОСОБА_14, ОСОБА_15 ОСОБА_16, ОСОБА_17 ОСОБА_16 без документів, що посвідчують особу, при спробі незаконного перетину державного кордону поза пунктом пропуску з України в Угорщину. Своїми діями дана громадянка порушила вимоги ст. 9 Закону України Про державний кордон України від 04.11.1991 року, тобто вчинила правопорушення, яке передбачено ч. 2 ст. 204-1 КУпАП (а.с.59-60). 
		Із викладеними у протоколі обставинами позивач не погодилась та надала письмові пояснення щодо перебування її у місці затримання.         
		Згідно з поясненнями, наданими у підрозділі Державної міграційної служби (а.с.54), позивач зазначила, що поїхала зі своїми друзями в м. Берегово та попереджала адміністрацію пункту про виїзд раніше. По дорозі їхню машину зупинили працівники прикордонної служби. Таксі, на якому вони їхали, не доїхало до м. Берегова. 
		Зокрема, позивач зазначила, що була з копією посвідчення біженця, а також, що не намагалася виїхати за межі України, оскільки хоче жити в Україні. 
		Підставою, яка стала причиною для ініціювання процедури позбавлення статусу біженця позивача в Україні стала, на думку відповідача, загроза національній безпеці Україні.
		Зокрема, посилаючись на статтю 7 Закону України Про основи національної безпеки України, відповідач в запереченнях на позовну заяву, зазначав, що на сучасному етапі основною та потенційною загрозою національній безпеці в Україні й у сфері безпеки державного кордону України є нелегальна міграція. Додатково стверджував, що надані Адміністрацією Держприкордонслужби України матеріали доводять, що позивачка могла у встановленому порядку іммігрувати в будь-яку європейську країну на постійне місце проживання, або тимчасово виїхати на визначений термін, як це передбачено законодавством України, законодавством інших держав та міжнародними документами України, не завдавши шкоди національним інтересам України, але знаючи про можливість легального виїзду до ОСОБА_18 країн, позивачка обрала незаконний спосіб, що в сукупності створює умови для позбавлення її статусу біженця.
		Однак, суд не погоджується з твердженнями відповідача та вважає їх безпідставними, виходячи з наступного. 
		Згідно з ст. 1 Закону України Про основи національної безпеки України: національна безпека  захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров'я, освіти та науки, науково-технічної та інноваційної політики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки, соціальної політики та пенсійного забезпечення, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, захисту інформації, ліцензування, промисловості та сільського господарства, транспорту та зв'язку, інформаційних технологій, енергетики та енергозбереження, функціонування природних монополій, використання надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середовища та інших сферах державного управління при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам. 
		ОСОБА_3 з тим, ст. 1 Закону України Про основи національної безпеки України визначає також поняття національні інтереси та загрози національній безпеці. 
		Зокрема, національні інтереси  це життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. ОСОБА_3 з тим, загрози національній безпеці  це наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України. 
		Окрім цього, ст. 7 Закону України Про основи національної безпеки України передбачає, що однією з реальних та потенційних загроз національній безпеці України, стабільності в суспільстві є нелегальна міграція. 
		Закон України Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства дає визначення нелегального мігранта. Нелегальний мігрант  іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України. 
		ОСОБА_3 з тим, ОСОБА_15 України Про основи національної безпеки України не визначає, що таке діяння, яке становить загрозу національній безпеці держави України, тобто, які саме дії чи бездіяльність повинна вчинити особа, щоб підпадати під склад адміністративного правопорушення чи склад злочину, передбаченого КК України. 
		На думку суду, сам по собі факт перебування позивачки у прикордонній смузі не може тлумачитися відповідачем, як спроба перетину державного кордону, тобто як спроба нелегальної міграції, оскільки ст. 204-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі  КУпАП) Незаконне перетинання або спроба незаконного перетинання державного кордону України передбачають відповідальність саме за фактичний перетин або спробу перетину державного кордону поза пунктами пропуску. 
		Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, позивача разом з іншими особами було затримано за 900 метрів від державного кордону в автомобілі таксі, який рухався відкрито дорогою у прикордонній смузі, а не безпосередньо при спробі фактичного перетину державного кордону, ховаючись. Крім того, майже вся територія Берегівського району вважається прикордонною смугою. Тобто, було б недоцільно вважати, що сам факт перебування іноземця, біженця, особи без громадянства, особи, що потребує додаткового та тимчасового захисту тощо в прикордонній смузі є фактичного спробою перетину державного кордону. Окрім цього, статтями 202 та 203 КУпАП передбачено й інші види адміністративної відповідальності за порушення прикордонного режиму та порушення правил пересування територією України.
		Суд не погоджується із думкою представника відповідача щодо застосування постанови Берегівського районного суду Закарпатської області від 06.07.2015р. у справі 297/1588/15-п в якості преюдиції по даному адміністративному позову, оскільки згідно вказаного рішення суду позивач притягалась до адміністративної відповідальності за порушення законодавства про перетин державного кордону, а рішення відповідача про позбавлення позивача статусу біженця базується на діяльності останньої, що становить загрозу національній безпеці України. 
		Щодо законності оскаржуваного рішення, суд вважає зазначити наступне.
		Нормативно-правовим актом, що регулює статус біженця в Україні є ОСОБА_15 України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту від 08.07.2011 № 3671-VI (далі  ОСОБА_15).
		Стаття 1 цього Закону визначає, що біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. 
		Згідно з ч. 6 ст. 10 Закону: іноземець або особа без громадянства визнаються біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, та вважаються такими, які постійно проживають в Україні з моменту прийняття рішення про визнання їх біженцями або які безстроково на законних підставах перебувають на території України. 
		Основним міжнародним документом щодо статусу біженців є Женевська Конвенція про статус біженців від 28.07.1951 року. Україна приєдналась до Конвенції та Протоколу до Конвенції 1967р. на підставі Закону України від 10.01.2002р. № 2942-ІІІ.
		Женевська конвенція визначає підстави, за яких держави-учасниці зобовязані надавати іноземцям та особам без громадянства захист (право на проживання) на своїй території  через визначення поняття біженець (ст. 1 Конвенції та ст. 1 Протоколу) та принцип заборони вислання (non-refoulement, ст. 32 Конвенції).
		Для тлумачення і застосування конвенції державами учасницями мають важливе значення коментарі, позиції, рекомендації та інші нормативно-правові документи, що видаються Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН). Резолюцією Генаральної Асамблеї ООН 428 (V), якою затверджено статус УВКБ ООН, цю агенцію уповноважено опікуватися і надавати міжнародний захист усім особам, які є біженцями, відповідно до Женевської Конвенції 1951р., в усьому світі та надавати сприяння урядам-країн в реалізації їх зобовязань за Конвенцією. Тому, позиції, рекомендації, коментарі та керівництва УВКБ ООН за своє сутністю є інструментами так званого мякого права, що, зокрема, розтлумачують зміст зобовязань як УВКБ ООН, так і держав-учасниць щодо біженців, відповідно Женевської Конвенції 1951р. та Протоколу 1967р. 
		Відповідно до пунктів 5, 6 Керівних положень УВКБ ООН Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців" від 16 грудня 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов'язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається обов'язком доказування. У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов'язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
		У пункті 196 Керівництва по процедурах і критеріях визначення статусу біженця УВКБ ООН зазначено, що хоча обов'язок надавати докази лежить на заявнику, завдання встановлення і обробки відповідних фактів вирішується разом із особою яка перевіряє заяву. Крім того, слід брати до уваги вразливе становище шукача притулку, який перебуває у місці обмеження свободи і його обмежені можливості надання доказів. У Роз'ясненні щодо тягаря та стандарту доведення при розгляді заяв про надання статусу біженця УВКБ ООН від 16 грудня 1998 року з цього приводу мовиться, що неспроможність надати документальне свідчення на підкріплення усного твердження, не повинно заважати прийняттю позитивного рішення, якщо таке твердження відповідає відомим фактам і загальний рівень правдоподібності заявника високий. Правдоподібність вважається встановленою, якщо заявник представив у своїй заяві історію, що є логічно послідовною та вірогідною, не суперечить загальновідомим фактам, і таким чином, на основі балансування ймовірностей їй можна вірити.
		У відповідності до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
		Право на життя і заборона катувань закріплені також в ратифікованих Україною міжнародних документах, а саме: в Конвенції  проти   катувань  та  інших  жорстоких,   нелюдських  або  таких,  що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року та в ОСОБА_18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року.
		ОСОБА_18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод детально трактуються в рішеннях Європейського суду з прав людини. Практику використання рішень ЄСПЛ врегульовано Законом України від 23 лютого 2006 року Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини.
		Зокрема, з практики Європейського суду можна зробити висновок, що ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. І при цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі, інакші ніж загальна ситуація насилля в країні походження (рішення ОСОБА_18 Суду з прав людини в справі Суфі та Елмі проти Великобританії від 28.06.2011 року).
		ОСОБА_3 з тим, за весь час перебування в Україні, позивач не намагалася нелегально виїхати з України.      
		Крім цього, згідно характеристики, яка міститься в матеріалах справи, позивач характеризується як активна, завжди відстоює свою позицію, дотримується правил проживання та внутрішнього розпорядку ПТРБ, приймає активну участь у громадському житті установи. Слід також зазначити, що у 2015 році позивач здобула повну середню освіту у Мукачівській середній школі №10, що не було враховано відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення стосовно позивача (а.с. 97).
		Приймаючи рішення про позбавлення статусу біженця, ОСОБА_16 ОСОБА_5, відповідач абсолютно не врахував інтереси позивача та наслідки до яких призведе виконання цього рішення. 
		Зокрема, втрата та позбавлення статусу біженця або додаткового захисту (стаття 11 Закону), тягнуть за собою накладення на особу обовязку залишити територію України, що є неприпустимим, оскільки для позивача і на сьогодні існують обставин, через які вона була змушена тікати з ОСОБА_4, зокрема це постійні військові конфлікти, відсутність захисту з боку держави. У ОСОБА_4 її життя буде у небезпеці, і захисту нема від кого чекати. Доступу до освіти чи до елементарної медицини немає, пересуватися по всій території країни небезпечно, оскільки майже по всій території ОСОБА_4 відбувається збройний конфлікт.
		ОСОБА_5  війни в ОСОБА_4 є загальновідомим та в силу ч. 3 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України (далі  КАС України) не потребує доказування.
		Тому, у разі повернення до ОСОБА_4, до позивача може бути застосовано фізичне насильно чи тортури, оскільки ситуація загального насильства в цій країні є надзвичайно високою, а військовий конфлікт триває донині. 
		Відповідно до статті 3 Закону: біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країни, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження. Біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країн, де вони можуть зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання або з яких вони можуть бути вислані або примусово повернуті до країн, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження.
		Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону: Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист.
		Підстави для позбавлення статусу біженця встановлені статтею 11 Закону. 
		Відповідно до ч. 5 ст. 11 Закону: особа позбавляється статусу біженця або додаткового захисту, якщо вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України.
		Як вже встановлено, підстав для застосування ч. 5 ст. 11 Закону у відповідача не було, оскільки відповідач не довів суду, які саме дії, що становлять загрозу національній безпеці України вчинила позивач для позбавлення її статусу біженця. 
		У відповідності до ч. 2 ст. 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		ОСОБА_3 з тим, колегія суддів констатує, що відповідачем не вивчені та не взяті до уваги всі факти існування реального ризику порушення статті 3 ОСОБА_18 Конвенції, зокрема захист прав і свобод позивача у разі повернення її до країни походження.
		Таким чином, враховуючи обставини справи, суд приходить висновку, що позовні вимоги слід задовольнити в повному обсязі.
		На підставі наведеного та керуючись статтями 5,6,9,77,78,90,134,139,205,243-246 КАС України, суд,-   
		 
		В И Р І Ш И В:
		Адміністративний позов  ОСОБА_4 ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України  про оскарження рішення органу влади про позбавлення додаткового захисту. - задовольнити повністю. 
		 
		Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25.02.2016  року  №99-16 про позбавлення ОСОБА_4 ОСОБА_5 додаткового захисту.
		 
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його  проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (з урахуванням особливостей, що встановлені Розділом VII КАС України).
		 
		Повний текст рішення виготовлено та підписано 27.03.2018 року.
		 
		Головуючий суддя  Суддя   Суддя ОСОБА_16  ОСОБА_19  ОСОБА_20

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...